Боротьба за гегемонію. Цивілізація чібча-муїсків напередодні конкісти.

Після невдалого походу на Боготу тунхаський усаке Мічуа упродовж 16 років готу­вався до нової війни зі своїм південним сусідом. За цей час боготаський сіпа Сагуанмачіка встиг приєднати до своїх володінь царства Фусагасуга й Тібакуй, придушив кілька повстань поневолених царків і навіть зумів дати відсіч агре­сивним зазіханням лютих панче.

тах змусили Сагуанмачіку дещо послабити контроль за своїми найближчими васалами, чим одразу скористався чес­толюбний усаке Гуатавіти, котрий знову збунтувався й до того ж уклав воєнний союз із Мічуа. Нова війна стала невідворотною, тим паче, що лідер Гуатавіти ніколи не виз­навав свою залежність від Боготи і навіть ритуали власної коронації проводив згідно з традиціями своїх попередників.

Гуатавіта сама була колись регіональним гегемоном, тому завжди вирізнялася своїми сепаратистськими замірами, і дотримання старо­давньої традиції успадкування влади від дядька до племінника вже було виявом непокори гуатавітянців стосовно сіпи. Проте навіть після поразок, завданих Гуатавіті боготцями, їхні вожді відчували себе скоріше напівзалежними парками, аніж намісниками. Особливу роль у посиленні таких настроїв відігравала скандально відома традиція проводити пишну "коронацію" кожного свого наступного усаке навіть після визнання влади сіпи над Гуатавітою. Враховуючи, шо саме дані про реалії цієї коронації стали в подальшому основою легенди про "Позолочену" країну Ельдорадо, варто зупинитися на ній дешо докладніше.

В основі даного ритуалу, як дізналися пізніше конкістадори, ле­жала трагічна історія сімейної драми першого гуатавітянського прави­теля на ім'я Сіпа.

Розкішний ритуал проводився навколо круглого, затиснутого зе­леними горами озера Гуатавіта. Для участі в ньому до холодних вод цього озера збирався весь народ Гуатавіти. Туди ж в обшитому золо­том дерев'яному паланкіні прибував претендент на владу — небіж по­переднього усаке Гуатавіти. Далі майбутній вождь роздягався на бе­резі догола, після чого одягнені в пишне убрання, обвішані золотими прикрасами жерці намащували його тіло пахучими смолами й обсипа­ли справжнім золотим піском. А відтак наставала кульмінація свята. Позолочений "пошукач влади" у супроводі жерців із кошиками, на­повненими золотими прикрасами, смарагдами, перлинами, виробами із коштовного чорного дерева і т. ін., на очеретяному плоті випливав на середину озера, пірнав у його священні води і ретельно змивав із себе золотий пісок, після чого знову вибирався на пліт. Там його уважно оглядали жерці, бо якби на тілі претендента на владу залиши­лася бодай одна порошинка золота, це означало б, шо боги не сприй­мають його як майбутнього вождя. Затим новий правитель Гуатавіти на знак подяки богам кидав у озеро прихоплені з собою коштовності. Слідом і його піддані, шо зібралися на березі, кидали в озеро глиня­ний посуд, кам'яні й золоті амулети тошо. Завершувався ритуал тим,

шо "очищений"усаке все ше голяка повертався на плоту до берега, де уже остаточно вважався повноправним володарем над усіма своїми підданими.

Підтримкою гуатавітянців вирішив скористатися Мічуа. У 1490 р. він удруге вторгнувся у володіння Боготи. Що­правда, свого занадто бунтівливого васала Сагуанмачіка ус­тиг приборкати ще до того, як йому на допомогу прийшли тунхасці, але війна вже розпочалася.

Муїски принципово не користувалися на війні луками й стрілами, билися тільки врукопаш (списами, дротиками зі спеціальним списометальним пристроєм кеске, пращами й дерев'яними дубинами). Перед битвою, як свідчить іспансь­кий літописець-чернець Педро Сімон, вони довго розгойду­валися і "потрясали землю й повітря ревом морських му­шель і ріжків, ...оглушливими звуками труб і флейт, що слу­жило сигналом оголошення війни" , однак самі битви від цього не ставали менш кровопролитними. Тим більше, що сіпа Сагуанмачіка виставив на двобій 50 тис. боготянських вояків, а усаке Мічуа — 60 тис. тунхаських гуеча. Масштаб підготовки давав підстави розраховувати на тривалу битву, але лють вояків виявилася такою великою, а тактика — настільки примітивною, що в перші ж хвилини битви Мічуа і Сагуанмачіка ледь не одномоментно наклали головами — і бій, за давньою традицією, одразу ж припинився. Армії розійшлися, і в обох царствах вдягнені в усе чорне жерці по­чали проводити тривалі траурні церемонії та організовувати передачу влади. Це також було справою не простою. І в пер­шу чергу це стосувалося держави Факата, де система престо- лонаслідування була особливо складною.

Традиційно, офіційним спадкоємцем сіпи ставав стар­ший син його старшої сестри.

Якшо ж у неї взагалі не було синів, то спадкоємця вибирали се­ред племінників попереднього сіпи (від його рідних братів і сестер).

Перш ніж коронуватися чіа ("кронпринц") мав після смерті свого царственого дядька шість років (!) провести у самітництві при храмі. Увесь цей час він не міг вживати в їжу м'ясо, сіль і перець, спілкуватися з жінками і виходив зі своєї келії на вулицю тільки вночі. Тоді ж здійснювали три­валий ритуал поховання померлого сіпи:"Старійшини вий­мали його нутрощі й заповнювали нутро розплавленою смо-

лою; потім клали тіло у видовбаний стовбур товстої пальми, викладений ізсередини і ззовні золотими пластинами, і таємно несли ховати...

Проти Немекене ("Кістка Пуми") — племінника й офі­ційного спадкоємця забитого Сагуанмачіки — повстала ва­сальна держава Фусагасуга, усаке Гуатавіти одразу припинив платити сіпі данину, на північні кордони Боготи напали муїські держави Сіпакіра й Немокон, а з заходу ринули ор­ди первісних панче. За цих обставин Немекене (1490—1522) не міг особисто керувати військами. Зате його власний небіж і спадкоємець Тіскесуса таку можливість мав. За до­рученням свого вінценосного дядька він швидко організував каральну операцію і невдовзі привів до покори бунтівливих фусагасугасців. їхніх вождів було взято в полон і принесено в жертву, а місцевим гуеча повідрубували руки.

Інша армія сіпи зустріла на північних кордонах Боготи індіанців Сіпакіри й Немокону, які, будучи володарями стратегічних соляних копалень, "вирішили, що нині самий час напасти на сіпу" . Проте агресори явно переоцінили свої сили, тож наслідком війни став цілковитий розгром їхніх військ, після чого Немокон був окупований боготаськими гуеча і приєднаний до володінь сіпи. А в 1496 р. після завер­шення терміну ритуального затворництва уже сам великий сіпа Немекене очолив непереможне військо Боготи і розгро­мив загони грізних панче, що вторглися у його володіння із заходу. Нападники були розбиті й витіснені за межі володінь сіпи. Залишився останній внутрішній бунтівник — вождь Гуатавіти, якого підтримали двоє його сусідів — усаке Гуас- ки й Ебаке.

Немекене підкупив гуатавітянську сторожу із числа вояків пле­мені гуаска, і ті впустили вночі вояків СІПИ до палацу свого усаке. За словами хроніста X. де Кастельяноса, "Гуатавіта був захоплений ра­зом із сім'єю уві сні; він і вся його рідня, його брати, племінники й си­ни були вбиті. Так легко дісталася перемога над багатою та населе- 42

ною провінцією" . Інші сусідні племена (ебаке, ебате, суса, сіміхака) не стали випробовувати долю і "мирно" капітулювали перед Немеке­не, повіддававши за нього заміж своїх дочок.

Тепер у сіпи лишався тільки один конкурент, спроможний протистояти імперським амбіціям Немекене — усаке Тунхи на ім'я Кемуїнчаточа (Кемуенчаточа —"Найвеличніший воїн"), який після смерті Мічуа 18-річним юнаком прийшов до влади у державі Дзунсакуа. Кемуїнчаточа не був непере­можним полководцем, зате виявився геніальним диплома­том. Перед загрозою вторгнення з півдня він не став гриз­тися з сусідами, навпаки, гнучкими заходами зумів зберегти великотунхаську воєнно-політичну єдність, до того ж зробив своїми союзниками державки Гамеса, Согамосо, Дуїтама й Сачіка. Та всі ці кроки не могли зупинити Немекене, і в 1522 р., після того як усаке категорично відхилив його ульти­матум , гігантська (за муїськими масштабами) армія Фака- ти вторгнулася на терени Дзунсакуа.

Перед початком походу Немекене виступив перед своїми вояка­ми з промовою, в якій намагався пояснити причини агресії. За свідченням іспанського хроніста Л. Ф. де Пієдраїти, Немекене, об­ґрунтовуючи цей крок, не був оригінальним: "Було б справедливим, — заявив правитель, — шоб я один, завдяки своєму шляхетному по­ходженню й могутності, підкорив би інших правителів цієї землі та ке­рував би ними... Великою ганьбою для мене є те, що нерівний мені усаке Хунза [Тунха] не лише не підкорився мені, ...ай намагається чи­нити спротив моїй могутності.

Чергове бойове зіткнення, що відбулося у 1522 р., було надзвичайно жорстоким і кровопролитним. Проте й цього разу боготцям фатально не поталанило. Дон Хуан де Гуа­тавіта описував ці події так: "Лють тих, хто бився, була ве­ликою... Крики нападників і стогін поранених заглушували могутні звуки морських мушель, якими музиканти підба­дьорювали вояків... І ось несподівано гостра стріла устроми-

45

лася Немекене у груди" . Як бачимо, тунхасці порушили канони воєнного мистецтва муїсків і першими застосували

у війні з агресором зброю далекого бою — луки і стріли. Ефективність цього нововведення була вражаючою: пора­нення ЕІемекене виявилося смертельним, і за п'ять днів він помер, а строкате військо Факати, дізнавшись про тяжке по­ранення, а потім і смерть сіпи, розбіглося. Так і не вдалося великому сіпі стати повновладним господарем "Долини замків

Похорони Немекене, за даними хроніста П. Сімона, були пишними і, як завжди, кривавими: "Жінки й раби, що більше за всіх його любили, пішли за ним, як це було прий­нято між ними. Попередньо їх обпоювати спеціальним на­стоєм, після чого вони непритомніли. На могилі сіпи Неме­кене були вбиті кілька десятків рабів" .

Здавалося, що на певний час політична ситуація на пла­то Східної Кордильєри стабілізувалася. Проте наступний сіпа Тіскесуса ("Великий (вождь), який носить благородні прикраси на лобі") після завершення свого шестирічного затворництва знову почав збирати потужне військо. Здава­лося, що цього разу імперцям держави Факата нарешті по­таланить. Одна за одною перед арміями сіпи Тіскесуси капі­тулювали держави Сачіка, Тінхака, Чіпата, Гуапента, Тунда- ма. Проте сіпа не наважився і цього разу зазіхнути на суве­ренітет царства Ірака (Сігунмуксі, ісп. Согамосо), щоб уник­нути конфлікту із впливовим муїським жрецтвом. Зате но­вий похід, що його готував Тіскесуса проти Дзунсакуа, вра­ховуючи масштаби воєнних приготувань, не залишав Тунсі ніяких шансів на збереження мирного статус-кво. Здавало­ся, що створення об'єднаної загальномуїської імперії є ли­ше питанням часу.

Щоправда, у 1534 р. з півночі в землі чібча-муїсків вторгнувся перший загін іспанських конкістадорів, якими керував Жуан (Хуан) Сезар. Утім, перша спроба колоніального пограбунку землі Ельдора­до завершилася нічим: іспанців було мало, вони були виснажені важ­ким переходом, а їхній порох промок від дошів та високогірної воло­гості, шо звело нанівець перевагу нападників в озброєнні. У відповідь на пограбунки й знущання індіанці завдали рішучого удару конкіста­дорам і відкинули їх за межі своєї землі. Та замість того, щоб зробити з цього першого інциденту належні висновки й усвідомити загрозу, яка нависла над його країною, Тіскесуса вирішив, шо на цьому конфлікт з екзотичними білими прибульцями вичерпаний, і в 1 536 р. вирушив у похід проти усаке Кемуїнчаточі.

Але втретє до битви справа не дійшла. Цього року у муїсків почалося святкування днів сонячного бога зі священними перегонами, масовими паломництвами, жертвопринесення­ми та сакральними повальним п'янками. За вимогою жрецт­ва на цей період усі бойові дії в країні "чібча-людей" були припинені. Однак хитрий сіпа лише формально припинив війну, а коли беззбройні гуеча-тунхасці рушили до святих озер, вояки сіпи зненацька напали на супротивника, влаш­тувавши справжню бійню. Здавалося, що давня мрія бого- тасців ось-ось буде втілена у життя: гуеча Дзунсакуа розсія­ні, його союзники розпорошені й навряд чи зможуть ор­ганізувати належний опір агресорові. Кемуїнчаточа спішно укріпляв свою столицю Тунху, готуючись достойно померти в бою. Але на початку 1537 р. лазутчики сіпи Тіскесуси при­несли своєму правителеві шокуюче повідомлення:

"О, великий! Стало відомим, що у Твої володіння зі схи­лів Опону спустилися люди, яких раніше ніхто не знав і не бачив, і в яких на обличчі багато волосся. А разом з ними прийшли звірі, дуже великі й жахливі виглядом. 1 звірі ці го­лосно кричать, але мова їхня нам невідома. Ці люди збира­ються накласти данину на Твої землі, як це ти сам робиш у своїх володіннях..."

Йшлося про іспанців Гонсало Хіменеса де Кесади, які невдовзі поклали край самостійній цивілізаційній еволюції чібча-муїсків...