Господарство та побут муїсків.

Муїське господарство грунтувалося на органічному синтезі домінантних від те орю вальних і допоміжних привласнювальних типів господарювання (причому роль останніх в економіці також була істотною).

Технічне озброєння місцевих землеробів було доволі при­мітивним: землю обробляли дерев'яними мотиками (гуе), що нагадували за формою кирку, або дерев'яними лопатами (хіка).

Жінки ж у вільний від польових робіт час ткали (бавовняні тканини вони прикрашали кольоровими малюнками, що переносилися на тканину методом набивання), готували /їжу, вели домашнє господарство й опікувалися дітьми.

Кераміка муїсків була дещо примітивною. Зате рівень їхньої металурги та ювелірної справи вражає . Методом лит­тя й кування з використанням технологій "втраченого вос­ку", штампування, протяжки, філіграні й навіть примітив­ного зварювання муїські майстри виготовляли із золота, срібла, міді й мідно-золотого сплаву тумбага (томпако) дивовижні за красою та складністю прикраси (браслети й нагрудні пластини, сережки для вух і носа, тіари й намиста, поховальні маски й антропо- чи зооморфні церемоніальні жезли й т. ін.). Що ж до палива, яке застосовували муїски у процесі плавлення, то вони, мабуть, єдині в Доколумбовій Америці, хто навчився використовувати для цього теплову енергію кам'яного вугілля.

Та попри всі ці успіхи цивілізація муїсків залишалась у техно­логічному відношенні на рівні кам'яного віку, оскільки прикладів господарського використання металевих знарядь праці у них не зафіксовано.

Така різноплановість та багатоукладність економіки, її доволі висока ефективність сприяли стрімкому зростанню кількості місцевого населення. Глава конкістадорів, що за­воювали ці землі, Г. X. де Кесада вважав, що воно сягало 2 млн чол. Сучасні дослідники називають дещо меншу цифру — 1,2 млн. За словами іспанського хроніста Хуана де Кастельяноса, "муїски кишіли на полях немов мухи" . Зрештою густота населення у регіоні сягнула 60—70 чол. на 1 км , що вивело землі чібча-муїсків за цим показником на перше місце в Давній Америці.

Так, великими центрами регіонального обміну стали з часом міста Сіпакіра, Богота, Турмеке, Велес і Тунха, де періодично (раз на чотири-вісім років) проводилися ярмарки, на які, за свідченням П. Агуадо, "збиралося безліч людей з усіх країн продавати й купува-

ти товари. Прибувало багато касиків і верховних сеньйорів" ). Що ж до регіональної спеціалізації, то поселення Тінхака, Ракіра, Токансі- па, Гуатавіта й Гуаска славилися своїм керамічним виробництвом. В околицях міст Немокон, Сіпакіра й Богота процвітало солеваріння. Поблизу цих міст були підземні поклади солі, де її добували шахтним методом, а також мінеральні соляні озера, з яких сіль випарювали. Мешканці Чіворе й Сомондоко активно видобували та продавали сусідам унікальні смарагди (ними був буквально нашпигований пагорб Ітоко в околицях Сомондоко). Поблизу селиш Топага (Топата), Гаме­са, Согамосо (Суамокса), Корралес і Таско муїски видобували гірни­чим способом якісний чорний антрацит.

Про масштаби внутрішньої торгівлі свідчить поява в муїсків ще одного унікального для Доколумбової Америки винаходу — грошей. Муїски єдині у Новому Світі, хто до при­ходу європейців додумався до створення власної фінансової сис­теми. Загальним товарним еквівалентом у них (окрім бавов­няних плащів) виступали вже перші справжні гроші, функцію яких виконували маленькі золоті зливки у формі круглих дисків — аналог тогочасних європейських золотих монет.

Поряд із золотими "монетами" роль загального еквівалента то­варної маси продовжували виконувати смарагди і навіть відрізи ба­вовняних тканин, але їхній обіг постійно звужувався під тиском дис­коподібних муїських "протогрошей".

Про високий рівень розвитку фінансових інституцій у муїсків свідчать, зокрема, масштаби місцевого лихварства. Той же дон Хуан де Гуатавіта писав із цього приводу: "Муїски були великими лихваря­ми. Так, якщо за товар своєчасно не платили, то кожного наступного „14

місяця плата за нього зростала наполовину

Не менш бурхливо розвивалася у муїсків зовнішня тор­гівля. Однією з причин цього була відсутність у їхніх землях власних золотих родовищ. Муїски експортували сіль, висо­коякісні тканини, смарагди, а купували смолу, коку, хутра, мед, морські мушлі (використовувалися місцевим людом як духові музичні інструменти), агаву (з неї плели мотузки та рибальські сіті) тощо, але насамперед — золото, з якого ви­ливали вже згадані техуелос і виготовляли безцінні шедеври мистецтва.

Отже, за багатьма показниками цивілізаційного розвитку чібча-муїски суттєво випереджали інші давньоамериканські народи. У них склалася власна писемність (мабуть, піктог­рафічного характеру), що дало можливість чібча фіксувати на скелях свої епіграфічні "літописи". Рештки цих викона­них червоною та чорною фарбами "хронік" збереглися в районі сучасного містечка Факататіве поблизу Боготи. На жаль, збереглися вони погано, й ідентифікації підлягають лише кілька символічних зображень улюбленого тотему чібчів — ропухи. На основі досконалої математичної систе­ми двадцятеричного характеру у муїсків розвивалися астро­номія (релігійно-культової та календарознавчої спрямова­ності), а також прикладна геометрія (використовувалась у сфері будівництва). По всій країні споруджувалися мощені кам'яними плитами дороги (суна). Проте створити єдину державу муїскам так і не вдалося, хоча нагальну потребу в політичному об'єднанні ^Идюди чібча" відчували досить гост­ро. Вони змушені були постійно стримувати на своїх кордо­нах тиск первісної периферії: грізних канібалів піхао, не­покірних паєс, відносно мирних землеробів чіміла, уславле­них влучністю своїх стрільців мотілонів, войовничих мусо, непримиренних саліва (обирали своїх вождів із числа чо­ловіків, котрі могли з'їсти "пекельну пасту" з гострого пер­цю змішаного з бджолами) й, особливо, "жахливих панче"^ь (ходили абсолютно голими й демонстративно з'їдали усіх за­хоплених у війнах бранців) та багатьох інших "варварів".