<<
>>

Географія та природно-кліматичні умови "країни майя".

"Країною майя " називають істерико-геогра­фічну область, де в доколумбові ча­си мешкала сукупність майямовних етнічних угруповань, котрих, за од­ними лінгвістичними класифіка­ціями, відносять до єдиного наро­ду з великою кількістю діалектич­них субетносів (близько ста діа­лектів), а за іншими — вважають спільнотою біліші як двадцяти ок­ремих народів (юкатеки, лакан- донці, кіче, мам, покомами, кекчі.

покончі, иутухілі, кібахаа. тухаль- ха, батени, какчікеїі. цікінахи

та ін.), котрі розмовляли близькими мовами, що належать до єдиної майяської лінгвістичної сім’ї. Територіально ця країна охоплювала південь сучасних Мексиканських Сполу­чених Штатів, терени Гватемали і Белізу, а також західні об­ласті Гондурасу та Сальвадору загальною площею в 400 тис. км . У природно-кліматичному плані область майя чітко поділяється на три фізико-географічні зони, кожна з яких має свою ландшафтну, температурну й рослинно-тваринну спе­цифіку.

Тривалий час найважливішим осередком життя майя була центральна зона — затиснуте між гірськими хребтами мексиканського плату Чіапас (на півночі) та центральної Гватемали (на півдні) рівнинне плато Петен, яке обіймає те­рени однойменної північногватемальської провінції, трьох південномексиканських штатів (Табаско, Кінтана-Роо й південь Кампече), гористі райони західного Гондурасу та вкриті вулканами землі Белізу. Клімат тут жаркий і дуже во­логий, оскільки постійно зазнає впливу двох сусідніх оке­анів — Тихого й Атлантичного, а тому за щедрого сонця й тропічних злив увесь цей регіон укриває іуста сельва — неп­ролазні мезоамериканські джунглі, утворені екзотичними деревами (каоба, седрело, са поділ ья. сейба, рамой, амате, пальми та ін.), обвитими суцільною хащею ліан і кущів. Численні ріки, серед яких виділяються знаменита Усу- масінта з притоками, Гріхальва, Беліз, Ріо-Оцдо, Ріо-Кацде- ларіа, І Іолочік.

Чамелекон, Мотаїуа та ін., а також не менш поширені тут озера (Ісабаль. Петен-Іца, Аматіглан та ін.) удосталь забезпечують навколишні землі чистою водою, лісова фауна багата і різноманітна: яіуари, пуми, оцелоти, олені, пекарі, мавпи, змії (більшість з яких отруйні), ящірки і безліч птахів (індички, іуакамаї, папуги, тукани тощо). До­повнюють навколишні ландшафти численні болота, що ки- шаіь комашнею різних видів. Ґрунти, як і в усіх лісах, не ду­же родючі, але за умов випалення дерев й, унаслідок цього, удобрення земель попелом, придатні для вирощування зер­нових, овочів і фруктів. Води природних водоймищ багаті на рибу, а надра містять поклади цінного кременю.

Південну зону утворюють південногватемальське нагір’я та сусідні області Сальвадору. Місцеві землі водою забезпе­чує ріка Ріо-Грацде-де-Чіапас, але панують гори й вулкани (з них 34 діючих — Такана, Тахумулько. Фуего, Аіуа та ін.),

тому клімат хоча й вологий, але трохи прохолодніший, аніж на плато Петен. Флора представлена хвойними лісами й гірськими альпійськими луками, а фауна, окрім традиційних для Мезоамерики котячих, мавп, оленів і отруйних змій, охоплює дрібних ссавців (ховрашки, землерийки, польовки, сумчасті пацюки тощо), броненосців, ящірок-ііуан та вели­ку кількість птахів, серед яких особливою вродою завищи славився кецаль. Місцеві гірські долини приваблювали ло- дей родючими іруніами, а численні озера й ріки, що беруть початки з гірських схилів (зокрема й згадану Усумасінту), вдосталь забезпечували навколишні землі прісною водою. Надра південної зони містять жадеїт, пірит, кіновар і гема­тит, а вулканічні виверження давали людям туф і обсидіан, проте висока тектонічна активність регіону супроводокуєгь- ся частими й доволі сильними землетрусами.

Північну зону утворює півострів Юкатан (майя називали його "країною іцдиків і оленів" ), який являє собою широ­ту, трохи горбисту рівнину з карстовою ОСНОВОЮ І ВІДПО­ВІДНИМИ проблемами з водозабезпеченням. Ріки (Чампотон, Лагартос, 11Іельха, Улуа) й озера (Бакалар) дуг невеликі й часто — з солонуватою водою, опадів мало, ірунти бідні, то­му й рослинності небагато.

Значно менше тут котячих, оленів і пекарі, зате у великій кількості водяться кролики й броненосці, птахи та різноманітні плазуни. Напруженість "водного питання" певною мірою розв’язують на Юкатані сезонні агуадас і сеноти (цонот) — природні вапнякові во­доймища, які не всихають, поповнюючися дощовими вода­ми (найбільший сенот,овальної форми, міститься в районі Чічен-Іци і має 60 м у діаметрі).

Важливу роль в історії майя відігравали також воли навколишніх океанів, користуватися якими з рибальсько-мореплавними цілями до­помагали численні узбережні лагуни (Пердіда, Мірамар, Термінос, Коба, Чічанканаб, Окум, Нохбекта ін.).

Вступ до майяології. Вперше євро­пейці познайомилися з майя під час конкісти, на початку XVI ст., однак уривчасті свідчення про цей загадковий на­род, що дійшли до нас від Ернана Кортеса, Берналя Діаса, Алонсо Давіли та інших прямих учасників цих ірабіжнищг- ких походів, малоінформативні. До того ж, у полум’ї кон-

кісти загинула більшість автентичних майяських текстів, що й досі засмучує майяологів. Не краще за жадібних до золота конкістадорів повела себе на повоза войованих землях і ка- толицька церква. В усякому разі призначений іуди в сере- дині XVI ст. єпископом монах-францисканець Дієго де Лан­да (1524—1579) також почав насаджувати у країні хриспіян- ство через інквізицію та публічні аутодафе, на яких купами палив безцінні майяські рукописи, "оскільки в них нечуло нічого, в чому не було б забобонів і неправди демона" .

Лише на сумнозвісному аутодафе 12 липня 1562 р. було спале­но 27 майяських манускриптів.

Але невдовзі саме він першим схаменувся й почав ре­тельно збирати будь-яку інформацію про минуле цього на­роду, залишивши нащадкам унікальні за інформативністю записи: "Повідомлення про справи в Юкатані" (1566), з яких, фактично, й почалася майяологія.

Та драматизм ситуації полягав, по-перше, в тому, що на час появи в Америщ європейців майяська цивілізація сама перебувала у глибокій кризі, а її класична епоха завершила­ся за иівтисячі років до того.

По-друге, тотальне винищен­ня політичної та інтелектуальної еліти майя разом з архігек- турними шедеврами й рукописами, що стало природним наслідком чужоземного завоювання, завершилося ціїкіині- тим зникненням останніх знавців майяської писемності, зробивши "німими" їхні тексти.

Класичний майяський епос "Цулі" ("Європейці") так описує наслідки конкісти: "V дітей народу (тобто у майя) були знання і ліки, в них не було злоби. Вони вирізнялися здоров'ям і набожністю, не хворіли, не знали ані ломоти у кістках, ані лихоманки, ані віспи, ані болів у животі та у грудях. Постава їхня була прямою. Та з'явилися пупі і все це знишили... Зникли жерці, шо нас учили... Без жерців і знань, без відваги і без сорому — все зрівнялося. Не стало ані вели-

. . . . „З

кої мудрості, ані слова, ані повчання вождів .

Не дивно, що вже через 100 років після конкісти пам'ять про цю самобутню іцііанську цивілізацію стерлася, а згадані записки Дієго де Лацди пролежали, нікому не потрібні, аж до 1861 р., доки їх не знайшов у бібліотеці мадридської Ака­демії історії французький абат Шарль Егьєн Брассьор де Бурбур (1814—1874). Щоправда, часом до європейців дохо­дили якісь повідомлення про загадкові рештки загиблих цивілізацій у джунглях Центральної Америки. У 1576 р.,

здивований чутками про наявність у джунглях решток яки­хось давніх міст, іспанський чиновник Дієто Гарсіа де Па- ласіо розшукав у лісах Гондурасу руїни знаменитого Копана (про що повідомив у листі від 8 березня 1576 р. іспанського короля Філіппа II (1556—1598)); католицький чернець Анд­реас де Авецданьйо-і-Лойола, заблукавши у джунглях Пегену, несподівано наткнувся в 1696 р. на руїни Тїкаля, а в 1787 р. експедиція іспанського капітана Ангоніо ледь Ріо виявила у сельві провінції Чіапас (тепер це мексиканський штат) за­лишки величного Паленке, руїни якою учасники означеної експедиції уважно дослідили" в пошуках золота — ламаю­чи стіни, пробиваючи ^ахн та піддоїм й без того вражених часом храмів і палаців .

Однак усі описи цих подорожей відправлялися до Мадрида й потрапляли до закритих архі­вів, де пролежали черпнім вантажем до 20-х років XIX ст. Лише в 1822 р., коли записки Антоніо ледь Ріо разом із 17-ма його замальовками побаченого були опубліковані в Лондоні в англійському перекладі, серед науковців Європи та Америки відновився інтерес до історії майя. У книгосхо­вищах були знайдені три справжні майяські рукописи. Майя називали свої "книги"хуун, але в історіографи їх називають "кодексами" й іменують за місцем зберігання Дрезденським (куплений для Дрезденської бібліотеки в 1739 р. у Відні біб­ліотекарем Іоганном Крістіаном Гьогце), Паризьким (знай­дений французьким науковцем Леоном де-Роні в 1859 р. на смітнику Паризької бібліотеки) та Мадридським (складений з двох уривків, які спочатку вважалися окремими рукописа­ми, але виявились одним документом. Перший із них під назвою "Кодекс Кортеса"прцдбав в іспанській Есіремадурі у 1875 р. Хосе Ігнасіо Міро, другий — під назвою "Кодекс Троано" — у 1869 р. прцдбав у Мадриді в іспанського ідаль­го дона Хуана Тро-і-Ортолано уже згаданий вище французь­кий науковець ПІ. Е. Брассьор де Бурбур). У 1831 — 1834 рр. до напівзабутих руїн Копана й Паленке були відправлені те­пер уже івагема.ті>ські експедиції, на чолі з іубернатором провінції Петен Хуаном Галіцдо, який першим висловив думку, що місцеві індіанці майя є прямими нащадками творців цих величних міст. Він же довів тотожність писем­ностей віддалених один від одного Копана і Паленке, чим визначив приблизні територіальні межі, в яких існувала кхь сична майяська цивілізація. Однак більшого Галіцдо зроби-

ти не встиг: у 1840 р., під час прикордонного конфлікту з Гондурасом, дослідник загинув.

Колоритною постаттю серед ранніх майяологів був австро-угорський граф із Праги, знаменитий авантюрист XIX ст. Жан Фредерік де Вальдек (1776 — 1885), який за молодих літ встиг у складі африкансь­кого корпусу Наполеона відвідати Єгипет, потім з бурами завойову­вав та освоював Південну Африку, мало не загинув на Мадагаскарі, служив колоніальним чиновником в апараті англійської Ост-Індської компанії та офіцером на чілійському флоті, а в 1832 р., пробившися через непрохідні Лакандонські джунглі, добрався до руїн майяського міста Паленке.

Побачене вразило Вальдека, і, затримавшися серед цих руїн на два роки, він методично перемалював більшість паленксь- ких стел і храмів, намагаючися навіть скопіювати досі нікому не відомі майяські гліфи. Ілюстрації ці разом зі спогадами знаменитого дослідника були пізніше опубліковані французькою мовою у Парижі під назвою "Романтична й археологічна подорож провінцією Юка­тан". На жаль, їхня наукова цінність виявилася невисокою, оскільки, будучи сином свого романтичного віку, Вальдек малював не копії майяських гліфів, а прикрашені (з його погляду) під стандарти того­часного європейського живопису картинки, прочитати які ніхто не може.

Паралеллю почалася робота над дешифруванням забутої майяської писемності, яку започаткував американо-німець- кий дослідник Константин Рафінеске-Смальц (1783—1840). На матеріалах Дрезденського кодексу йому вдалося рекон­струювати складову двадпятеричну майяську систему фікса­ції цифр (ольмецького типу) за допомогою рисок (означали цифру 5) і крапок (означали цифру 1). Проте справжній прорив у майяологїї відбувся в 40-х роках XIX ст.

Початок "буму майяології" пов'язаний із двома експе­диціями 1839 та 1842 років, організаторами яких виступили молодий американський юрист Джон Ллойд Стефенс (Сті- венс, 1805—1852) та відомий англійський художник Фре­дерік Казервуд (1799—1854). Унаслідок їхніх подорожей були виявлені в джунглях, а потім описані Стефенсом руїни цілої серії майяських міст (Вашактун, Тікало. Наранхо, На- кум, Холмуль та ін.). Причому вцдання цих дорожніх замі­ток супроводжувалося унікальними, писаними з натури ре­алістичними ілюстраціями (Ф. Казервуда), що буквально цри- голомшили наукову іромадськість величчю забутої цпвіїіза- ції. Проте безліч подальших археологічних експедицій (очо­люваних знаменитими майяологами Огюстом Леплонжоном (1828-1908), Теобертом Малером (1842-1917), Альфредом

Персівалем Моудсіі (1850—1930), Едцардом Гербертом Томп­соном (1860—1935), Альфредом Тоззером, Сільванусом Грісвольдом VIорлі. Альберто Рус-Луїльє (1906—1979), Віль- ямом Хевілецдом та багатьма іншими невтомними дослідни­ками) хоча й збільшували масив уведених у науковий обіг артефактів, що стосувалися майяської історії, не могли роз­в’язати головної проблеми: прочитання опублікованих, пе­ремальованих або перефотографованих автентичних текстів майя.

Щоправда, завдяки зусиллям американця Джозефа Гудмена у 1905 р. вдалося розробити детальну систему кореляції між майяським традиційним і нашим Григоріанським календарями.

Проблемою дешифрування майяської писемності займа­лося чимало видатних науковців історіїко-фі іо. іоіічної спря­мованості (француз Леон де-Роні, американці Сайрус То­мас, Сільванус Дж. Морді. Альфред П. Моудсіі. Деніед Гаррісон Брінтон, Б. Л. Уорф і Візьям Гейтс, німці Гюнтер Ціммерман і Вернер Вольф, мексиканець Мітель Ковар­рубіас, англо-американець Джон Ерік Томпсон та ін.), але без суттєвих успіхів, що цілком зрозуміло, оскільки словар- ний ресурс класичної майяської мови налічував ЗО тис. слів — і співвіднести їх із сотнями знаків майяського письма було справою зовсім не легкою. І тільки наш співвітчизник Юрій Валентинович Кнорозов (1922—1999), який народився на Харківщині, навчався в Московському університеті, а потім усе житія працював у Ленінграді (Санкт-Петербурзі), зру­шив з міснц цю проблему, розробивши у 1950-х роках мето­дику читання майяських текстів.

Як з'ясувалося, писемність майя являє собою доволі складний синтез ієрогліфічних, фонетичних та ключових знаків (їх називають гліфами), тому однакові слова за такої системи можуть писатися як ієрогліфічно, так і фонетично. Ю. В. Кнорозову вдалося на основі повідомлень Дієго де Ланди реконструювати принцип читання фоне­тичних гліфів, шо стало в подальшому основою для комплексного ро­зуміння майяських текстів.

На сьогоднішній день відомо близько 800 гліфів (самі майя нази­вали їх "знаками" — воох), зміст або прочитання більшості з них уже реконструйовані.

Щоправда, західна наука устами провідного на той час англо-американського майяолога Джона Еріка Томпсона (1915—1976) спочатку відхилила висновки Ю. В. Кнорозова

як нібито хитрий виверт комуністичної пропаганди, проте час підтвердив правоту ленінградського харків’янина, і після смерті Дж. Е. Томпсона ця методика здобула загальне ви­знання. що дало змоіу майяологам різних країн (Ейріх Бер­лін, Дональд X. Келлі, Татьяна Проскурякова, Девід Спо- арт, Флойд Г. Лоунсбурі, Літа Шилі, Пітер Метьюз, Роберт Шерер, Вільям і Барбара Фені, Рікардо Аіурсія Фаскуеі.іе. Мері Міллер, Гарсія-Галло А. Лакадена, Альберт І. Давлет­шин, Дмитрів Д. Беляев, Александр В. Сафронов, Барбара Маклід та ін.) спільними зусиллями дешифрувати й прочи­тати (чи бодай адекватно інтерпретувати) майже 85 % еііі- графічних майяських текстів (і цей процес успішно триває). У 1973 р. в одній з приватних колекцій у США було вияв­лено ще один (четвертий) майяський кодекс (опублікований американським археологом М. Д. Ко під назвою "Кодекс Грольє" ). Утім наукова достовірність цього рукопису оста­точно ще не з’ясована.

Істотно розширюють наші уявлення про майяське мину­ле також книги, створені ще у посткласичну епоху, але за­писані мовою майя за допомогою латиниці, по нам'яті од­разу після конкісти. Це, насамперед, хронікально-пророцькі збірки ’^Ритуал бакабів" та "Книги пророка яіуара"("Чілам- Балам) , офіційний "Родовід владик Тотонікапану", хро­ніка "Історія роду 11 Іахі їа. або Аннали какчікелів", зафіксо­вана католицькими монахами, що належали до роду колиш­ніх какчікельських правителів, Франсиско Ер натесом Ара­ною (1505—?) і Франсиско Діасом, генеалогічні "Історія роду Тамуб" та "Історія 111панцай", воєнна хроніка "Війни кіче та какчікелів", а також епос народу майя-кіче "Пополь- Вух" ("Книга народів"), записаний зі слів індіанських оповідачів міфів та легенд домініканським монахом Фран­сиско Хіменесом (1666—1722). Щоправда, кіче наполягають на тому, що в місті Чічікастенанго й досі зберігається справжній рукопис "Пополь-Вух", записаний, як і належить, майяськими іліфами, однак показати його "інородцям" во­ни категорично відмовляються, тому ніхто з дослідників його досі не бачив.

Важливими джерелами з історії майя є також записки іспаномовних хроністів часів конкісти та ранньоколоніаль- ного періоду (Гаспар Антоніо Чі (1531 — 1610), Бартоломе де Лас-Касас (1474—1566), Франсиско Сервантес де Саласар

(прибл. 1515 — прибл. 1575), Торібіо Паредес де Бенавенге Мого. іінія. Гонсало Фернандес де Овіедо-і-Вальдес (1478— 1557), Алонсо Понсе, Бернардо де Лісан, Томас Лопес-Ме­дель, Дієго Лопес де Когольюдо, Хуан де Торрес, П. Санчес де Аіііяр. Педро Маргір де Англерія (ІІієгро Маргіре д’Ангієра, 1457—1526), Антоніо де Еррера-і-Тордесільяс (1549—1625), Франсиско Васкес (1647—1713), Франсиско Антоніо Фуентес-і-Гусман (1642—1700)), а також знамениті "Реласъйонес " ("Повідомлення [з Юкатану]") — унікальний документ колоніальної бюрократичної звітності. "Реласьйо- нес" були створені у 1579 р. за наказом іспанського короля Філіппа И Габсбурга, який хотів мати достовірне уявлення про те, якими землями й народами володіє його імперія в Новому ( вігі. Для цього всім іспашщм-землевласникам Юкатацу був надісланий солідний перелік "королівських за­питань", на які кожен поміщик мав дати точну й вичерпну письмову відповідь. Відповіді склали солідний книжний фо­ліант, який назвали "Повідомленнями". І хоча основну ува­гу укладачі "королівських запитань" зосередили на природ­них ресурсах регіону та можливостях їх експлуатації на б іа- го іспанської корони, були в ньому документі й питання про доіспанську історію місцевих аборигенів регіону. Це дає підстави вважати "Реласъйонес"\\шним джерелом інформації про традиційні майяські суспільства доколумбової доби.

У наш час основним джерелом з історії величної цивілізації класичних майя стали чие,іенні автентичні мать яські тексти епіграфічного характеру — фрескові написи, що супроводжують настінні картини царських палаців і іробнинц , повідомлення, вміщені на виробах із кольорової кераміки, та різноманітні тексти, вибиті на стінах кам'яних храмів, палаців і численних стелах (майя іменували ці обеліски тун-ках —"міський камінь"). Більшість своїх мо­нументальних споруд майя будували з поширеного в цих місцях крейдяного вапняку (рідше — з доломіту чи піскови­ку). а цей різновид каменю легко піддається обробці, після того, як його видобули з каменоломні, однак потім, після тривалого перебування на свіжому повітрі, стає надзвичай­но твердим, надійно зберігаючи вирізані на ньому гліфи та рельєфи сотні й сотні років. Загалом на сьогоднішній день виявлено більш як 5000 іліфічних майяських написів, і вве­дення їх у науковий обіг активно триває.

Певну інформацію про історію та культуру майя можна дістати з творів класичної майяської літератури, яку не встигли знишити конкістадори та інквізитори. До них належать поетична збірка "Пісні із Цитбальче", драми "Рабіналь-ачі" й "Танець людей кіче".

Етногенез майя. Майяудокласич- ну епоху. Хронологія та географія майяського етногенезу визначені лише приблизно.

Традиційна майяська міфологія датувала початок своєї історії 5 041 738 р. до н. е., шо відповідало зафіксованому на кам'яній стелі № 16 давньомайяського міста Копан нульовому дню за традиційним майяським календарем "Довгого рахування". Цей день, який за ана­логією можна уподібнити християнському дню «створення світу», фіксувався як 0.0.0.0.0.0.0.0. 5 Ахав 8 Яшкін — нульового кінчільту- ну нульового калабтуну нульового піктуну нульового бактуну нульо­вого катуну нульового туну нульового віналю нульовий кін — день 5 Ахав 8 Яшкін. Таке штучне удавнення, звичайно, виглядає занадто фантастичним навіть для доколумбових цивілізацій, тому науковий погляд на майяську праісторію значно скромніший у питаннях хроно­логії.

Археологи датують найдавніші свідчення присутності людини на півдні Мексики, а також на землях сучасних Сальвадору, Гондурасу, Гватемали й Белізу (тобто на тере­нах, де склалася, еволюціонувала й загинула серія майясь­ких цивілізацій доколумбових часів) ще XII—X тис. до н. е., однак співвіднести їх із власне майяським етнічним типом підстав, звичайно, немає, оскільки, за даними лінгвістики, предки майя виокремилися як специфічне етнодемографічне уг­руповання серед інших давньоіндіанських народів лише в сере­дині IIIтис. до н. е.

Відбулося це, згідно з даними останніх досліджень, десь у горах чи то Центральної Мексики, чи то Центрального Гондурасу, а також у сусідніх районах Гватемали й Сальва­дору, звідки руйнівні землетруси й смертоносні виверження вулканів (спогади про які збереглися у класичній міфології майя) змусили народ прамайя (невеликих на зріст кривоно­гих людей, зі скошеними лобами, видовженими головами, орлиними носами й повними губами) покинути свою пра­батьківщину й вирушити на пошук нових, кращих земель. Це спричинило розкол у середовищі прамайя, внаслідок якого не пізніше середини І тис. до н. е. пращури власне майя опинилися на рівнині Петен — у Південній Мексиці й на

півночі Гватемали, Гондурасу та Сальвадору, тоді як їхні найближчі етнічні родичі — предки войовничого народу ху- астеків — міірували до північномексиканського узбережжя Мексиканської затоки в район пониззя рік Тампіко й Пану- ко (штати Веракрус і Тамауліпас), де й осіли.

Попри лінгвістичну спорідненість з майя хуастеки істотно відрізнялися від них як в антропологічному, так і в етнографічному відношеннях. В подальшому хуастеки зазнали в історії доколумбових народів Америки слави непереможних і надзвичайно жорстоких вояків, проте за рівнем свого цивілізаційного розвитку вони значно поступалися своїм південним родичам. Що ж до майя, то їхня подаль­ша історія стала чи не найяскравішою сторінкою у книзі буття цивілізацій Локолумбової Америки.

Рівнина Петен, де осіли 16 початкових родів протомайя, видавалася малопридатною для житія. її покривали непро­лазні хащі сельви, що кишіли отруйними зміями, яіуарами й міріадами комах, верхні поверхи тропічного лісу окупува- .іи кажани-вамігіри. Шлях прибульцям перетинала суцільна зелена маса, оплутана колючим чагарником і ліанами. Пе­ріодичні тропічні зливи час від часу перетворювали усю лі­зину на суцільне болото, а важкі випари (від яких перехоп­лювано подих) створювали ідеальні умови для поширення хвороботворних бактерій. Однак доля не дала майя іншої землі, і вони взялися за обживання цих диких місць, оскі їь- ки альтернативою для них у розтрощеній природним ката­клізмом прабатьківщині могла бути лише смерть. Методом виживання прибульці обрали мисливство, збиральництво і, насамперед, культивацію доместикованих рослин в єдино можливій за таких природних умов формі вирубно-вогнево­го землеробства. Так в області Петен, як узагальнено пази- ваюіь означений регіон геоірафи, було закладено підвалини для формування власної цивілізаційної струклури.

Остаточний перехід майя від первісності до цивілізації відбувся за умов зовнішнього культурно-історичного втручан­ня, і пов’язано це з переселенням до Петену носіїв величної ку.іьіури ольмеків, чия поява на теренах Південно-Східної Мексики й Північної Гватемали датується серединою 1 тис. до н. е. Щоправда, дійсні причини прибуття на ці землі за­гадкових ольмеків невідомі, але те, що зародження цивілізації давніх майя відбулося за безпосередньої участі ольмецьких учи­телів, не викликає сумніву. В усякому разі, саме тоді у майя

з'явилися мистецтво теракотових статуеток, живопис і кам’я­на архітектура, в яких, безперечно, відбувався ольмещжий вплив. Майя в повному обсязі запозичили в ольмеків їхню двадцятеричну систему рахування й фіксування чисел (за допомогою крапок і рисок), почали користуватися розроб­леним "яіуаровими індіанцями" календарем. На ольмецько- му іруиіі склалися в майя також зародки власного ієроглі­фічного письма. Не дивно, що перший період в історії майяської цивітізації, умовно названий науковцями докла- сичним (або формативним), дістав в історіографії також найменування "ольмецького", що відбивало масштабність впливу ольмеків на створення початкових ін генцій означе­ної давньоіцдіанської культури. Хронологічно епоху докласич­них майя датують серединою І тис. до н. е. — початком н. е.

(верхню межу фіксують від Іст. н. е. до 325р. н. е.).

Тогочасні майя, про яких від докласичних часів можна вже говорити як про оформлену самостійну етнічну спільно­ту, що складалася з десятків племінних уіруповань, цродов- жуїигпі жити полюванням (на оленів, тапірів, пекарі, диких індиків тощо), бортництвом і рибальством (навіть тогочасні поселення внаслідок цього фіксуються переважно на бере­гах природних водоймищ), проте основою господарського життя мешканців регіону вже остаточно стало землеробство. Щоправда, у докласичних майя рільничі технології були ще доволі примітивними, оскільки базувалися на застосуванні вирубно-вогневих методів підготовки іруніу, котрі стосовно цивілізацій Доколумбової Мезоамерики дістали в історіог­рафії назву "мільпового землеробства" .

Звичайно, така система господарювання не була ефек­тивною. Для того, щоб впрошувати необхідні культури (маїс, боби, томати, іарбуз-юрлянку. зелений перець, бавовник, какао тощо), необхідно було спочатку кам’яними сокирами баат розчистити земельну ділянку від лісової сельви, потім випалити її (щоб позбутися бур’янів і чагарника й удобрити бідні лісові ірунги попелом), а вже потім саджати (чи сіяти) культурні рослини. Крім того, за такої системи рільництва в господарському обороті перебувала лише третина придатно­го для землеробства іруніу, інші дві третини мали протягом двох років "відпочивати", щоб відновити родючість землі. Як наслідок, мільпове землеробство, використовуючи великі площі обжитої території, не могло спочатку цілком забезпе-

чити продуктами харчування великі маси населення. Тож надовго осідати на одному місці докласичні майя не могли. Хоча вони й опанували вже поліхромну кераміку, календар та принципи рахування, освоїли початки кольорового жи­вопису й почали споруджувати складні поховальні комплек­си. Створення великих стаціонарних поселень міського типу (не кажучи вже про справжні міста) було ще справою дале­кого майбутнього.

Крах величної цивілізації ольмеків (наприкінці І тис. до н. е.), наслідком якого було припинення кульлурірегерсько- го впливу на майя їхніми північними сусідами, безперечно, негативно позначився на темпах розвитку молодого суспіль­ства. Відтак, діставши початковий цивілізаційний поштовх від ольмеків, майя на зламі н. е. поступово відійшли від куль­турних стандартів "яіуарових індіанців" і продовжили роз­виток своїх суспільно-господарських інститутів на власний розсуд.

Отож, на поча тку н. е. в житті давніх майя завершилася "ольмецька" епоха і почалася велична, славетна й водночас трагічна історія знаменитої та загадкової майяської нивіїі- зацїї класичної доби.

Класичні майя: економічна база цивілізації. Формально, якісною ознакою, що дає підстави іден­тифікувати початок нової, класичної епохи в історії майя, визнано появу перших майяських міст (Тікаль, Вашакгун, Во- ланіун та ін.), залишки яких збереглися в ііівнічногвагс- мальському департаменті Петен. Що ж стало господарсь­кою баз^ц) для виникнення таких численних стаціонарних поселень , котрими є міста, а разом з тим і самої класич­ної майяської цивілізації, існування якої датується хроно­логічними межами першого гнсячолггія н. е.?

Тривалий час найзагадковішою особливістю майяського цивілізаційного синтезу вважалася майже цілковита віїсуг- нісгь істотних технологічних нововведень у галузі відгворю- вальних рільничих технологій, добре досліджених науковця­ми. які аналізували процеси ранньоцивілізаційного форму­вання Єгніп у, Месопотамії, Китаю (часів 11 Іан-Інь) та І тії (часів Мохецджо-Даро й Хараппи). Дійсно, з найпершими цивілізаціями Старого Свіїу все начебто зрозуміло: з пере-

ходом в економіці до високоефективних рільничих техно­логій іригаційного землеробства в означених регіонах якісно збільшився масштаб додаткового аграрного продукту, що й стало грунтом для відповідного прискорення цивілізаційних процесів. Навіть у Центральній Мексиці (в районі озера Тескоко) поява перших цивілізацій тісно пов'язана із вцро- вадженням принципово нових, ефективніших землероб­ських технологій, насамперед, — знаменитих чінампів. Однак у майя аж до самої конкісти панівною галуззю господарства залишалося вирубно-вогневе ("мільпове") землеробство, а якщо звернутися до класичної епохи — то ще й на етапі чистого неоліту. Й водцочас появу міст, розвиненої писемності, дер­жавних інститутів та інших ознак справжньої цивілізації майяністи чітко фіксують у своїх "підопічних" уже з почат­ку н. е. Тому саме виникнення класичної цивілізації майя сприймалося ледь не містично. Та всі ні загадки були пос­тупово розв’язані, коли історична наука перейшла від голо­го цитування середньовічних хроністів до комплексних до­сліджень із залученням даних етнографії, археології та інших суміжних дисциплін.

Почалося все з аналізу ефективності власне "системи мільпа\ Означений тип землеробства, як засвідчили етно­графи на матеріалах наукових спостережень за сучасними майя К)кагану й Петену, зовсім не такий примітивний, як спочатку здалося європейцям, адже протягом докласичної доби майя достатньо опанували природні можливості ново- заселених територій і лося їли на початку н. е. максимальної інтенсифікації цього типу аграрної діяльності.

Спочатку майя-землероб ретельно вишукував у джунглях сельви придатну ділянку лісу, найбільш придатну для орга­нізації мільпи.

Для цього найкраще пасував ліс із потужним підліском чагарника (шо свідчило про родючість місцевого фунту).

Вибрану ділянку розмічали і ретельно розчищали кам'я­ними сокирами, але обов'язково іі пжи під час сезону дощів (червень-жовтень), коли лісові дерева, кущі і трави мали найбільший об’єм зеленої маси (насамперед, листя), котра після подальшого висихання дуже добре горіла й макси- мально удобрювала грунт золою і попелом. Далі, в сухий се­зон, до квітня місяця чекали, коли нарубана деревна маса висохне, після чого мільпу випалювали, майже завжди обно-

сили огорожею (щоб уряіувати майбутній врожай від неяв­них травоїдних) і тільки на початку наступного сезону дощів (травень) розпочинали сівбу, кидаючи в 10-сантиметрові ямки, продавані у пухкому ірунті загостреною паличкою, насіння маїсу , квасолі, гарбузів, бавовнику, томатів, ама­рантів. перцю, ванілі, тютюну, какао, агави та різноманітних бульбових коренеплідних культур (батат-камоте (солодка картопля), ямс-хікама, манюка-касава (юка), малангата ін.).

Така система землеробства вимагала надзвичайно точних кален­дарних знань, якими володіло лише жрецтво, чим забезпечувало собі непохитний авторитет серед співвітчизників.

Значно менше зусиль втрачали майя на догляд за своєю мільпою: зокрема, у перші тижні після посіву вони двічі здійснювали раас (полоття) засіяної ділянки. Ефективним засобом підвищення врожайності була досконала селекція рослин (виведення високоврожайних гібридних сортів). Важливе значення мала також надзвичайно чітка, майже сакралізована після розробки точнішого сонячного календа­ря, регламентація усього іщклу сільськогосподарських робіт.

За будь-які порушення циклу аграрних робіт майя карали винуватця на смерть, шо гарантувало на ланах абсолютну дисципліну працюючих.

Ще одним важливим кроком до інтенсифікації землероб­ства стала розроблена майя досконала технологія складного сільського господарства, пов’язана з відходом від монокуль­турного принципу. Добре вивчивши природні властивості своїх оку іьіуїк'ііих рослин, майя вирощували їх комплекс­но. На одній ділянці ніколи не сіяли одну рослину, иаіиіа- ки, вони саджали паралельними рядками й вирощували од­ночасно різні вцди аїрарних культур, використовуючи їхні можливості структурного та функціонального взаємозв’язку. На земельних ділянках класичних майя черезсмужно росли фруктові дерева й кущі, паростки трав’янистого маїсу обві­валися повзкими бобовими й гарбузовими, прямо під ними підростали різноманітні коренеплоди. Вивчення можливос­тей своєрідної ’’співдружності’’ різноманітних трав’янистих, повзких та кущових рослин (які у Старому Світі використо­вували виключно за технологією сівозміни) дало змоіу майя не лише значно підвищити врожайність, а й суттєво загаль­мувати процес виснаження мііьиових грунтів, скоротити

тривалість періодів перебування землі під паром. Нарешті, там, де в цьому була необхідність, застосовували додаткові технологічні новації. Зокрема, у гірських районах Петену роз­почалося спорудження землеробських терас, що давало мож­ливість рільникам затримувати дощові води, додатково зро­шуючи в такий спосіб оброблену землю, а також запобігати ерозії іруніів (кофі після винищення лісів ставали майже беззахисними перед водною та повіфяною стихіями).

Рештки майяського штучного терасування збереглися у горах Белізу неподалік від давньомайяського міста Караколь.

Справжній підземний водопровід спорудили в межах свого міста мешканці Паленке, відвівши у підземну кам'яну трубу бурхливий стру­мок Отолум, шо протікав через місто і використовувався як для побу­тових потреб, так і для поливу навколишніх посівів.

У заболочених землях (зокрема в районі сучасного саль­вадорського селища Серен) набула поширення аїрарна тех­нологія дренажних каналів, пов'язана з вирощуванням різних культур на функціонально схожих з нінампами так званих "піднятих полях" (низини сучасного Белізу, басейн мекси­канської ріки Кандел арія), що в комплексі з постійною сіво­зміною та удобрюванням земельних ділянок компостними залишками також істотно підвищувало продуктивність кіа- сичного майяського землеробства. В долинах найбільших рік Петену (Мотаїуа, Усумасінти, Улуа та ін.) збереженню родючості фунтів сприяли періодичні сезонні повені, іиіасіі- док яких відбувалося природне щорічне оновлення приріч­кових земель, що своєю чергою давало можливість викорис­товувати їх у землеробстві постійно, не завдаючи збитків навколишньому середовищу.

Як наслідок, середня врожайність зернових культур у класичних майя сягала 10—14, а бульбових — 20—30 и/іа. що щлком забезпечувало належні умови для формування міст, розвитку державних і культурно-релігійних інституцій та інших складових справжньої цивілізації.

Не варто забувати й про інші методи добування харчо­вих продуктів, кофими класичні майя активно користували­ся, враховуючи, що за фивалосгі активних сільськогоспо­дарських робіт трохи більш як 100 днів на рік вони мали на це вдосталь часу. Йдеться про присадибне городництво (тома­ти, перець, ванілін, коріацдр, тютюн, бавовник і хенекен), фруктове садівництво та збиральництво (білий сапоте, рамон

("хлібне дерево"), папайя ("динне дерево"), авокадо, мамей, мараньйон, саподілья, аннона, іуайява, фейхоа, деревний огірок, кілька різновидів сливи, дикий виноірад тощо), по­лювання (олені, пекарі, тапіри, мавпи, кролики, аіугі, броне­носці й коаті, а також гірські іцдички, фазани, куріпки, пе­репели, голуби й качки (заради м’яса), яіуари та оцелоти (заради шкур), папуги, тукани й ксцаль — заради цінного пір’я), рибальство (ж приморське, так і річкове й озерне: бички, кефаль, сардина, форель, окунь-робала, тріска, риба­лила, макрель, тунець, риба-меч, акули, скат, манга тощо), активну експлуатацію акваресурсів (ловіння черепах, полю­вання на ламантинів заради смачного, ніжного м’яса, "що майже як хороша яловичина" ) та смальто, збирання уст­риць, молюсків, черепахових яєщ>, їстівних водоростей, крабів і ракоподібних та ін.), розведення індичок, собак (дрібних — на м’ясо, великих — для полювання) та борсуків (для розва­ги), бортництво й бджільництво.

Збиральництво забезпечувало майя також засобами особистої гігієни, зокрема знаменитим корінням "мильного дерева"амоле, яки­ми вони милися та прали одяг.

Не менш вражають успіхи майяських ремісників доби класики, хоча вони не знали металів, а отже залишалися аж до кінця І тис. н. е. на рівні неолпу. Улім більшість земле­робських знарядь пращ (ііадиця-коналка шул, смолоскип бат, плетена сумка для збіжжя та ін.), а також предметів по­бутового вжитку (кухонний глиняний посуд, виготовлені з гарбузів посудини для рідини, зернотерки, примітивний ткацький верстат, рибальські сітки й гачки з кості або му­шель, дерев'яні списи, луки й стріли, сільця та пастки для полювання, грубі тканини з бавовнику та інших рослинних волокон, шкіряні сандалі й т. ін.) без особливих проблем пи­того тялися самими майяськими землеробами. Однак кам’яні сокири й ножі з кременю, базалыу, іраніїу, діорилу чи обсидіану, ювелірні вироби з нефрилу, хлоромеланіїу, жадеїту й димчастого топазу (’майяський я шар”), різьблен­ня по дереву, гірському кришталю, кварцу чи каменю, у ло­му числі виготовлення ску іьіпурних зображень і дзеркал зі слюди — все це було сферою занять виключно професійних ремісників, котрі, судячи з текстів різних майяських про­роцтв, матеріально були набагато краще забезпечені, аніж землероби, а отже займали проміжну ланку в соціальній

ієрархи класичного майяського суспільства між владною елітою і простолюдом. Оскільки, "той, хто^нає ремесла — дуже багатий протягом усього свого житія" .

Традиційний одяг майя не вирізнявся особливою вишуканістю.

Діти до 4—5 років ходили голяка, а потім до повноліття обмежували­ся мінімумом тканини на тілі. Чоловічий одяг складався з пов'язки на стегнах (єш) та плаша, жіночий — із круглої поясної накидки та довгої спідниці в обтяжку. І плаші, й спідниці внизу мали зубчасту кайму. Взуттям слугували сандалії з тростини або оленячої шкіри. Ло одру­ження майяські хлопці розмальовували себе чорними фарбами, а дівчата носили спереду підвішену на спеціальному пояску мушлю, після одруження чоловіки й жінки фарбувалися у червоне й покрива­ли тіло татуюванням. Жерці фарбували свої тіла в синій колір, воя­ки — у червоний. Як прикраси використовували сережки (у вухах і носі), намисто й нагрудні підвіски, янтарні носові вставки та браслети на руках і ногах. Класична жіноча зачіска — три коси (на скронях і потилиці) з центральним проділом. Чоловіки ж намагалися відпустити бороду, оскільки вона вважалася у класичних майя символом муд­рості (а розумних людей майя називали "бороданями"(ах-міаи або ах-мееш)).

Соціальна структура класичних майя. Суспільство класичних майя являло собою ледь не хрес­томатійний приклад соціальної системи, яку прийнято нази­вати східною деспотією. Вершину соціальної піраміди увін­чував "цар"(ахав), який уособлював своєю сакральною фігу­рою усю повноту влада на підконтрольних йому територіях. Кожен ахав, як і всі його предки та нащадки, вважався жи­вим богом (недарма він іменувався також "божественним царем" — кухуль-ахав), а відтак — всеосяжним розпорядни­ком в усіх питаннях державного керівництва — від еко­номіки й поломки до релігії. Як глава держави він вважався шасі піком усіх земель у країні, як первосвященик місцево­го кулыу — начальствував над жрецтвом і як сакральна фііура найвищого рівня особисто проводив найважливіші церемонії (ритуальної сівби на початку масових землеробсь­ких робіт або жертвування крові богам). Ахав розпоряджав­ся усіма ресурсами своєї держави, особисто очолював війсь­ко (безпосередньо брав участь у війнах), віддавав накази що­до храмового, палацового та офіціозного будівництва тощо. Жив він у казкових, за майяськими стандартами, розкошах і ні перед ким, окрім богів, не відповідав за свої вчинки.

Символом державної влади ахава були парадний круглий щиток, скіпетроподібна статуетка бога Кавіля (вручення якої означало сход­ження особи, що отримувала кавіпь, на престол), а також ціла низка супутніх "царських відзнак” — "балдахін, трон, флейти, барабани, жовте намисто, кігті пуми, голова ягуара, ноги оленів, намисто з му­шель, пір'я папуги, пір'я білої чаплі для головних уборів” .

Наступну сходинку в суспільній ієрархії класичного майяського суспільства посідала спадкова знать, серед якої особливе місце належало особам царської крові (ахавоб). Усі вони, так само як і цар, носили багатий одяг з пишним н іо- мажем на голові, не платили податків, але служили державі, виконуючи тим самим свій обов'язок перед правителем. Зовнішньою ознакою родовитої еліти класичного майясько­го суспільства була небачена кількість пластичних змін, що їх зазнавало тіло кожного представника привілейованого стану. Усі вони деформували методом стискування свої п> лови (роблячи їх довшими й вужчими), нарощували плас­тичною масою невідомого походження свої носи, аби мати "шляхетний" орлиний профіль, добивалися "шляхетної* ю- соокості (задля цього малюкові з самого дитинства іііівішу- вали перед носом якусь іграшку, щоб він звикав постійно дивитися на неї, аж доки не розвивалася бажана косо­окість), покривали тіла химерним татуюванням, чітко коди­фікованим відповідно до походження і теперішнього сус­пільного статусу, підпилювали й інкрустували нефритовими пластинами зуби, проколювали й вигяіували аж до плечей мочки вух (д ія цього до них чіпляли індичі яйця) тощо.

Варто зауважити, шо традиція деформації "аристократичних тіл”, започаткована ольмеками, досягла у класичних майя свого абсолюту.

Нижче стояла служила знать — ахкухуноб. Це були провінційні намісники {сахалі) з числа місцевої знаті, неро- довиті за походженням столичні та провінційні чиновники (писарі, судді, збирачі податків, глави общин і кварталів та ін.), дрібне й середнє жрецтво, професійні солдати, домашні слуги представників вищих верств суспільства тощо. Вони не могли похвалитися пишними родоводами й знатними предками, а тому не деформували своїх голів і не бавилися косоокістю. І татуювання на їхніх тілах було значно скром­нішим. але їхня служба державі також розцінювалася як аналог податку. тому ніяких податей вони не платили. Ма­теріально ахкухуноб жили дещо краще за своїх безпосередніх

щдлеглих-простолюдинів, але їхня служба вже не була сти­ковок). і разом з посадою вони могли втратити всі ма­теріальні привілеї.

Представники вищих страт майяського суспільства жили в найпочесніших центральних кварталах населених пунктів, у красивих кам’яних палацах чи будинках, носили гарний одяг і прикраси, їли частіше та смачніше, аніж простолюд. Ховали їх у багатих могилах або пишних мавзолеях, однак принцип "за все треба платити" поширювався і на них, а то­му за життя їм також не браку вадо всіляких прикрощів. Зок­рема, майя обожнювали людську кров (єм-кік), вважаючи її носієм нулей("душі" людини), а тому жертвували її на "хар­чування" своїх богів. Для цього потрібно було риб’ячою кісткою проткнути собі язик чи вуха (та ще й протягнути крізь рану мотузку) і зросити кров'ю папір, який потім спа­лювався (майя стверджували, що в диму такого багаття вони бачать лики сво|х богів, котрі радіють кривавій пожертві, ад­же це їхня їжа) . І чим вище стояв майя в соціальній ієрар­хи, тим частіше він мав виконувати такий ритуал. Що ж до простолюдинів, то вони хоча й жили значно скромніше, могли тішити себе тим, що таких мазохістських ритуалів від них ніхто не вимагає.

Дещо проміжне становище займали у класичних майя представники творчих професій — ремісники (ах-нуєн) і торговці (ax-полом).їхня пращі не вважалася державною службою, тому ніяких податкових пільг вони не мали, над власними тілами не знущалися і вважалися простолюдом, хоча матеріально жили трохи краще, аніж прості землероби завдяки більшій престижності й матеріальній привабливості їхніх професій. Це, насамперед, стосувалося ремісників, які працювали в основному на забезпечення потреб владної еліти: ювелірів, скульпторів, художників, різьбярів ПО ЛС|К‘- ву та каменю, майстрів, що виготовляли вироби з пір'я (різноманітні плюмажі та елітні тканини) або з черепашок. Часом, як показали нещодавні розкопки американо-гвате- мальської експедиції Артура Демереста в багатому торго­вельному місті Кап куси, ремісникам навіть дозволялося інкрустувати свої зуби коштовним нефритом, що свідчило про доволі високий соціальний статус цих людей.

Навіть їхні боги-покровителі Хунчуєн (Хунчовен) і Ханахан вва­жалися прямими рідними синами (щоправда, молодшими) найпо-

важніших богів-творців Іцамнги й Ішчель, шо, звичайно, істотно підви­щувало статус ремісників в очах суспільства.

Схожим був статус професійних майяських торговців. Щоправда, внутрішня торгівля у суспільстві класичних майя не мала фахового характеру. Як правило, виробник того чи іншого продукту сам його обмінював. Однак зовнішня торгівля була навіть не професійною, а майже кастовою. її вели поколіннями, не допускаючи у це вузьке середовище чужаків.

Матеріальний стан майяських торговців був набагато ви­щим. аніж простолюду. Вони вшановували власних боїів- покровителів ("чорного носія"Хекчууаха та бога какао, боби якого часто використовувалися як своєрідний сурогат іро- шей), мали свої власні ритуали й свяга і навіть зовнішні ознаки та символи професійної належності (віяло, загостре­ний посох та ін.), що у жорстко стратифікованому соціумі класичних майя засвідчувало їхній доволі високий статус у суспільстві. Це пояснювалося тісними контактами торговців з владною елітою суспільства, оскільки серед товарів зов­нішнього обміну абсолютну більшість становили предмети розкоші й різноманітні екзотичні вироби та продукти, що мали задовольняти потреби насамперед владної еліти та культових церемоній. Це самоцвіти, високоякісні тканини, низки червоних мушель, яіуарові шкури та ін. Лише сіль, обсидіан та деякі породи надтвердого каменю можна віднес­ти до товарів господарського призначення, проте їхня част­ка у міжміській торгівлі була порівняно невисокою.

Основні торговельні артерії спільноти класичних майя пролягали від Петену, на схід, до Атлантики, на північ, уз­довж морського узбережжя, до півострова Юкатан (де було багато солі, особливо в районі міста Цибільчальтун), на захід, водами ріки Усумасінти, й на південний захід, у цр- ську Гватемалу (через яку майя контакт^.! и з представни­ками величної теотіуаканської цивілізації ). За відсутності тяглової худоби транспортувати товари сушею могли лише спеціальні носії, тому ефективність суходільних караванів у майя була низькою, а мережа штучних доріг — слабо розви­неною. Зате активно використовувалися як транспортні шляхи сполучення будь-які водні артерії — ріки, озера, штучні ка­нали та узбережні океанічні води, якими майяські торгівці пересувалися на каное та плотах.

Найбільшим станом класичного майяського суспільства були землероби-общинники. Джерела дають різні назви ь.

простолюду — ах кум цам, чан, ах кон меніях, ах коль, ах чак нумія, ах накаб, ах коль каб, асмен вінік, ах коль бет, ах нумія, найчастіше — ах пачкаб, яльба вінік або хоян вінік. Утім значення усіх цих термінів майже тотожне — "ма­ленькі", "прості", "бідні", "нещасні", "незаможні", "нижчі люди", що цілком відповідало дійсності. Отримавши від об­щини в користування земельну ділянку, вони вирощували на ній зернові, овочеві, фруктові й коренеплодові культури, ловили в річках, озерах та океані рибу, випарювали з мор­ської води сіль, полювали, збирали в лісах плоди дерева чікле (з яких вцділяли потім "іумову смолу", котра викорис­товувалася для виготовлення своєрідних жувальних гумок). В(иіи платили на користь влади натуральну ренту-податок (до 2/3 урожаю), жили у примітивних хатинах прямокутної форми (оточ), критих пальмовим листям (шаан), носили і рубни одяг з бавовняних чи агавових тканин, виготовлених на примітивних ткащжих верстатах, шили собі сандалі зі шкіри, а. завершивши цикл сільськогосподарських робіт, ма­ли ще відпрацювати на користь держави солідну відробітко­ву решу на спорудженні храмів і палаців, кам’яних мостів (найбільші з них збереглися в містах Паленке, Пусільха, Едь-Баул та Аіуагека) і мощених каменем доріг сакбе ("біла" або "штучна" дорога). Ховали своїх покійників хоян вінік (у множині — хоян вінікоб) також без особливої пиш­ності: закопували їх прямо під підлогою власного будинку, закладаючи в рот небіжчика шматочок коштовного (в майясіжій системі цінностей) нефриту.

Нарешті, найнижчим прошарком класичного майясько- го суспільства вважалися раби — пентакоб, пенга або црос- то пєн. Основним джерелом їх постачання був військовий полон (саме слово пен означало "бранець"), хоча знали майя і спадкове рабство, і боргову кабалу, і рабство за скоєний злочин, і навіть работоргівлю. Проте за умов невисокої про­дуктивності праці навіть серед вільних, рабська пращі була вкрай нерентабельною, тому переможці здебільшого відпус­кати своїх бранців додому, аби не годувати зайві роти, оскільки масові принесення полонених у жертву класичні майя спочатку не практикували. Ситуація змінилася тільки

на схилі класичної епохи, та це було пов’язано уже з крахом означеної цивілізації.

Культурно-релігійне життя. Перші міста-держави класичних майя виникли ще на ночаїку н. е. Спочатку процес активного зародження міст, а відтак й активної державно-політичної еволюції, найінтенсивнние відбувався у Центральному І Іегені, де протягом І—IV ст. з'явилися знау^ниті майяські центри Тікали, Вашактун, Во­лакіун і Яшха . Внаслідок активної територіальної експансії та поглибленого соціально-політичного розвитку, починаю­чи з V ст., міські центри майя формуються далі на північ (Балакбаль), захід (Тоніна) та південь (Копан, Аг гар де Сакріфісьос) від центру початкового цивілізаційного сшгге- зу. Нареипі, у VI—VII ст., за даними археологів, класична майяська цивілізація пережила справжній бум міського будів­ництва. Саме тоді з'явилася абсолютна більшість майяських городищ, зокрема Яшчіїан (Менче-Тінамгг) і Пієдрас-Нег- рас на р. Усумасінта, Шулыун і Наачіун у І Іегені. ІІусільха на землях теперішнього Белізу, знаменитий Паленке на да­лекій західній окраїні ареалу класичних майя, а також Ка- лакмуль, Наранхо, Цецдалес, Дос-Пілас, Кеш н ій. Цибанче, Ушуль, Бекан, Квіріїуа та відомий своїми чудовими полі­хромними фресками Бонампак. Тоді ж почалася культурно- цивіл ізаційна експансія класичних майя на терени півостро­ва Юкатан, де з’явилися міста Цибільчальтун, Коба, Енца, Яшуна, Хайна, Ошкіипж.

На сьогоднішній день виявлено більш як 800 майяських міст і го­родиш, однак досліджено з них (і то частково) менш як сотню, шо ро­бить наші уявлення про реалії буття класичних майя доволі уривчас­тими. Лише за останні півстоліття, завдяки дешифруванню більшості знайдених майяських текстів, науковці почали потроху розкривати історичне минуле цього загадкового народу, хоча й досі цілісного уяв­лення про культурно-політичне минуле майяських міст-держав ми по­ки шо не маємо.

До 60-х років минулого столгпя професійні амеріцдоло- ги уявляли майя тихими, мирними людьми, чиє неспішне життя проходило в наполегливій пращ на полях, споруд­женні пірамід, спогляданні за зірками та напівсакральній ірі з м’ячем. Цю концепцію розробили й обстоювали С. Морді,

Е. Томпсон, А. Кщдер та багато інших авторитетних майя- ологів. Певною мірою так воно й було.

Майяські жерці, як носії культурно-релігійних надбань цієї цивілізації, удосконалили запозичену в ольмеків двадця- геричну числову систему крапок і рисок, малопомітною на перший погляд, проте революційною за сугпо новацією, до­повнивши існуючі знаки додатковим символо^ морської мушлі, що виражала математичне поняття "нуль* .

Впровадження в математику нульового знака свідчило про на­явність масштабного абстрактного мислення у тогочасних людей. Lie тим більше вражає, якщо пригадати про неолітичний рівень класичної майяської цивілізації.

Глибокі математичні знання стали базою для формуван­ня унікальної календарної системи майя — найточнішої і водночас найскладнішої з усіх відомих людству.

Календар майя являв собою своєрідну комбінацію двох кален­дарних систем: звичного для Локолумбової Мезоамерики 52-річного циклу (базованого на періодах повторюваності між прив'язаним до дев'ятимісячного циклу вагітності у жінок 260-денним сакральним "роком"иолькін (складався з тринадцяти 20-денних місяців) і соняч­ним річним циклом хааб, шо охоплював вісімнадцять 20-денних місяців плюс п'ять, або кожного четвертого року шість, "нещасливих додаткових" днів) та наскрізного календаря "Ловгого рахування", шо базувався на поденному рахуванні часу. Новий рік, за хаабом, на­ставав 16 липня, а базова дата, від якої починалося рахування днів "Ловгого рахування" (своєрідний аналог нашого початку ери від Різдва Христового), відповідала 7 вересня 3113 р. до н. є?8 Гри-

19 горянського календаря і вважалася умовно нульовим днем , від яко­го наростання днів обчислювалося такими часовими відтинками:

1 ДеНЬ — КІН;

20 днів — в\напь\

3 60 днів (18 вінапів) — тун;

20 тупів (7200 днів) — катун;

20 катунів (144 тис. днів, майже 400 років) — бактун;

20 бактунів (2 млн 880 тис. днів, майже 8000 років) — піктун;

20 піктунів (57 млн 600 тис. днів — майже 160 тис. років) — калабтун;

20 калабтунів (1 млрд 152 млн днів, майже 3 млн 200 тис. років) — кінчільтун;

20 кінчільтунів (23 млрд 40 млн днів, близько 64 млн років) —

алаутун.

Лалі, зі зрозумілих причин, майя придумувати часових назв не стали, і навіть чотири останні категорії часу в написанні своїх дат не використовували, починаючи їх максимум від поточного бактуну.

Яка саме подія була пов'язана з початковим днем календарного "Довгого рахування" лишається невідомим, тим більше, шо в межах иопькіна й хааба цей день припадав зовсім не на початок чергового 52-річного циклу чи навіть року. У написі "Коротким рахуванням" він називався 4-Ахав 8-Кумху (тобто це був 4-й день місяця Ахав иопькіна, 8-й день місяця Кумху хааба). Навіть допитливий Дієго де Ланда не зумів із цього приводу нічого дізнатися від майяських інфор­маторів, зазначивши зрештою: "Той, хто встановив рахування Катунів, якщо він був демон, то зробив це, зазвичай, влаштувавши їх на свою честь. Якщо це був чоловік, він, очевидно, був великим ідо- лошанувальником, бо до цих своїх Катунів додав усі головні обмани, пророцтва й неправду, якими цей народ завдяки своїй убогості був 20

цілковито зваблений" . В 'історіографії побутує думка, шо ця дата, за аналогією з реаліями Старого Світу, фіксує завершення якогось грандіозного природного катаклізму — можливо навіть своєрідного мезоамериканського "всесвітнього потопу" регіонального масштабу. Можна припустити, шо початком своєї "ери" майя визначили день народження першолюдини (яку, за майяськими міфами, звали Ш-Аном), однак повністю розкрити таємницю початку майяської ери дослідникам і досі не вдалося.

Відомо, шо кожна дата в рамках такого календаря записувалася спочатку п'ятьма цифрами "Довгого рахування", а потім ше й днями та назвами місяців иопькіна й хааба. Це давало абсолютно вивірену дату дня в межах усіх календарних відтинків.

Ось, наприклад, як постає в системі цього календаря 1 січня 2000 р.: 12-19-6-1-0 9-Ахав 8-Канкін. Це означає, шо цей день був нульовим кіном першого вінапя шостого туну 19-го катуну 12-го бак­туну"Довгого рахування" 9-го дня місяця Ахава иопькіна 8-го дня місяця Канкіна хааба.

Між іншим, сучасна наука дійшла висновку про необхідність без­перервного поденного (та ше й погодинного) рахування часу тільки з початком космічних польотів для цілковитої синхронізації всіх опе­рацій у позаземному просторі. Цю систему науковці назвали рахуван­ням у межах астрономічного часу.

Точний календар був для землеробів майя життєво необхідним, щоб своєчасно дотримуватися циклу аграрних робіт, тому його точ­ності надавалося ледь не сакральне значення. В історії зафіксований справжній загальномайяський конгрес, шо відбувся 682 р. у Копані, з метою перевірки та узгодження календарних дат між усіма незалеж­ними містами-державами класичних майя.

Серед архітектурних новацій класичних майя варто згадати їхню унікальну псевдоарку — консольне ступінчасте склепіння, яке давало можливість будівельникам створювати споруди з кам'яними стелями, Появу такої будівельної конструкції у майя науковці датують рубежем

н. е., а отже її винахід чітко збігається з початком класичної епохи майяської історії.

Певною інформацією володіє наука також стосовно релі­гійних уявлень класичних майя.

Своїх богів вони називали хунтам ("ті, про кого дба­ють’) і поділяли їх на групу Ошлахун-Тіху ("повелителів не­бес") і групу Болон-Тіху ("повелителів підземного світу"). Обидва ці "угруповання", на думку майя, постійно конфлік­тували між собою. Майя у цьому протистоянні вболівали, звичайно, за богів небесних, а тому вшановувані, насампе­ред, їхнього лідера "владику свіїу, моїугнього" бога-твор- ця, покровителя жрецтва та винахідника писемності, вічно старого, а тому беззубого й зморшкуватою на зображеннях, бога неба Іцамну (Іцамнга —"будинок ігуані^') та його дру­жину — місячну богиню, "що приносить дощ", Ішчель (Ча- кал-Ішчель, Челе —"велика веселка’) — покровительку ткацтва, медичних знань і дітонародження, якій, за свідчен­ням сумнозвісного конкістадора Е. Кортеса, "приносили в жертву тільки непорочних і дуже красивих дівчищ якщо цього не траплялося, вони [майя] дуже страждали" . Були шановані також:

24

• "моїугній при відвідуванні" бог вітру й дощу Каш-Іш

(Чак)\

• "довгоочікуваний блаїмй правитель" , бог долин Шсні­

гом ("зрошувач ^іо шни”);

• "владика долин" , бог змій "блакитний змій");

• "той, що опаляє ліси, переслідує" , бог сонця Кініч- Ахав (Кінбенцилаан,"благе сонце");

• бог в‘” Хун-Лахпе,"що насилає лиха, така його

сцрава' ;

• чорний бог грози Тош ("птах грому’’);

• "владика свіїу в благий ча^ бог достатку Юмвіїл, "який годує [людей] збіжжям" ;

• бог дощу, "благий, довговічний Каш-Іш ]

• "бог-чарівник, владика свіїу довгоочікуваний" , бог вогню Мош ("[володар] курильниці’’);

• "благий правитель’^ бог полювання Юукпух (Уукпух, "переслідувач [дичини]’);

• бог кукурудзи Юмкааш (Вашак-Йоль-Кавіль);

• "володарка кукурудзи” Іш-Кан;

• покровитель землеробства, бог-яіуар, "великий хи­жак"Чак-Бол (Чак-Болай)\

• войовничий "великий бог-пума"Чаккох;

• богиня жіноцтва Чуп ("жінка") та ін.

Однак і з богами підземного свпу майя сваритися побо­ювалися, а тому не забували згадати^ церемоніях і "відві­ку свпу, який заірожує загибеллю" (тобто бога смерті) Юмцека ("володар черепів"), або Юмкіміля ("владика смер- ті") з великою богинею смерті Чаккіт ("північне небо") та просто богинею смерті Сакхіш ("несправжня яіуариха"). і богиню самогубств Іштаб.

Усі ці боги потребували їжі, якою була людська кров, а також людських жертвопринесень, тому такі ритуали, як убивання людини на честь якоіось бога (наприклад, най­красивішої дівчини на честь богині Ішчель), майя не току­вали. Утім на свгганку класичної епохи масштаби кривавих ритуалів лишалися доволі скромними. Набагато більше зу­силь втрачали класичні майя, споруджуючи на честь своїх богів-покровителів величні піраміди, храми та ску іьіпури.

Відомою публічною розвагою майя була популярна у всій Доколумбовій Мезоамериці "іра з м’ячем"(пок-та- пок), для демонстрації якої класичні майя будували справжні стадіони зі спеціальним ііровим майданчиком та трибунами для глядачів.

Точні правила цієї гри невідомі, але в загальних рисах, за повідомленнями іспанських хроністів Хуана де Торквемади й Лієго Лурана, вона мала такий вигляд: дві команди (по два гравці) фали ве­ликим (діаметром у 10—13 см) каучуковим м'ячем на стандартному за розмірами великому прямокутному (22,5 м х 7,5 м) полі, поділеному (як у великому тенісі) на дві половини, й огородженому з протилеж­них боків невисокими стінами, з вмурованими в них вертикальними (а не горизонтальними, як у баскетболі) кільцями. Завданням-мінімум для команди було, відбиваючи зі своєї половини поля важку каучуко­ву кулю своїм тілом (окрім рук, ніг і голови), добитися, аби м'яч торк­нувся стіни супротивника — і, звичайно, не допустити, щоб цього до- сяг суперник. За кожне таке торкання команді присуджувалося одне очко. Кожна гра складалася з трьох партій, причому переможним вважався лише рахунок 3:0 (2:1 вважалося нічиєю). Однак якшо за будь-якого попереднього рахунку м'яч пролітав через кільце суперни­ка (шо бувало вкрай рідко), команді, яка цього добивалася, одразу присуджувалася чиста перемога, і тоді її призом ставав увесь одяг гля­дачів ("і було дуже смішно дивитись, як після влучення м'яча в отвір

каменя всі, хто стояв поблизу, кидалися врозтіч, рятуючи свої плаші, сміючись і радіючи, тоді як інші гналися за ними, шоб відібрати плаші для тих, хто виграв" ). Капітан команди, шо програла (а може, й уся команда-невдаха), приносився у жертву богам (бо "він мав принести якусь жертву ідолу майданчика й каменю, через отвір якого пролетів

, „36.

м яч ).

Правом-обов'язком грати з м'ячем, ризикуючи життям, наділяли­ся лише представники владної еліти суспільства (навіть своїх ахавів майя іноді іменували ах-піи — "гравець з м'ячем"), здійснюючи в та­кий спосіб принцип "за все треба платити".

Ще однією кривавою розвагою класичних майя були |»і- гуальні "квіткові війни" між містами-сусідами, що також вважалися привілеєм-обов’язком тільки для шляхетних учасників.

Відбувалося це так: угруповання знатних майяських молодиків від різних (нерідко сусідніх) міст, озброєні шитами й палицями, соки- рами-які та спеціальними сітками-арканами, а також луками й стріла­ми, не висуваючи ніяких особливих претензій одне до одного, прос­то зустрічалися на галявині і влаштовували різню задля розваги й честі. Перед таким "бойовим змаганням" його учасники фарбували у криваво-червоний колір своє волосся, демонструючи в такий спосіб свою готовність загинути в битві (й отже, принести себе в жертву бо­гам). Після завершення сутички її учасники звітували правителю здо­бутими в різанині трофеями — головами убитих супротивників та за­хопленими у них багатими, вкритими візерунками, плащами. Перемо­га у такій "спортивній" битві приносила її учасникам повагу підданих і сусідів, прихильність красунь та моральне задоволення, переможе­них висміювали, а полонених, вимазавши їх "принизливою" жовтою фарбою, невдовзі відпускали додому. Найуспішніші полководці удос­тоювались великої честі публічного офіційного "тріумфу": судячи із зображень на класичній майяській кераміці, таких воєначальників прикрашали пишними плюмажами і вносили до рідного міста на плечах.

Іноді окремих полонених приносили в жертву богам, але обстав­ляли це як прилюдну драматичну постановку специфічної п'єси, за сюжетом якої родовиті "актори"(ах-бальиам або ах-таах) просто ри­туально вбивали того, хто й так мав загинути згідно зі змістом постав­леної перед глядацьким загалом драми. Бранця обмазували синьою фарбою (колір смерті), натирали квітковими пахощами (шоб богам приємніше було приймати таку жертву), а вже потім довго убивали, втішаючи своєрідними порадами: "І тільки радість у твоєму серці [має бути]: адже ти з усіх нащадків кращий, [обраний] щоб донести слова всіх поселян до нашого прекрасного Владики, того, шо перебуває над

„37 тутешньою землею

Ніякими завоюваннями чи поірабунками такі війни не супроводжувалися. Вони виконували ту ж саму стабілізацій­ну функцію, що й ризикована іра з м’ячем та садо-мазо-

хістські жертвування богам крові елітою. Аіже майя-просто- люд, що жив матеріально значно скромніше, аніж соціальні верхи, міг тішити себе тим, що панівні верстви суспільства також розплачуються за своє розкішне життя сповна.

Однак уся ця хоча й кривава, зате відносно стабільна й формально мирна соціально-політична рівновага у стосунках різних майяських міст-держав епохи класики тривала лише до середини VIст., аж доки природне виснаження грунтів, що завящи загрожувало класичним майя екологічними негараз­дами внаслідок застосування екстенсивних аграрних техно­логій, не досягло свого піку в період тривалої посухи, котра саме в ті часи вразила І Іеіенську рівнину. Проте далеко не одразу майяські ахави зрозуміли, що світ навколо них почав стрімко мінятися.

Політичне жита. К|ніза і крах цивілізації класичних майя. Першим претендентом на здобут­тя загальномайяської гегемонії серед майже двох десятків

208

міст-держав класичної доби був, звичайно, Тікаль (Яіиму- піуль)38 - потужне місто-держава, розташоване в самому ценірі Петену, на землях долини Хольмуль, які заводи ста­вилися високою родючістю. Аграрний комплекс, в основу якого було покладено масове культивування "хлібного дере­ва" (рамон), діяв стабільно і сприяв швидкому зростанню тікальського населення (у самому місті мешкало 12 тис. го­родян, 2 разом з приміською округою, загальною площею в 150 км , — біліші як 45 тис). Паралелыю відбувався процес інтенсивної урбанізації залежних від Тікаля навколишніх те­риторій, де на середину VI ст. осталася ціла низка не|ні- ферійних містечок (Авіза, Навахуеіаль, Чікін-Тікаль, Во­ланіун, Бобаль, Коросаль, Канмульта ін.), заснованих, най­імовірніше, вихідцями з власне Тікаля.

Наочним символом державної величі Тікаля були численні кам'яні храми міста, найбільший з яких ("храм IV") сягав 65 м заввишки.

Стабільне забезпечення Тікаля питною водою гарантував комп­лекс штучних водоймиш басейнового типу, загальною місткістю у 160 млн (!) літрів, покритих зсередини міцним вапняковим розчином.

Престол Тїкалю обіймала авторитетна в очах сусідів цар­ська династія, що пишалася своєю давністю, оскільки її* засновником вважався ахав Яш-Еб-Шоок, який посів тікальський трон ще в І ст. н. е. Нарешті, саме тікальські ахави першими серед майяських міст-держав почали поши­рювати свій вплив на терени сусідніх майяських державок. Проте у 377—378 рр. регіон пережив навалу якогось таємни­чого народу, очолюваного войовничим воодем на ім’я Сіяй- Как (Сіях-Как, мабуть, теотіуаканського походження).

За реконструкцією Девіда Стюарта ім'я Сіях-Как (Сіяй-Как) озна­чає 'Народжений Вогнем", хоча інші дослідники іменують Сіяй-Кака 'Димною Ропухою".

Агресори застосували у війнах принципово нову зброю — списометалки, що дало змоіу прибульцям здобути низку вражаючих перемог над конкурентами. Першим був |М)зг- ромлений північний сусід Тікаля — Вашактун (Бамбуналь), а невдовзі (378) і власне Тікаль опинився під владою Сіяй- Кака, котрий спочатку виступав у І Іегені як намісник тео- пуаканського правителя на ім’я "Сова-Списометатель" (правив у 374—439 рр., фігурує в літературі також під іменем Атлатль-Кавак, що мовою науатль означає "Списомета- ге.іь-ІЦит"), а згодом став цілком суверенним володарем,

прибравши собі ірізний титул каломте ("воїтель"). Проте офіційно свою суверенність Сіяй-Как оформив досить обе­режно, посадивши у 379 р. на престол Тікали свого vtb лолггнього сина, котрий під ім’ям Нун-Яш-Аїн став фунда­тором другої, "теотіуаканської’ династії тікальських ахавів (379—562). Сам же Сіяй-Как залишився при владі як своє­рідний регент при неповнолітньому офіційному правителеві.

За іншою версією, Нун-Яш-Аїн був сином самого "Сови-Списо- метальника". Так чи інакше, в Тікалі утвердилась династія явно іно­земного, найімовірніше, теотіуаканського походження.

Останній представник першої (місцевої) тікальської династії ахавів на ім'я Чак-Ток-Ічаак (у літературі він відомий також під ім'ям "Лапа Ягуара", або просто "Велика Лапа") того ж 378 р. загинув у битві з вояками Сіях-Кака (згідно з тікальською епіграфікою "Лапа Ягуара""увійшов у воду" (тобто помер) саме в той день, коли Сіях- Как увійшов у Тікаль — 8.17.0.0.0., шо відповідає 16 січня 378 р.).

Тікаль часів другої династії здійснював доволі аїресивну політику. Його домінування визнав Вашактун. 450 р. тікаль- ський ахав Сіях-Чан-Кавіль П ("Бурхливе Небо", 414—458) призначив правителем сусіднього Азуля свого сина "Шість Небо", що свідчило про залежний статус нього міста-держа- ви стосовно Тікало. Але за умов постійних риіуальних "квіткових воєн" ніхто в Тікалі не чекав від своїх сусідів справжньої агресії — тобто війни на знищення, що й іаїзпа- чи.іо подальшу долю цього чи не найбільшого міста класич­ної доби.

Напад 562р. на Тікаль, що його здійснив у союзі з воло­дарем сусіднього Калакмуля нар Яхав-Те-Кініч 1^(553 — після 593) із невеличкого міста-держави Караколь (розта­шований на теренах сучасного Белізу), кардинально змінив ситуацію. Спочатку все відбувалося чітко "за протоколом" тогочасних міжмайяських "квіткових воєн". Згідно з «зби­тим на кам’яній стелі Тїкаля зображенням, яке знайшов і витлумачив у 1990-х роках знаменитий археолог Карлос Огіс, Яхав-Ге-Кініч II спочатку направив до Тїкаля посла з офіційним оголошенням війни, але подальші реалії означе­ного походу вже нічим не нагадували попередні "квіткові війни", більше схожі на гладіаторські чи рицарські двобої, аніж на справжню війну. Тут усе відбувалося зовсім інакше. Каракол ьці і калакмульці не стали діяти за звичним риіуа- лом, а завдали тікальццм раптового удару. Захоплені зне­нацька, вони не змогли чинити опір нападникам, однак це

не пом’якшило серия переможців. Усупереч усім попе­реднім традиціям союзники ущент ноіра бували та иоруйну- вали захоплене місто, а всіх узятих у полон бранців (і$кііо- чаїочи тікальського царя Яш-Еб-Шоока II (537—562)) стра­тили. Родина загиблого тікальського ахава змушена була |»ь туватися втечею.

З погляду моралі поведінка Яхав- Ге-Кініча II та його во­яків викликала шок, але в житейському смислі причини та­кого звірства цілком зрозумілі. На середину І тис. н. е. вируб­но-вогневе землеробство, що панувало у традиційній майяській економіці, істотно підірвало природні ресурси регіону. Навко­лишні ліси були зведені майже нанівець, виснажені ірунги заростали бур’янами, обміліли ріки й озера, що призвело до скорочення мисливсько-рибальських угідь. Цивілізація кла­сичних майя, кількісні параметри якої дослідники оцінюють по-різному (1,25, 2,5—3 млн і навіть 13 млн осіб), довела природу регіону до екологічної катастрофи, яка особливо далася взнаки за часів глобальної посухи, що вразила Петен у другій половині VI ст. Екстенсивні аграрні технології дове­ли суспільство до масштабної кризи — відносного перенаселен­ня, епідемій, голоду. Все це спричинило також війни "нового типу " — за землю і владу, за ресурси та майно, за сировину та продукти харчування. Метою воєн стали пограбунок, за­хоплення нових земель, придатних для сільськогосподарсь­кого використання, та знищення усіх переможених (їх цні- носили в жертву богам).

Майя сприйняли цю кризу як кару богів. Щоб утамувати їхній гнів, вони почали посилено будувати храми й піраміди, але це ше більше виснажувало природно-господарські ресурси і мало чим допо­магало у справі відновлення миру й спокою. Навпаки, масові жерт­вопринесення призводили лише до нових звірств, утіленням яких ста­ло жахливе гасло всіх тотальних воєн на знищення: "Полонених не брати!" Точніше, всім бранцям після перемоги просто відрубували го­лови кам'яними сокирами, після чого голови шляхетних ворогів на­саджували на палі, а з черепів простолюду будували жахливі плат­форми. Серед полководців майя з'явився навіть моторошний звичай носити черепи убитих ворогів, прив'язуючи їх до пояса чи навіть до тюрбаноподібних капелюхів, аби показати свою войовничість і завзятість.

Війни "нового типу" спричинили ще одне лихо — "юн­ку озброєнь", яка проявилася у класичних майя в масовому створенні невідомих їм раніше оборонних споруд. Зокрема,

переживши навалу іМракольщв, мешканці Тікали збудували в центрі свого міста потужну фортецю-цитадель (археологи прозвати її Акрополем), а також прокопали підсилений кам’яним муром та земляним валом глибокий кііькакіїо- метровий оборонний рів на ігівдорозі між Тїкалем і його ко­лишнім васалом Вашактуном, котрий також прагнув пожи­витися за рахунок багатого сусіда. Потужну чогириноверхо- ву вежу-цитадель звели в центрі свого міста мешканці Па­ленке. Не менш вражаючі "акрополі" оборонного типу з'явилися у містах Яшчілан, Пієдрас-Неграс, Яшха, Копай та ін., причому, за даними археологічних досліджень, для їх спорудження нерідко використовували каміння із палаців і храмів. Жахлива мілітаризація буквально "доїла" економіку, але й це ще було не все.

Руйнувалися моральні основи чітко струкіурованого майяського суспільства. Чутки про те, що знать (включаючи сакралізованих царів), немов худобу, ведуть на бійню разом із простолюдом, розвіяли віру в божественність влади, в аксіому непорушності матеріальної диференціації в суспіль­стві за принципом: "Кожен має стільки, скільки йому нале­жить за ранжиром, а не скільки він заробив". Це була кри- за самих принципів облаштування життя, яка не могла не завершитися цілковитим розвалом...

Масштабні війни "нового типу "велися з нечуваною жорс­токістю й вимагали цілковитої мобілізації усіх ресурсів проти- борчих сторін, тому в тотальній "війні усіх проти всіх "пос­тупово в зоні Петену почали виявлятися регіональні гегемони, чий воєнно-економічний та людський потенціал забезпечував можливість громити конкурентів і тим ще більше міцнішати. Кривава вакханалія перманентних воєн упродовж наступних ста років практично не піддається описові. У постійних су­тичках брали участь ледь не півсотні майяських міст-держав, причому переможці й переможені настільки калейдоскопіч­но мінялися місцями в цих битвах, що детально дослідити розвиток подій, пов'язаних із цим протистоянням, просто неможливо.

Спочатку на роль регіональних домінантів претендували Калак- муль і Караколь, недавні переможці Тікаля, але їхні намагання не увінчалися успіхом. На перший погляд, Каракольське царство і справді почало швидко нарощувати воєнно-економічну й політичну міць: його населення (разом з аграрною периферією) сягнуло 4 ЛГХ - 40

140 тис. чоловік , столичний центр розрісся до небачених розмірів

(20 км у діаметрі). Піком зовнішньополітичних успіхів Караколя стала ше одна гучна перемога, у війні 626 — 636 рр., над сусіднім царством Наранхо, яку здобув у непростих баталіях каракольський ахав Кан II (618 — 658). Тоді ж Калакмуль спромігся подолати опір колишнього тікальського васала — сусіднього міста-держави Дос-Пілас, яке з того часу втратило свою суверенність. Та навіть у союзі з Калакмулем Караколь не спромігся стати регіональним гегемоном, оскільки його перемога над явно могутнішим Тікалем пояснювалася лише рап­товістю удару та незвичністю методів війни. Проте й сам Тікаль — у минулому одне з найбільших міст Доколумбової Америки — унаслідок несподіваної навали опинився на грані краху, тому ролі регіональних домінантів перехопили інші міста-держави класичних майя. Щоправ­да, у 695 р. 26-й династ Тікалю Хасав-Чан-Кавіль І Великий (раніше фігурував у майяологічних працях під умовним ім'ям "цар Великий Гребінь", 682 — 734), отямившись від минулого погрому, вже сам роз­бив військо калакмульського ахава Юкноом-Ічаак-Кака (майяологи раніше іменували його "цар Лапа-Ягуар", 686 — 695), а самого прави­теля взяв у полон і приніс у жертву. Проте ресурсів для стабільного регіонального домінування Тікаль уже не мав, а 899 р. взагалі був покинутий мешканцями. Приблизно тоді ж, у 895 р., припинив існу­вання й одвічний ворог Тікаля — сусідній Караколь, загибель якого, за даними археологічних розкопок, сталася внаслідок спустошливої навали сусідніх міст-держав.

Лише з другої половини VIF ст. серед виснажених війнами майяських державок почали виокремлюватися реальні претен­денти на домінування. Зокрема, серйозних успіхів у справі 41

підкорення сусідів досягЯшчілан — місто-держава,розташо­ване далі на південний захід від Тікаля.

У Яшчі.іані з 320 р. правила "яіуарова династія". Про це свідчить, зокрема, той факт, що в іменах (або титулатурі) майже всіх яшчіланських ахавів фііурував ієрогліф "ягуар", а засновника царського роду офіційні кам’яні стели так і на­зивають — Йоат-Балам (307—?), що в перекладі означає "Яіуар з піднятим пенісом". Отож, войовничості яшчііан- ням і раніше не бракувало, про що свідчать вдалі війни "цар­ства Сіяхчан" (офіційна назва я ніч панської держави) проти "царства Аке" (сголиця — Бонампак) та "царства Йокіб" (сгодння — Пієдрас-Неграс). Вони відбулися у V ст. і завер­шилися перемогою яшчіланців. Та це були війни "квіткові", а з середині VII ст. янічіланський ахав Яиіун-Балам ("Птах- Яіуар") Ш (628—681) розпочав уже планомірно розширюва­ти свої володіння за рахунок сусідів.

Вцдатних успіхів на ниві воєнної експансії досяглії "ягу- Рові царі" за правління ахава Іцамнах-Балама П ("Будинок

Ііуани-Яіуара", 681—742), якого раніше в майяологічних працях умовно іменували «цар "ІЦит-Яіуар"». Про безпе­рервні перемоги цього грізного правителя над сусідами опо­відають написи на п'яти я піч панських кам'яних стелах. На всіх них зображений непереможний "Щит-Яіуар", зі спи­сом у руці, що стоїть перед жалюгідними фііурками зв’яза­них ворожих парків, поставлених перед переможцем на коліна. Щоправда, останні роки царювання Іцамнах-Балама II затьмарили династичні усобиці. На схилку віку цей ахав одружився з набагато молодшою за нього Іш-Ух- Чан-Він ("Місячне небесне дзеркало"), малолітнього сина якої "Щиі - Яіуар" зажадав призначити спадкоємцем престолу. Таке рішення, мабуть, не сподобалось іншим претендентам на престол (синам від старшої дружини), тому лише через де­сять років після смерті батька син Іш-Ух-Чан-Він під ім’ям Яшун-Балам IV дістав трон (752—771).

Четвертий "ІІтах-Яіуар" виявився гідним продовжува­чем традицій свого батька, якого він усіїяко вшановував (доводячи, мабуть, тим самим свою .іеітгимнісгь в очах під­даних). Уже в рік вона ріння він здобув блискучу перемоіу над коаліцією сусідів. її армії були ущент розбиті на полі битви, а більшість парків, що їх очолювали, потрапили в по­лон (таких виявилося аж 21).

Мабуть, доки в Яшчілані тривала боротьба за трон, колишні васа­ли знехтували "ягуаровим" сюзеренітетом і створили антияшчіланівсь- ку коаліцію, але знову прорахувалися.

Через три роки — черговий успіх: зазнав поразки й пот­рапив у полон до яшчііанців ще один супротивник ахав "Коштовний Череп". Після таких іучних перемог ”1 Ітах-Яіу- ар" прибрав собі тиіул "високий ахав" (імператор).

Воювали майя, зрозуміло, пішки, тому будь-який ахав міг надійно контролювати лише таку територію, кордони якої були віддалені від столиці не більше як на ЗО—40 км, оскільки це максимальна відстань, що її могло військо про­йти за день. Для далеких походів армія потребувала солідно­го обозу. В’ючних чи тяглових тварин у майя не було, тому надійної системи постачання майяські армії так і не створи- ли, а годувалися переважно за рахунок переможених. Коли ж виникла потреба ходити в далекі бойові експедиції (оскільки в околицях Яшчілану всі сусіди були вже побиті та пограбовані), переможні війни "ягуарової’ династії іірипи-

пилися самі собою. Ані Яшун-Балам IV, ані його нас­тупник І пампах-Балам ПІ (771 — після 800) не наважили­ся віддалятися з військом від власної столиці більш як на день переходу (бо далі голодних солдатів нічим було б году­вати), тому на цьому успішні походи Яшчілану поступово завершилися.

Останню гучну перемогу яшчіланці здобули у 787 р. Уклавши со­юз з царством Яке (столиця Бонампак) і Шукальнах (столиця Лаканха), вони розгромили війська свого південного сусіда — майяського "царства Сакци". V цій битві, зображеній на знаменитих фресках Бо- нампака, переможці взяли в полон сакциських полководців Ах-Хо- Бака та Шукуб-Ака, яких вони урочисто принесли в жертву своїм богам-покровителям.

Відтоді, погромивши ше кількох дрібніших конкурентів, Іцамнах-

43

Балам Ш (IV?) став іменувати себе "володарем дев'яти царств" . Його смерть поклала край воєнним успіхам "ягуарової династії".

Після 808 р. уже сам Яшчіїаи зазнав тотального поіро- му від невідомих агресорів і припинив своє існування.

За СХОЖИМ сценарієм розвивалися ПОДІЇ на заході майясь­кої класичної цивілізації, де на^роль регіонального гегемона пре­тендував потужний Паленке , що панував над землями ото­ченої Чьяпаськими горами родючої лісистої рівнини (іно­шею 300 км ), яка простягалася на 80 км на північ від Паленке до самого узбережжя Мексиканської затоки. Це місто-держава з'явилося в анналах майяської історії у 431 р. під дещо екзотичною назвою Баакаль ("Місце кісток"), ко­ли місцевим ахавом утвердився Кук-Балам І (431—435), про­те імперські амбіції паленкських лідерів проявилися лише за iipaiijUiiiisi 11-го царя династії Кініч-Ханаб-ІІакаля І Вели- і«ии (нар. 603 р., правив у 615—683), який зійшов на црес- тол унаслідок двірцевого перевороту й убивства попередньо­го царя Муваан-Мата (612—615).

В епіграфіці паленкського "Храму написів" Муваан-Мата звину­вачують у непошані до богів ("Загубилися боги; загубився цар; не прикрасив він Владик Венери, не приніс він дар йокіну Л ев'ятого Не­ба, шістнадцятому йокіну, володарю багатьох поколінь. Наприкінці 20-річчя "Три Ахав" (613) не приніс він дар..."), а отже, цілком імовірно, шо місцеве жрецтво було невдоволене новим правителем і поміняло ахава на престолі.

Перебуваючи при владі, спочатку Кіиіч-Хаиаб-ІІакаль І Великий, а потім його син Кініч-Кан-Балам II (684—702) Доклали чимало зусиль, аби перетворити Паленке на найпо-

тужнішу воєнно-політичну силу Західного Петену. На ірунгі спільних інтересів Паленке уклав вигідний союз з могутнім Тїкалем (часів Хасав-Чан-Кавіля І Великого). Об’єднавши свої сили, союзники здійснили кілька успішних воєнних операцій проти агресивного міста-держави Калакмуль.

Постійно розширювалися територіальні межі "царства Баакаль",

2

а плоїла власне столичного міста Паленке сягнула 19 км . Місто прик­расили величні архітектурні споруди ("Храм Сонця", "Храм Хреста", "Храм Написів" та ін.). Успішно розв'язали паленкські архітектори проблему водозабезпечення міста, шо швидко зростало: для цього не­величку річку Отолум, шо протікала через Паленке, вони перетвори­ли на справжній кам'яний водопровід, спрямувавши води цього норо­вистого струмка у майстерно споруджену кам'яну трубу. З'явились у Паленке і свої міста-сателіти — Тортугеро, Хонута, Мірафлорес та ін.

Проте наступні паленкські царі не зуміли розвинути успіх попередників. За часів царювання Кініч-Кан-Хой- Чпама II (відомий також як Кан-Шуль II, 702—711) І Іа іен- ке програв війну південній Тоніні ("царство Попо"), іі|)ичо- му сам 67-річний Кан-Шуль II внаслідок успішного набігу армії "Попо-ахава "Кініч-Баналь-Чака потрапив до тонінців у полон, де пробув як бранець до 720 р. і, зрештою, після періодичних показових тортур був принесений гоніннями в жертву богам.

Під час перебування законного правителя Паленке в полоні функції керівника держави виконував протягом 71 1 — 722 рр. регент на ім'я Шок (Хок).

Наступний, 14-й, ахав Паленке на ім'я Кініч Ахкаль-Мо-Наб ПІ (раніше іменувався як Кініч-Акуль-Анаб ІП або Чаакаль III, 7 22 — 764(?)) в союзі з Яшчіланом завдав відчутної поразки сусідньому місту- державі Пієдрас-Неграс. Намагаючись підвищити авторитет династії, що занепадала, новий правитель активізував палацово-храмове будівництво в межах своєї столиці. Особливо виділявся у цьому плані грандіозний храм, прикрашений епіграфічними текстами, шо прос­лавляли велич і міць минулих паленкських царів (в археології ця пам'ятка архітектури відома як "храм 19"). Проте така своєрідна "плакатна" пропаганда ілюзорної могутності мало вплинула на сусідів "царства Баакаль". У подальшому поразки в зовнішніх війнах призве­ли до посилення внутрішньої нестабільності в Паленке, аж доки зас­нована Кук-Баламом династія не припинилася остаточно у 799 р.

Третім силовим центром стало місто-держава Копан^', розташоване у затиснутій між горами долині однойменної ріки (на крайньому заході сучасного Гондурасу). Ця невели­ка долина (Мотаїуа, площею близько ЗО км) являла собою

справжній "райський куточок". Високі гірські хребти (до 900 м заввишки) надійно захищали її від океанічних ура­ганів, висота самої долини над рівнем моря (600 м) гаранту­вала їй чудовий, здоровий клімат, ріка Копай надійно забез- печувала місцевих мешканців водою, родючі ірунги давали можливість знімати до чотирьох врожаїв маїсу на рік, а иаіг- колишні ліси рясніли заростями диких фруктових дерев (сапоге, іуаяба, різноманітні пальми тощо) й кишіли дичи­ною (білохвості й лісові олені, пекарі, тапіри, мурахоїіи. агуті, мавпи, ягуари, оцелоти і т. ін.). Тому ще задовго до н. е. на цих теренах з'явилися перші постійні людські посе­лення, аз Vст. уже самостійне місто-держава Копан стало південним форпостом класичноїмайяської цивілізації.

Геостратегічну ситуацію в районі Копана ускладнювало те, шо навколишні землі контролювали народи суто "варварської периферії" (пайя, ленка, хікаке тошо) — далекі від майя у мовному і культурному відношенні. Однак рівень їхнього господарсько-технологічного та воєнно-політичного розвитку настільки поступався аналогічним по­казникам класичних майя, шо ніякої загрози Копанському царству вони не становили.

Засновником копанської царської династії місцеві епіграфічні джерела називають ахава на ім'я Кініч Яиі-Кук- Мо ("Велике Сонце — Зелений Кецаль-Ара (Папуга)", 426— 437) — прибульця (можливо теоііуаканського походження), що зійшов на престол у 426 р., а в 435 р. уже разом із си- ном-спадкоємцем пишно відсвяткував початок дев’ятого бактуну (9.О.О.О.О.), традиційного календаря "Довгого раху­вання", прилюдним принесенням у жертву богам оленів і людей.

Від тих часів Копан став авторитетним "законодавцем мод" у ве­денні й уточненні календарів у всемайяському масштабі, про шо свідчить, зокрема, проведення саме в межах Копану відомої загально- майяської конференції 682 р. з уніфікації систем обчислення часу та ліквідації усіх розбіжностей між календарними підрахунками, шо велися в різних містах класичних майя.

Тоді ж у Копані було зведено: великий стадіон для гри з м ячем, кілька палаців, а також пишна гробниця засновника династії.

Наступники Яш-Кук-Мо виявилися правителями не войовничими (хоча й мали часом доволі грізні імена, як, скажімо, сьомий представник династії — Балам-Нен ("Яіу- Р-Дзеркало". близько 504—544)), тому в пам’яті нащадків залишили мало спогадів. До того ж вони надто часто міня-

лися на троні, витрачаючи, мабуть, всю енергію не на зов­нішню експансію, а на династичні чвари. Та навіть за умов глобальної екологічної катастрофи природу навколо Копана на середину І тис. н. е. місцеві мешканці знищити ще не встигли: ріка забезпечувала їх рибою та питною водою, ірунги лишалися відносно родючими, а навколишні ланд­шафти вражали різноманітністю. Тож природні щедроти як магнітом притяіували до Копану людей з розорених облас­тей, і в VII—VIII ст. це місто-держава пережило справжній "демографічний вибух" за рахунок масового напливу імі- ірантів. Поява масштабних людських ресурсів за умов існу­вання економіки, яка ще досить успішно функціонувала, сприяла грандіозним воєнно-політичним успіхам Копану.

Переломна в історії класичних майя друга половина VI ст. застала Копан у відносно мирному оточенні, але цн- вив тоді 10-й представник династії нащадків Яш-Кук-Мо, якого, згідно з його іменними ієрогліфами, називають в історіографії ахав"Місячний Яіуар" (або "Місяць-Ягуар". 553—578). Він вирішив не спокушати долю й одразу іі|нісіу- пив до спорудження у центрі своєї столиці потужного aiqx>- поля-щпаделі. Щоправда, завершити цю грандіозну будову "Місячний Яіуар" не встиг, але його наступникКаак-Уті-Чан (чи, за іншим варіантом прочитання гліфів, Буц- Чан — "Вогняний (Димний) Змій", або "Димне Небо", 578—628) успішно впорався з грандіозними фортифікаційними робо­тами. Це дало змоіу конанням не лише не боятися ворожих набігів, а й самим перейти до активнішої зовнішньої політики.

Першим копанським ахавом, який почав реально зазіха­ти на володіння сусідів, був 12-й правитель династ ії на ім'я "Димна Мавпа" ("Дим Іміиі-Кавіль"). Він зійшов на трон ще зовсім молодим і правив у Копані з 628 аж по 695 р. Конк- ретні дані про його зовнішньополітичні акції нам невідомі, але їхній результат вражав: сюзеренітет Копану визнали, практично, всі міста-держави південної зони класичної майяської цивілізації (Лос-Хігос, Ріо-Амарільо та ін.). Навіть основний конкуїк'н г копанців за гегемонію у ньому регіоні — потужний північний сусід, місто-держава Квіріїуа (Кіріїуа, розташоване на березі повноводної ріки Мотаїуа) — змушене було визнати копанську зверхність.

Копан залишався абсолютним гегемоном у південно- майяських землях, ірабуючи навколишніх сусідів та "жиру-

чи" з військової здобичі, і коли на престол зійшов 13-й представник уславленої династії на ім’я Вашаклахун-Убаах- Кавіль, якого раніше в майяологічних працях називали "Вісім- ндщщіь Кролик" за гліфами, що позначали, мабуть, не ім’я, а день народження цього трагічно знаменитого ахава.

Вашаклахун-Убаах-Кавіль (695—738) став до влади, коли Копан перебував на вершині своєї моїутносгі, про що свід­чать наслідки його царювання. Саме за його правління ре­конструювали копанський акрополь. У 715 р. (з нагоди пер­шого катуну його перебування на троні) місто прикрасив ірацдіозний храм (в археологічних звітах його скромно іме­нують "Храм 22"), в архітектурі якого віддзеркалилися релігійно-космогонічні ідеї про кукурудзу як модель світо- устрою та астрономічні уявлення про зоряний "Чумацький шлях" як про "Змія-Хмарину". Тоді копанці спроектували та почали споруджувати знамениту кам’яну "Піраміду ієрогліфів" ("храм 26"), що мала помпезно увічнити історію копанського панівного роду.

Ця споруда була задумана як своєрідний пам'ятник, де кожна нова сходинка мала присвячуватися наступному ахаву Копана, офіційна історія якого закарбовувалася на цій сходинці. Мабуть, оз­начена споруда задумувалася спрямованою у небесну нескінченність (на кшталт Вавилонської вежі), бо замисел простежувався доволі чітко: кожен наступний ахав мав упродовж свого царювання надбу­довувати на ній чергову сходинку-поверх — і так аж до самісінького неба. Побудувати встигли 63 сходинки 8-метрової ширини загальною висотою у ЗО м, на яких вибили майже 2500 гліфів — це найбільший у Новому Світі доколумбовий текст.

Проте "Вісімнадцять Кролику" не судилося побачити за­вершення свого найграндіознішого проекту: 738 р., відмі­тити перед ним навесні пишними змаганнями іри у м’яча на центральному стадіоні Копана початок 10-го бактуну Довгого рахування", він опинився як бранець у руках сво- іо колишнього васала царя Квіріїуа на ім'я Каак-Тіліу-Чан- Иоаат (724—785), який після жахливих тортур приніс свого лсюзерена" в жертву богам.

Яким чином Вашакіахун-Убаах-Кавіїь потрапив до рук ворога невідомо. Можливо, він зазнав поразки у битві з повсталим васалом, а може, прибув до нього з візитом (чи з претензіями) і був по-зрадницьки захоплений. Найімовірні­шою нам вцдаєгься ве|)сія про воєнну поразку, оскільки після трагічної загибелі свого 13-го ахава копанці на 20 років "за-

морозили"всі започатковані ним царем помпезні архітек­турні проекти, що свідчить про наявність у країні серйозних полггико-економічних проблем. Проте й квірігуанський ахав Каак-Гіїіу-Чан-Йоааі не мав сил, аби добити ослабле­ний Копай і мусив задовольнитися формальною залежністю останнього та, мабуть, виплатою данини, тягар від якої ліг на плечі наступного копанського ахава на ім'я Каак-Хьоп- лах-Чан-Кавіль (738—749). Більше того, наступний квіріїу- анський правитель (785 — після 795) на ім’я "Небо Шуль"(у ньому імені фонетично прочитаним, однак досі незро­зумілим за змістом лишається другий гліф) також припинив будь-яке помпезне будівництво у Квіріїуа, оскільки і його держава виснажилася у двобої з потужним Копаном і не мог­ла надалі втрачати кошти на непродуктивне будівництво.

Тільки за правління свого 15-го наря на ім'я Каак-їпях- Чан-Кавіль (749—763) копанням удалося позбутися квіріїу- анської залежності й поновити масштабне архітектурне будівництво у своєму місті. Окрасою міста став ще один пишний храм ("Храм 26"), продовжилося спорудження зна- менитої "Піраміди ієрогліфів", причому через нез'ясовані причини у написанні деяких г.ііфів цієї помпезної архітек­турної пам’ятки з'явилися знаки теоііуаканського типу. Та вся ця пропагандистська активність уже більше нагадувала спроби замилити очі підданим і сусідам нагадуванням про свою колишню воєнно-політичну велич, аніж реальний звіт про успіхи й процвітання. Насправді міць Копану зійшла нанівець, а з нею занепав і престиж династії нащадків Кініч Яш-Кук-Мо, що проявилося навіть в офіціозних текстах місцевої епіграфіки. Якщо раніше вони прославляли вк­лючно велич копанських ахавів, то тепер поруч з ними з'яви­лися фігури губернаторів, суддів, армійських командирів та інших державних службовців, котрі подаються хроністами вже як далеко не другорядні співтворці державної історії Ко­пану. Ну а 16-й копанський цар Яш-Пасах-Чан-Йоаат (ско­рочено — Яш-Пак, 763 — після 810) взагалі може бути іден­тифікований як незаконний узурпатор влади та ще й інозе­мець за походженням.

В усякому разі, наприкінці VIII ст. політична цент­ралізація в Копані стала вже надбанням історії, і Яш-Пасах- Чан-Йоаат щосили чіплявся за рештки влади, що вислизала з рук, використовуючи з цією метою активну "плакатну

пропаганду"- Доки впливові родини ділили між собою в и­ду. цей ахав наказав продовжити надбудову "Піраміди ієро­гліфів", організував спорудження в межах міста ще одного пишного храму ("Храм 16"). Свою проіраму "монументаль­ної пропаганди" правитель вирішив завершити споруджен­ням у центрі Копана чотирьох чотиригранних кам’яних стел, кожна з іраней яких мала прославляти одного із його попередників, а 16-та — мудре керівництво самого ахава. Та врятувати ситуацію це вже не могло. Неочікуваний "демог­рафічний вибух" (викликаний напливом емігрантів), постійні війни та необмежені храмово-пропагандистські архітектурні виграти спричинили посилення експлуатації природних ре­сурсів Копанського царства. Це призвело до їх цілковитого виснаження, тож "райська" в минулому долина опинилася у стані екологічної кризи. Внутрішня база держави дедалі більше занепадала, а оскільки аналогічні проблеми постали також перед сусідами, то розраховувати на поірабунки біль­ше не доводилося. Давався взнаки також розклад владної вертикалі, викликаний децентралізаторськими спрямуван­нями впливових копанських родин, які дедалі менше прис- луховувалися до царських наказів. Зрештою криза, що пере­росла в катастрофу, змусила копанців назавщди покинути насцджені місця. З Копана почався масовий відтік меш­канців, і в другій половині IX ст. Копай, як місто, припинив своє існування, ставши однією із численних пам’яток воєнно- полпичного та господарсько-екологічного безумства людини.

Остання архітектурна пам'ятка Копана, збудована за наказом ца­ря У-Кіт-Тока, датується 822 р.

Храми і стели, спорудження яких започаткував Яш-Пасах-Чан- Йоаат, так і лишилися недобудованими, а коли Копан поглинула сель­ва, він перетворився на справжнє "місто-привид", яке лише в XIX ст. виявив згаданий американський дослідник Дж. Л. Стефенс.

Останнім гегемоном у межах класичноїмайяської цивіліза­ції став малопомітний раніше Дос-Пілас (майяська автентич­на назва Чанха), розташований в районі гватемальського озера ІІетепібатун. Лідерство у ньому районі Центрального ІІетеїіу спочатку активно виборювало місто-держава Калак- муль, котре з цією метою вступило у близькі, союзницькі зносини з переможцем Тікало Караколем. За його підтрим­ки Калакмулю вдалося, на певний час, поставити під свій контроль сусіднє місто Наранхо. Але той же союзник зробив

перманентним ворогом Калакмуля славетний Тікаль, котрий після погрому 562 р. поступово відбудувався і, спираючись на солідний людський потенціал, завадив Калакмулю пере­творитися на регіонального лідера Центрального Петену. В 682 р. калакмульського васалітету позбавився ахав Дос-Піла- су Балай-Чан-Кавіль. Біпліе того, у війні з Тікалєм (740— 750) Калакмуль зазнав нищівної поразки і відтак втратив статус провідної воєнно-політичної потуги регіону. Припи­нив, як уже зазначалося, наприкінці VIII ст. активні похо­ди на сусідів і знаменитий Яшчілан. Саме цим вакуумом воєнно-політичної активності скористався непомітний до того Дос-Пілас, правителі якою походили від бічної гілки тікальських ахавів, котрі на початку VII ст. емігрували із спустошеного війнами Мотуля на південь.

Перший правитель Лос-Піласу Балай-Чан-Кавіль зійшов на трон у 635 р., але суверенним володарем він став лише після гучної пере­моги над Калакмулєм у 682 р.

Єдиним реальним конкуіктпом Дос-Піласа серед навко­лишніх сусідів залишався важливий регіональний центр ре­месел і торгівлі місго-лержава Сейбаль (( акгаїїкікі). яке розбагатіло завдяки активній торгівлі нефритом, піритом, пір'ям кецалів та обсидіановими виробами. Раптовий, підступний, а тому надзвичайно вдалий, набіг лос-піласців (датується 735 р.) вирішив ню суперечку на їхню користь: місто Сейбаль було розорене, а сейбальський ахав, що мав горде ім’я "Кіготь Ягуара", потрапив у полон і був після жахливих тортур принесений у жертву. Далі перед Дос-Піла- сом капітулювала Агуатека (як з’ясувалося останнім часом, класичні майя називали це місто Іль-Кініч-Віц —"Пагорб, обернений до Сонця"). Відтак два десятиліття дос-піласці успішно тероризували сусідів постійними грабіжницькими набігами, проте і для них природним обмежувачем імперсь­ких зазіхань стала зона радіусом у ЗО—40 км, досяжна для результативних походів піших майяських армій. Коли ж усі сусіди навколо озера Петешбатун були дощенту поірабовані Дос-Піласом, військова здобич перестала підживлювати ма­теріальний добробут його мешканців. На тлі глобальних екологічних негараздів це призвело до посилення ііііуцііш- ніх усобиць уже всередині самого Дос-Піласу. Ослаблений природно-господарськими негараздами він сам став жерт­вою повстання поневолених ним сусідів. Об’єднані сніль-

ною ненавистю до імперського хижака правителі місг-дер- жав Аіуатека. Сейбаль, Аквас-Кальєнгес та Ла-Амелія у 760 р. знищили Дос-Пілас. Останній "імператор", 4-й ахав суве­ренної дос-піласької династії Кавіль-Чан-Кініч (741—761), потрапив у полон і за майяською традицією був принесений у жертву богам.

На тому спроби воєнно-політичного об’єднання класич­них майя завершилися. І знову розпочався кривавий хаос тотальних усобиць та війни всіх проти всіх, які, замість № явлення сильнішого, тепер призводили лише ДО взаємозни­щення. Це стало кінцем класичної майяської цивілізації, агонія якої тривала упродовж усього IX століття.

Останнім акордом регіональної драми стала навала на 'країну майя” загадкового народу піпілів — дивовижних патлатих людей з довгим, до пояса, волоссям, поголовно прикрашених специфічними страхітливими кістковими паличками, які вони встромляли собі до но­са, їхня матеріальна культура (зокрема кераміка оранжевого кольору, одяг центральномексиканського типу тощо) дають підстави припусти­ти, шо піпілі прийшли до Петену з півночі (можливо, навіть із Цент­ральної Мексики). Наслідком їхнього поступового проникнення у регіон (датується прибл. 800 — 950) було остаточне зруйнування реш­ток класичної майяської цивілізації в її воєнно-політичному атрибуті.

Кривавий воєнно-політичний та спустошливий госпо­дарсько-екологічний морок, в який поринула на рубежі VIII—IX сг. класична майяська цивілізація, тривав ще більш як століття. Його руйнівні наслідки вражають. У районі Пе­тену зникли всі майяські міста, а на Юкатані перервалися всі священні царські династії. Війни, голод та епідемії (особливо, малярії) знекровили зону цивілізації класичних майя. На теренах, де в минулому проживали мільйони ло- дей, залишилося всього кілька десятків тисяч, а руїни доне­давна пишних будівель та гомінливих міст поступово погли- ну.іи джунглі І навіть на Юкатані, де класичні майя ще не встигли донищиги всю природу (частково це пояснювалося меншою іустотою населення), животіли лише мізерні за­лишки, колишні протуберанці моїутньої в минулому куль­тури, яким так і не судилося відродитися в колишній величі.

Саме за таких обставин з півночі на майя ринули орди тольтецьких вигнанців — колишніх "іуманістів" із числа ша­нувальників пернато-зміїного бога Кецалькоатля,чиє ім’я майя переінакшили на Кукулькан.

1 ольтецька навала та її суспільно- політичні наслідки. Попри цілковитий крах класичної майяської цивілізації майя зберегли свою мову, писемність, релігію, більшість наукових знань, мистецько-естетичні ка­нони. Лише політику та економіку (разом з екологією) вра­зила тотальна катастрофа, та цього вже виявилося достатньо аби опірність майяського соціального організму іиіала іиж- че нуля. У кількісному відношенні неолітичні майя СІ«)|ХЛИ- лися у десятки разів. Вони залишились без нормальних, повнокровних державних інститутів, без постійного війська і без будь-яких надій на можливе відродження. Морально, матеріально й фізично майя були розчавлені і тому стали в X ст. легкою здобиччю тольтещжих завойовників.

Вторгненню на Юкатан власне тольтеків передувала своєрідна "розвідка боєм", яку провели на півострові у другій чверті X ст. васа­ли тольтеків — загадковий народ іиа, шо розмовляв мовою кіче, яку відносять до майяської мовної групи. Розвідка удалась: іиа окупували острів Косумель (Це-Кусаміль), після чого 948 р. ними "була відкрита 47

Чічен-Іиа" . Нападники швидко усвідомили, шо майя ослаблені як ніколи, і в 20-річчя "Чотири Ахав" (968 — 987) уже самі тольтеки, які хотіли стати владиками, хотіли почати нову еру , здійснили спільну з іиа агресію проти мешканців Юкатану.

Шанувальники Кецалькоатля, яких вивів із Толлана Се-Акатль Накшитль Торпільцин, намагалися свого часу (на батьківщині) "бави­тися" гуманізмом (толътекойотлъ),але в боях за нову батьківщину ко­лишній лібералізм одразу був відкинутий, тому для майя тольтецька навала стала кривавим кошмаром. Вожді походу пообіцяли своїм прибічникам: "Ви головуватимете над усіма племенами; ви принесете 49

їхню кров та їхню сутність пред наші обличчя" . Почалась навала жорстоких поневолювачів, які тотальним терором придушували будь- який опір, колосально розширили масштаби ритуальних людських жертвопринесень. Майя перетворилися на безправних підданих "дру­гого сорту" у власній країні.

Прихід войовничих тольтеків у зону юкатанських майя датується 20-річчям "Чотири Ахав" (968-987). Майяські н- форматори запевняли іспанського хроніста Бартоломе де Лас Касаса, що керували ними аж 20 вощдів, які "носили довгий одяг, сацдалії-^к взули, довгі бороди і не носили ка­пелюхів на головах" , проте верховним лідером вважався "вождь Кукулькан ", що в перекладі з майяської означає те ж саме, що тольтецькою — Кецалькоатль —"Пернатий Змій". Опис цього володаря, що його дає зі слів індіанських інфор­маторів Дієто де Лата, також має багато спільного з оии-

сом тольтецького реформатора-вигнашщ: "Він був добро­зичливим, не мав ані дружини, ані дітей і після свого відхо­ду шанувався у Мексиці як один із їхніх богів — Ксцапжо- агль. В Юкатані йогатакож вважали богом, оскільки він був великим правителем" . Це дає підстави цілком обірунгова- но припустити, що лідером тольтецької навали на майя- ський Юкатан був або сам Се-Акатль Накшитль Горніль- цин, або хтось із його найближчих нащадків чи наступників (можливо, навіть його рідний син Почотль, який після смерті батька прибрав собі ім’я-титул Кецалькоатль).

Навага тольтеків почалася з юкатанського узбережжя Кампече. Тольтецьке військо прибуло сюди морем і десан­тувалось на берег, долаючи опір майяських загонів. Як свідчать написи й, особливо, барельєфи юкатанських стел, палаців і храмів, майя, як могли, відбивалися від непроше- них прибульців, але воєнна перевага аїресора була очевид­ною: флот майя тольтеки пустили на дно в ході морської битви, потім була знищена майяська сухопутна армія (поло­нених тольтеки принесли в жертву своїм богам, передусім Кецалькоатлю), і в 20-річчя "Тринадцять Ахав " (1007—1027) весь Юкатан був окупований тольтеками.Території, що не скорилися аїресорам, тольтеки перетворили на пок-тоок — "попелище". Так в історії майя розпочалася нова тольтеко- майяська епоха, яку прийнято називати пост класичною, дату­ючи її від почать і в тольтещжого завоювання до поневолен­ня усіх цих земель іспанськими конкістадорами, котре роз­почалося в XVI ст., а завершилось у 1697 р. (цього імжу іспан­ські колонізатори завоювали останнє суверенне царство майя — місго-державу Таясаль).

Спочатку центром окупаційної тольтецької владц на Юкатані було місто Ічкаансіхоо (Тіхоо, ісп. — Меріда), де запанували перші "владики" — Ах-Яш-Ак, Чінаб, Кініч- Какмо та Ах-Пщміуль-Чак на чолі з володарем "трону яу- ара" Хольтун-Баламом. Важливими опорними пунктами завойовників на півострові стали також міста Чічен-Іца, Ушмаль (його заснував у районі пагорба Чак-Набггон іюжіь Ах-Суйток Тепеух ("Завойовник") із родини Тутуль-Шив), Іцмаль (Ісамаль, його заснували вожіі Кініч-Кабуль і Кініч- Какмо, від яких пішли родини 11Іоль, Кой і Мо) та «впи­ли ще бога Ах-Хутиісба (на острові Косумель), яке коніро- лював "кін Павахіун — їхній жрець; він командував числен-

ним військом". Усі вони були проголошені хольпоп ("глава циновки" — намісник-управитель) своїх областей, а верхов- н и Vi жерцем переможної спільноти тольтеків-завойовників став "страж циновки яіуара’ "на ім’я Муіупуль..., він же Вайом-Чіч... Між цими владиками була дружба... Тоді вони захопили їв країни, тоді вони укріпилися в них землях [Юкатану]".

У період правління наступного "владики"Юкатану на ім’я Почек-Ішцой політичним центром окупаційної толь­тецької владц на Юкагані стало в 1047 р. місто Чічен-Іца, зручно розташоване неподалік двох грандіозних сенотів (карс­тових колодязів природного походження, які гарантували місту стабільне водозабезпечення) у центрі східної полови­ни півострова.

Після того Почек-Ішцой переніс до Чічен-Іци "трон ягуара". Сто­личний статус Чічен-Іци одразу почав змінювати зовнішність міста: йо­го прикрасили величні кам'яні архітектурні споруди, серед яких виділяються центральний храм "Епь-Кастільйо", оточений численни­ми колонадами "Храм воїнів", обсерваторія "Каракопъ","Храм ягу­арів" і дев'ять грандіозних стадіонів для гри у м'яча.

Природним наслідком тольтецького завоювання в со­ціальній сфері стало запровадження у регіоні жорсткого режиму етностанової тольтеко-майяської сегрегації, в межах якої власне майя перетворилися на неповноправних пітіа- них, а роди тольтеків-завойовників оформилися в нову аристократичну елпу суспільства — сшь-мехен ("нащадки матерів і батьків").

Термін означає, шо лише тольтеки-переможці мали право додава­ти до свого власного імені (паапь-каба) ше й родові імена батька й ма­тері (як, приміром, сучасні кубинці: Фідель Кастро-Рус, Кастро — прізвище батька, Рус — матері), тоді як безправні майя мали додава­ти до свого паапь-каба тільки прізвисько (коко-каба) —"Здоровань", "Лисий", "Товстун" тощо.

Зазнали істотних змін і форми політичного устрою країни. Для закріплення свого панування над войовничими майя тольтеки потребували воєнно-політичної єдності, тому одразу після завоювання Юкатану замість розпорошених майяських міст-держав вони утворили об'єднану всеюка- танську го.іьгеко-майяську "імперію", яку очолив правитель з роду нащадків Куку іі>ікаі$ся природною межею життя для таких людей. І лише мудрі старі жерці могли й надалі керувати вічно молодими в буквальному значенні цього слова майя...

Не дуже церемонилися жерці-владики і з підданими молодшого віку, жорстоко караючи їх за будь-які вияви непокори чи недобро­совісного виконання своїх обов'язків. Зокрема, за свідченням відомо­го хроніста Гаспара Антоніо Чі, коли "провінції [Юкатану] були поділені між багатьма сеньйорами, і в кожній провінції був сеньйор розташованих там поселень, і цим згаданим сеньйорам корилися їхні піддані й сплачували данину цьому сеньйорові тим, шо мали під рука­ми, як-от тканини, кури, кукурудза, боби, індіанський перець, раби.

„100

Іого, хто не давав данини, вони наказували принести в жертву

Але керувати, спираючись на саме лише голе насильство було немож­ливо, тому заради стабілізаційного принципу "за все треба платити" посткласичні майя вимагали від своїх владик-жерців періодичного ви­конання не дуже приємних церемоній — прилюдно, дотримуючись давніх звичаїв, жертвувати кров богам або ходити по розпечених вуг­линах босими ногами.

Знову відродилися серед майя масові людські ^ргво- принесення, коли "заради умилостивления демонів" лю­дей обмазували блакитною фарбою, потім жерці наставляли їх у тому, що вони мають передати богам при зустрічі, після чого їх іуртом тягли на вершини пірамід, де жертвам відру­бували руки та ноги, виривали серця (зрошуючи їхньою живою кров’ю чергові зображення своїх богів). У зідраних зі ще теплих тіл шкірах жерці виконували на очах підданих

жахливі ритуальні танці. Рештки нещасних спалювали на переносних вівгарях — "жаровнях"мох (якщо за життя небіжчик був маловиразною істотою) або з’їдали (якщо за­гиблий був мужнім воїном). Фіналом означених моторош­них церемоній були прилюдні колективні кровопускання, у яких брали участь правитель, члени його сім’ї та верховний жрець.

Конкістадор Берналь Ліас розповідав, шо тогочасні майяські жерці, вдягнені "в довге біле вбрання", постійно приносили в жертву людей, поливаючи при цьому свої голови їхньою кров'ю, тож "волос­ся їхнє було настільки переплутане й забруднене засохлою кров'ю, „102

шо його не можна було розчесати, а лише зрізати

Останні десятиліття існування посткласичної майяської цивілізації нагадують уже присмерки величного колись суспіль­ства, яке агонізувало в кривавих конвульсіях.

За умов панування у сфері традиційного майяського зем­леробства природозатратних екстенсивних технологій ит рубно-вогневої системи регіон знову вразила екологічна криза, причому до звичних недородів відтоді додалися ще й спустошливі урагани зі смерчами (майя називали їх мосон — "вітер, що крутиться"), як наслідок цілковитого розладу гар­монії природних ландшафтів.

У 1463/64 р. над Юкатаном пронісся жахливий, небачений за своїми катастрофічними наслідками ураган, який майя прозвали "ура­ганом чотирьох вітрів". "Цей вітер зламав усі великі дерева, шо спри­чинило загибель безлічі дичини усіх видів. Він зруйнував усі великі домівки; криті соломою, вони мали всередині вогонь, оскільки було холодно, — і вони спалахнули, і в них згоріла велика кількість людей. Якщо декотрі й вискочили, вони стали каліками від ударів колод. Цей ураган тривав до полудня наступного дня... Так зникла попередня назва країни, яку зазвичай називали країною оленів та індиків. [Вона залишилася] настільки без дерев, шо ті, шо є тепер, здається, були по­саджені всі одночасно, такими вони зійшли рівними

Слідом за ураганом прийшла епідемія "заразної лихоманки", від

104 якої протягом 1479— 1485 рр. "померло безліч людей"

У відносинах між державами поновилися війни "нового типу".

За даними Лієго де Ланди, упродовж 1480—1496 рр. лише "у битвах загинуло 150 тисяч людей"

Розпочався занепад культури (архітектури, живопису, скульптури й кераміки), падіння жигт^ио рівня, крах життє­вого укладу: "Настало море злиднів" . У майя знову поча-

ли зникати міста, землі навколо яких люди перетворили на суцільні "бедленди"(англ, "погані землі"). Зокрема, така доля спіткала знамениті Майяиан, Чічен-Іцу та Ушмаль, мешканці яких у пошуках кращої долі заснували, відповід­но, свої нові столиці — Текох, Таясаль (Тах-Іца) та Мані. У майяпанців при цьому змінилася правляча династія (Ко­комів заступили спочатку Ахкін-Че.іі, а потім Канеки), а про настрої, що панували серед ушмальців, красномовно го­ворить сама назва їхньої нової резиденції — Мані ("Все віра- чено"). Поновилася регіональна демоірафічна криза: кількість юкатанських майя не перевищувала 600—700 тис. чол.

Ознакою цілковитого морального краху суспільства стала епідемія масових самогубств, шо охопила Юкатан. Доведені до відчаю люди не бачили для себе і своїх дітей ніяких перспектив, а тра­диційна майяська релігія устами своїх служителів гарантувала кожно­му, хто загинув насильницькою смертю (включаючи самогубців), пряму й коротку дорогу до потойбічного блаженства в небесному "царстві бога дощу", тоді як померлим від старості обіцяли тільки холодне й темне потойбічне підземелля Метналь ("підземний світ" бога Шибальби).

На иочаїку XVI ст. посткласична майяська цивілізація перебувала у стані загального внутрішнього розкладу, коли її спочатку добила у 1516 р. епідемія віспи (занесена до Но­вого Свіїу європейцями), а потім уже силою зброї юн шпи­ли іспанські конкістадори.

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Географія та природно-кліматичні умови "країни майя".:

  1. Географія і природно-кліматичні умови Центральної та Північної Мексики.
  2. Подорожі Америго Веспуччі: "від­криття" Нового Світу — Америки.
  3. ОБРАЗ ЧЕЛОВЕКА В "МЕТАМОРФОЗАХ" ОВИДИЯ (КЕИКС И ГАЛКИОНА)
  4. КРИТИКА ДРЕВНЕИОНИЙСКИХ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О СЕВЕРНЫХ СТРАНАХ И "СКИФСКИЙ РАССКАЗ" ГЕРОДОТА
  5. 32. Международные отношения и внешняя политика СССР в 1946-1984 гг. "Холодная война"
  6. СЕВЕР В "ЗЕМЛЕОПИСАНИИ" ГЕКАТЕЯ МИЛЕТСКОГО
  7. 29. XX съезд КПСС. Начало дестанилизации (Н.С.Хрущев). "Политическая оттепель" и ее противоречия
  8. ВОЕННАЯ И ТОРГОВАЯ ЭКСПАНСИЯ НА ВОСТОК В ЭПОХУ ИМПЕРИИ И "ГЕОГРАФИЯ" ПТОЛЕМЕЯ
  9. Тавантінсую після завершення "ве­ликих завоювань".
  10. "ВОЗВРАЩЕНИЕ ЭРОТА": ΔΗΥΤ2 - КЛЮЧЕВОЙ ТЕРМИН ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ МЕЛИКИ
  11. 7. "Смутное время": основные события и результаты. Политика первых Романовых и духовный раскол XVII в.
  12. Поняття "цивілізації Доколумбо­вої Америки". Специфіка історичного процесу Нового Світу.
  13. СУЩНОСТЬ ПОЛИТИКИ "ВОЕННОГО КОММУНИЗМА" ( ВК ).
  14. № 10. ИЗ ВОСПОМИНАНИЙ О КРИТО-МИКЕНСКОЙ ЭПОХЕ В „ИЛИАДЕ" И „ОДИССЕЕ"
  15. "АРИМАСПЕЯ" АРИСТЕЯ ИЗ ПРОКОННЕСА
  16. ПЛАВАНИЕ ПИТЕЯ ИЗ МАССАЛИИ ПО "СЕВЕРНОМУ ОКЕАНУ"
  17. Астеки в "боротьбі за батьківщину". Заснування Теночтітлана.
  18. 13. Начало "пролетарского" этапа революционного движения. Первые русские марксисты и создание РСДРП
  19. ДВА МЕНЕЛАЯ В ЕВРИПИДОВОЙ "ЕЛЕНЕ"