<<
>>

Астецькі завоювання.

Новостворе- на конфедерація трьох переможців над Аскапоцалько форму­валася з явно агресивними цілями, тож не дивно, що вже в наступному році (1429) астеки та їхні союзники звернули увагу на всіх своїх найближчих сусідів.

Перемога конфеде­ратів над текпанеками приголомшила міста-держави регіону. Природно, що більшість навколоозерних населених пунктів виявилися настільки заляканими, що здалися астекам май­же без опору. Ті ж, котрі намагалися чинити опір, були за­хоплені переможцями, а їхні мешканці поголовно вирізані або принесені в жертву кривавим астецьким богам. Саагун з цього приводу доволі лаконічно писав: "...Астеки перемогли текпанеків із Аскапоцалько, мешканців Койоакана, Шочі- мілько й Куїтлауака". Там же він повідомляє про те, хто реально керував першими завойовницькими походами: "Тла- каелель перебував у перших рядах і багато завоював. Він виступав лише в цій ролі, оскільки ніколи не бажав бути верховним правителем міста Мехіко-Теночтітлана, хоча на­справді ним правив. Він жив у достатку й щасті. Ніхто в

усьому царстві не міг зрівнятися з ним хоробрістю, величчю й не мав стільки пошани, скільки великий воєначальник, сміливий Тлакаелель. Він також зумів перетворити Уїцило­почтлі на бога мексиканців, переконавши їх у цьому ' .

Останньою жертвою Іцкоатля стали матлальиинки (матлатцинки), розгромлені астеками при Тлакотепеиі Й поблизу Толуки. Загалом Іцкоатль завоював за часів свого правління 24 поселення.

В результаті у 1433 р. завершилося цілковите завоювання астеками навколоозерного регіону, а через рік остаточно ор­ганізаційно оформився й уже згаданий "Троїстий Союз який відтепер спрямував свої зусилля на здобуття загальномекси- канського панування. Офіційною назвою даного політичного новоутворення обрали словосполучення Анауак —"Земля науа".

Наочним символом нового владного статусу астецької держави та її лідера став принципово інший підхід до їхнього зображення на знаменитих піктографічних рукописах: якшо попередні (залежні) астецькі вожді зображувалися в стоячих позах, то з часів Іцкоатля — .36 сидячими на троні .

Масштабні воєнні витрати та кілька неврожайних років підряд спричинили наприкінці царювання Іцкоатля великий голод у Теночтітлані (в рік "Сім Кролик" — 1434), але за гучні перемоги і пишні людські жертвопринесення астеки йому все пробачили, і в 1440 р., у рік "Тринадцять Кре­мінь", Іцкоатль помер у славі та почестях. Пишні похорони могутнього володаря тривали 80 днів.

Обійняти посаду наступного тлакатекухтлі спочатку запропонували Тлакаелелю, проте "залізний канцлер" відмо­вився від офіційного статусу верховного правителя, надаючи перевагу "закулісному" володарюванню , тому наступним тлакатекухтлі, за рекомендацією того ж таки Тлакаелеля, був "обраний" його рідний брат з грізним ім'ям Мотекусо- ма ("Владика з сердитим обличчям", 1440—1469) — син Уїциліутля та куаунауацької принцеси Міауашиутль. Що­правда, розумно правити черговому тлакатекухтлі знову "допомагав""залізний канцлер" Тлакаелель — незмінний сіуа-коатль при трьох астецьких "імператорах".

Попри своє ім'я Мотекусома виявився зовсім не таким уже й грізним правителем. В усякому разі перші десять років його правління минули відносно спокійно: астеки зміцню­вали свої тили, наводили порядок в оподаткуванні підданих,

накопичували необхідні ресурси, розширювали контингенти постійних військ. Та й сам Мотекусома ніколи не виказував особливого потягу до владних амбіцій: підтримував дружні стосунки з тескокським лідером Несауалькойотлем (відомим меценатом культури) та володарем бунтівливого Чалько Ко- атеотлем, любив сільськогосподарську працю та спілкуван­ня з природою. Навіть власних дітей цей тлакатекухтлі на­казав учити не політиці, а різноманітним ремеслам. Голов­ним завданням своєї зовнішньої політики Мотекусома І вважав спочатку пошук легендарної прабатьківщини астеків, "країни Астлан". З цією метою навіть була споряджена ціла експедиція із 60 "астецьких мудреців". Якщо вірити їхньому звіту, Астлан вони таки знайшли і навіть спромоглися поспілкуватись з матір'ю бога Уїцилопочтлі, проте точно описати маршрут своєї подорожі ніхто з жерців не зміг.

«Імперія астеків» та її сусіди напередодні конкісти

1а — Уявна прабатьківщина астеків (Чікомосток); 1 — «Імперія астеків»; 2—Держава т/іашкаланців; 3—Хуастеки; 4 — Держава тарасків

Та невдовзі сама природа змусила астецького лідера від­кинути мирні наукові експерименти й шукати багатств у сусідів: У 1446 р. (рік "Шість Кролик") зернові поля країни спустошила навала сарани, 1449 р. чергова повінь затопила Теночтітлан, а взимку 1450 р. Центральну Мексику вразили небачені для тих місць морози і снігопади. Потім кілька років поспіль (аж до 1454 р.) тривала жахлива посуха, що спричинила масовий голод у Теночтітлані. Щоб прохарчува­тися, люди продавали себе і своїх рідних у рабство (чимало

мешканців Теночтітлана, Тескоко й Тлакопана були куплені як раби сусідніми тотонаками). Жерці намагалися умилос­тивити богів щедрими людськими жертвопринесеннями, але нічого не допомагало. Звичним явищем став канібалізм. До всіх бід додалися руйнівний землетрус у 1453 р. (рік "Три­надцять Будинок") та раптове поширення в астецькій сто­лиці якоїсь таємничої епідемії, що вразила не тільки людей, а й озерних риб і тварин. Лише 1455 р. (рік "Два Тростина") виявився для астеків відносно сприятливим: був зібраний великий врожай кукурудзи. Однак за умов багаторічної не­стабільності це не могло врятувати становище. Мотекусома метушливо шукав виходу з кризової ситуації: роздавав підда­ним державні запаси продовольства, неодноразово відвіду­вав як простий прочанин руїни величного міста мертвих Те­отіуакана, наказав внести до астецького пантеону чимало нових божеств, яким поклонялися поневолені народи, однак нічого не допомагало — і тоді, за наполяганням Тлакаелеля, армія "Троїстої конфедерації" вирушила, нарешті, на заво­ювання народів, що мешкали за межами озерного регіону, змусивши "правителів багатьох народів їсти хліб горя".

Першою жертвою голодних агресорів стали мирні на той час тотонаки, що мешкали на узбережжі Мексиканської за­токи.

В астеків вони викликали особливу ненависть тим, що, скориставшись нещодавнім голодом у Теночтітлані, ма­сово скуповували зголоднілих теночків у рабство. Знищив­ши по дорозі уславлену знаменитим керамічним виробницт­вом Чолулу, а також Теуакан і Ауїлісапан, астеки без особ­ливих зусиль захопили ЗО тотонацьких міст (у тому числі 39

знаменитий Тахін) і після "великих безчинств" окупували їхню столицю Семпоалу (за свідченням конкістадорів — од­не з найбільших та найбагатших міст Мезоамерики), чим розв'язали більшість харчових проблем, бо землі тотонаків здавна славилися стабільними врожаями. В подальшому во­ни стали своєрідною житницею молодої імперії.

Тоді ж відбулося перше зіткнення астеків з невеликим (можливо, розвідувальним) загоном хуастеків, котрих теночки разом із союзника­ми розгромили при Тулласінго. Проте в холі битви хуастеки виявили неабияку мужність і військову майстерність, тому доводити справу до масштабної війни з ними Мотекусома не став.

У подальшому тотонаки неодноразово повставали проти астець­кої влади, відмовлялися сплачувати обтяжливу данину і навіть періодично вбивали астецьких послів. Теночки щоразу карали тото-

наків нещадно, тому не дивно, що, коли до Мексики прибули іспанці Е. Кортеса, тотонаки одними з перших підтримали конкістадорів у їхній війні проти своїх найзапекліших ворогів-гнобителів — владик Теночтітлана.

Наступною жертвою 20-тисячної армії астеків, у розпо­рядженні якої було також 5 тис. "носіїв"(тламеме), стала багата золотом Оахака. Розпочалося підкорення міштеків і сапотеків.

Той факт, що більша частина астецького війська воюва­ла на далеких окраїнах Мексики, створив у мешканців країн, розташованих в районі озера Тескоко, ілюзію послаб­лення контролю мешиків за ситуацією в центрі країни, і цим спробували скористатися в 1465 р. індіанці міста Чаль- ко (південно-східний берег озера Тескоко). Прагнучи лікві­дувати панування теночків у регіоні лідери Чалько в союзі з великим містом-державою Амекамекан спромоглися утво­рити для боротьби з конфедератами потужну коаліцію, до складу якої входили, за різними даними, 10, 13 чи навіть 25 міст і поселень.

Війна з чальками виявилась тривалою і кро­вопролитною: варто згадати, що в ході бойових дій загину­ли троє рідних братів астецького правителя, проте зрештою теночки і цього разу здобули над супротивниками цілкови­ту перемогу, після чого армії непереможного Мотекусоми здійснили' блискавичну операцію з метою завоювання зе­мель політично роздроблених міштецьких князівств на пів­дні — в районі сучасного мексиканського штату Оахака. Причому варто зауважити, що на момент генеральної баталії з агресором міштеки зуміли об'єднати сили більшості місце­вих князівств і навіть увели до свого війська підкорених ни­ми в минулому сапотеків, однак у битві поблизу Уаш'якака об'єднану міштеко-сапотецьку армію підвела відсутність єдиного воєнного керівництва, тож астеки знову перемогли. В результаті в 1460-х роках весь Теуантепецький перешийок опинився в руках астеків та їхніх союзників, а Мотекусома отримав почесне прізвисько Ілуїкаміна ~"Небесний Луч­ник". Розпочався процес поступової сакралізації особи ас­тецького правителя та його влади.

Перемоги Мотекусоми І не мали аналогів в усій попередній ас- тецькій історії: за його правління теночки завоювали 25 міст і понево­лили 33 народи, шо вимагало відповідної апологетичної фіксації. Лля увіковічнення своїх державницьких успіхів Мотекусома наказав виби­ти на скелі поблизу Чапультепека фігурне зображення: своє та всіх

своїх поперепникїв-тлакатекухтлі. Там же вибили рельєфне зобра­ження знаменитого Тлакаелеля. В подальшому кожен наступний астецький правитель додавав до цієї своєрідної галереї свій лик, аж доки в XVI ст. все це не знищили іспанці. Трохи збереглися лише обриси фігури войовничого і жорстокого "імператора" Ауїсотля (1486-1502).

У 1469 р. Мотекусома раптово захворів. Хвороба виявилася смертельною, і великий войовник швидко пішов із життя.

Після смерті Мотекусоми І за престол Теночтітлана по­чали змагатися одразу двоє його синів, проте владу ніхто з них не здобув. Переміг той, кого підтримав Тлакаелель — онук Мотекусоми І від його дочки Атотоцлі Ашаякатль ("Обличчя Води", 1469—1481) — людина з явно садистськи­ми нахилами у характері, що проявилися з перших днів його царювання.

Свою владну "інаугурацію" Ашаякатль відзна­чив пишним ритуалом мотлатокапа ("миття ніг [у крові]") — масовими людськими жертвопринесеннями.

Відтак, започаткований ним ритуал своєрідної кривавої інтро­нізації виконували всі наступні тлакатекухтлі.

Сини покійного Мотекусоми, звичайно, намагались оскаржити цю узурпацію влади і шість років плели інтриги проти свого племінни­ка. Зрештою, вони зважилися на збройний виступ, але він був швидко придушений, а всі його учасники знишені.

Астекам такі риси характеру їхнього лідера дуже імпону­вали, отож хроністи всіляко розхвалювали Ашаякатля, ствер­джуючи, що він був людиною сміливою, тому його дуже любили "жінки і васали" .

Новий тлакатекухтлі продовжив агресивну політику своїх попередників. Щоправда, зовнішньополітичні успіхи Ашаякатля виявилися значно скромнішими. Єдиною його операцією, що завершилася цілковитим успіхом, слід вважа­ти остаточне підкорення теночтітланськими вождями бунтівливих родичів із Тлалтелолько (1473), однак значення остаточного возз'єднання мешицького етносу, звичайно, не варто міряти самими лише територіальними надбаннями.

Привід для каральної операції проти тлалтелольків Ашаякатль знайшов цілком поважний: захист честі сестри, хоча зрозуміло, шо причини війни лежали у площині політики та економіки.

Свого часу, коли астекам була потрібна підтримка тлалтелольків для здійснення масштабних зовнішніх завоювань, Мотекусома І (Ілуїкаміна) видав заміж за правителя Тлалтелолько на ім'я Мокіуштлі (Мокіуш, Мокіуїшцин, 1467 — 1473) свою дочку Чальчіуненецин. Вда­лий, скріплений династичним шлюбом союз Теночтітлану і Тлалте-

лолько дав можливість першому здійснювати завоювання, отримуючи від тлалтелольків цінну розвідувальну інформацію, спільними зусилля­ми придушувати чалькських бунтівників тощо. Та за часів Ашаякатля астеки вже відчули себе достатньо сильними, щоб самостійно волода­рювати в регіоні, тож автономний напівнезалежний статус Тлалте­лолько уже не міг їх задовольнити. Саме тому на світ витяти баналь­ну сімейну історію, котрій було надано нового політичного звучання.

Річ у тім, шо, за канонами індіанської жіночої вроди, Чальчіуне- нецин була, м'яко кажучи, не зовсім красивою. Зокрема, "Хроніка Мешикайотль" засвідчує, шо дружина Мокіуштлі була хирлявою, "не мала тіла" і мала "кістляві груди", а тому її чоловік — правитель Тлал­телолько — не жив із нею, а проводив ночі з красивими, пишногру­дими наложницями, яким роздав навіть весільні подарунки своєї дру­жини. Сама ж Чальчіуненецин, знехтувана чоловіком, змушена була спати на підлозі, у кутку палацу, укрившись простим плашем із грубої ряднини. І хоча радники попереджали Мокіуштлі, шо добром це не скінчиться, він уперто продовжував ігнорувати законну дружину. Саме цим вирішив скористатися Ашаякатль. "Раптово" розлютив­шись, він негайно розпочав війну проти Тлалтелолько заради "захис­ту честі сестри".

Воєнна операція, розпочата в 1473 р. (рік "Сім Будинок"), завер­шилася швидко і цілком очікувано. Тлалтелольки, у воєнному від­ношенні значно слабкіші від Теночтітлану, стратили астецьких послів і спробували, з ініціативи найближчого радника Мокіуштлі Теконаля, укласти союз із Тлашкалою, однак битву програли, швидко капітулю­вали й надалі назавжди змирилися зі статусом вічно "молодшого бра­та" в межах великоастецької спільноти. На них наклали данину, шо сягала 20 % від торговельних прибутків, заборонили носити коштов­ний бавовняний одяг, в армії вони відтоді служили лише носіями, а самим містом управляв тепер мілітарний астецький намісник — куакуатлато ("управитель-орел"). Теконаля астеки посадили на кіл, Мокіуштлі, за вказівкою Тлакаелеля, ефектно стратили (скинули з вершини храмової піраміди на кам'яні сходи). Що ж до подальшої долі Чальчіуненецин, то про неї хроніки мовчать, а тому думається, шо, досягнувши своїх політичних цілей, Ашаякатль швидко "забув" про приниження сестри і задовольнився державною покірністю Тлалтелолько.

Надалі, в межах Астецької імперії, Тлалтелолько набув статусу найвпливовішого торговельного центру Мексики, оскільки в ньому розміщувалася штаб-квартира імперських почтеків. Утім, це не означало, що Тлалтелолько став най­більшим ринковим центром регіону. Основний товаропотік проходив, звичайно, через Теночтітлан (де самих лише "ве­ликих" ринків було чотири). Та й місцеві, регіональні, тіан- гуїцтлі ("ринки") відігравали велику роль в обслуговуванні споживачів, набуваючи рельєфних рис предметної спеціалі-

зацїї. Конкістадор Берналь Діас писав із цього приводу, "що в Мексиці ніщо не пропадало і все вважалося товаром . 1 дійсно, ринки Чолули забезпечували купівлю-продаж са­моцвітів та прикрас із пір'я, Костатлан — тканин, Акольман спеціалізувався на собаках та іншій їстівній живності, Аска­поцалько (точніше те, що від нього залишилося) після по­грому 1428 р. став найбільшим центром невільницької тор­гівлі. Важливими центрами работоргівлі були також Ісокан і Куаутітлан, Шикаланго спеціалізувався на торгівлі какао- бобами і пір'ям тропічних птахів, а регіональними центрами видобутку солі й солеторгівлі стали Мешикальцинко і Уїци- лопочко. Знаменитий Тескоко славився ринком одягу, тка­нин і кераміки, а Тепеяк — пташиним ринком.

Уся торгівля в астецькому суспільстві мала обмінний характер, олнак серед товарів уже почали виділятися перші прототипи загаль­них цінових еквівалентів, роль яких виконували боби какао, пір'я ек­зотичних птахів, відрізи кольорових, орнаментованих бавовняних тканин (куачтлі) та мідні ножі.

Тлалтелолько став відтепер постійним місцем перебуван­ня почтекатлатокхе, там же засідали купецькі судді, стояв храм покровителя почтеків бога Якатекухтлі, отож Тлалте­лолько можна вважати центром купецької гільдії астеків, хоча як ринковий центр він і поступався за своїми масшта­бами деяким іншим ринкам району озера Тескоко. Приві­лейований статус Тлалтелолько в межах імперії забезпечила також етнічна спільність тлалтелольків з теночтітланцями, а також традиційна "корисність" цього міста для потреб кон­федерації з точки зору розвідувального забезпечення заво­йовницьких походів астеків.

Навіть приєднавши до етносу теночків бунтівливих одно­племінників, Ашаякатль не зумів досягти успіхів на зовніш­ній арені, оскільки, дещо переоцінивши власні сили, обрав собі як суперника войовничих і невгамовних тарасків (вій­сько в 40—45 тис. вояків!), котрі самі на цей момент хижаць- ки захоплювали землі сусідів і навіть відвоювали в астеків контроль над матлальцинками (долина Толука). Після пере­моги над "плішивими" при Сінапекуаро астекам удалося відірвати від тарасканських володінь добрячий шмат їхньої території (сучасний штат Гереро), проте вирішальної пере­ваги над своїми північними сусідами теночки так і не здо­були. У 1478 р. пурепеча розгромили мешиків у кровопро-

литній (20 тис. убитих з обох сторін) дводенній битві побли­зу Тахімареса (Тахімароа).

Ло цієї війни Ашаякатль не підготувався належним чином і зміг відрядити проти тарасків лише 24 тис. вояків. Пурепеча зосередили для відсічі агресору 40-тисячне військо, шо вирішило долю битви на користь численнішої армії тарасків.

У нелегких боях із тарасками Ашаякатль не зажив слави, він "був принижений, подавлений, охоплений соромом і

42 ганьбою укритий" . В одній з битв правитель навіть утратив ногу, тому надалі зосередився на внутрішніх справах імперії. Зате Ашаякатль увічнив своє ім'я в історії, наказавши спо­рудити мабуть найбільший у світі календарний камінь у ви гляді 24-тонного моноліту, на якому вирізали гігантське ка лендарне коло діаметром 3,7 м.

Над створенням цього гігантського календаря астецькі майстри трудилися більш як рік. Спочатку у віддаленому від столиці гірському кар'єрі вирубали багатотонну брилу. Потім тисячі людей майже рік тягли її до столиці, аж доки не встановили на верхньому майданчику новозбудованого храму, присвяченого богові Уїцилопочтлі, після чого майстри-каменерізи вибили на цьому гранітному чудовиську ви­гадливий рельєф власне календаря у вигляді кола. Цей камінь дістав в історії ім'я "Камінь Сонця" (на честь сонячного календаря астеків). Довгі роки він височів у центрі Теночтітлана, аж до приходу конкіста­дорів. Розгром, учинений європейцями у столиці астеків, виявився настільки масштабним, шо камінь опинився під завалами землі й бито­го каміння і тривалий час вважався знищеним, аж доки не був випад­ково знайдений у 1760 р. Нині давній календар астеків установлено на центральному майдані Мехіко.

Ашаякатль вважався також знавцем поетичної лірики (навіть сам писав вірші), аж доки у 1481 р. не пішов з життя у доволі молодому віці від загадкової хвороби (джерела повідомляють, шо він "отруївся запахом крові", коли дивився на чергову церемонію людських жерт-

43. о вопринесень ). Можливо, його тихо отруїли, а можливо, далися взна­ки важкі тарасканські поранення...

Наступним тлакатекухтлі астеки одноголосно "обрали" рідного брата попереднього правителя на ім'я Тісок ("Зро­шена кров'ю нога"), однак п'ятирічне володарювання цього лідера (1481 — 1486) швидко розчарувало його "відданих" од­ноплемінників. Джерела мало що повідомляють про Тісока, проте напрошується висновок, що він був на диво миролюб­ним, млявим та малоактивним, за що зрештою й поплатив­ся. Цей уже явно немолодий володар спочатку програв війну войовничим хуастекам на півночі (1481), а потім узагалі

еса й надалі періодично турбував "Троїсту конфедерацію" бунтами та повстаннями.

Для підтримки "правопорядку" в завойованих землях Ауїсотль жорстоко придушував виступи поневолених і дове­дених до відчаю нескінченними поборами народів. Важли­вим актом влади стало спорудження, за порадою придвор­ного астролога Куекуеша, спеціального акведука, який поєднав місто з 34-ма природними джерелами, чим забезпе­чив столичний Теночтітлан чистою прісною водою. На честь ініціатора будівництва акведук був названий його іменем — Акуекуешкатль ("Вода Куекуеша"). Утім, подальші успіхи Ауїсотля у зовнішній політиці були значно скромнішими. Перед агресією астеків вистояли північні сусіди імперії — тараски.

У 1496 р. помер мудрий Тлакаелель (на той час йому виповни­лося 98 років). Оскільки ця сумна подія збіглася з сонячним затем­ненням, астеки сприйняли це як погану прикмету. Новим сіуа- коатпєм, з ініціативи Ауїсотля, був обраний старший син покійного — Тлілпотонкі.

Гігантська колоніальна імперія астеків немов "триголова конфедеративна гідра " висмоктувала з поневолених васалів усі соки: про це дбав розгалужений апарат кальпішкі (збирачів податків), яких "імператор" призначав особисто. їхня служ­ба вважалася в астеків різновидом військової. Данина, якою переможці обклали своїх васалів, включала маїс, боби, ка­као, сіль, червоний перець, октлі, мед, тютюн, деревину, гарбузові посудини, циновки, бавовник, пір'я екзотичних птахів, папір з агави (аматль), одяг, смолу, каучукові м'ячі для обрядових ігор тлачтлі, вапно, зброю і т. ін. Перелік да­нини, обсяг якої астеки фіксували надзвичайно ретельно, видається майже нескінченним, однак найжахливішим був останній пункт — своєрідний "податок кров'ю", що накла­дався на всі завойовані території.

Розвиток продуктивних сил регіону уможливлював ефек­тивне використання рабської праці, ось чому з перетворен­ням "Троїстого союзу" на паразитичну імперію всередині власне астецького соціуму з'явився ще один, найнижчий суспільний прошарок — стан "рабів"(тлатлакотін), або "невільників"(тлакохтлі), формування якого здійснювало­ся спочатку за рахунок військовополонених. Зокрема, якщо раніше, в період інтенсивних територіальних завоювань,

майже всіх бранців (маллі) астеки приносили в жертву, роз­тинаючи їм груди обсидіановим ножем і вириваючи серце на жертовному камені теокаллі ("домівка бога"), то після того, як розвиток продуктивних сил створив можливості для прибуткового використання рабської праці, від кінця XV ст. в жертву богам почали приносити лише частину полонених. Більшість бранців тепер перетворювали на колективних рабів астецьких родів, оскільки приватної власності мешики майже не знали, а тим більше — на землю й людей.

Лише напередодні конкісти в астеків з'явились елементи приват­новласницьких відносин, коли окремі особи дістали право мати зем­лю та рабів. Однак для поширення означених інституцій історія вже не відпустила часу.

Кількість рабів у астеків лишалася невеликою, а їхня роль у гос­подарському комплексі країни — й зовсім мізерною — не більш як 1,5 % в загальній системі трудових ресурсів: отже невільництво в теночків все ше мало патріархальний характер.

В межах імперії склалися й розвинулися спеціалізовані невільничі ринки (у Тлалтелолько, Ісокані й Аскапоцалько), де представники різних кальпуллі купували для своїх родів колективних рабів.

У середньому, раб коштував 20 — 40 бавовняних накидок (куачтпі). Для порівняння: одна куачтлі оцінювалась у 65 — 100 какао- бобів, тоді як за один какао-біб можна було придбати два стручки зеленого перцю, індиче яйце коштувало три какао-боби, півень — 20, а кролик — ЗО какао-бобів. Отже, раб оцінювався на ринку в межах 1300 — 4000 какао-бобів. Це була доволі солідна сума, оскільки ден­на заробітна плата простолюдина становила в середньому 20 — 25 ка­као-бобів. Зовнішньою ознакою тлатпакотіна виступав дерев'яний нашийник із дзвоником, який кожен раб мав носити цілодобово.

Проте не війна стала відтепер основним джерелом по­повнення штату тлатлакотінів. У рабство потрапляли зло­чинці, некредитоспроможні боржники. В голодні роки звич­ним явищем став самопродаж у рабство, коли, за словами Б. де Саагуна, "бідняки продавали не тільки самих себе, а й... своїх дітей та увесь свій рід" . Проте визначальним став той самий сумнозвісний податок людьми, що накладався переможцями на поневолені народи, на кожне завойоване місто чи заселену територію. Причому, окрім суто еконо­мічної функції (отримання дармової робочої сили), означе­ний побір мав ще одну функцію, без котрої не може існува­ти жодна імперська структура — мається на увазі озвучений

давніми римлянами, проте відомий і раніше принцип "По­діляй і володарюй!" Річ у тім, що, накладаючи на підкорені народи податок людьми, астеки ніколи (і, мабуть, цілком свідомо) не цікавилися походженням доставлених у Те- ночтітлан невільників. 1 це інспірувало постійні війни між васалами "Троїстої конфедерації", заради захоплення у сусіда бранців, щоб розрахуватися з астецькими кальпішкі не своїми, а чужими невільниками. Так, судячи зі свідчень, зібраних по гарячих слідах після розгрому Астекії конкіста­дорами, Сумпанго перебував у стані перманентної війни з тлапанеками, Сіуатлан — з куїтлатеками, і розраховувалися вони з Теночтітланом, відповідно, захопленими у постійних обопільних набігах полоненими. Ну а ті, кому не таланило, змушені були постачати астекам своїх співвітчизників і співвітчизниць.

Позиції астеків у завойованих областях посилювала своєрідна "колоніальна" експансія "Троїстої конфедераціГ, коли населення завойованих територій "розбавлялося" мілітаризованими астецькими колоністами, розквартирова­ними у стратегічно вузлових військово-адміністративних по­селеннях, "підпорядкованих, — за свідченнями А. Тесосо- мока, — мексиканській короні". Найбільшими такими посе- леннями-форпостами були Оахака, Остоман, Алауїцитлан. Поселенці діставали низку привілеїв, податкові пільги, без­коштовний одяг від влади, але мали не лише виживати у ворожих землях власного працею на виділених земельних ділянках, а й нести гарнізонно-каральну службу, уособлю­ючи військово-адміністративну потугу теночків на віддале­них від Теночтітлана теренах.

Саме така політика забезпечувала відносну внутрішню стабільність строкатої імперії, що складалася з імперсько-па­разитичного центру (Анауак — "Земля науа ") і 38 поневолених "провінцій", ятлолалі ("ворожа земля"), яких обдирали до нитки.

Грандіозні успішні завоювання та масштабна данина, над­ходження якої до Теночтітлана стабільно (кожні 80 діб) за­безпечували місцеві намісники (пентакалькатлі)"Троїстого союзу" в поневолених областях, — усе це майже повністю позбавило мешиків від необхідності самим заробляти собі "на хліб" власною працею — тож працьовитий у минулому народ швидко перетворився на хижака-паразита.

За найскромнішими підрахунками, Теночтітлан отримував щоро­ку як данину від поневолених народів 10 тис. т маїсу, 7800 т бобів, 6600 т перию, 33680 пучків цінного пташиного пір'я, до 150 тис. комплектів одягу, 16 тис. каучукових куль, 32 тис. пачок агавового паперу, 8 тис. тростинних циновок і т. ін.

Утім, слід віддати належне астекам, вони використовува­ли свій вільний час не лише для насолод і воєн. Неодмінною складовою загальнолюдської цивілізації стала неординарна культура астеків, розвиток якої за багатьма параметрами не тільки не поступався, а й випереджав аналогічні показники тогочасних європейських культур.

Зокрема, як уже зазначалося, безкоштовною та обов'яз­ковою для усіх астеків-чоловіків була освіта. Побічним наслідком масових людських жертвопринесень, що їх улаш­товував Теночтітлан по кілька разів на рік, був високий рівень розвитку медицини й анатомії. Далеко не однозначно можна оцінити також рівень технологічного відставання ас­тецького суспільства. Перебуваючи на етапі енеоліту, меши- ки уміли плавити й кувати мідь, однак не знали бронзи, а тому при виготовленні знарядь війни та праці віддавали пе­ревагу кам'яним або обсидіановим виробам перед металеви­ми. Зате ювелірні вироби теночків із золота, срібла, са­моцвітів та екзотичного пір'я, з використанням технологій золочення, паяння, чеканки, полірування та філіграні, ви­кликали захоплення у тогочасних європейських митців, аж доки більшість цих казкових витворів мистецтва європейські монархи (включаючи знаменитого Карла V Габсбурга) не переплавили на безликі зливки, аби покрити в такий спосіб видатки на тривалі війни на власному континенті.

Лише незадовго до конкісти астеки винайшли прообраз бронзи: почали додавати до міді миш'як і навіть олово, але помітного поши­рення означена технологія набути не встигла.

Астеки, як і інші індіанські народи доколумбової епохи, не знали господарського використання колеса, проте колі­щатка часто трапляються в їхніх дитячих іграшках: уперше їх знайшов у 1882 р. під час розкопок Толлана француз Д. Шарне. На сьогоднішній день археологами виявлено близько 70 таких глиняних фігурок.

Численними є свідчення високого рівня розвитку при­родничих наук. За порівняно короткий час свого панування в регіоні астецькі науковці вивчили й описали більш як

1200 видів місцевих рослин і тварин, комах і мінералів. Сонячний астецький календар (шиутль) майже не поступав­ся точністю нашому сучасному, а тим більше тогочасному григоріанському.

Шиугль починався 12 лютого і складався із 18-ти 20-денних місяців та п'яти або шести (через кожні чотири роки) додаткових "не­щасливих днів"(иемотемї), упродовж яких теночки посталися, нічо­го не робили, чекаючи можливої природної вселенської катастрофи, вдавалися до самокровопускання й примушували себе не спати, аби не переродитися на мишей. Ритуальний календар астеків (тональпоу- аллі) базувався також на традиційному для регіону 260-денному році, прив'язаному до жіночого циклу вагітності. Мали астеки і свої "віки" — 52-річні "в'язки років"(шиумольполлі), шо складалися із чотирьох 13-річних циклів (цю систему вони запозичили у своїх попе­редників—тольтеків). 52-річний цикл утворювався через відповідну періодичну повторюваність днів збігу між ритуальним і сонячним ка­лендарями.

У результаті число 52 стало вважатися в астеків особливо сак­ральним, і навіть коло вони почали ділити на 52 "градуси".

Від міштеків теночки запозичили 20-тичну цифрову сис­тему та піктографічну писемність, яка незадовго до конкісти уже виявила помітну тенденцію до переростання в ієро­гліфічну.

За ситуації, коли астецька супердержава об'єднувала під своєю егідою різномовні народи, саме така умовно-зображувальна писем­ність якнайкраще відповідала потребам владного керівництва й бю­рократичної звітності, оскільки піктограми та ідеограми розумілися підданими приблизно однаково, незалежно від їхньої мовної належ­ності: малюнок охопленого полум'ям храму означав узяття міста, квітка символізувала жертовну кров, людська фігура жовтого кольо­ру означала жінку, фіолетового — правителя, подорож зображували відбитками людських ніг тошо.

Не менш вагомими виявилися успіхи астеків на ниві словесності, й насамперед — поезії. На жаль, більшість літе­ратурних шедеврів доколумбової Мезоамерики до нас не дійшла, згинувши у багаттях конкісти. Але й те, що лиши­лося, дає підстави з повагою ставитися до поетичних творів, написаних мовою науатль (дослівно — "благозвучна мова") у специфічних канонах тано-астецької літератури.

Навіть після таких драматичних випробовувань до наших часів збереглися імена 33 науамовних поетів та кілька сотень віршів, серед яких, окрім анонімних (їх абсолютна більшість), трапляються шедеври Текаєуацина з Уешоцинко, Шаякамачана з Амекамекі (страчений

батьками у 1518 р., за наказом Мотекусоми II), Чальтіутлатонака з Чалько, Макуїльшочитля й Мотенеуацина з Тлашкали, Тотокіуацина з Тлакопану та ін. Чимало поетів було також серед володарів — вар­то згадати хоча б Іцкоатля, його сина Кауальцина, Ашаякатля, Моте- кусому II Шокойоцина, тлакопанського правителя Тотокіуацина II (1487—1519), правителя міста Текамачалько — Айокуана Куецпаль- цина (1420—1441), а також мученика конкісти Тетлепанкецаніцина (? —1524) — правителя Тлакопану, який доостанку залишався вірним союзником астеків і загинув від рук іспанців разом з героїчним Куау- темоком. Усе це свідчить не лише про популярність та поширеність поезії, а й про те, шо складання віршів вважалося справою важливою і почесною, котра личить навіть правителям.

За часів імперського процвітання астеки створили цілий апарат спеціальних "хранителів"(тлапіскаиицинів) пісенно-поетичних ше­деврів, які водночас формували відповідні архіви з поетичних збірок та навчали мистецтву куїкатль (пісенно-поетична майстерність) моло­дих перспективних початківців, оскільки жанрова різноманітність та відповідний спектр канонів і законів, за якими мали творитися пое­тичні шедеври, були доволі жорсткими й численними. Один лише пе­релік куі'катль-жанрів, шо їх розпізнавали астеки, вражає: теокуїкатль ("гімн богам"), ікноукуїкатль (скорботна "пісня-плач"), паскуїкатль ("воєнна пісня"), шочікуі'катль (життєстверджувальна "квіткова пісня"), теуккуїкатль (апологетична "пісня про правителів", ода), акуїкатль ("жіноча пісня"), пількуїкатль ("дитяча пісня"), навіть еротична пісня куекуечкуїкатль та ін.

Ну і, звичайно, аналізуючи астекомовну літературу не можна оминути увагою постаті знаменитих тескокських правителів Несауаль- койотля та його сина-наступника Несауальпіллі, які проводили у Тес­коко поетичні конкурси й нагороджували кращих поетів країни імен­ними приставками иин та солідним матеріальним утриманням від дер­жави. Для проведення таких конкурсів у Тескоко навіть споруджува­ли спеціальні поетичні палаци, котрі називалися куїкаллі або папало- кальтеками. Недарма народна мудрість учила, шо станеш поетом — "жити у злиднях не будеш" .

Іще одне диво — це астецька архітектура, вершиною якої, звичайно, була блискуча й велична столиця імперії — "підперезаний смарагдами та світозарний, немов дивне пір'я кецаля" Теночтітлан. Вона здіймалася на невеличких ост­ровах чи палях посеред солоного озера Тескоко (чим заслу­жила від конкістадорів прізвисько "другої Венеції"). Тери­торія міста сягала 12 км , у ньому налічувалося 60 тис. будинків та кількасот тисяч мешканців (деякі джерела ствер­джують, що їх було близько 1 млн, але це явне перебільшен­ня. На нашу думку, кількість постійних мешканців Тено- чтітлана не перевищувала 150—200 тис. осіб).

Варто зауважити, що тогочасний Лондон налічував лише 40 тис. мешканців, а кількість городян у Парижі чи Мадриді не перевищувала 65 тис. осіб .

Центром і гордістю "міста Теноча" був палай тлакатекухтлі, в якому у казкових розкошах (звичайно, за мезоамериканськими стан­дартами) жив астецький володар. Адже він щоденно їв м'ясо й свіжу рибу, пив із золотої чаші гарячий чоколатль, курив після обіду із золо-

„ „51 .

ченої люльки тютюн, мав численний гарем і щодня міняв одяг, кот­рий одразу спалювався (вважалося, що через одяг можна навести на того, хто його раніше носив, чари чорної магії). Увечері палац освітлювали смолоскипи із пахучої деревини (окогль). Владику розва­жали блазні, артисти й поети, а найдивовижнішою окрасою палацо­вого комплексу був, звичайно, унікальний зоопарк Тотокаллі ("Пта­шина домівка"), де у спеціальних вольєрах жили тисячі тварин, птахів, змій та незвичної зовнішності людей — карликів і потвор, яких догля­дали сотні спеціальних слуг.

Решта астеків, особливо мешики-простолюдини, жили, звичайно, значно скромніше, проте і їм перепадало від нескінченної військової здобичі та данини з пригноблених народів, оскільки Ауїсотль "ділив­ся з ними тим, шо здобував під час завоювань" . Вони тепер непога­но харчувалися, щоденно милися, жили багатим духовним життям, і лише завойованим народам годі було заздрити. Життя астецьких ва­салів більше нагадувало пекло. Багато хто, щоб вижити, спеціально калічив та спотворював власних дітей, аби ті мали шанс потрапити до вже згаданого зоосаду тлакакатекухтлі: там живі експонати хоча б го­дувалися щоденно... Астеки ж утішали своїх замордованих васалів, прозаїчно пояснюючи їм, що наш світ — це "місце, де майже кожен гине від спраги й голоду. Таким є наш шлях тут, на землі" .

Як наочний страхітливий символ своєрідного, багатого духовного життя народу, в центрі міста здіймався 30-метро- вий пірамідальний кам'яний храм верховного бога астеків — бога війни Уїцилопочтлі, якого через жертовний камінь астеки годували "їжею богів" — вирваними з грудей закри­вавленими людськими серцями.

Коли до храму Уїцилопочтлі вдерлися за часів конкісти вояки Ер- нана Кортеса, вони знайшли там майже 136 тис. людських черепів — такими були масштаби астецьких релігійних ритуалів.

Як правило, в жертву своїм богам астеки приносили чужинців, та іноді теночки не гребували і своїми співвітчизниками. Під час траур­них церемоній з приводу смерті правителя під ніж потрапляли й ас­тецькі жерці: для виконання відповідних функцій у потойбічному світі. Вражає своєю екзотичністю ритуал щорічного жертвування лю- дини-бога. Лля цього серед астеків обирали фізично найдосконалішо­го юнака, котрий протягом року жив на становищі справді живого бо­га: його скрізь супроводжували чотири красуні, задовольняючи будь-

які його бажання. Одноплемінники всіляко йому догоджали, навіть цілували сліди його ніг, однак через рік юнак розплачувався за все це на теокаллі, випивши перед цим змішаний з медом галюциногенний грибний напій тенонанакатль ("божественний гриб"), шоб у стані нар­котичного сп'яніння розлучитися з життям й опинитися після смерті (разом із загиблими вояками, забитими блискавкою й померлими під час пологів) у сонячному райському царстві потойбіччя — Тлалокані, або Тамоанчані, де "ніколи не буває нестатку в качанах зеленого маїсу, в гарбузах, у томатах, зелених стручках квасолі та квітах" .

Луші усіх інших мерців астеки поселяли у потойбічному царстві Міктлан, де було похмуро, тихо й сумно. Це, звичайно, не пекло, але й веселощів тлалоканських у ньому не обіцяли.

Однак такі "привілеї" мали тільки астеки. Що ж до бранців із чис­ла інородців, то для них ніяких послаблень не передбачалося. Щоп­равда, жінкам і дітям перед закланням дозволялося годинами до екс­тазу танцювати, шоб померти у стані психічного шоку.

Досить повно досліджені релігійно-міфологічні уявлення астеків. Згідно з ними, Всесвіт був створений богами Тес- катліпокою й Кецалькоатлемз міфічного чудовиська Тлаль- текухтлі, розідраного ними на небо і землю. Після першо- творіння світ пережив чотири епохи і вступив, нарешті, у п'яту — епоху бога-сонця Тонатіу, в якій панують:

• бог центру й вогню Уеуетеотль ("Старий бог");

• східний бог добробуту й дощу Тлалок з дружиною Чальчіуїтлікуе ("Володарка у смарагдовому одязі");

• південний бог зла Шипе-Тотек ("Бог-Обідранець");

• західний бог добра Тлауїскальпантекухтлі ("Володар дому Вранішньої зірки" — Венери);

• північний бог смерті Міктлантекухтлі ("Володар по­тойбіччя").

Кецалькоатля астеки вшановували також у статусі бога знань і мудрості (щоправда, без гуманістичних послаблень тольтекойотля). Центральна піраміда (63 м заввишки) "з ко­лосальним ідолом" на честь "Пернатого Змія" розміщувала­ся у Чолулі — одному з найбільших міст "імперії" (20 тис. будинків), куди щорічно здійснювалися пишні дев'ятиденні паломництва.

Усім цим богам приносилися специфічні пожертви (так, на честь бога вогню Уеуетеотля бранців палили на повільному вогні). А далі йшов цілий пантеон із майже двох тисяч (!) богів і богинь нижчого рангу, запам'ятати імена яких міг хіба шо фахівець: богиня землі Тла- солътеотлъ,богиня кукурудзи Чікомекоатль, богиня родючості Сіуа-

коатлъ, богиня Місяця Іламатекухтлі,богиня прісної води Чальтіуїт- лікуе, бог музики й танців Макуїльшочитль, бог медицини Патекатль і т. ін. Окремий високий статус мала богиня Коатлікуе ("Володарка в одязі із змій"), яку шанували за те, шо саме вона вважалася матір'ю знаменитого бога війни Уїцилопочтлі. Описати весь божественний пантеон астеків навряд чи можливо, оскільки він постійно поповню­вався новими "членами" у процесі завоювань, адже після захоплення й поневолення чергового сусіда теночки, як правило, перетягували до Теночтітлана всіх місцевих ідолів, а богів, котрих уособлювали ці істукани, включали до пантеону своїх богів-покровителів.

Загалом у грандіозному Теночтітлані, за свідченнями конкіста­дорів, налічувалося майже 400 храмових комплексів, увінчаних баш­тами, з вогнями, шо вічно палали на їхніх верхівках.

Отже, професія астецького жерця (тламакацке) вимага­ла від людини не тільки навичок горлоріза, а й істотних знань. Адже, окрім знання міфології та богів, з їхніми свя­тами й ритуалами, жерці вели календарі (окрім згаданого со­нячного, у Мезоамериці набули поширення 260-денний "священний" календар жерців (тональпоуаллі) у вигляді три­надцяти 20-денних місяців, а також календар, що базувався на річному циклі Венери (584 дні)), фіксували події у хроніках, відповідали за організацію освіти тощо.

Діяльність астецького жрецтва визначалася жорсткою внутрішньою ієрархією. Воно поділялося на ЗО категорій: жрецтво столичне і провінційне, жерці верхнього ешелону ("ті, хто нас веде, хто править нами, хто несе нас на своїх плечах згідно тому, як треба вшановувати наших богів"), настоятелі храмів і середній та молодший клір, жерці зі ста­жем — і жрецька молодь, жерці-календарознавці ("ті, хто наглядає за впорядкованим рухом неба і тривалістю ночі") — і жерці-викладачі, жерці-провидці ("ті, хто вказує, як прохо­дить рік, як іде своїм шляхом порядок доль і днів, і кожно­го з місяців") — і жерці-декламатори, завданням яких було оприлюднення змісту піктографічних кодексів ("ті, що роз-

. „,56 повідають, з шелестом гортають сторінки кодексів ) тощо. Були навіть фахові знавці "країни мертвих" — міктлан- матіні. Існував у астеків і повний аналог християнського чернецтва — "богообрані" жерці, яким, на відміну від прос­того кліру, не можна було заводити сім'ю, заборонялося стригти волосся, митися й причісуватися. Такі "монахи" брали найактивнішу участь у проведенні ритуальних крива­вих жертвопринесень.

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Астецькі завоювання.:

  1. Етногенез астеків. Астецькі мандри.
  2. Регіональна екологічна криза кінця хні ст. та її наслідки. Початок масштабних інкських завоювань.
  3. Тавантінсую після завершення "ве­ликих завоювань".
  4. Знищення цивілізації посткласич­них майя.
  5. НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
  6. ЗМІСТ.
  7. Джерела з історії чібча-муїсків.
  8. ПІСЛЯМОВА
  9. Реформи Пачакутека: створення імперії.
  10. Глава XI • РЕМЕСЛО
  11. ВВЕДЕНИЕ