Астеки в "боротьбі за батьківщину". Заснування Теночтітлана.

Означений регіон навколо озера Тескоко справді був схожий на райський куточок, а тому здавна привертав увагу багатьох прибульців. Іззовні навко- лоозерну долину, загальною площею близько 6500 км , ото­чували високі (до п'яти кілометрів заввишки) гори вул­канічного походження, які захищали її від зовнішніх вторг­нень циклонів, забезпечуючи тим самим стабільність кліма­ту.

Аколман, що впадала в озеро з північного сходу, забезпечу­вала місцевих мешканців чистою і прозорою водою. Місцеві родючі грунти давали можливість щорічно знімати по три- чотири урожаї, а навколишні гори й очеретяні зарості кишіли різноманітною дичиною.

Навіть місцеві бджоли не мали жала, тому віддавали людині запашний мед без будь-якого спротиву чи ускладнень.

Та на час приходу мешиків регіон уже перебував у стані явної перенаселеності. На його живописних землях мешка­ли численні народи (отомі, кулуа, аколхуа, чальки, шочі- мільки, текпанеки, мішкіки, куїтлауаки та ін.), склалося близько півсотні міст-держав, об'єднаних у вісім конфеде­рацій, три з яких уперто виборювали загальнотескокську гегемонію. Це — Аскапоцалько текпанеків, Тескоко власне чічімеків і Кулуакан народу кулуа — уламку величних толь­теків. Решта міст (Сумпанго, Чалько, Екатепек, Текпайо- кан, Сітлальтепек, Куатітлан, Тепеяк, Шалтокан, Попотла, Ш очімілько, Тлакопан, Койоакан та ін.) змушені були манев­рувати між трьома регіональними квазігегемонами, ставши своєрідним будівельним матеріалом для найрізноманітніших блоків, союзів та воєнно-політичних конфедерацій, що ви­водили то одну, то іншу силу на рівень панування у загаль- ноозерному масштабі.

Долина Мехіко астецької доби

123

нікому із місцевих володарів не був потрібен, але астеки прийшли й утрутилися у смертельний бій за місце під гаря­чим тескоканським сонцем.

Якщо вірити астецьким переказам, привів їх на береги Тескоко вождь Уїциліутль, однак, осівши у рік "Вісім Трос­тина" (1279) на пагорбі Чапультепек (західний берег озера), мешики одразу зіткнулися з протидією сусіднього Кулуака- ну, правитель якого Ачітометль змусив прибульців доволі швидко визнати свою залежність від могутніших кулуа. Біль­ше того, занадто незалежний, з точки зору Ачітометля, ас- тецький вождь Уїциліутль був разом із дочкою по-зрадниць- ки захоплений і прилюдно страчений в Кулуакані, після чого Ачітометль узагалі вирішив позбутися небезпечного сусідства і змусив астеків залишити багатий водними джере­лами Чапультепек і переселитися в район Тісапан ("Біля крейдової води"), який на всю Тескокію славився тим, що буквально кишів смертоносними отруйними зміями (аспіди, гримучі та променисті змії тощо). Судячи з усього, Ачіто­метль (за іншими джерелами кулуаканського вождя звали Кошкоштлі) сподівався, що отруйні змії просто винищать астеків, однак він дуже помилився.

У критичний момент поневірянь мешики обрали своїм наступним вождем вольового Теноча (Теночцина), який зумів завдяки своїй невтомній енергії вдихнути у співвітчиз­ників віру в можливість порятунку.

Про роль цього видатного лідера свідчить хоча б те, шо його ім'я відбилося у ше одній самоназві астеків — народ теночків, і слід виз­нати, шо Теноч заслужив такої честі.

За свідченнями, що їх зібрав той же Саагун, астеки прийшли до Тісапану зовсім не для того, щоб поголовно вимерти від зміїних укусів. Навпаки, вони "дуже зраділи, побачивши змій, і всіх їх засмажили, їх засмажили усіх, щоб

7

з'їсти, усіх їх з'їли астеки" . А далі Теноч показав сусідам, з ким вони мають справу.

За традицією, про те, шо необхідно робити далі, астекам сказав уже згадуваний бог-статуя Уїцилопочтлі, який наказав їм: "Послухай­те, ми не залишимося тут, а підемо далі, де перебувають ті, кого ми переможемо і над ким володарюватимемо. Ми не будемо догоджати кулуаканцям, а оголосимо їм війну" . Відтак Теноч здійснив те, шо змусило вжахнутися навіть звиклих до всього індіанців.

Так уже склалося, що в цей момент кулуаканці вели вис­нажливу війну з шочімільками (тобто мешканцями міста- держави Шочімілько —"Квіткове Поле"), і теночки як васали- союзники змушені були воювати під знаменами Ачітометля (Кошкоштлі?). Війна завершилася перемогою Кулуакану, і астеки в ній виявили себе з найкращого боку — як вірні та войовничі бійці, тому авторитет їхній істотно зріс.

Особливо прославив астеків відомий епізод з полоненими шочімільками, коли Кошкоштлі (Ачітометль?) спочатку наказав асте- кам захопити 8 тис. ворожих вояків у полон, а потім відібрав у них бранців і навіть почав звинувачувати союзників у відсутності воєнної доблесті, нахабно заявивши, шо згаданих шочімільків узяли в полон кулуаканці, а не мешики. Та астеки передбачили таку поведінку сво­го сюзерена, тому перед тим як віддати полонених Кошкоштлі повідрізали у них по одному вуху. Кулуаканських полководців, які на­магалися присвоїти собі чужих бранців, астеки посоромили простим запитанням: "Де вуха полонених?" Кулуаканці, звичайно, вуха пред'явити не змогли, а астеки, навпаки, доставили Кошкоштлі кілька кошиків з вісьмома тисячами відрізаних вух (ця сцена жваво змальова­на на останній сторінці "Кодексу Ботуріні"), чим беззаперечно дове­ли астецьке походження означених бранців.

Після кількох успішних воєнних операцій астеки зажили слави безжальних горлорізів і відповідну повагу сусідів, і са­ме цим вирішив скористатися хитрий Теноч, коли зажадав "породичатися" зі своїм сюзереном.

Одразу після перемоги Теноч відправив до Ачітометля пишне посольство, яке дипломатично благало кулуакансь- кого володаря видати за астецького вождя його дочку-кра- суню, пообіцявши зробити її своєю всевладною царицею.

ваної царівни як уособлення своєї богині родючості Тонацин ("Наша мати"), але безуспішно: шокований Ачітометль утік з моторошної церемонії. Убитий горем, він збожеволів і решту своїх днів провів біля останків нещасної загиблої.

Наслідком цього кривавого зрадницького демаршу, зви­чайно, стала війна, котра швидко виявила, що астеки ще не дозріли до того, аби змагатися з потужним кулуаканським військом на рівних. Спадкоємець Ачітометля, вождь народу кулуа Кулутонал, помстився за зрадництво й жорстокість: астеки були вщент розбиті й мусили тікати на північ, де віддалися під владу могутнього Аскапоцалько. Так новими сюзеренами астеків стали текпанеки (тепанеки), котрі хоча й упустили мешиків у свої володіння, але, навчені гірким досвідом Ачітометля, ніколи до кінця астекам не довіряли й намагалися покласти край будь-яким спробам своїх васалів вести самостійну політику.

Надалі мешики змушені були платити данину різним сусідам, неодноразово міняли господарів і навіть знову вою­вали проти Шочімілько на боці кулуаканського правителя Чальтіутлатонака. Нове посилення теночків стривожило кулу- аканців. Однак тепер кулуа діяли значно активніше і ніяким астецьким обіцянкам уже не вірили. Більше того, у 1325 р. кулуаканський правитель Циутекацин (1321 — 1334) узагалі віддав наказ поголовно вирізати астеків.

За іншою версією, назва Теночтітлан похолить віл того, шо саме тут астеки помітили орла на кактусі, який пожирав змію, і прозвали свою столицю, відповідно, Тен-Оч-Ті-Тлахн —"Біля Кактуса".

Становлення астецької держав­ності. Соціальна стратифікація та господарсько-політичний устрій класичного астецького суспільства. Будівництво май­бутньої столиці величної імперії розпочалося спорудженням храму, присвяченого богові Уїцилопочтлі, від якого точно на захід, схід, північ і південь провели розмежувальні лінії, поділивши острівець на чотири "квартали" ("Квітковий" — Куепопан, "Божественний" — Теопан, "Комариний" — Мойотлан та "Будинок Чапель" — Ацакоалько) — колек­тивні території для кожної з чотирьох п'ятиродових фратрій астецького етносу. Проте масштабні містобудівні роботи потребували багато каміння й деревини — а їх на болотис­тому острові просто не було, тому цінні будівельні матеріали астеки змушені були обмінювати у прибережних сусідів на те, чим забезпечувало їх озеро — на раків, тростину, рибу, водоплавних птахів...

Ще однією проблемою була нестача їжі, адже на болоті займатися рільництвом неможливо, але й тут астеки знай­шли вихід, звернувшись до землеробської технології чінам- пів — геніального винаходу теотіуаканців, котрий теночки запозичили, а можливо й винайшли самостійно.

Тоді ж завершилося формування основних параметрів суспільно-державної структури астецької етносоціальної спільноти, яка набула рис розвиненого стратифікованого вождівства.

Теночки чітко поділяли себе на два основні соціальні ста­ни: текухтлі ("діди", "пани", привілейована верхівка) і

масеуальтін (простолюд, в однині — масеуаллї). Перші мали служити державі (керувати окремим родом чи фратрією або служити в апараті центрального уряду), другі — платити ренту-податок (у середньому — 20—30 % загального дохо­ду). Різний статус зумовлював, звичайно, різне матеріальне утримання. За вірну службу текухтлі отримували як наго­роду від центральної влади багатий одяг (з хутра, вовни чи пташиного пір'я) і прикраси, а мешканці підлеглої клано­во-адміністративної територіальної одиниці мали забезпечу­вати їх згідно з рангом (ієрархічна градація текухтлі перед­бачала 21 ранг) "кормлінням", житлом, прислугою, продук­тами харчування і наложницями.

Людина ставала текухтлі, починаючи з посади кальпуллека (гла­ви одного з двадцяти традиційних астецьких родів кальпуллі). Пока­зовою ознакою текухтлі була частка цин, шо додавалася до їхнього імені й виконувала функцію майже аналогічну звичним для Європи часткам дон — у іспанців, де — у французів або фон — у німців.

Структура державного управління астеків містила в собі ще чимало реліктів виборчих ранньодемократичних елементів. Формально вищим органом влади у теночків виступав тла- токан —"вища рада", до якої входили 20 кальпуллеків (по одному від кожного роду) , які об'єднувалися у чотири фратріальні "фракції". Про специфіку роботи означеного органу свідчить офіційна назва кальпуллеків на час їхнього своєрідного сесійного засідання — тлатоані ("оратор)". Отже, функція представників родів полягала в тому, щоб донести до всіх членів суспільства думку своєї кальпуллі сто­совно того чи іншого питання. Від імені народу вони оби­рали шістьох пожиттєвих вищих ієрархів державної влади, серед яких провідну роль відігравав тлакатекухтлі (скоро­чено тлатоке — "верховний текухтлі","пан людей"), який керував зовнішньою політикою та армією.

З часом посада тлакатекухтлі (інші назви — уейтлатоані ("вели­кий наказувач") або уеуетекухтлі ("великий вождь")) позбавилася решток колишньої "демократичності", шо особливо проявилося в ускладненому двірцевому ритуалі Теночтітлану. Порядок спілкуван­ня з володарем, якого проголосили сакральним сином Сонця і Землі, став таким: "Говорили з ним завжди з опушеними очима, і ніхто ніко­ли не наважувався йому дивитися прямо в обличчя. Виходячи, не можна було повернутися лицем до дверей, а треба було задкувати; кількість поклонів при вході й виході була точно визначеною. На­решті, ніхто не мав права, навіть в екстрених випадках, одразу пос-

тати перед Мотекусомою [тобто правителем]: придворний звичай ви­магав аби кожен з тих, хто прийшов, деякий час очікував біля

- „10 ~ .

воріт . Іоді ж верховний правитель астеків став вважатися в межах імперії стратегічним власником "всієї землі", шо остаточно наблизило Локолумбову Астекію до класичних зразків хрестоматійної східної деспотії.

Другою людиною в державі астеків вважався сіуа-коатль ("жінка-змія"), який попри свою назву був чоловіком. Він очолював верховний суд (до якого входили 13 найпо-

.12 важніших у місті чоловіків — їх називали куаутлі) , керував обранням наступного правителя й виконував у разі необхід­ності функції регента при неповнолітньому тлакатекухтлі (останній ставав повновладним володарем лише тоді, коли йому виповнювалося ЗО років), вів адміністративні справи і заміщав тлакатекухтлі на час його відсутності (в разі похо­ду, хвороби тощо). Ці двоє, разом з чотирма іншими вищи­ми сановниками Теночтітлану (начальник арсеналу тлакоч- калкатль("хранитель будинку дротиків"), організатор жер­товних кровопускань есуауакатль ("той, хто пускає кров"), тлілланкалкі ("хазяїн дому мороку" — ?) та начальник дер­жавного архіву, жрець епкоуа-тепіктотон ("перламутрова змія")) утворювали тлатокатлалі —"верховний уряд" ас- тецької держави.

На світанку мешицької історії усі державні посади в астеків були виборними, але за часів Теночтітлану, попри збереження самого інституту виборності, він насправді став скоріше ритуальною фікцією, аніж реальним механізмом фор­мування владної верхівки. А наприкінці XIV ст. астецька знать уже настільки вирізнилася, що шансів потрапити до те­кухтлі із масеуальтін було небагато. Та хоча сімейна спад­ковість панівних верств суспільства викликала серед просто­люду глухе невдоволення, впливати на ситуацію уже ніхто не міг. Формувалась система, в якій доля кожного визнача­лася не індивідуальними здібностями індивіда, а місцем осо­би в соціально-ранговій диференціації суспільства, врахову­ючи його родинне походження, що майже унеможливлюва­ло шанси простолюдина на офіційну кар'єру. Влада повчала своїх масеуальтін так: "Не ходи туди, де тебе не чекають, і не втручайся в те, що тебе не стосується" . А те, що своїх текухтлі астеки-простолюдини стали з часом заздрісно на­зивати піпільтін (скорочено піллі —"сини"), лише конста-

тувало існуючий стан речей і панівну верхівку зовсім не хвилювало.

Утім, варто зазначити, що ніякими особистими майно­вими привілеями статус текухтлі не підкріплювався, а спад­ковість владних органів забезпечувалася виключно різними можливостями доступу астеків до освіти, зв'язками у впли­вових колах, підтримкою родовитих родичів тощо. Астецьке суспільство та його економіка були тотально одержавлени- ми, і лише за службу державі текухтлі отримував пожалу- вання, престиж і привілеї, тому передати їх своїм дітям авто­матично він не міг, а отже формально шлях нагору нікому з мешиків не був заказаний. Інша річ, що батько намагався проторити своєму чадові шлях до текухтлі через спеціальну освіту й особисті зв'язки. Однак масового невдоволення такий стан речей не викликав, оскільки й у цьому випадку спрацьовувала звична для Доколумбової Америки система "за все треба платити".

Справді, за свою службу текухтлі діставав доступ до ма­теріальних благ, про які масеуальтін міг лише мріяти. Він краще харчувався і яскравіше вдягався (простолюд мав но­сити скромний білий одяг). Астецька знать наділялася ек­склюзивним правом на носіння "елітного" бавовняного взуття та одягу (особливо цінувалися тонкі тескоканські тканини), тоді як простолюд мусив задовольнятися грубими тканина­ми з агави. Текухтлі не платили ніяких податків, "розплачу­ючись" з суспільством своєю державною службою. Статус текухтлі передбачав також чимало інших привілеїв, однак щоб стати "служивим" людині треба було багато чого подо­лати, так що "гнилих" кар'єристів система своєчасно вияв­ляла і відбраковувала. Першим етапом була освіта, в устано­вах якої, за даними індіанських хроністів, молодь "почина­ли... вчити, як вони повинні жити. Як поважати людей, як присвятити себе корисному і правильному й уникнути пога-

, "¹⁴

ного, посилено уникаючи пекла, порочності та жадоби

Школи в астеків були державними і поділялися на два типи:

• "Будинок юнаків"— тельпучкаллі (тельпочкаллі) — тут вивчали історію, міфологію, військову справу, ріль­ництво й ремесла, розучували церемоніальні пісні. Це були школи для плебсу, де готували свідомого масеу- аллі — вояка й виробника.

• "Розташовані серед домівок" — кальмекак — тут до­датково вивчали тонкощі астецької релігії, організацію та історію астецької державності, письмо, арифметику, астрономію, астрологію та календарознавство, віршу­вання й ораторське мистецтво. Зі стін кальмекак вихо­дили майбутні воєначальники, управлінці та жерці — одним словом, текухтлі, однак плата за перспективне майбутнє теж була чималою.

Навчанню у школах тельпучкаллі підлягали юнаки пле­бейського походження, починаючи з 15 років (дівчат навча­ли у сім'ях або на спеціальних "курсах" тільки готувати їжу і правильно вести господарство, "носити воду й товкти маїс" ). Навчальний курс був розрахований на три роки. У кальмекак, куди потрапляли, переважно, сини знаті, вчили­ся значно довше, починаючи з шести-дев'ятирічного віку. Порядки у цих школах також відрізнялись. У тельпучкаллі школярів не переобтяжували науками, після "напружених" аудиторних або практичних уроків, на яких вони мали зас­воювати гарантовані державою навчальні дисципліни, перед­бачалися обов'язкові відвідування "будинків співів"(куїка- калько), котрі ще називали "домами радості"(куїкоян), — своєрідних "червоних кварталів", де майбутніх масеуальтін спеціальні гетери-куртизанки ауїаніме ("ті, що радують") навчали основам музики, танцям та мистецтву кохання. Що ж до кальмекак (їх на весь Теночтітлан було лише шість), то там порядки вирізнялися особливою жорстокістю, палич­ною дисципліною. Від момачтіке ("учня") вимагали цілко­витої самовіддачі на заняттях (основою яких було щоденне зубріння). Після занять на них чекали періодичні випробо­вування: неспання або спання у багнюці, кровопускання на честь бога жерців і мудрості Кецалькоатля (для цього учні мали протикати собі колючками агави стегна, ноги, вуха або руки), випробовування вогнем, напівголодне існування, харчування грубою їжею і т. ін. Враховуючи, що в тельпуч­каллі навчалися 15—18-річні молодики, зрозуміло, чому на випускників кальмекак (тламатініме —"знавці речей", "ро-

• 16

зумні ) дивилися з пошаною , а простолюд не дуже-то и рвався у текухтлі.

Не менш виснажливим був ритуал призначення особи на найвиші державні посади. Претендентів на кожну вакансію обов'язково мало бути четверо. "Обраного" після почесного "підвищення" чекало кіль-

каденне "випробування": він мав спати просто неба й до того ж роз­дягненим, їсти лише вночі, причому вживати тільки воду і хліб тошо. Та й у подальшому житті, чим вишим був суспільний (а отже й майно­вий) статус особи, тим ретельніше вона мала дотримуватись періодич­них харчових постів, здійснювати передбачені культом кровопускан­ня тошо.

Особливо виснажливим був ритуал сходження на престол черго­вого тлакатекухтлі: царевич-претендент мав чотири доби не спати, вживати лише воду, жертвувати кров, прилюдно проколюючи вуха й ікри ніг, витримати піший "інаугураційний" хід до палацу, під час яко­го почет бив його палицями, лаяв і прилюдно ображав. Так гартував­ся характер майбутнього лідера.

Відрізнялися текухтлі від простолюду й мірою відповідальності за свої вчинки: в разі порушення законів суворість покарання також зростала відповідно до соціального рангу винного. Діяв принцип: "хто више стоїть — з того й більше вимагають". Зокрема, якшо астек- простолюдин сильно напивався, його лише показово били палицею по руках, тоді як шляхетний за таке саме правопорушення міг запла­тити власним життям. Якшо масеуаллі потрапляв у полон, його після визволення могли хіба шо покартати, в той час як текухтлі підлягав у такому випадку страті. Поблажливо сприймали астеки й сімейну невірність простолюду, а от родовитого астека могли за це закидати камінням, жерця за зв'язок із заміжньою жінкою забивали палицями, його будинок руйнували, а майно конфісковували. Священика, звину­ваченого в сексуальних збоченнях, спалювали живцем.

Сімейні традиції астеків загалом позначались консерватизмом: родина була патріархальною, тому дівчат з малих років повчали в та­кий спосіб: "Хто б не був твоїм чоловіком, ви, двоє, маєте прожити решту [життя] разом. Не полишай його, тримайся за нього, приліпись до нього, навіть якщо він буде бідняком, навіть якшо він буде лише ма­лим орлом, малим ягуаром, нещасливим вояком, нужденним шляхти­чем, іноді втомленим, не вшановуватиме богів — навіть через усе це ти не повинна його зневажати" . Проте "розлучення було дозволене, якшо чоловік і жінка давали на це згоду. Дружина мала взяти до себе

- J8 „

дочок, а чоловік — синів . Верхівка суспільства мала право трима­ти наложниць, яких набирали з простолюду, проте, враховуючи їхній низький статус, і вимоги до них були невисокими, тоді як дружини аристократів мали після смерті своїх чоловіків "позбавляти себе жит-

19

тя" ("за все треба платити!"). Своїх дітей астеки ніколи не пестили і жорстоко карали за будь-яку провину чи непослух: били палицями, кололи руки голками агави, тримали обличчя дитини над вогнищем, в яке кидали стручки перцю, тощо. Це викликало цілковите схвалення з боку іспанських хроністів, яких захоплювала "наполегливість у такій важливій для держави справі... як виховання своїх дітей" . Шлюбним віком вважались 20 — 22 роки для юнаків і 15 — 18 років для дівчат. Пошуками наречених та організацією весілля опікувалися батьки та спеціальні професійні свахи. Кількість дружин залежала від соціально- майнового статусу чоловіка: еліта дозволяла собі мати по кілька жінок

і наложниць, простолюд задовольнявся здебільшого однією дружи­ною. Права дружини гарантувалися тільки її посагом, можливістю розлучення та повторного шлюбу (навіть для вдови), але доки жінка перебувала у шлюбі, її чоловік лишався для неї цілковитим господа­рем і міг продати власну дружину та дітей у рабство в разі потреби.

Для масеуальтін основним заняттям вважалося мотичне й чінампне землеробство. Жерці й текухтлі зверталися до простолюду з такими напучуваннями: "Рубай дрова, ори землю, саджай нопалі, саджай агави; і в тебе буде що пити, тт ..21 тт

їсти и одягти. Цим ти стоятимеш на ногах... . Для ведення господарства кожен масеуаллі отримував від своєї кальпуллі з її земельного фонду (кальпуллалі —"земля кальпуллі") у ко­ристування ділянку (тлалміллі —"сімейна земля"), з якої годувався сам і за користування якою платив владі ренту- податок (текуїтль), а також виконував певні "повинності"(коатекутль) на користь держави та її службовців-текухтлі (служба носієм, спорудження мостів, храмів і фортець з па­лацами, надання постою воякам у поході тощо). Влада уваж­но стежила за тим, щоб усі аграрні ресурси суспільства мак­симально ефективно використовувалися. Якщо виділена ділянка не оброблялася хоча б два роки, родина, за якою її було закріплено, втрачала таку ділянку і ставала тлалмаїтль ("рука без землі"). Це було великим нещастям, адже така сім'я випадала з роду-общини і змушена була надалі жити кабальним батрацтвом чи орендою кріпосницького типу або взагалі самопродаватись у рабство і ставати тлакохтлі ("невільником").

За порядок в общині відповідав її староста, у якого зберігався затверджений владою піктографічний кодекс з планом общинних зе­мель, на якому жовтим кольором позначалися всі сімейні наділи, пур­пурним — царські, а рожевим — державні, передані в користування текухтлі. При зміні меж до карти-кодексу вносилися необхідні уточ­нення. Єдність общини цементувалась спільним родовим божеством з відповідним святилищем та круговою порукою за сплату державних податків і підтримання суспільного порядку на прилеглих теренах.

Основним землеробським знаряддям мешиків залишила­ся дерев'яна мотика (виктлі або коа), а основною сільсько­господарською культурою — кукурудза (сінтлі), з двох де­сятків сортів якої виробляли борошно і пекли коржі- тортільї. Вирощували також кабачки, гарбузи, томати (томатль), квасолю, батат, юку (маніоку), вест-індську гру­шу, карликову гваюлу (каучуконос, з якого отримували кау-

чук та клей), екзотичні камоте (рослина із сімейства в'юн- кових, соковиті коріння якої уживалися для виготовлення різних страв) та чіа (із давлених зерен котрого виробляли олію, із смажених — солодощі, а з настою — напій, що освіжав). З метою підвищення ефективності використання аграрних площ астеки надавали перевагу складовому, а не монокультурному вирощуванню рослин. Вони висаджували на полі одночасно різні культури, використовуючи в такий спосіб для збереження родючості та збільшення врожайності системну "співдружність різних культурних рослин: квасоля обвиває кукурудзу, а між ними ростуть різні гарбузи" і т. ін. Велику роль у господарському комплексі астеків відігра­вала також сухостійна агава-магей ("кактус-столітник"), со­ковиті коріння якої ішли в їжу, із шипів робили голки з нит­ками й булавки, з волокон плели мотузки, канати й мішко­вину, листя використовували для виготовлення паперу, по­криття дахів у будинках, а з соку виготовляли міцну (до 8°) брагу октлі.

Магей (або американська агава) дає за добу до 10 л соку, недар­ма в сучасній Мексиці її прозвали "зеленою коровою".

У південних районах, що потрапили під владу астеків за імперського періоду, активно вирощувалися різноманітні прянощі (ваніль, кориця), тропічні плодові дерева — різно­манітні пальми, сапоте, мамей і гуайява.

Не забували астеки і про збиральництво: в їжу йшли мо­лоді паростки тростини, їстівна водорість текуїтлатль, рав­лики, мурахи, сарана, бабки, личинки деяких комах, ящір­ки, пташині яйця і т. ін. Різновидом збиральництва можна вважати й доволі поширене серед індіанців Мезоамерики бортництво. З медичними та ритуально-культовими потре­бами було пов'язане збирання отруйно-психотропних грибів і кактусів, полину та шавлії.

Щоб забезпечити себе тваринними білками і протеїном, астеки розводили маленьких собак, індичок, гусей, качок і перепелів, полювали на оленів, кролів, зайців, ласок, броне­носців, водоплавну пташину "та цілі стада чудових мускус­них свинок" (мабуть, пекарі), ловили сітками й острогою рибу, збирали раків і личинки деяких мух, з яких виробля­ли борошно, споживали змій, тритонів, креветок, лангустів, пацюків, мишей, ігуан, водяних жуків, кротів і навіть койо­тів. Щоправда, за відсутності розвиненого тваринництва

харчовий раціон астеків усе ж був дуже пісним: частка про­дуктів тваринного походження не перевищувала в їхньому меню 1 %.

Така багатогалузева господарська система виявилась доволі про­дуктивною, завдяки їй населення Центральної Мексики за останні два передколоніальні століття збільшилось удвоє.

Знали астеки й деякі ремесла, проте як самостійна галузь господарства ремесло у теночків ще не сформувалося. Воно залишалося побічним продуктом рільництва й мало ще до­волі примітивний характер. Мешики навчилися викладати мозаїчні панно (з дерева, кості, коралів, мушель і самоцві­тів), непогано обробляли камінь (нефрит, порфір, кремінь, опал, місячний камінь, аметист, гірський кришталь, яшма, малахіт, пірит, бірюза тощо) та обсидіан (з нього навіть ви­готовляли чудові вази), однак їхні гончарі так і не додума­лися до гончарного круга. Астеки вміли плавити мідь, золо­то і срібло, отримуючи з них різноманітні сплави. Напере­додні конкісти вони познайомилися з оловом, ртуттю і свинцем, але до активного використання цих металів у гос­подарстві справа не дійшла. Переважним методом металооб­робки у мешиків залишалося холодне кування, оскільки на болотистому острові постійно не вистачало палива, необхід­ного для плавлення металів.

Жили теночки у примітивних глинобитних хижах, розмір та кількість поверхів у яких зумовлювалися соціальним статусом господа­ря (простолюдові — одноповерхова хижа, дрібному чиновникові — двоповерхова і т.д.). Лише палаци для верхівки, храми й фор­тифікаційні споруди будувалися астеками з цегли-сирцю, висушеної на сонці (дуже рідко — з паленої цегли через ті ж проблеми з пали­вом), а також із надзвичайно дефіцитного каменю.

Свій одяг астеки виготовляли з бавовняних та агавових тканин, а також із пір'я. Щоправда, спочатку, коли через нестачу продуктів хар­чування основною проблемою для теночків було виживання, бавов­нику вони майже не вирощували, а тому здебільшого носили саму ли­ше пов'язку на стегнах з болотної тростини амоштлі. І лише з часом, коли добробут мешиків значно зріс, їхній одяг набув класичних для астецької матеріальної культури ознак.

Чоловічий одяг складався з пов'язки на стегнах (маштлатль) і пла­ща з однією застібкою (тілматль), жіночий — з тонкотканої пов'язки на стегнах, вузького пояса і туніки-безрукавки (уйпіллі). Одяг доповню­вався сандалями зі шкіри або сплетених волокон агави та прикраса­ми з нефриту, бірюзи, опалу, місячного каменя, золота чи срібла (при­чому срібло астеки цінували више від золота, оскільки плавити руди вони не вміли, а срібні самородки трапляються значно рідше, аніж зо-

лоті). Жінки носили діадеми, сережки (у вухах, носі й на нижній губі), намиста тошо залежно від свого соціального (а отже й майнового) ста­тусу. Поширеним серед астеків був також звичай фарбувати тіла у червоний, синій, жовтий чи чорний кольори, але це вже пов'язувало­ся з війною чи культовими ритуалами, а не побутовим життям. Особ­ливо популярним був червоний колір. Сировиною для виготовлення відповідної фарби слугували спеціально доместиковані комахи (ко­шеніль), котрі гніздилися на місцевих кактусах у незліченній кількості.

З часом, уже від завойованих народів, теночки почали масово от­римувати какао-боби, з яких готували духмяний гарячий напій чоко- латль (збита суміш молотого какао, маїсового борошна, меду та пря­нощів), а також тютюн.

Варто зауважити, що рільництво, пов'язане з тяжкою працею, приваблювало далеко не всіх масеуальтін. Бурхлива історія постійно тримала астеків на грані війни, яка вважа­лася однією з форм служіння богам (таке "служіння" назива­ли яйотль) і давала шанси для простолюдина пробитися на­гору навіть без кальмекацької освіти — і в цьОіМу (поряд з природною войовничістю астецького етносу, адже "мекси-

„ .„2„5

канці шукали найбільше щастя у війні ) полягав секрет по­пулярності військової служби у мешиків . Ядром їхнього війська були два відносно невеликі загони вояків-про- фесіоналів — "Орел" та "Оцелот" ("Ягуар"), — котрі Те- ночтітлан утримував постійно. Під час бойових дій з гвардійців формувався офіцерський корпус або ударні привілейовані частини (котрі в бою використовували, як правило, для раптового удару у фланг супротивника), проте основою астецької армії залишалося народне ополчення, ку­ди на період війни рекрутувалися всі чоловіки, спроможні носити зброю. Ця армія (в імперський період налічувала 150—200 тис. вояків) складалася з 20 родових частин, очо­люваних главами кальпуллі, котрі своєю чергою зводилися у чотири фратріальні п'ятиродові корпуси, кожен з яких очо­лював професійний "генерал"(тлакатеккатль —"той, що муштрує людей") із числа керівників гвардійських загонів. Усі командири, залежно від ранжиру, розрізнялися за типа­ми та кількістю прикрас і вплетеного в одяг пір'я екзотич­них птахів. Верховним командувачем армії виступав сам тлакатекухтлі, різнокольоровий плащ якого прикрашали нефритові підвіски, смугасте яскраве пташине пір'я та вели­кий метелик із золотим тулубом та зеленими крилами — символ астецького бога війни Іспапалотля.

Під час бою астеки починали голосно свистіти, щоб налякати во­рога, тому вміння сильніше свиснути було однією із складових вій­ськової підготовки. Супротивник мав думати, шо це свистять тисячі астеиьких бойових стріл і запанікувати ше до початку битви.

Ще одним секретом воєнних успіхів астеків була чудова система розвідки, яка в тотально мілітаризованому мешиць- кому суспільстві була пов'язана з цілком мирною, на перший погляд, галуззю господарства — торгівлею. Купці астеків, як специфічний суспільний стан (почтека), жили закритою ендогамною спадковою кастою у спеціальному кварталі Те- ночтітлана, мали високий суспільний статус (щось середнє між текухтлі і масеуальтін) і чимало привілеїв (навіть влас­них незалежних суддів), молилися окремому богові-покро- вителю Якатекухтлі, приносячи йому криваві людські по­жертви. Почтеки цілковито монополізували зовнішню торгівлю (внутрішньої астеки майже не знали). їхні інтереси перед владою представляли двоє почтекатлатохке ("панів торгів­лі"), імена яких мали приставку цин, отже за своїм рангом ці "пани" відповідали рівню текухтлі. Убивство своїх куп­ців представниками інших держав астеки розцінювали як офіційне оголошення війни. Та всі ці привілеї почтеки здо­були, звичайно, не завдяки торгівлі (хоча іноді вона ставала для мешиків просто життєвою необхідністю), а збиранням цінної розвідувальної інформації під час своїх торговельних подорожей до земель сусідів. Не дивно, що купецьке ремес­ло почтеків астеки розглядали як різновид військової служ­би. Ну а якщо здобутої у такий спосіб інформації не виста­чало, астеки застосовували під час війни і таємних лазут­чиків кімічтін ("мишей").

Така організація давала змогу теночкам завжди бути в курсі міжнародних подій, знати майже все про своїх сусідів і ретельно готувати будь-яку військову операцію. Лише після ґрунтовної підготовки астеки кидали на супротивника своїх вояків, озброєних луками і стрілами, метальними дро­тиками, списами й дубинами з обсидіановими шипами чи наконечниками, і захищених дерев'яними, оббитими шкі­рою, щитами та міцними шоломами.

Обсидіанові знаряддя, виготовлені астеками, були настільки гост­рими, шо "кололи й різали" не гірше від європейських "мечів і ... 27

списів , а кремінними лезами індіанці голилися .

Подальші історичні події засвідчили, що астецька війсь­кова організація виявилася найефективнішою у Мезоаме- риці в доколумбові часи. Та після заснування Теночтітлана це необхідно було ще довести своїм сусідам, що постійно загрожували астекам з усіх боків.