Доколумбові мандри в Америку: гіпотези і факти.
Ось уже п'ять століть не вщухають наукові суперечки навколо проблеми доколумбових контактів Старого і Нового Світів, а точніше — навколо пріоритетів у відкритті Америки, котрі почали виборюватися у знаменитого генуезця одразу, тільки-но відкриті X.
Колумбом землі перестали сприймати як острівну окраїну Азії, а визнали новим грандіозним континентом. Та одразу ж перед науковцями Європи постало питання: якщо Америка — це не Азія, звідки ж там узялися люди? У Біблії про "червоношкірих тубільців Нового Світу" ніяких свідчень не було, а отже, вони не могли бути "нащадками Адама та Єви Отож за часів конкісти всіхаборигенів Америки спочатку проголосили "бездушними творіннями диявола" або "мавпами" з усіма наслідками, що звідси випливали.
Ось шо, приміром, писав із цього приводу у спеціальному меморандумі 1524 р. католицький єпископ Франсиско-Томасо Ортіс: "Люди з континентальних Індій 'їдять людське м'ясо та схильні до со- домського гріха більше, аніж будь-які інші індіанці. Вони не знають ніякої законності, ходять голяка, не знають ані кохання, ані сорому, вони як віслюки тупоголові, безрозсудні, нечутливі, невдячні... Це „1
дикі тварини .
Лише у 1537 р. папа римський Пій III (1534—1549), стурбований швидким скороченням кількості своїх потенційних підданих із числа індіанців, буллою "8иЬ1іггш8 Оеи$" визнав за ними статус "справжніх людей", вартих того, аби прийняти світло "істинної віри Христової". Утім його булла лише загострила питання про походження індіанців.
Спочатку францисканський монах Бартоломео де Лас Касас (1474—1566) заради гуманної ідеї врятування індіанців від тотального винищення колонізаторами запропонував увозити до Америки для важких робіт на плантаціях та рудниках чорних рабів із Африки. Йому ж належала ідея про переселення до Нового Світу одного з десяти "колін Ізраїле- вих".
Пояснювалося це просто й водночас доволі пишномовно. Мовляв, у Вітхому Завіті сказано, що після розгрому Ізраїльського царства ассирійцями у VIII ст. до Р. X. деякі ізраїльські племена перестали згадувати в анналах історії. Куди ж вони поділися? За Б. де Лас Касасом, вони дивовижним чином перебралися до Америки, де й створили ті високі індіанські цивілізації, які пізніше, у XVI ст., європейці завзято знищили.Аргументів набралося безліч: тут і свідчення про великий потоп, шо збереглися у майя, і зображення хрестів, знайдених у деяких їхніх храмах, і бородатий бог Кеиалькоатль з явно європейськими антропологічними рисами та хрестиком на своєму шиті, й зображення страти через розп'яття на окремих міштеиьких рукописах тощо. Пізніше "юдаїсти" від амеріндології ототожнювали Перу з легендарною країною Офір, куди цар Соломон начебто плавав ше за 2 000 років до X. Колумба. У курганах американського штату Теннессі вони "знайшли" табличку з написом "для країни Юдеї" (щоправда, не зрозуміло якою мовою) і навіть доводили, шо аборигени Америки — це прямі нащадки синів Ноя. Утім після детального аналізу всі згадані версії лопнули як мильна бульбашка.
У XVI ст. зародилася і ше одна легенда: про те, шо прабатьківщиною індіанців є платонівська Атлантида, мешканці якої після того, як їхній континент пішов на дно океану, переправилися до Америки, де атланти продовжили свій культурний розвиток у формі величних індіанських цивілізацій. Цю версію першим висловив іспанський історик Ф. де Овієдо-і-Вальдес (він, зокрема, стверджував, шо в астецьких рукописах трапляються зображення бога Кецалькоатля, який, немов атлант, тримає на своїх плечах небосхил), його відразу ж підтримав італійський поет Дж. Франкасторо. За часів Просвітництва цю концепцію поділяли Ф. Бекон, Вольтер і Монтень, а в 1893 р. американський археолог В. Блекет заявив, шо знайшов в Утатлані (Гватемала) рештки грандіозного храму атлантів, описаного Платоном. Щоправда, невдовзі з'ясувалося, шо гватемальський "храм атлантів" збудований у XV ст.
Серед інших псевдонаукових гіпотез варто згадати також концепції про прихід індіанців в Америку із "загадкового континенту Му", який потонув, так само як і Атлантида, тільки вже у водах Тихого океану. Різноманітні "сенсаційні" видання, в яких переповідаються у тих чи інших варіантах згадані више "дикі теорії", періодично й досі з'являються на книжкових полицях магазинів.
За часів "єгиптологічного буму" XIX ст. французькі ар- хеологи-любителі О. Ле-Плонжон та Б. де Бурбур почали доводити "єгипетські корені" доколумбових цивілізацій. Аргументами на користь цієї "концепції" знову послужили вирвані з контексту "схожості" давньоамериканських і ста- роєгипетських реалій, серед яких найчастіше згадувалися такі: звичай споруджувати піраміди й муміфікувати мерців, ієрогліфічна писемність, складний сонячний календар та наявність по обидва боки Атлантики багатих царських усипальниць. Не обійшлося й без курйозів. У XIX ст. англійський лікар Е. Г. Сміт виніс на суд громадськості свою глобальну за розмахом "геліолітичну теорію" (від грец. геліос — "сонце", літос —"камінь"), згідно з якою той факт, що по всьому світові творці величних цивілізацій давнини вшановували сонце і будували з великих кам'яних брил і плит грандіозні мегалітичні споруди, свідчить про наявність спільної працивілізації, від якої по всій нашій планеті з часом поширилися, окрім згаданих фундаментальних основ геліолі- тизму, також мистецтво масажу й секрети виготовлення бумеранга, іригація та терасне землеробство, перекази про всесвітній потоп, традиції татуювання, штучної деформації черепів та обрізання, культ змій, віра в божественне походження царів тощо. Однак серйозний науковий аналіз представлених Е. Г. Смітом "доказів" швидко показав, що вони
не витримують критики, тим більше, що ніяких конкретних матеріальних аргументів на користь своєї концепції прибічники єгипетсько-американських доколумбових контактів, звичайно, так і не подали.
Той факт, що у 1970-х роках відомий норвезький мандрівник Тур Хейердал (1914—2002) спромігся на папірусних човнах "Ра" й "Ра-2" (копіях давньоєгипетських суден) здійснити трансатлантичні плавання й досягти берегів Мексики, свідчить лише про теоретичну можливість таких подорожей. Реальними ж доказами таких контактів можуть слугувати лише відповідні археологічні матеріали, проте досі наука не зафіксувала жодного випадку виявлення в Америці бодай одного давньоєгипетського виробу.Значно більше аргументів на користь імовірності спорадичних доколумбових контактів Старого і Нового Світів мають ті, хто обстоює "фінікійський внесок" у трансатлантичні експедиції. Вперше про це заговорили після того, як у 1749 р. на острові Корву (входить до архіпелагу Азорських островів) знайшли глек із карфагенськими монетами, що датуються 330—320 рр. до н. е. Факт цієї знахідки спочатку ретельно перевірив, підтвердивши її достовірність, шведський науковець І. Подолін, а потім ще й відомий мадридський нумізмат о. Флорес. Отже, ще наприкінці XVIII ст. факт перебування фінікійців-карфагенян на Азорах був доведений остаточно. Та чи бували фінікійці на землях власне Американського материка? Однозначної відповіді на це запитання сучасна наука не має.
Свого часу справжньою сенсацією стало повідомлення про таємничу кам'яну плиту з вибитим на ній фінікійським текстом, яку нібито "знайшли" у 1874 р. на атлантичному узбережжі бразильського штату Параїба поблизу гирла однойменної ріки. V 1880-х роках зусиллями директора Національного музею Ріо-де-Жанейро Ладіслау Нетто цей текст був опублікований, однак подальший аналіз даної проблеми засвідчив, шо ані сам Л. Нетто, ані будь-який інший науковець на власні очі "параїбської каменюки" ніколи не бачили, а представлена "копія" тексту являла собою мішанину з букв, шо існували в різні періоди історії Фінікії, а тому є абсолютно несумісними у рамках одного тексту. Такими ж сумнівними виявилися й усі інші археологічні "підтвердження" перебування фінікійців в Америці у давнину.
Щоправда, в зоні класичної майяської цивілізації (Гватемала, мексиканський штат Веракрус) періодично знаходять загадкові статуетки або рельєфи на камені явно майяського походження, на яких зображені бородаті люди, котрі зовнішньо більше нагадують фінікійців,
аніж власне майя, однак на сьогодні не — все, що мають у своєму розпорядженні прибічники гіпотези про фінікійські мандри до Локолум- бової Америки. Якщо ж брати до уваги, що на момент існування класичної цивілізації майя від справжніх фінікійців залишилися самі лише спогади, така ідентифікація видається більш ніж сумнівною.
Отож, не виключаючи саму можливість того, шо якісь невдахи- мореплавці з Фінікії або якоїсь фінікійської колонії могли бути занесені океаном до Америки, сучасна наука абсолютно достовірних підтверджень таких випадків поки що не знає.
Не менш заплутаною видається проблема давніх контактів Америки з античним греко-римським світом. Традиційно вважається, що основну увагу античні мореплавці приділяли освоєнню власне Середземномор'я, але так само добре відомо, що виходили вони і в океанські простори. Варто згадати хоча б знамениту подорож грека Піфея з еллінської колонії Масілії (сучасний Марсель) на півдні Франції. Його ескадра, якщо вірити Діодору Сіцілійському, обігнула в IV ст. до н. е. Британію і відвідала Скандинавський півострів, познайомившись там із феноменом Ибілих ночей". Це означає, що Піфеєва ескадра пройшла далі на північ 60° північної широти, де води океану й досі змушують мореплавців з повагою ставитися до сили природних стихій. Однак про трансатлантичні подорожі давніх греків ніяких свідчень не збереглося.
Зовсім інша ситуація з римлянами. Зокрема, у "Природній історії'- Гая Плінія Старшого (23/24—79) повідомляється, що в 62 р. до н. е. "Квінту Метелу Целеру, товаришеві Люція Афранія по консульству й водночас проконсулові Галлії, царем свевів були подаровані індійці, котрі з торговельними цілями пливли з Індії і були прибиті бурею до берегів Германії" .
У "Хорографії" давньоримського географа Помпо- нія Мели (І ст.) уточнюється, що "індійців" у човні було двоє, причому цар свевів умудрився навіть поспілкуватися з ними, розпитавши їх про деталі їхньої подорожі. І Пліній, і Мела вважали прибульців мешканцями Індії, які потрапили в Європу зі сходу на захід через океан, який оточує круглу землю, проте ким насправді були ці ^ибалки-невдахи ніхто не знав. Найімовірніше — індіанцями .Особливо цінний матеріал з цієї проблематики дала археологія. У 1933 р. під час розкопок астецького поховання XIII—XV ст. у містечку Куїштлауака, розташованому в долині Толука в Центральній Мексиці, мексиканський архео-
лог Хосе Гарсія Пайон знайшов серед давньоіндіанських предметів невеличку голову від теракотової статуетки, яка зображувала бородатого чоловіка у конічному капелюсі. Мистецтвознавці одностайно визнали римське походження цієї статуетки і навіть час її виготовлення — II —III ст. н. е. Там же, у Мексиці, були з часом виявлені голова елліністичної статуетки (у Керетаро), теракотова пізньоримська статуетка Венери (в області проживання хуастеків), а в 1964 р. на мілководді поблизу острова Грасійоса (група Азорських островів) було знайдено рештки античної амфори. Нарешті, у 1960-х роках, досліджуючи фрески знищених вулканом Помпеї та Геркуланума, італійський біолог проф. Капелла ідентифікував серед зображених на них рослин два види американських за походженням — ананас і аннону (чірі- мойю). Наведені дані однозначно засвідчують той факт, що за античних часів між Давнім Римом і Давньою Мексикою мали місце спорадичні контакти. Хоча, найімовірніше, вони були наслідком не цілеспрямованих експедицій, а випадкового збігу несприятливих для мореплавців обставин, коли їхні кораблі (можливо, навіть із мертвими екіпажами) заносило у чужий заокеанічний світ. Стверджувати, що такі "подорожі" мали характер міжцивілізаційних контактів, немає ніяких підстав, а тому будь-якого серйозного впливу на розвиток світового історичного процесу вони чинити не могли.
Криза й загибель Західної Римської імперії поставили жирний хрест на багатьох цивілізаційних здобутках античності. Не стало винятком і греко-римське мореплавство, яке для середземноморських народів надовго замкнулося у межах власне середземноморського басейну. Однак бурхлива історія раннього середньовіччя, перемішуючи народи й цивілізації, не обмежувалася самим лише оплакуванням античної цивілізаційної катастрофи. Тим більше, що в пошуках порятунку та спокою за умов перманентних воєнних ка- таклізмів люди осідали на окраїнах тогочасної цивілізованої Ойкумени, вільно чи мимоволі розносячи по світу технологічні й інтелектуальні здобутки античних попередників. Одним із таких "богом забутих", а тому привабливих для вигнанців, районів Європи стала на початку середніх віків Ірландія, заселена кельтами. Острів цей не такий уже й великий, тому вмістити усіх, хто бажав утекти від бурхливої /2 14 Історія цивілізації
реальності, він, звичайно, не міг, що інспірувало активізацію мандрівних та емігрантських настроїв серед його мешканців і вилилося в цілу серію кельтських океанічних подорожей. До того ж місцеві хроніки дають підстави припустити, що далеко не всі такі експедиції обмежувалися лише Європою.
Першою експедицією, котра може "претендувати" на відвідування Америки, дослідники вважають подорож, що відбулася на початку VI ст. Очолив її відомий ірландський православний церковник — монах Святий Брендан син Фебала (480—?). Опис цієї океанічної мандрівки свідчить, що, просуваючись на північ, Святий Брендан зі своїми супутниками відвідав спочатку Гебридські й Фарерські острови, потім, пройшовши через "море немов скисле молоко" (бита крига) з "величезними кристалами, що плавали в ньому" (айсбергами), підійшов до острова, "гори якого викидали полум'я, ...а повітря дихало димами" (мабуть, це була Ісландія). Звідти шторм закинув мандрівників до якогось пустельного узбережжя (Гренландія?), після чого сильна буря віднесла їх до "країни з сонцем, лісами й великою рікою, що входила углиб країни" . Ідентифікувати цей регіон за такими скупими свідченнями, звичайно, важко (можливо, йшлося про півострів Лабрадор і ріку Св. Лаврентія?), але той факт, що описаний ландшафт у цьому районі Атлантики характерний лише для Американського узбережжя, не викликає принципових заперечень.
Дещо достовірнішою видається описана у двох манускриптах Каронського абатства історія про трансатлантичну подорож валлійського царевича Мадока Овена Гвінедла, що відбулася в 1170 р. Якщо врахувати, що на східному узбережжі США, у штатах Алабама, Джорджія і Теннессі, археологи виявили у XX ст. кілька арф і щитів із зображеними на них русалками (атрибути валлійських вояків), а також рештки кількох старовинних кам'яних фортець (Олд Стоун, Де Сото та ін.), архітектура яких багато в чому нагадує фамільний замок роду Гвінедлів в Уельсі, такі оповіді зовсім не видаються пустим фантазуванням. Однак аборигени, як свідчать хроніки, зустріли Мадока та його соратників вороже, захищаючи від непрошених гостей свої "обшири й ро-
.„6
дючі землі . Залишивши в незнайомій країні невеликии гарнізон, Мадок відплив додому за підкріпленням, та коли він удруге прибув до країни "червоношкірих людей", з'ясу-
валося, що залишені ним соратники перебиті або розсіяні. Переконавшись у безперспективності подальшої боротьби, Мадок повернув додому, а від контактів з кельтами у словарному запасі кількох індіанських народів Північної Америки лишилися окремі лексичні тотожності між кельтською мовою і мовами тускарорів, майданів, шоні, чіроків і ал- гонкінів. Є думка, що кельти лишили свій слід і в антропології окремих індіанських племен, яких за світлу шкіру та руде волосся умовно називають "валлійськими індіанцями", проте знайти та описати їх ніхто з науковців не зумів ані у XVIII, ані в XIX ст.
Проблема можливих афро-американських доколумбових контактів уперше постала перед науковцями після того, як згаданий вище мексиканський інженер X. М. Мельгар відкрив у 1862 р. загадкові ольмеиькі кам'яні голови-тіганти, в зовнішності котрих і досі багато хто убачає негроїдні риси. Далі згадали про бавовник і гарбуз-горлян- ку, шо ростуть по обидві сторони океану, почали знаходити збіги в назвах окремих африканських та індіанських народів (болівійські піпі та африканські лівійиі, сахарські мозгута американські мускоги тощо). Нарешті, останнім аргументом на користь можливості таких контактів стали дані писемних джерел, і, зокрема, свідчення єгипетського купця ібн-Аміра Хаджиба, записані в енциклопедії знаменитого каїрського вченого аль-Омарі ( 130 1 — 1348), шо побачила світ у середині XIV ст. під назвою 'Шляхи поглядів на держави й великі міста". Купець повідомляв, що під час розмови з малійським султаном Мусою ї (1312 — 1337) він на власні вуха чув від нього таку оповідь: його старший брат Абу-Бакарі II — попередник на малійському престолі — мріяв перевірити, чи є у моря аль-Мухит (Атлантичний океан) протилежний берег. Для цього "він наказав спорядити 2000 суден, з яких одна половина була передбачена для нього самого та його су-
. . .. ,,7
путників, а друга — для припасів і питної води , після чого вирушив у океан. Більше його разом з усією ескадрою ніхто не бачив.
З усього цього комплексу фактів прихильники афро-американ- ських доколумбових контактів виводили абсолютну, з їхньої точки зору, істину, шо такі контакти мали місце й істотно вплинули на розвиток давньоамериканських цивілізацій. Проте тверезий аналіз згаданих "доказів" викликає скептичне ставлення до них у більшості дослідників. " Негроїд ність" окремих ольмецьких мегалітичних "голів- гігантів" зовсім не обов'язково пов'язувати з африканцями. Це може бути наслідком стилізації цих облич під образ шанованого ольмеками ягуара, або своєрідним відтворенням індіанців змішаного расового типу, котрі й досі трапляються у болотистих джунглях на півдні Мексики. Паралелі в етнічних назвах видаються доволі надуманими, а гарбуз-горлянка та бавовник зовсім не обов'язково мають бути ендеміками Старого чи Нового Світу. Залишається експедиція Абу- Бакарі II, але в часи ольмеків (І тис. до н. е.) вона ніяк не вписується,
а свідчень про те, шо згадані 2000 пірог з явно примітивним оснащенням допливли до Америки, й зовсім немає ніяких. Найімовірніше, що така непідготовлена експедиція мала завершитися трагічно для її учасників. Отож, вшануємо пам'ять малійців, що потонули у водах Атлантики, і не будемо називати це афро-американськими доколум- бовими зв'язками.
Ще одним середньовічним народом, який не боявся виходити у відкрите море, були скандинавські вікінги (старо- норвез. "пірати"), які на своїх драккарах ("довгих кораблях" із вирізаною на носі головою дракона) мордували набігами своїх сусідів від Британії до Русі і від Балтики до Середземномор'я протягом кількох століть — від VIII-го і майже до початку XIV. Свої походи цей грізний народ оспівував у сагах — епічно-історичних оповідях, котрі деякі філологи відносять до літератури, інші — до фольклору. Проте важливим є те, що, окрім деякої фантастичної казковості, характерної для кожного епосу, вони містять також безцінну історичну інформацію, яка дала підстави російському історикові Н. М. Карамзіну (1766—1826) ще на початку XIX ст. припустити, що скандинави "за 500 років до Коломба відкрили Північну Америку й торгували з її мешканцями" .
У контексті доколумбових подорожей в Америку найціннішими для науковців є, звичайно, дві ісландські саги: "Сага Торфінна Карлсевні" (яку ще називають "Сагою про Ейріка Рудого") та "Гренландська сага" (інша назва — "Сага про гренландців"). У них розповідається, як один з ісландських вождів на ім'я Ейрік Рауді (Рудий^, син Торвальда, вигнаний з країни за незаконне вбивство , у пошуках притулку відплив з найближчими друзями на захід і після тривалої мандрівки знайшов у 982 р. нову, безлюдну землю, котра виявилася цілком придатною для життя. Назвавши її Грюнеланд ("Зелена країна" — Гренландія), Ейрік Рудий оселився на цьому острові, а через три роки, коли минув час заслання, повернувся до Ісландії і почав вербувати там охочих переселитися до країни з такою гарною назвою. їх таки справді знайшлося чимало. 1 хоча з 25 кораблів до пункту призначення допливли лише 14, вікінги отаборилися на Гренландії міцно, започаткувавши там два відносно великі поселення: "Східне поселення"Естербюйгд у районі сучасного гренландського містечка Юліанехоба та "Західне
поселення"Вестербюйгд (у межах сучасного гренландського округу Готхоб).
Можливо, на цьому б усе й скінчилося, але того ж року (985) до Ісландії на побачення з батьком прибув норвежець Б'ярні Херюльфсон. Там він дізнався, що батько його, Хе- рюльф, уже відправився з Ейріком Рудим до Гренландії. Б'ярні, якого "змолоду тягло до чужих країв, [а ще] у нього були і гроші, і добре ім'я" , вирішив пливти за батьком, однак в океані заблукав і замість заледенілої Гренландії побачив за кілька днів якийсь лісистий берег. Зрозумівши, що помилився, він не став десантуватися на цю невідому землю (втративши, таким чином, шанс стати першовідкривачем Америки), а, повернувши назад, за кілька днів причалив до берегів Гренландії, де радісно зустрівся з батьком.
Дізнавшись про невідомі території, гренландці вирішили, шо Б'ярні "не дуже вже й допитливий, якшо не може нічого розповісти
. . „12
про ці країни, і його лаяли , але не всі.
Невдовзі до Гренландії прибув син Ейріка Рудого — Лейф (Лейв), — котрого відправив до "Зеленої країни" норвезький конунг Олаф І Трюгвесон (995 — 1000) "щоб поширювати там християнство, і той поїхав улітку до Гренландії" . Під час подорожі Лейф Ейріксон підібрав у морі людей, що борсалися в холодних водах після загибелі власного корабля, за що був прозваний Щасливим або Удатним, але батько-язичник зустрів сина-християнина вороже, і "Щасливчик" змушений був шукати собі нового притулку. До того ж "у Гренландії настали голодні часи: хто ходив на промисли — повернувся з небагатою здобиччю, а дехто зовсім не повернувся" . Отож, добре розпитавши Б'ярні про побачену ним землю та купивши у нього один корабель, у 1000 р. син Ейріка Рудого Лейф Ейріксон — "рослий, сильний і видний, ...розумний та стриманий" , вирушив до загадкової землі.
Прізвисько своє "Удатний" він виправдав цілком. Того ж року експедиція Лейфа у складі 35 чоловік спочатку знайшла на заході кам'янистий берег, який прозвали Хеллуланд ("Земля валунів"), потім, прямуючи на південь, висадилася на лісистий берег, котрий прозвали Маркланд("Лісова земля"), нарешті ще далі на південь мандрівникам зустрівся теплий, зелений берег, порослий диким виноградом. Цю землю прозвали Вінланд ("Виноградна земля").
2
421
/2+14 Історія цивілізації
Земля ця виявилася щедрою для прибульців: І в річці, і в озері було багато лосося, ще й такого великого, якого вони ніколи й не бачили. Край був таким благодатним, як вони невдовзі побачили, що навіть не треба було запасати корм худобі: морозів узимку не бувало, і трава майже не в'янула. Дні тут не так різнилися тривалістю, як у Гренландії або Ісландії" . "Тут вони знайшли поля самосійної пшениці в низинах та виноградну лозу скрізь на узвишшях. Усі джерела кишіли рибою... У лісі було багато усякого звіра" . Перезимувавши на цих щедрих землях, Лейф разом із соратниками навантажив корабель виноградом і повернувся наступного року додому, після чого до Вінланду протягом 1001 — 1020 рр. вікінги ходили ще чотири рази, вивозячи до вкритої кригою Гренландії такий необхідний ліс (точніше, деревину як будівельний матеріал) та безцінний виноград. Проте осісти на благословенних землях Вінланду капітально гренландці так і не змогли (хоча під час кожної подорожі вони "брали багато здобичі: дичину — на суші, пташині яйця — на острові і рибу — в морі" ), оскільки дістали відсіч з боку "маленьких і некрасивих людей з г^бим волоссям, великими очима й широкими вилицями" — іншими словами, аборигенів-індіанців, яких вікінги прозвали скре- лінгами ("галасливими", "крикунами" — мабуть, за звичай атакувати противника, підбадьорюючи себе знаменитим індіанським бойовим кличем).
Спочатку туземці поставилися ло вікінгів дружелюбно, пропонуючи міняти звірині шкури на стальну зброю та "червоні стрічки", однак войовничі "пірати" міняти своїх звичок не захотіли й прагнули все здобути силою. Та хоча у битвах зі скрелінгами вікінги, як правило, перемагали, осісти за таких обставин у Вінланді гренландцям не вдалося, оскільки "хоча землі тут чудові для поселення, життя на них бу- де завжди небезпечним і тривожним через туземців . До того ж скандинавів почала косити невідома хвороба. А коли під час останньої експедиції 1020 р. дійшло до різанини серед самих колоністів (котрі не поділили дефіцитних жінок, і тому "неодружені зачіпали одружених" ), історія "норманської Америки" скінчилася сама собою. Рештки гренландців назавжди покинули Вінланд.
Точно ідентифікувати Вінланд на карті тривалий час не вдавалося, до того ж саги багато хто сприймав як не дуже надійне джерело інформації, ставлячи під сумнів сам факт плавань вікінгів до Америки в доколумбові часи. 1 тільки археологія остаточно розставила усі крапки над "і".
Спочатку, у 1898 р. на своїх землях у Кенсінгтоні (на кордоні штатів Вісконсін і Міннесота) американський фермер Олаф Оман, виходець із шведських емігрантів, знайшов у землі великий сірий камінь з вибитим на ньому рунічним текстом. Знахідку одразу ж доставили О. Дж. Бреду — професорові філології університету в Міннеаполісі, який прочитав і переклав знайдений текст. Зміст його був таким: "[Ми] 8 готів і 22 норвежці — [учасники] розвідувального плавання з Вінланду на захід. Ми зупинилися у двох шхерах на відстані одного дня шляху далі на північ від цього каменя. Один день ми ловили [в морі] рибу. Потім повернулися, знайшли десятьох [наших] людей закривавленими й мертвими. Врятуй нас [Боже] від зла! Десятеро чоловік з нашого загону лишилися біля моря, шоб дивитися за нашим ко-
22 раблем, на відстані 14-ти днів дороги від цього острова. Рік 1362"
Це була перша знахідка власне норманських артефактів на берегах Америки. Щоправда, дата напису — 1362 р. — спочатку ставила науковців у глухий кут, адже, за даними саг, вікінги мали залишити Вінланд ше за 200 років до того, як з'явився Кенсінгтонський камінь. Але у 1962 р. відповідь на всі запитання дав американець скандинавського походження Ялмар Род Холанд, який знайшов у скандинавських рукописах згадку про експедицію Пауля Кнутсона, котру в 1355 р. відправив до Гренландії норвезький король Магнус VII Ейріксон (1263 — 1355). Пауль Кнутсон прибув на Гренландію, але знайшов там тільки мешканців Східного поселення, які розповіли йому, шо їхні сусіди з Вестербюйгда знову вирішити переселитися до Вінланду і тому в повному складі знялися з місця та відпливли на захід. Пауль Кнутсон відправився слідом за вестербюйгдцями, але знайти їх не зумів, і після кількох кривавих сутичок зі скрелінгами вирішив повернутися додому.
Проте сумніви шодо достовірності Кенсінгтонського каменя залишались, оскільки знайшли його у штаті Вісконсін, землі якого розташовані дуже далеко від океану (1800 км від Атлантичного узбережжя). Як сюди могли потрапити вікінги в XIV ст.? Отож паралельно продовжували працювати над проблемою Кенсінгтонського каменя і скептики, й серед них — відомий шведський дослідник Ерік Вальгрен, який звернув увагу не на сам камінь, а на постать того, хто його знайшов. І тут з'ясувалось, шо "простий американський фермер"Олаф Оман виявився не безграмотним селянином, а давнім ентузіастом історико- філологічних розвідок, добре знайохмим зі скандинавськими рунами. Повідомлялося, шо знайшлася навіть чернетка "Кенсінгтонського напису", писана рукою Олафа Омана, яку, щоправда, ніхто пред'явити так і не наважився. Отже, більшість науковців дійшла висновку, шо Кенсінгтонський камінь — це чистої води підробка, і треба шукати інші археологічні свідчення присутності вікінгів в Америці.
Нарешті, у 1961 — 1964 рр. рештки солідного (близько 100 мешканців) норманського поселення виявив у місцевості Ланс-о-Мідоу на півночі півострова Ньюфаундленд норвезький археолог Хельге Інгстад. Доказів на користь версії
про скандинавське походження знайденого ним поселення набралося безліч: рештки виробів, виготовлених із заліза та мідних сплавів (індіанці та ескімоси заліза й плавки металів не знали), виготовлене із мильного каменю (стеатит) прясельце явно норвезько-гренландського походження, а радіовуглецевий аналіз знайденого там же деревного вугілля датував усі ці артефакти близько 1000 р. Проблема лише в тому, що виноград у цьому районі не росте , а отже, чи було виявлене X. Інгстадом поселення згадуваним Вінландом, чи це була якась інша американська стоянка вікінгів, дослідникам з'ясувати не вдалося. Але факт є факт: вікінги в Америці побували, отож, цілком заслужено у Бостоні стоїть пам'ятник Лейфу Ейріксону Щасливому як першовідкривачеві Америки задовго до Колумба.
Пам'ять про подорожі Лейфа Щасливого та його сучасників і послідовників зберігалась у скандинавських країнах, але до XV ст. їй великої уваги не приділяли, оскільки всі ці "-ланди" (Гренландія, Хел- луланд, Маркланд і Вінланд) сприймались середньовічними картографами Норвегії і Данії як острови Північної Європи з не дуже сприятливими кліматичними умовами та войовничим аборигенним населенням. Лише у XVI ст. наслідками цих експедицій зацікавилися англійці, коли під впливом трансокеанічних подорожей іспанців і португальців почали шукати свій шлях до колонізації Нового Світу.
Ще одним можливим маршрутом доколумбових міжконтинентальних контактів Старого і Нового Світів називають Тихий океан.
Уперше тема можливих транстихоокеанських подорожей у доколумбові часи виникла ше у XVIII ст., коли французькі синологи зацікавилися оповіддю про загадкову експедицію китайського буддійського ченця-проповідника Хун Шена до якоїсь незрозумілої "країни Фусан". Якшо вірити середньовічній китайській хроніці "Лян-шу" ("Історія династії Лян"), сталася ця подорож у 458 р., коли сам Хун Шен (монах із Ципіна) разом з чотирма іншими буддійськими пілігримами здійснив мандрівку до "країни Фусан", розташованої на відстані 20 тис. лі (понад 11 тис. км) на схід від Китаю. З тих часів дискусій навколо загадкової подорожі Хун Шена було чимало, проте ніяких археологічних підтверджень присутності середньовічних китайців в Америці до Колумба знайти нікому не вдалося, тому більшість науковців вважає, що навіть коли така експедиція і мала місце, побувати Хун Шен міг тільки в Японії або на Камчатці, максимум — на Алеутських островах.
Не меншого галасу наробили свого часу гіпотези про японо-аме- риканські доколумбові контакти.
Почалась ця дискусія у 1930-х роках, коли перуанський антрополог Ф. Лоайса, спираючись на лінгвістичні та історичні дослідження,
висловив гіпотезу про японське походження інкської імператорської династії і, зокрема, — першоінки Манко Капака. Згідно з цією концепцією, фундатор інкської державності — перший правитель інків Манко Капак — "дістався берегів Америки завдяки течії Куросіо. Від затоки Аріка, в Перу, що японською мовою означає "місцезнаходження", подружжя вирушило углиб материка. Так вони дійшли до озера Тітікака, шо японською мовою означає "папа і мама". Місцевим індіанським поселенням Манко Капак давав назви, як, скажімо, Ума- ката, Юто, Сорі-Чікірі, Тамака, Токара, Амаурі та ін., котрі і в японській мові мають певне смислове значення. І, навпаки, до місцевих індіанських мов кечуа та аймара ці назви ніякого відношення не мають. Більше того, японською мовою "інка" означає "королівська кров", ім'я Манко Капак — "могутнє око". Мислителів і поетів у Перу й сьогодні називають "амаута", проте не всі знають, шо складається це слово з двох японських: ама — вірш, уга — творити. Що й ка- зати, легенда вражає . Однак заснування держави інків датують XII ст., тобто часами, коли японці вже давно жили в залізному віці, започатковували самурайську державність, використовували ієрогліфіку, колесо, мали безліч інших технологічних та інтелектуальних здобутків, котрі "японець-першоінка" мав би знати і передати ці знання своїм підданим. Проте імперія інків аж до приходу іспанських конкістадорів Ф. Пісарро перебувала на технологічному рівні бронзового віку, не знала колеса й гончарного круга і не залишила по собі жодного писемного документа. Отож прихильників концепції Ф. Ло- айса знайшлося небагато.
Вдруге проблема вийшла на сторінки наукової преси, коли під час розкопок в Еквадорі пам'яток археологічної культури Вальдівія місцевий науковець Е. Естрада та його американські колеги Б. Мегтерс і К. Еванс знайшли рештки червоної кераміки, котра і зовнішнім виглядом, і нанесеним на неї візерунком вражаюче була схожою на аналогічні глиняні вироби, шо їх залишила по собі дав- ньояпонська неолітична культура Лзьомон (VIII — І тис. до н. е.). Пояснити цей феномен простою випадковістю було неможливо, але й припустити, що японці перетинали Тихий океан, перебуваючи на стадії кам'яного віку, теж мало хто наважувався, отож проблема так і лишилася відкритою.
Проте знайшовся таки народ (точніше сукупність народів), про який можна сказати точно, що для нього Тихий океан виявився не перешкодою, а ідеальною транспортною артерією між Старим і Новим Світами. Цим народом були полінезійці.
Археологічні, лінгвістичні та етнографічні дослідження останніх десятиліть остаточно довели, що спільною прабатьківщиною усіх полінезійських народів була Південно- Східна Азія, однак уже в 130 р. до н. е. полінезійці досягли на своїх катамаранах Маркізьких островів, не пізніше 300 р.
н. е. почали заселяти Гаваї, ще через сторіччя — освоїли острів Пасхи , а на початку XI ст. завершили повне залюднений й освоєння Океанії, заселивши Нову Зеландію і Таїті. Достовірні причини кожної з цих експедицій (а тим більше імена їхніх учасників) невідомі, однак у загальних рисах вони й так зрозумілі: нестача прісної питної води, несприятливі кліматичні умови, відносна перенаселеність та пов'язані з нею війни, звичай кровної помсти, замішаної на канібалізмі тощо. Отож, на початку II тис. н. е. грандіозне освоєння людиною нескінченних теренів Тихого океану в основному завершилося, тому припустити, що полінезійці не зупинилися на освоєнні Океанії, а побували і в Америці, цілком логічно. Щоправда, ми не знаємо імен організаторів таких експедицій, але в руках дослідників є матеріал, який дає підстави цілком обгрунтовано стверджувати, що полінезійці в Доколумбовій Америці бували. Таким неспростовним доказом є наявність на островах Океанії батату (солодкої картоплі) — бульбової культури з абсолютно достовірно встановленою прабатьківщиною у районі Перуано- Болівійських Анд. Потрапити на острови Полінезії "власним ходом" клубні батату не могли (вони важчі за воду, тому потонули б), а це означає, що привезли його до Океанії люди, які побували в Південній Америці задовго до європейців. До речі, полінезійці називають батат, так само як і мешканці Анд — кумар (кумара).
У подальшому перелік агрокультур американського походження, якими користувалися полінезійці, поповнився американським (26-хромосомним) сортом бавовнику, очеретом тотора (прародичі якого ростуть у районі озера Тітікака), відповідними сортами кокосів, гарбузів і томатів, чілійським перцем, американським ананасом та багатьма іншими рослинами, наявність яких європейці зафіксували у полінезійців ше під час свого знайомства з аборигенами Тихого океану.
Ще одним підтвердженням наявності давніх контактів полінезійців з аборигенами Південної Америки стали копіткі лінгвістичні дослідження у царині порівняльного мовознавства, проведені в 1920-х роках італійцями Імбеллоні та Е. Палавестіно. Вони довели, що майже 3 0% слів у індіанських мовах кечуа та аймара мають лексичні корені, спільні з мовами малайсько-полінезійської групи, а отже, як мінімум, нетривалі за часом контакти індіанців і полінезійців мали місце.
Складніше з хронологією, але й тут системний метод реконструкції минулого дає певні результати, Побувавши в
Південній Америці (найімовірніше, на перуанському узбережжі Тихого океану) полінезійці привезли на батьківщину батат, проте чомусь так і не запозичили маїс. Зважаючи на привабливість високоврожайної кукурудзи, як продовольчої та кормової культури, малоймовірно, що прибульці просто не звернули уваги на золотисті качани "другого американського хліба". Мабуть, маїсу вони просто не бачили. Якщо ж урахувати, що високоврожайні сорти гібридної кукурудзи перуанці освоїли лише в середині VIII ст. н. е. (раніше в Андській області культивували тільки маловрожайний примітивний маїс, що більше нагадував теосінтле), можна припустити, що знайомство з Південною Америкою відбулося у полінезійців не пізніше цієї дати.
До того ж клімат для кукурудзи на островах Полінезії виявився абсолютно несприятливим (тому її там і досі не культивують), а отже, відсутність у полінезійців маїсу як харчової культури аж ніяк не заперечує факт полінезійсько-індіанських контактів за доколумбових часів.
Таким чином, у сучасній науці наявний доволі широкий спектр гіпотез, теорій і навіть доведених фактів про те, що задовго до X, Колумба люди неодноразово перетинали Атлантику і Тихий океан, однак не варто переоцінювати наслідки таких спорадичних відвідувань. У такому ракурсі наукові погляди дифузіоністів, котрі гіперболізують роль трансоке- анічних контактів Старого і Нового Світів за доколумбових часів і намагаються доводити, що активні зв'язки між Америкою і Євразією та Африкою не тільки сприяли прискоренню розвитку давньоіндіанських цивілізацій, а й були вирішальним чинником формування самої доколумбової поліцивілізаційної спільноти, не витримують критики. Адже чим більше ми дізнаємося про цивілізації Доколумбової Америки, тим сильніше переконуємося, що розвиток цих суспільств мав самостійний характер. Цивілізація як етап в історії людства виникла в Новому Світі як природний наслідок багатовікової соціально-економічної еволюції індіанських народів, котрі зовсім не були жалюгідними коліюва- чами заморського (точніше заокеанічного) культурно-господарського та політичного досвіду. Адже чим інакше можна пояснити той факт, що майже всі доместиковані ними рослини й тварини Америки не мають прямих аналогів у Старому Світі? Звідки виросла мовна й етнополітична специфіка
давньоіндіанських народів? Чому, з іншого боку, аборигени Америки до самої конкісти не знали колеса, заліза, ножиць, не вирощували хліб? Чому, нарешті, індіанці так швидко почали вимирати від занесених зі Старого Світу хвороб, якщо вони мали, як стверджують дифузіоністи, вже не одне тисячоліття виробляти в собі імунітет проти віспи, чуми та інших "європейських" інфекційних дарунків часів конкісти. Чим іншим, своєю чергою, можна пояснити жахливу епідемію сифілісу, яким майже не хворіли корінні індіанці (маючи до нього імунітет), але який буквально захлеснув після відкриття Америки всю Європу.
У світлі цих даних істотно аргументованішою видається позиція ізоляціоністів, котрі, не заперечуючи сам факт поодиноких контактів Старого і Нового Світів за доколумбовых часів, вважають, що цивілізаційний розвиток Доколумбової Америки відбувався самостійно, без будь-якого цивілізаційного впливу ззовні. Адже цивілізація — це не естафетна паличка, яку можна передати одним махом. Вона є наслідком тривалої соціоісторичної еволюції та копіткої праці багатьох поколінь і народів, а те, що Давня Америка також пережила свою "неолітичну революцію" та вийшла з часом на рівень соціально стратифікованого суспільства й розвинених державних інститутів, свідчить тільки про всесвітній характер законів історичного розвитку, повніше пізнати які допомагає у тому числі й історичний досвід давньо- індіанських народів.
Еще по теме Доколумбові мандри в Америку: гіпотези і факти.:
- РОЗДІЛ 2. ДОКОЛУМБОВІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ПІВДЕННОЇ АМЕРИКИ
- Етногенез астеків. Астецькі мандри.
- РОЗДІЛ І. ДОКОЛУМБОВІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ МЕЗОАМЕРИКИ
- Скромницкий А.. Энциклопедия доколумбовой Америки. Часть 1. Южная Америка. Том 1. Хронисты, чиновники, миссионеры, историки XVI-XVII веков в Южной Америке: Биографии. Библиография. Источники. / под ред. А. Скромницкого. — К.: Blok.NOT,2011. — 316 с., 2011
- Скромницкий, А. (редактор-составитель), Талах, В. (редактор).. Энциклопедия доколумбовой Америки. Часть 1. Южная Америка. Том 2. Источники XVI-XVII веков по Южной Америке: Хроники. Документы. / под ред. А. Скромницкого. — Киев: Blok.NOT,2012. — 1129 с., 2012
- СЕВЕРНАЯ АМЕРИКА
- ПЕРВОНАЧАЛЬНОЕ ЗАСЕЛЕНИЕ АМЕРИКИ
- Появление человека в Америке
- Веспуччи, Америго (Америко)
- Викинги плывут на запад... в Северную Америку!
- КОЛОНИЗАЦИЯ СЕВЕРНОЙ АМЕРИКИ В XVII ВЕКЕ
- ДРЕВНИЕ НАРОДЫ МЕКСИКИ И ЦЕНТРАЛЬНОЙ АМЕРИКИ
- Доколумбовы плавания в Америку: фантастика и факты
- Первобытный человек на просторах Америки: от охоты и собирательства к земледелию
- ГЛАВА 8. ПЛАВАЛИ ЛИ ДРЕВНИЕ В АМЕРИКУ!
- РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
- Древнейшие стоянки палеолитического человека в Америке
- ИНДЕЙЦЫ ВОСТОЧНОЙ ЧАСТИ СЕВЕРНОЙ АМЕРИКИ