Імперія інків напередодні конкісти.

Сієса де Леон описував тогочасну імперію інків як зразок стабільності і спокою. Мовляв, "коли помер Гайна Капак, імперія інків була настільки замирена, що на такій гігантській землі не знайшлося б людини, яка б наважилася підняти голову, щоб розпочати війну чи [просто] не підкоритися [владі]" .

Згідно з традицією легітимного престолонаслідування наступником Вайна Капака мав стати другий син покійного імператора від його кої Арауни Окльо — енергійний Тупак Кусі Вальпа, якого проголосили в 1527 р. у Куско наступ­ним 12-м сапа-інкою під офіційним ім'ям Васкар (Уаскар, 1527—1532). Новий імператор негайно одружився на рідній сестрі Чукі Віпа (Чукуй Уйпа), призначив себе за сумісницт­вом ще й верховним жерцем, а щоб убезпечити трон від можливих посягань, стратив у межах нової-старої столиці всіх незгодних з його воцарінням. Та оскільки Вайна Капак не залишив формального заповіту, цим вирішив скористати­ся честолюбний зведений брат Васкара на ім'я Атавальпа (Атауальпа) — син Вайна Капака і кітоської царівни Пакчі.

Атавальпу в його протистоянні з Васкаром підтримала значна частина "політичного бомонду"Тавантінсую (зокрема, впливові пол­ководці Чалкочім, Кіскіс і Руміньяві) — і на те були вагомі причини. Упродовж свого короткого царювання 12-й сапа-інка показав себе не

дуже розумним керівником: він багато пив, часто приймав відповідальні політичні рішення у стані сп'яніння, любив тягати до се­бе у ліжко чужих дружин із числа інкської знаті, а якшо хтось із обра­жених чоловіків намагався сперечатися з "сином Сонця", його стра­чували. Крім того, Васкар спробував ліквідувати систему панак — привілейованих господарських комплексів, зорієнтованих на обслуго­вування мумій померлих імператорів.

За такої ситуації Атавальпа уявлявся багатьом інкським управ­лінцям явно бажанішою фігурою. Як свідчить іспанський хроніст Франсиско Херес, Атавальпа вирізнявся "витонченою поведінкою й манерами, хоча й був дешо товстуватим. Він мав велике обличчя, кра­сиве й жорстоке, з налитими кров'ю очима. Говорив серйозно й упев­нено, як великий правитель... Він був мудрою людиною, веселою, хоча й грубуватою. V розмовах з підданими він був точним і ніколи не виказував (прилюдно) свого невдоволення".

Спираючись на підтримку своїх одноплемінників по ма­теринській лінії (народу кіто), Атавальпа відмовився визна­ти імператорські повноваження Васкара і заявив, що їхній спільний з Васкаром батько своїм перенесенням столиці на північ визнав той факт, що неможливо керувати такою вели­чезною імперією з одного центру, а отже, мабуть, він зали­шив заповіт, де наказав поділити Тавантінсую на дві держа­ви, та от Васкар, мовляв, підступно його приховав.

Атавальпу підтримали також кілька індіанських народів, нещодав­но завойованих інками, а тому готових до активного опору імперській політиці Куско, що передбачала тотальну асиміляцію своїх підданих. Найбільшу активність у цьому виявили народи каньярі та уанка (ванка).

Отож, поки конкістадори гострили мечі для походу за багатствами "країни Піру", в Тавантінсую назрівала внут­рішня війна між північними провінціями (де керував ставленик кіто Атавальпа) та південними (де володарював чистокровний інка Васкар). Утім авторитет непереможної в минулому інкської зброї залишався ще доволі високим, тому Атаваль­па спробував спочатку вирішити політико-династичну кри­зу миром. З цією метою до Куско був направлений посол "північних" — Кілако Юпанкі, проте непередбачувана сила людського кохання не дала ворогуючим силам розійтися мирно.

Перебуваючи у Куско, Кілако Юпанкі нестямно закохав­ся у дочку Васкара Корі Кільор ("Золота Зірка").

Васкар наказав своїм генералам принести йому голову Атаваль­пи, бо він, мовляв, хоче "пити з його черепа". За невиконання цього наказу Васкар погрожував своїм полководцям прилюдно розірвати їх на шматки.

Громадянська війна завжди стає трагедією національно­го масштабу — і Тавантінсую не була винятком із цього пра­вила. За приблизними підрахунками, у бойових діях брали участь до 320 тис. вояків. У 15-ти (!) великих битвах загину­ло близько 100 тис. чол. Унаслідок терору карателів, хвороб, голоду й господарської кризи населення імперії скоротило­ся майже наполовину (з 15—16 млн до 8—10 млн осіб). Про­те вирішальним наслідком війни став крах самої інкської дер­жавності і майже поголовне винищення усіх етнічних інків.

Вирішальна битва відбулася наприкінці 1531 р. поблизу р. Котапампа. Спочатку бій розгортався на користь Васкара: його вояки загнали кілька ворожих корпусів у зарості висо­кої трави ічу (щось на зразок тростини чи очерету), котру підпалили разом з витісненими туди "північними" солдата­ми. Кілька тисяч бійців Атавальпи згоріли живцем (полоне­них розлючені інки не брали). Та саме в цей момент у полон до "північних" потрапив один із штабних командирів Вас­кара, який під тортурами виказав усі стратегічні секрети свого командувача. Скориставшись безцінною інформацією, тепер уже Атавальпа заманив "південних" у пастку. Інки по­трапили в оточення й були повністю розгромлені. Васкар потрапив у полон, а новим володарем Куско став кіто-інк- ський напівкровка Атавальпа, якого переможці негайно про­голосили 13-м сапа-інкою (1532—1533).

Захопивши "пуп землі", "північні" влаштували інкам і всім городянам справжню бійню, безпосереднє керівництво якою Атавальпа доручив своїм найвідданішим помічникам — генерааам Кіскісу і Чалькочімі, які "попрацювали" на совість.

Під сокиру пішла практично вся інкська знать.

99

конних королів Капак Апо Інгів припинила своє існування" .

Після завершення різанини переможці провели в Куско коро­націю Атавальпи. Під час цих торжеств новий правитель демонстра­тивно пив напої з черепа свого вбитого брата — нещасного Васкара.

За словами очевидця, шокований звірствами кітосців 12-й сапа-інка шепотів тільки одне: "О Пачакуті Віракоча! О Творець Всесвіту! Хай відплатиться по заслузі тому, хто так вчиняє зі мною. І хай йому самому доведеться колись побачи-

,„іоо ти власними очима те, на що я змушений дивитися тепер!

Це був один із небагатьох випадків в історії, коли прокляття швидко знайшли адресата, бо вже у листопаді 1532 р. до Перу при­були конкістадори, очолені колишнім кастильським свинопасом Ф. Пісарро.

Таким був кривавий кінець"жахливо спорохнілої та мо-

. - .................................................................................................... 101

торошної, — за словами 1 амбоа, — тирани інків , а точні­ше — тоталітарної інкської державності, яка не могла й не хотіла сприймати людину особистістю, намагалася збудувати командно-прогнозоване соціалістичне щастя для всіх за раху­нок кожного й уперто "перетравлювала" поліетнічний світ доколумбових перуанських Анд на ареал імперсько-денаціоналі- и „

зованих гомо кечуанос .