Географічні та природно-кліма­тичні умови Андської зони.

Півден­на Америка (включаючи зону Анд) пізніше, ніж Мезоамерика, стала на шлях цивілізаційного розвитку, що пояснюється, насамперед, дво­ма чинниками.

По-перше, сама людина з'яви­лася в Південній Америці на кіль­ка тисяч років пізніше від Північ­ної та Центральної (за приблиз­ними підрахунками, залюднення південноамериканського конти­ненту розпочалося 11 тис.

По-друге, природно-географіч­ні та кліматичні умови гірських Анд були значно суворішими, аніж аналогічні показники Мек­сиканського нагір'я.

Анди — найдовша (9000 км з півночі на південь), а та­кож друга після Гімалаїв за висотою гірська система нашої планети. Ось чому основним чинником, що визначав при­датність цієї території для проживання людини, виступала, в першу чергу, висота над рівнем моря, а не широтність сто­совно екватора. Й досі мешканці Анд ділять землі не на ліси, степи й гори (як ми), не на помірні, субтропічні й тропічні кліматичні зони. Поділ земель тут своєрідний.

• Пуна (мовою кечуа слово пуна означає "пустельний") — тобто високогірний тундростеп арктичного типу, що починається з висоти 4500 м над рівнем моря і тяг­неться аж до найвищої точки Анд — гори Аконкагуа (6960 м).

Пуна {сумі) — це зона вічних снігів, морозних вітрів та дуже бідної чагарниково-трав'янистої рослинності уздовж її нижнього краю, де ли­ше від сильного дефіциту земель давні індіанці часом саджали хо­лодостійкі гірські коренеплоди (найпоширеніший із них — добре нам відома картопля), випасали ламу й альпаку(далеких родичів верблю­да), а також сіяли кіноа — зернову культуру родини маревих.

• Нижче луни містилися землі парамо("степ"), які ще називають тьєрра влада ("морозна земля"), — це зона класичних альпійських лук (3000—4500 м над рівнем моря), з притаманними їм доволі родючими землями, холодним та надзвичайно вологим кліматом, ідеальни­ми пасовиськами із різноманітних степових трав, які з пониженням поступово переходять у класичний лісос­теп, що має в Андах оригінальну назву сеха де сельва — "брови лісів".

Важливу роль у господарському житті індіанців парамовідіграва­ли місцеві озера, і серед них знамените озеро Тітікака, розташоване на висоті 3810 м над рівнем світового океану. Це найвише у світі суд­ноплавне (завглибшки 140 — 280 м) озеро з дуже холодною (не вище + 14 °С), прозорою, але трохи солонуватою водою було багате на рибу (переважно двох сортів: чорна маленька кіллі та смугаста кет). Його відносно велика водна чаша своїми випаровуваннями гаранту­вала навколишнім землям стабільний дошовий полив. І хоча жодна зернова культура на таких висотах не визрівала, 41 острів та густо порізане узбережжя озера Тітікака створювали ідеальні умови для ри­бальства, а одна річка, шо витікає з озера, і 25 річок, шо впадають у нього, давали змогу активно розвивати на довколишніх територіях скотарство (лами, альпаки) та пов'язане з ним фуражне рослинництво.

Тваринний світ парамо не вирізнявся різноманітністю (вікунья, пума, лисиця чілла, гірські гуси, кондори і лугові жайворонки).

• "Брови лісів"в Андах (2500—3000 м над рівнем моря), які ще мають специфічну назву тьєрра фріа ("холодна земля"), — це зона холодного й вологого клімату з час­тими дощами-мряками, бідними грунтами та все ще розрідженим повітрям.

• Н ижче сеха де сельва розташована тьєрра темплада ("помірна земля") — смуга лісів, що ростуть на віднос­но родючих червоноземах, однак можливості госпо­дарського використання їх тут доволі обмежені через складний гірський рельєф, відносно велику кількість дощів, що їх наганяють вітри з океану, та пов'язану з цим істотну ерозійну вразливість гірських схилів у разі випалення й винищення місцевих лісів — листяних на рівні 2000—2500 м і, класичних для тропічно-еква­торіальних зон, вічнозелених на висотах від 1000 до 2000 м над рівнем моря, де переважають деревоподібні папороті, бамбук, хінне дерево й рослини-епіфіти, що перетворюють місцеву сельву на непролазні хащі.

Епіфіти — це рослини, шо живуть на інших рослинах, але не є па­разитами, оскільки використовують для споживання дощову воду й перегній, шо накопичується у створених листям "підлеглої рослини" своєрідних природних резервуарах-воронках.

• Теплі долини й котловини тьєрра кальєнте ("гаряча земля"), розташовані у гірських ущелинах, доволі спри­ятливі за своїми природними умовами для життя й гос­подарської активності людини. Рельєф цих земель (до 1000 м над рівнем Світового океану) утворюють пологі схили й передгірські пагорби. Клімат жаркий та воло­гий, а флора представлена або чагарниковим рідколіс­сям з добре угноєними самою природою землями (іде­альні умови для рільництва), або вологими еквато­ріальними лісами (пальми, ліани, епіфіти тощо), бага­тими на різноманітну живність (мавпи, птахи, тапіри, лінивці, броненосці, пуми, плазуни тощо).

Проте "райські" щодо кліматичних умов "долини"(лікі- на) трапляються лише в ущелинах Андських гір. Що ж до навколишніх (стосовно гірського масиву) долин — там ситу­ація є принципово іншою.

Зі сходу величні Анди обмежуються сельвою — непролаз­ними джунглями Амазонії, природні умови якої настільки суворі, що й досі цивілізація там, м'яко кажучи, не дуже прижилася. А з заходу кордоном, що відокремлює Анди від Тихого океану, є витягнута з півночі на південь на 1900 км неширока (80—180 км) пагориста прибережна рівнина (кос- та), але вона, на відміну від гірських ущелин, майже не знає дощів, тому рослинний світ тут доволі бідний, а людське життя тут можливе лише навколо невеликих, зате численних природних водоймищ: озер і річок (Іка, Наска, Рімак, Віру, Чіллон, Гуаяс, Дауле, Піура, Непенья, Касма, Санта, Анкон, Пачакамак, Піско, Ламбаєке, Пакасмайо та ін.), поблизу яких сформувалися 52 природних оазиси.

Причина трохи дивної посушливості цих приокеанічних теренів криється в тому, шо у прибережних тихоокеанських водах Південної Америки панує холодна течія Гумбольдта, яка приходить сюди від крижаних берегів Антарктиди. Через це, попри близькість екватора, тут не жарко, літо і зима майже не різняться температурою, а прохо­лодний вітер з океану, зустрічаючи таку ж прохолодну землю, майже не конденсується, тому доші тут — велика рідкість. І лише поступово нагріваючись, вологе океанічне повітря поволі підіймається у гори, де випадають, як уже зазначалося, шедрі доші. Ось чому опадів в Андах цілком вистачає, тоді як на океанському узбережжі сучасних Еквадо­ру, Перу й Чилі рідкісно родючі й густо заселені річкові та озерні оа­зиси, відокремлені один від одного десятками кілометрів класичної пустелі.

Особливості природно-ресурсного районування Андської об­ласті визначили географію та структурну специфіку місцевих давньоіндіанських цивілізацій. Завдяки тому, що ділянки з ро­дючими землями роз'єднані в регіоні пустелями або гірськи­ми хребтами, Андська цивілізація являла собою надзвичай­но складну й динамічну систему, в якій взаємодіяли людські спільноти з різними формами соціальної та господарської організації. Землероби сусідували зі скотарями (розводили місцевих доместикованих в'ючних тварин — ламу та альпа­ку), осередки цивілізації активно вторгалися в зону варвар­ської периферії (і навпаки), рибалки озера Тітікака й океа­нічного узбережжя (а холодна течія Гумбольдта дуже щедра

на акваресурси, особливо рибу) динамічно взаємодіяли з рільниками і тваринниками тощо. Господарське розмаїття спричиняло різноманітність соціальну, політичну, культурну та етнічну, а активна взаємодія між ними сприяла дина­мічному взаємообміну й прискоренню темпів розвитку регіо­ну. Багатшими були Анди і на корисні копалини (насам­перед, це стосується металевих руд).

Комплекс усіх цих чинників дав можливість індіанцям Анд не лише поступово наздогнати мезоамериканців у темпах розвитку економіки, рівня культури й державотворення, а й значно їх випередити на окремих напрямах цивілізаційної еволюції.

Цивілізація Чавін. На середину III тис. до н. е. в Андському регіоні склалася розвинена систе­ма рільничих культур на теренах сучасних Перу (Сан-Каста- но, Уака-Пріета, Сієрро-Пріета, Асперо) та Еквадору (Гуа- яс). їхні мешканці навчилися вирощувати квасолю, гарбуз, ліму (місцева бобова культура), червоний перець, кабачки, бавовник, маніок, ачіру, арахіс та екзотичний плід лукума, паралельно займаючись рибальством, мисливством і звіробійним промислом (тюлені, морські леви, кити і навіть пелікани та пінгвіни), а також інтенсивним морським зби­ральництвом. Після того, як у середині II тис. до н. е. тут почали масово вирощувати кукурудзу, темпи суспільного роз­витку Андської області значно прискорилися. Поява зерно­вих у раціоні людей спричинила виникнення кераміки (близь­ко 1800 р. до н. е.), а це сприяло не лише технологічній, а й культурній революції у регіоні. Саме на такому грунті скла­лася в Північноперуанських Андах на зламі II—І тис. до н. е. перша розвинена цивілізація — Чавін, центр якої містився за 462 км від Ліми (сучасної перуанської столиці), у басейні ріки Мараньйон (нині департамент Анкаш перуанської провінції Уарі).

Дослідження цивілізації Чавін започаткував знаменитий перуанський археолог та антрополог (індіанець кечуа за національністю) Хуліо Сезар Тельо (1880—1947). Попри те, що науковці вивчають цю культуру вже близько ста років, загадок, пов'язаних із нею, ще дуже й дуже багато. Це сто­сується, насамперед, проблеми її виникнення. Адже рівень

розвитку Чавіну вже з самого зародження був доволі висо­ким, що аж ніяк не відповідало цивілізаційному потенціалу, накопиченому його попередниками. Чавінці приручили со­баку, який допомагав людині на полюванні, використовува­ли як в'ючну тварину п'ятипалу гуанако (дикого родича ла­ми, якого почати активно приручати в Андах ще з середини IV тис. до н. е.), котра переносила вантажі, давала м'ясо для їжі, вовну для одягу та кизяки, що високо цінувалися у хо­лодних горах як першокласне і завжди доступне паливо.

яких спеціально спорудженими кам’яними жолобами надхо­дила вода для зрошення посівів.

Фіксуються археологами також активні міжнародні контакти чавінців з сусідами, як близькими — так і доволі далекими (аж до океанічного узбережжя). Предметами обміну виступали глиняний посуд, мушлі, самоцвіти, обсидіан, вовна, бавовняні тканини, метали, сушена риба.

Ще більше загадок залишає розташований у горах схід­них схилів Анд на висоті 3180 м центральний архітектурний комплекс даної цивілізації — її храмово-релігійний (а мож­ливо, й політичний) центр Чавін-де-Уантар, до якого входи­ли споруджені із тесаних кам'яних брил ступінчасті піраміди (найвища "велика піраміда"Кастильйо сягає 15 м заввиш­ки), кам'яні стели (п'ятиметрова стела "Спис"Лансон,"сте­ла Раймонді" та ін.) і храми, прикрашені рельєфними зоб­раженнями котячих (ягуар, пума, оцелот), кондорів, двого­лових змій та різноманітних монстроподібних фантастичних істот: людини з головою хижої тварини, з довгими іклами та волоссям у вигляді змій, орла-кондора із розпростертими крилами та головою хижої кішки та ще й з орлиним дзьо­бом замість носа, риби з головою хижака із сімейства котя­чих тощо. Трапляються також і реалістичні, менш орнамен- талізовані зображення людей.

Зокрема, неподалік від власне Чавіна, в долині Касма (місцевість Серро-Сечін), знайдено 300 кам'яних скульптур явно чавінського по­ходження, що зображують грізних ягуароподібних вояків у гострих шоломах, з бойовими жезлами в руках. Фігури підперезані широкими поясами, на яких висять відрубані голови ворогів.

Точне призначення Чавін-де-Уантара з'ясувати важко. Що це: культовий центр, політична столиця чи помешкан­ня для жрецької верхівки? За кількістю житлових комп­лексів Чавін виглядає доволі скромно: вони розраховані на З тис. осіб — і це на площі ЗО га! Зате до кожного помеш­кання проведено водопровід, а більше за все вражають надійність споруд комплексу (особливо центральної чотири­поверхової будівлі у формі триступеневої піраміди) та про­фесійна майстерність будівельників. Зведений у середині IX ст. до н. е. Чавін-де-Уантар забезпечений досконалою системою вентиляції. Він має могутній, надійний фунда­мент, котрий витримав натиск страшної водно-селевої лави­ни 17 січня 1945 р. і навіть жахливий землетрус 31 травня

1970 р., який дощенту зруйнував усі навколишні будівлі пізніших часів. Отже, "місто Чавін" більше нагадує культо­вий центр, аніж класичне столичне місто.

Цю версію підтверджує свідчення іспанського хроніста часів конкісти, католицького ченця ордену кармелітів Ан­тоніо Васкеса де Еспіноси, який побував на руїнах Чавіну у 1620 р.: "У цьому поселенні... збиралися індіанці, щоб тво­рити свої жертвопринесення, бо диявол цього місця роз'яс­нював їм багато прикмет, і сходилися вони з усієї імперії" .

Ще одна проблема стосується етимології. Індіанською мовою карибів (північних сусідів чавінів) слово чаві означає "ягуар", а словосполучення чавінаві можна перекласти як "сини ягуара зі списами". Це дало підстави деяким науков­цям припустити, що цивілізація Чавін склалася внаслідок переселення до Анд групи культуртрегерів-ольмеків. Річ у тім, що в Андах ягуари не водяться, а ольмеки цього звіра, як відомо, дуже шанували. До того ж зображення ягуарів часто трапляються на чавінських рельєфах, а в місцевих по­хованнях, судячи з даних археологічних розкопок, зафіксо­ваний звичай деформації черепів, також поширений серед ольмеків. Але постає питання: яким чином ольмеки могли потрапити з узбережжя Мексиканської затоки до гірських Анд, щоб заснувати там у XIV ст. до н. е. Чавін-де-Уантар ("Місто синів ягуара")? До того ж між ольмецькими і чавін- ськими шедеврами мистецтва й архітектури попри всі пара­лелі фіксуються і суттєві розбіжності. Ольмеки не будували таких грандіозних кам'яних споруд, як це робили чавіни, водночас у чавінців не зафіксовано жодного напису, який бодай трохи нагадував ольмецьку ієрогліфіку. Тому дещо реалістичнішим видається припущення, що перші чавіни прийшли в Анди із амазонських джунглів, де, власне, й во­дяться ягуари. Проте ніяких реальних доказів на користь такої версії поки що не знайшлося. Одним словом, поход­ження чавінців та їхньої цивілізації залишається цілковитою таємницею.

Останніми роками з'явилась версія про існування в далекому ми­нулому на півночі Південної Америки спільної праиивілізації, від якої вже пізніше з якихось причин виокремилися цивілізації ольмеків і чавінів. Мовляв, цим і пояснюються дивовижні схожості в їхніх куль­тово-релігійних уявленнях. Проте автор цієї концепції — американ­ський дослідник Лональд Летрап — досі так і не знайшов бодай яки­хось матеріальних підтверджень існування означеної працивілізації

на півночі Південноамериканського материка, шо дає підстави розг­лядати його теорію поки шо як дуже сміливу гіпотезу...

Так само мало ми знаємо про соціально-політичний устрій Чавіну. Враховуючи досить високий рівень місцевої еконо­міки (чавінці розвивали скотарство як галузь господарства, перейшли до іригації в землеробстві, спорудивши на анд- ських схилах примітивні зрошувальні й дренажні канали та колодязі), можна з упевненістю припустити, що рівень ви­зрівання суспільних відносин у Чавіні мав бути вже досить ви­соким. Адже здійснення таких масштабних робіт, управління розгалуженою господарською структурою — все це вимага­ло чіткої організації, неможливої без відповідного рівня соціальної диференціації, досвіду та знань, накопичення й збереження яких у належних масштабах навряд чи було можливим без писемної фіксації.

Наприкінці XX ст. неподалік від сучасного міста Кахамарка були виявлені рештки величного храму, прикрашеного зображеннями кондорів у явно чавінському стилі (археологи прозвали цей храм Кун- туруасі —"Будинок Кондора"), а поруч — залишки кількох кам'яних акведуків, прикрашених своєрідними петрогліфами. Якшо підтвер­диться припущення про те, шо творцями цих кам'яних водогонів були чавінці, не стане першим свідченням наявності у них елементів примітивної писемності.

Про наявність істотної соціальної диференціації серед чавінів свідчить суттєва розбіжність у виявлених археолога­ми на теренах Чавіну типах житла: від пишних будівель до бідних хатин. Те ж саме можна сказати про типи й характер поховальних комплексів чавінів. Та однозначних відповідей на всі ці запитання наука досі не має. Фактів щодо існуван­ня чавінської писемності досі не виявлено, а тому лише з побічних археологічних матеріалів можна припустити, що в суспільно-політичному плані Чавін являв собою теократію, де під керівництвом мудрих жерців функціонували всі складові означеної цивілізаційної системи.

Поступово Чавін настільки зміцнів в економічному й воєнно-політичному відношеннях, що перейшов до актив­ної територіальної експансії, причому не тільки в районі Анд, а й частково на землі кости (пустельної рівнини тихо­океанського узбережжя) та амазонської сельви. Масштаби експансії дають підстави припустити наявність у чавінців елементів відносно сильної державної єдності (можливо,

навіть централізації), оскільки масштабне розширення впли­ву Чавіну на значні терени первісної периферії навряд чи відбувалося мирно (хоча чавіни приносили сусідам передові технології, зокрема й високоврожайну культуру знаменито­го маїсу). Тим більше важко припустити можливість мирно­го співіснування виявлених археологами периферійних по­селень чавінського типу з далеко не завжди мирними сусіда­ми. Такі поселення розкопані в долині Касма поблизу містечка Мохеке, в долині р. Непенья в районі м. Серро- Бланко, в долині р. Хекетепеке поблизу сучасного містечка Кахамарка (храмовий комплекс Кунтур-Уасі — "Будинок Кондора"). Не дивно, що духом мілітаризму й сили сповне­на значна частина чавінських рельєфів, на яких зображені уславлені перемогами вояки, що тримають у руках відрубані голови переможених ворогів. Однак культуртрегерство завж­ди несе в собі певну небезпеку, з чим, мабуть, зіткнулися й чавінці. Відповіддю на їхню експансію стала з часом так зва­на "регіональна емансипація" (як назвали це явище архео­логи). Вона полягала в тому, що, опанувавши урешті-решт технології чавінців, сусіди категорично відкинули їхній політико-культурний та релігійний вплив. Думається, що імперська ідеологія Чавіну як "світового цивілізаційного центру" й вершителя юридичної, законодавчої, судової та ідеологічної політики в регіоні не була підкріплена дос­татнім економічним і воєнним потенціалом. Тож у середині І тис. до н. е. цей осередок цивілізації почав зазнавати де­далі активнішого тиску з боку племен із первісного океану доцивілізаційного оточення.

Війни з сусідами, про наявність яких опосередковано свід­чить поява на окраїнах чавінської спільноти фортифікаційних споруд, виснажили Чавін й остаточно посварили перших в Андах "носіїв цивілізації" з мисливсько-збиральницьким ото­ченням. Як наслідок, розпочався стрімкий занепад Чавіну, який завершився в IV (за іншою версією — у II) ст. до н. е. Океан первісності остаточно поглинув цю первісну культуру.

Отже, про Чавін ми знаємо дуже й дуже мало. Навіть етнічний склад його творців нам не відомий. Але після заги­белі цієї "праматері" Великоандської цивілізації залишилися солідні культурно-технологічні потенції, що були активно ви­користані творцями наступних цивілізаційних вогнищ регіону. Однак їхнє зародження припадає вже на перші століття н. е.

Цивілізація Паракас. Першою куль­турою, що виникла на руїнах цивілізаційної чавінської спад­щини, була цивілізація Паракас, основні вогнища якої місти­лися у кількох оазах серед пустельного тихоокеанського узбережжя неподалік сучасного перуанського м. Піско (тро­хи далі на південь від сучасної перуанської столиці Ліми). Мотиви котячих і кондорів, поширені в паракаському мис­тецтві, яскраво свідчать про певну культурно-історичну спадковість між Чавіном і Паракасом, проте успадкування це найімовірніше було здійснене не безпосередньо від чавін- ців, а через первісних посередників. Отож, біля витоків Па- ракасу стояв не сам Чавін, а його цивілізаційний шлейф, тому всі наступні, "дочірні" щодо нього, культури так істотно відрізняються від своєї "праматері".

Назву цивілізації Паракас лав однойменний півострів, де у 1925 р. вже згадуваний відомий перуанський історикХ. С. Пельо ви­явив рештки невідомої раніше археологічної культури. Щоправда, попри всі подальші зусилля археологів, їм удалося знайти тільки решт­ки численних поховань, але й вони дають уявлення про доволі висо­кий рівень її розвитку, а метод системної реконструкції дав мож­ливість установити основні параметри усіх складових її суспільно- господарського та релігійно-політичного розвитку.

Саме слово паракас перекладається українською мовою як "пісок, що струмує немов дощ" — і це цілком відповідає природним реаліям південноперуанської Кости, де й понині панують пісок, чагарник і вітер, але практично не буває дощів. Не простежуються в регіоні археологами і рештки диких предків основних культурних рослин Нового Світу, а це свідчить, що сама технологія відтворювального рослин­ництва була привнесена до Кости. Водночас, у паракаських похованнях, що являли собою пляшкоподібні ями глибиною у 6—9 м (в історіографії їх ще називають кавернами), трап­лялися рештки кукурудзи, бобових, арахісу, вовняні ткани­ни і т.ін., що дає підстави припустити факт існування у па- ракасців відносно розвинених рільництва й тваринництва. А якщо врахувати, що в місцевому кліматі без налагодженої іригації займатися рільництвом неможливо, така реконструк­ція господарського життя даної цивілізації видається досить переконливою.

Основою місцевої економіки було іригаційне землеробство, типологічно схоже на аналогічні рільничі системи Старого

Світу в долинах Хуанхе, Інду чи Передньої Азії. Щоправда, базою для нього слугувала значно менша від згаданих вод­них артерій Азії ріка Іка (та, частково, сусідні з нею ріки Піско й Наска), а тому й масштаби місцевих іригаційних комплексів багато в чому поступалися своїм східним анало­гам. Можливо, з цієї причини археологам і досі не вдалося їх виявити. Не вирізнялися місцеві грунти й особливою при­родною родючістю, тому для її підвищення індіанці Кости здавна застосовували не лише іригацію, а й природні добри­ва гуано — екскременти морських пернатих (бакланів, пеліканів, морських ластівок-олушів тощо), що давало мож­ливість збирати на бідних гумусом землях непогані врожаї.

Впровадження іригації та інтенсивного удобрювання сприяли значному зростанню продуктивності місцевого землеробства. Це зумовило справжній демографічний вибух. Населення КОСТИ 3 часів панування там привласнювальних типів господарства збільшилось у 25 разів!

Вирощували на зрошених та угноєних у такий спосіб по­лях кукурудзу, квасолю, арахіс, гарбуз, ачіру, перець і бавов­ник, культивували лукуму. Об'єктами збиральництва були дикий бавовник і хунко. Вантажі для паракасців переноси­ли лами, вони ж забезпечували людей вовною, м'ясом, шку­рами і паливом. Доволі примітивною залишалася більшість ремісничих технологій паракасців: знаряддя праці, що їх застосовували мешканці тогочасної Кости, були переважно кам'яними, кістяними або обсидіановими, та й кераміка Паракасу, що зазнала істотного впливу чавінських канонів, залишалася ще недосконалою. І лише в металообробці пара- касці досягли неабияких успіхів. Вони навчилися плавити, окрім золота, ще й мідь і навіть додумалися виготовляти ювелірні вироби із сплавів міді й золота.

Проблема полягала в тому, шо на виробництво знарядь праці чи військового спорядження цей технологічний прорив майже не впли­нув (лише наявність обсидіанових знарядь стала дійсно новим словом у виготовленні засобів виробництва). Що ж до металів, то їх пара- касці, так само як і чавінці, використовували виключно для виготов­лення прикрас.

Допоміжну роль у господарському комплексі Паракасу відігравали морські промисли (рибальство в найбагатших у За­хідній півкулі на морську біомасу океанічних водах течії Гумбольдта, узбережне збиральництво тощо) та в дуже обме-

жених масштабах — полювання на сухопутних тварин. Про­те справжньою візиткою паракаської культури стало ткацт­во. Річ у тім, що своїх небіжчиків паракасці муміфікували (причому в мистецтві бальзамування вони могли позмагати­ся навіть із давніми єгиптянами). Мумії вони обгортали кількома шарами барвистої тканини й розміщували рівними рядами в сидячій позі у згаданих поховальних ямах-склепах.

з

На сьогоднішній день виявлено 429 таких мумій .

Відсутність дощів та сухе повітря Кости прекрасно збері­гали всі матеріальні цінності, що мали супроводжувати па- ракаських небіжчиків у потойбічному світі. Отож, матеріаль­них решток від цивілізації Паракас лишилося вдосталь. Та ніякі побутові речі, прикраси чи коштовності не вражають настільки, як найкращі (!) за якістю у тогочасному світі тка­нини, комбіновано виткані з бавовнику, вовни лам і вікуній, людського волосся, пташиного пір'я, навіть шерсті й пуху летючих мишей. Крім того, вони надзвичайно яскраво й колоритно орнаментовані та прикрашені поліхромними узо­рами, зображеннями людей, птахів і тварин (риб, змій, мавп, крабів, восьминогів тощо), загадкових богів і, можливо, навіть малюнковими знаками, котрі нагадують якісь зарод-

... . . .4

ки ймовірної піктографічної писемності .

Вражає якість фарб, шо ними оперували паракаські ткачі. Сучасні вчені налічили 190 їхніх кольорів і відтінків, причому попри неспри­ятливі умови зберігання ці кольори (найчастіше — різноманітні відтінки синього, зеленого, жовтого й коричневого) зберегли свою надзвичайну яскравість.

З тих же тканин виготовляли паракасці й одяг для живих. Він складався із накидки (щось на зразок пончо), прикрашеної пір'ям го­ловної пов'язки, бахрома від якої перепліталася з довгим, заплетеним у спільну з нитками косу волоссям, та пов'язки з бахромою на стегна.

Розвинена багатогалузева економіка стала надійною базою для відродження в регіоні суспільства зрілої соціаль­но-майнової диференціації, відновлення державності й ви­сокого мистецтва. Як наслідок, у районі півострова Паракас з'явилася індіанська цивілізація нового покоління, зародження якої припадає на початок н. е.

Пишність розкопаних поховань свідчить про високий рівень соціально-майнової диференціації, що її досягло паракаське суспільство. Несприятливий для людини посушливий клімат південноперуанського узбережжя Тихого океану зберіг для

дослідників завали зерна, шари "поховальних тканин"(фар- дос), десятки ремісничих виробів (кам'яні сокири, кераміч­ний посуд та безліч ювелірних виробів, що прикрашали вуха, носи й навіть роти шляхетних мерців) — одним словом, усе те, чим споряджали паракасці своїх знатних небіжчиків в останню подорож.

Про масштаби "престижних" витрат свідчить, зокрема, такий факт: шоб обгорнути тканинами одну мумію родовитого небіжчика , - 2

паракасці витрачали в середньому 17 м орнаментованої тканини, на виготовлення якої потребувалося приблизно 1000 людино-годин ро­бочого часу.

Означені археологічні знахідки містять також певну інфор­мацію про особливості релігійного буття: адже у цій царині паракасці поступово відійшли від тотемних традицій попе- редників-чавінів і перейшли до "олюднення" своїх богів, яких вони до того ж почали диференціювати на вищих (мо­жливо, навіть одного головного), середніх і нижчих, що від­дзеркалювало та освячувало разючу нерівність у людському суспільстві. Особливо шокують культові ритуали паракасців.

Річ у тім, що одним із найвищих здобутків даної культу­ри був феноменальний рівень розвитку медицини, насампе­ред хірургії. Як підтверджує вивчення мумій (а їх археологи налічують уже сотнями), паракаські лікарі (найімовірніше — жрецького походження) широко використовували у своїй практиці антисептики, уміло застосовували для комплексної анестезії пацієнтів високоградусну чічу (місцеву кукурудзяну брагу) та галюциногенний напій, виготовлений з кактуса Сан-Педро. Проводячи хірургічні операції, вони користува­лися інструментами, виготовленими з обсидіану, кості й каменю (до яких лише з часом додалося перше мідне хірур­гічне обладнання). В ході операцій, пов'язаних із трепа­нацією черепа, паракаські лікарі застосовували спеціальні золоті пластини, що вживлялися у рани, після чого їхні пацієнти жили повноцінним життям ще багато років.

Серед багатого поховального начиння археологи нерідко знаходять знамениті маками — бойові дерев'яні булави з кам'яними шипами, стандартного розміру, вмонтованими в набалдашник кожної такої булави. Це була надзвичайно ефективна зброя, і, судячи з усього, саме вона становила ос­нову бойового спорядження паракаських вояків. Так ось, вивчаючи муміфіковані останки, дослідники виявили, що

деякі з них мали штучно деформовані стисненням (як у майя або ольмеків) черепи. Таких небіжчиків небагато — 3—4 %, а враховуючи, що для досягнення такого "черепно­го" ефекту необхідно було з самого народження упродовж 3—4 років прикріпляти до голови малюків спеціальні до­щечки, можна припустити, що це були представники спад­кової паракаської еліти, котра, відповідно до принципу "за все треба платити", жила безтурботно в матеріальному від­ношенні, проте розплачувалася за це жахливими муками в дитинстві і, без сумніву, постійними рецидивами не менш жахливої мігрені протягом усього життя. Але дивує інше.

Майже всі небіжчики (з недеформованими черепами) мали проломи в черепах з чітко зафіксованими медиками слідами наступного лікування та загоювання цих страшних поранень. 1 що цікаво, усі ці проломи за своєю формою чітко відповідають стандартним шипам на уже згаданих маканах. Спочатку вважали, що ці отвори в головах є на­слідком бойових зіткнень. Війни в історії Паракасу справді були явищем далеко не рідкісним, про що промовисто "оповідають" кольорові ілюстрації на тканинах, де трапля­ються зображення вояків-переможців з відрубаними голова­ми ворогів у руках. Але дивує, по-перше, що такі поранен­ня є тільки у небіжчиків із багатих поховань (тобто пред­ставників соціальної верхівки неродовитого походження)! Важко повірити, що у війнах брала участь лише соціальна верхівка Паракасу. А по-друге, чомусь на кожному такому черепі трапляється, як правило, тільки один отвір, що також не схоже на бойові поранення, адже в битві комусь один раз по голові дістанеться — а комусь і більше... Отже, не вик­лючено, що йдеться про жахливі відгомони шокуючих пара- каських ритуалів, коли неспадкова знать цього суспільства рекрутувалася із тих простолюдинів за походженням, які заради входження до владних структур розплачувалися (згідно з проголошеним принципом) після "ритуального" удару маканою діркою в голові, котру мати лікувати жерці- хірурги. Мабуть, лише той, хто не боявся болю й ризику, пов'язаних із таким непростим випробовуванням, мав шанс увійти до соціальних верхів.

У такому вигляді цивілізація Паракас проіснувала майже п'ять століть, проте у другій половині І тис. н. е. вона рап­тово і загадково зникла, перебуваючи на вершині своїх інте-

лектуальних можливостей, за умов активного будування стратифікованого державно організованого суспільства, роз­винених політико-релігійних інститутів, розширення багато­галузевого господарства. Не виключена також наявність у паракасців солідного військового потенціалу. Однак у сере­дині (можливо, на початку другої половини) І тис. н. е. уся ця структура раптово згинула без будь-яких поважних при­чин. В усякому разі концепцій, що намагаються пояснити цей культурно-політичний крах, значно більше, аніж реаль­но досліджених фактів, аргументів чи матеріалів, що могли б підтвердити або спростувати найрізноманітніші теорії па- ракаського цивілізаційного затухання.

Андські цивілізації і тисячоліття н. е.

1 — Паракас; 2 — Наска; 3 — Мочіка; 4 — Цивілізація Тіауанако; 5 — Цивілізація Уарі