Арауканські війни.

Єдиним корін­ним народом Америки, якому вдалося витримати натиск конкістадорів і зберегти цілковиту воєнно-політичну неза­лежність та культурну самобутність, були араукани (само­назва мапуче —"люди землі") — войовничий народ, що мешкав на теренах сучасної держави Чілі.

У соціально-політичному плані тогочасні араукани перебували на рівні передцивілізаційних вождівств, якими керували виборні вожді- лонко, а їхню етнічну єдність цементувала, насамперед, релігійна спільність, за яку відповідали жерці злих (калку) і добрих (мачі) духів. Своїм провідним богом вони вважали бога-прародителя Чао-Нгене- чена, хоча вшановували й багатьох інших — змієподібного бога пото­пу Трентрена, бога війни Епунамуна, бога добра Маулена, бога зла Уекуфе, богиню Місяця Антумальген, духів різноманітних природних стихій, рослин і тварин тошо. Культові ритуали мапуче видавалися на тлі доколумбових реалій доволі гуманними, хоча від людських жерт­вопринесень, у разі крайньої потреби, вони також не відмовлялися. Себе араукани вважали нащадками двох дітей-сиріт, які після загибелі батьків під час всесвітнього потопу спочатку ледь не стали жертвами хижих звірів. Ставши дорослими, вони одружилися: перший з лиси­цею, друга — з пумою, започаткувавши у такий спосіб народ мапуче. Так араукани успадкували від зооморфних першопредків силу пуми й мудрість лисиці.

Мову мапуче філологи відносять до окремої лінгвістичної сім'ї.

Жили араукани землеробством (8 — 9 сортів маїсу, 14 сортів бобових, кіноа, кілька сортів картоплі, земляний горіх, стручковий перець капі, житоподібне манго,"чілійський овес"тека,"чілійський ячмінь"екен, квасоля, гарбуз тощо), розводили лам (заради м'яса, вовни й кізяків), виготовляли одяг з дещо грубуватої вовняної тканини, а також простий дерев'яний та глиняний посуд. Мешкали у глинобитних тростинно-дерев'яних халупах з конічним дахом {рука).

Мапуче не мали власної писемності, але використовували для фіксування інформації мнемонічну систему прон — аналог перуан-

ського кіпу. Не мали араукани й писаних законів: їх замішувало зви­чаєве право (адмапу).Найсуворіші покарання передбачалися за зра­ду, вбивство, перелюб, наведення порчі, крадіжку, ’’порушення спо­кою роду” і неповагу до богів. Судочинство здійснював особисто лон- ко племені, а громадський порядок підтримувався звичаєм кровної помсти та системою покарань за принципом таліону ("око за око, зуб за зуб”). У сімейних стосунках мапуче панувала патріархальна полі­гамія (за принципом: більше дружин — більше престижу чоловікові).

Одяг арауканів не вирізнявся особливою витонченістю: чоловіки носили вовняні плаші-пончо та штани-ч/ріпу, жінки — довгі туніки темно-синього кольору з обрізом під правою рукою та застібкою на лівому плечі.

Регулярного війська в арауканів не було, але під час війни кожен чоловік вважав своїм священним обов'язком стати кона ("вояком”) і вступити до всенародного ополчення, щоб захищати свою землю та спосіб життя. На цей період для організації опору агресорові араука­ни обирали воєнного вождя (токі), якому вручали як символ влади плаский камінь на шию. І хоча військове озброєння кона не було дос­коналим (лук і стріли, спис, палиця-макана, булава, праша, ласо, боле- адорес), здолати войовничих мапуче було справою нелегкою, у чому швидко переконалися інки й іспанці.

Інки, у період своїх великих завоювань, не раз намага­лися поневолити цей волелюбний народ, але безуспішно: мапуче вистояли, за що були прозвані аука —"вороги" (звідси пішла європеїзована назва араукани).

Розпочинаючи у червні 1535 р. свій "великий південний похід” за "золотом Чілі”, Д. Альмагро мав під рукою 570 іспанських верш­ників і 15 тис. піхотинців із числа індіанських "союзників”, однак, до­лаючи андські перевали (близько чотирьох тисяч метрів над рівнем моря!), конкістадори втратили усіх коней, 11 тис. погано екіпірова­них індіанців замерзли. Тільки-но у березні 1536 р. іспанці ступили в районі р. Ріо-Кокімбо на землі, підконтрольні арауканам, непере­можні мапуче атакували виснажених конкістадорів. Втративши більшість вояків, Дієго де Альмагро в паніці відступив, ше раз запла­тивши шедру ціну людськими життями за перехід через засніжені перевали.

Крім того, жили мапуче дуже бідно, великими скарбни­цями з золотом і сріблом не володіли, тому, втративши сотні людей у гірських Андах від голоду й холоду і діставшись ріки

Мауле (Pio-Мауле, 35 ° південної широти), експедиція Д. Аль­магро повернула назад на північ, де її керівника чекала не­вдовзі шибениця.

Після невдалого походу Д. Альмагро вступив у конфлікт з брата­ми Пісарро, був розбитий у 1537 р. при Салінасі і страчений за осо­бистим наказом Ф. Пісарро.

Лише у 1540 р. уже сам Франсиско Пісарро відправив на завоювання таємничих арауканів новий загін конкістадорів (150 вояків) на чолі з Педро де Вальдівією — колишнім соратником Д. Альмагро й учасником попереднього півден­ного походу, який у своєму листі до іспанського короля Карла V стверджував, що "у країні Чілі не може не бути зо­лота", оскільки "незліченні... безкрайні посіви її та копальні „66

13 золотом

Іспанці були настільки упевнені у перемозі, що вже при­думали для арауканських земель спеціальну "колоніальну" назву — Нове Толедо: так мала називатися ця земля після її приєднання до світової іспанської колоніальної імперії.

Основними джерелами з історії іспано-арауканських війн є праці іспанських хроністів (’’Війни в Чілі” Хуана де Мендоси; ’’Історія Чілі” Алонсо де Гонгора Мармолехо (1536 — 1575); ’’Хроніка королівства Чілі” Педро Маріньйо де Добери (1536— 1595); ’’Загальна історія ко­ролівства Чілі” Дієго де Росалеса (1603 —1677)), а також своєрідні епічні документально-ритмічні праці літописно-поетичного характеру, авторами яких були учасники описуваних подій Алонсо де Ерсілья-і- Суньїгі (1536 —1594, поема ’’Араукана”), Фернандо Альварес де Толедо (1550 —1633, поема ’’Неприборканий пурен”) та Педро де Онья (1570 — 1643, поема ’’Приборканий арауканець”).

Араукани не одразу помітили появу конкістадорів, і П. де Валь- дівія встиг спорудити на півночі Чілі, в районі р. Мапочо, перший укріплений форт, який він назвав Ла-Серена, на честь свого рідного іспанського містечка. Відтепер, маючи надійний тил, конкістадори могли вести розвідку, приймати підкріплення з півночі, будувати нові фортеці та успішніше розвивати наступ.

Перші зіткнення вояків П. де Вальдівії з арауканами за­вершилися для конкістадорів загалом успішно, і, прорвав­шись з боями до ріки Майпо (яку П. де Вальдівія "скром­но" назвав Вальдівією), вони заснували тут в 1541 р. дере­в'яну фортецю Сантьяго-дель-Нуево-Екстремо — майбутню чілійську столицю, котра стала головним опорним пунктом іспанців у краї, де їм протистояв вороже налаштований півмільйонний народ мапуче. Однак на цьому іспанська

колоніальна експансія у регіоні тимчасово припинилася, оскільки конкістадори Перу перегризлися між собою, дома­гаючись влади, і допомоги з півночі загін П. де Вальдівії отримати не міг.

Вторгнення іспанців викликало серел арауканів хвилю обурення. Об'єднавши свої сили, мапуче перейшли у наступ. V 1541 р. їхнє десятитисячне військо, яке на той час очолював токі на ім'я Мічіма- лонк, обложило Сантьяго. Лише потужні мури та вогнепальна зброя дали можливість конкістадорам відбити усі штурми індіанців.

Тільки у 1547 р., отримавши солідне підкріплення⁶⁷, іс­панці поновили наступ на землі арауканів.

Своєрідним "рубіконом" для П. де Вальдівії став перехід через річку Біо-Біо, оскільки на південь від неї лежали землі корінних арауканів, і бойові зіткнення з мапуче набули для іспанців масштабів справжньої війни. У 1549 р. в долині Ан- дальєн конкістадорам уперше вдалося завдати відчутної по­разки 4-тисячному арауканському військові, лідер мапуче — токі Аявіла — загинув від мушкетної кулі. На захоплених землях колонізатори почали поспішно зводити нові укріп­лені фортеці (Арауко, Тукапель, Пурен та ін.), в яких розмі­щувалися гарнізони карателів. Придушити опір індіанців конкістадори вирішили тими ж самими методами, що й у інших регіонах Нового Світу — шаленими репресіями. Нор­мою стало поголовне винищення захоплених арауканських поселень та знущання над полоненими. Зокрема, П. де Валь­дівія, невдоволений "зухвальством індіанців, кот^н, замість того, щоб обробляти землю, воюють з іспанцями" , наказав відрубувати усім бранцям із числа арауканів носи та праві руки, після чого нещасних "відпускали додому" (жертвами іспанського садизму стали 400 полонених мапуче). У такий спосіб конкістадори намагалися, за словами тогочасного іспанського поета Алонсо де Ерсільї-і-Суньїгі (1533 — 1594), "накласти іспанським мечем ярмо на шию неприборканого . „69 „ . . .

Араука . 1а в цьому іспанці явно перестаралися, оскільки замість очікуваної покірності дістали у відповідь всенародну

війну волелюбних арауканів. Загроза чужоземного понево­лення сприяла об'єднанню п'яти основних арауканських племен (лафкен, лелфун, інапіре, піре, вільє) у спільне все- арауканське вождівство, главою якого (замість м'якотілого "миротворця" Лінкояна, скинутого мапуче з престолу) у 1552 р.

Лаутаро був вихідцем із впливового арауканського роду спадко­вих вождів (лонко). Ще в юнацтві він потрапив у полон до іспанців і був призначений персональним конюхом П. де Вальдівії. Перебуваю­чи серед конкістадорів, Лаутаро навчився користуватися вогнепаль­ною зброєю, ознайомився з воєнною тактикою ворога, а коли війна арауканів з колонізаторами спалахнула з новою силою, утік у 1553 р. з полону і приєднався до повстанців Кауполікана, шоб передати своїм співвітчизникам усі набуті в іспанському полоні знання.

Арауканським вождям вистачило здорового глузду не гризтися між собою за владу, тому "демон війни, гордість Чілі" Кауполікан приступив до організаційно-управлін­ських справ державної розбудови арауканського вождівства, тоді як Ф. Лаутаро зосередився на питаннях військового керівництва та масової агітації (коли він говорив, "ті, хто не знав його, раптом ловили себе на тому, що перебувають під владою його слів" ). Сигналом до початку активної виз­вольної війни стали стріли з прикріпленими до них закри­вавленими ганчірками, які в 1553 р. Ф. Лаутаро розіслав усім арауканським вождям.

Гаслом арауканської антиколоніальної війни став заклик, кинутий Ф. Лаутаро: "За свободу необхідно боротися!" Своєрідним "держав­ним прапором" повсталого народу мапуче був стяг білого кольору з червоною п'ятикутною зіркою (символізувала п'ять об'єднаних у кон­федерацію арауканських племен) та червоною бахромою по краях, а бойовим кличем — виїук "Амутуї!" ("Уперед!").

П. де Вальдівія, призначений у 1548 р. губернатором Чілі, поставився до війни з "нецивілізованими" індіанцями без належної уваги, за що й поплатився. Буквально за кіль­ка тижнів, "поклявшись усі як один перед Сонцем, що вони або помруть, або переб'ють усіх іспанців" , мапуче оточили й буквально стерли на порох іспанську фортецю Тукапель,

розгромили містечко Ла-Імперіаль, а вже у січні 1554 р. на південь від містечка Консепсьон загін самого "генерал- капітана" П. де Вальдівії був оточений і поголовно винище­ний індіанцями Лаутаро.

Арауканський ватажок заманив іспанців на лісисто-пагористу рівнину, де конкістадори не могли скористатися своєю головною ударною силою — закутою в залізо кіннотою. Крім того, араукани навчилися стриножувати іспанських коней за допомогою болеадори — мотузки з прив'язаними до її двох кінців кам'яними кулями. Коли бо- леадору кидали назустріч вершнику, мотузка з камінцями обкручува­лася навколо кінських ніг, після чого кінь разом з вершником як підко­шений падав на землю. Наслідком стала цілковита перемога індіанців над розгубленими й дезорганізованими конкістадорами. Лише двом десяткам іспанців пощастило живими повернутися з цього трагічного для них походу.

Сам "губернатор Чілі" потрапив до арауканів у полон, де й наклав головою.

Потрапивши в полон Вальдівія принижено просив зберегти йому життя, обіцяв назавжди покинути землі Арауканії та вивести звідти усіх іспанців, однак його благання були марними. За наказом Ф. Ла­утаро чілійського "губернатора" стратили показово: йому залили рот розплавленим золотом (за іншою версією — забили глотку золотим піском), котрим він так усе життя марив і перед смертю "наївся" досхочу.

Масштабна поразка змусила іспанців серйозніше поста­витися до війни з арауканами, тим більше, що після пере­моги над Вальдівією вояки Лаутаро штурмом оволоділи іспанською фортецею Пурен, вирізавши всіх її захисників, у тому числі ще одного відомого конкістадора — капітана Го­меса де Альмагро.

Новим генерал-капітаном Чілі був призначений Фран- сіско де Вільягра, який мобілізував на війну з мапуче значні військові контингенте. Спочатку в битві при Маріуену ара­укани Ф. Лаутаро здобули переконливу перемогу, знищив­ши половину ворожої армії. Однак у 1557 р. серед індіанців спалахнула епідемія тифу, від якої вимерло майже 80 % на­селення країни. Проблем додала також посуха, що спричи­нила в середовищі індіанців масовий голод. Араукани втра­тили абсолютну чисельну перевагу над іспанцями, й посту­пово хід бойових операцій почав схилятися на бік конкіста­дорів. У тому ж 1557 р. в битві, що відбулася поблизу ріки

Матакіто, араукани зазнали відчутної поразки, а Ф. Лаутаро загинув у бою.

Іспанці розшукали тіло свого заклятого ворога і вже мертвому відрубали Ф. Лаутаро голову. Щоб залякати індіанців, відрубану голо­ву Лаутаро, за наказом Ф. де Вільягри, виставили на кафедральному майдані Сантьяго.

Продовжив іспанський наступ "надзвичайно гордий та незвичайно зарозумілий, з витонченими манерами, набож­ний і щедрий"Гусман Гарсія Уртадо де Мендоса, який змінив Ф. де Вільягру на посаді "генерал-капітана Чілі". Че­рез рік, у 1558 р., зазнав поразки у битві поблизу Каньєте арауканський токі Кауполікан, військо якого іспанці бук­вально змели залпами своїх гармат. Сам Кауполікан потра­пив у полон, де прийняв мученицьку смерть (іспанці жив­цем посадили Кауполікана на палю, після чого методично кидали у нього списи та стріляли з арбалетів).

Визвольний рух арауканів не увінчався успіхом. Упро­довж 13 років іспанці хазяйнували в Чілі як повновладні господарі, однак у 1571 р., обурені здирством іспанських ко­лонізаторів, мапуче знову повстали. їхнім вождем став Ко- локоло, котрий оголосив іспанцям тотальну "війну без ми­лосердя". Тогочасний іспанський генерал-капітан Чілі Мартін Гарсія Оньєс де ЛЬйола не повірив у серйозність індіанського опору, тому придушити цей рух у зародку іс­панці не встигли, а коли спробували взятися за справу рішу­че — було вже пізно.

Новим лідером повсталої Арауканії був обраний талано­витий полководець токі Пелантаро, який дуже швидко ви­явив свій дар воєначальника. Зібравши трофеї минулих боїв, араукани створили власну артилерію та загони мушкетерів, організували в 1585 р. великі кавалерійські загони, оволоді­ли тактикою використання цих, нових для індіанців, видів зброї, навчилися кувати залізо й ремонтувати захоплену в іспанців вогнепальну зброю. І наслідки не забарилися: у 1598 р. поблизу селища Карабала (Куралаве) армія О. де Лойоли була оточена і поголовно винищена разом з горе­звісним генерал-капітаном. У 1600 р. мапуче захопили фор­тецю Ла-Імперіаль, а в 1602 р. упав останній форпост іспанців в Арауканії — фортеця Ла-Вілларіка (Вільяріка). Рештки військ іспанських колонізаторів араукани змусили відійти на північ від р. Біо-Біо, котра стала фактично кор-

доном між іспанськими володіннями в Америці і незалеж­ним арауканським вождівством, очолюваним токі Колоколо.

Ідеологом нової війни з мапуче виступив католицький церковник Сімон де Вальялобос, який заявив у 1606 р., шо "убиваючи й каліча­чи людей, ми маємо робити це на захист віри, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, щоб, служачи йому списом і кинджалом, заслужити місце в раю" . Іспанська корона направила проти арауканів реіуляр- ну армію найманців-професіоналів, на утримання якої віце-король Перу виділяв спочатку по 60 тис. дукатів щорічно, потім — 140 тис, аз 1606 р. — по 212 тис. дукатів на рік. Римський папа Пій V (1605—1621) санкціонував безплатну роздачу солдатам антиарау- канської армії індульгенцій, а іспанський король Філіпп Ш (1598 — 1621) своїм указом від 1608 р. дозволив обертати на рабів усіх поло-

. 75

нених .мапуче, починаючи з десятирічного віку , проте здолати індіанців так і не вдалося. Іспанська колоніальна експансія в Америці остаточно видихнулася, а постійні війни настільки зруйнували місцеву економіку, шо навіть серед колонізаторів розпочався масовий голод. "Одна жінка, народивши дитину, з’їла її. Багато хто їв тоді людське м’ясо, а м’ясо убитих індіанців солили й коптили. Злидні дійшли до то­го, шо люди вирішили кидати жереб, шоб визначити, кого їстимуть" . Серед конкістадорів фіксувалися масові випадки дезертирства.

За такої ситуації вкрай неприємним для колонізаторів сюрпризом став швидкий господарський розвиток незалежної Арауканії, меш­канці якої навчилися вирощувати пшеницю і ячмінь, коноплі та льон, розбили в межиріччі Копьяпо і Біо-Біо чудові виноградники. У мапу­че з’явилося багатогалузеве скотарство (коні й віслюки, свині, кури, вівці, корови, кози). Арауканські сади рясніли горіхами, грушами, персиками, сливами, айвою, черешнями й оливами, цитрусовими та мигдалем. На місцевих баштанах вирощували першокласні кавуни й дині. Процвітало океанічне приузбережне рибальство.

У 1612 р., переконавшись у власній неспроможності по­неволити войовничих арауканів, іспанці вивели з "країни мапуче" усі свої гарнізони, а в 1641 р. на березі р. Кільєн (Кільїн) іспанський губернатор Чілі Байдес підписав із представниками незалежної Арауканії перший в історії іспа- но-індіанських стосунків рівноправний договір. В історію він увійшов під назвою Кільєнського (Кільїнського). Відповідно до умов цього договору іспанська корона визна­вала суверенітет і незалежність держави арауканів (площа — 2

70 тис. км ) і погодилася, що "твердим і міцним" кордоном між цими двома політичними утвореннями буде ріка Біо-Біо. Своєю чергою, арауканський токі Льєнтур пообіцяв іспан­цям допомогу в боротьбі з англійськими та голландськими

піратами, які розгорнули на той момент шалену активність у регіоні.

V 16 5 5 р. іспанці ше раз спробували напасти на Арауканію, але знову зазнали поразки. В ході воєнних дій вони втратили 1300 во­яків. Крім того, араукани знишили дев’ять іспанських фортець, розгромили 400 колоніальних маєтків і захопили як воєнні трофеї 40 0 тис. голів худоби. Втративши під час семирічної війни (1655 — 1662) з мапуче половину свого воєнного потенціалу в Чілі, іспанці змушені були знову підписати з арауканами мир — точніше — “до­говір про ненапад”.

Від тих часів, з легкої руки іспано-американського хроніста Лієго де Росалеса (1603 —1677), Арауканію стали називати “Індіанською

77

Фландрією” , — за аналогією з Нідерландами, котрі також не так давно вибороли собі незалежність від іспанської корони.

Востаннє іспанці вторгнулися в землі арауканів у 1723 р., але знову безрезультатно — і в 1744 р. іспанська корона змушена була встановити з мапуче офіційні дипломатичні стосунки. Остаточно неза­лежність Арауканії іспанська монархія визнала у 177 3 р.

Загалом в арауканських війнах XVI—XVII ст. загинуло ЗО тис. іспанців⁷⁸ і 60 тис. їхніх союзників із числа індіанців. Бойові втрати арауканів оцінюються у 180 тис. вояків.

У подальшому Арауканія як суверенна держава проіснувала до 188 5 р., аж доки землі мапуче були силою зброї приєднані до Чілій- ської держави, і то лише після того, як чілійцям вдалося розкласти арауканське суспільство зсередини масовим споюванням індіанців, продаючи їм спиртні напої.