ПІСЛЯМОВА

Відкриття Америки та наступне знищення практично усіх доколумбових цивілізацій стало однією з найпомітніших віх в історії людства[1], і, як будь-яка подія планетарного масштабу, вона не може оцінюватися однозначно.

Воістину, катастрофічними для усіх доколумбових цивілізацій виявились початкові наслідки власне конкісти - тобто іспанського "завоювання" Америки, що супроводжувалося тотальним знищенням багатомовних міст, масштабних храмових і палацових комп­лексів, безцінних пам'яток давньоамериканського мистецтва й духовності[2], а також нечуваною демографічною катастрофою. Із майже 100 млн індіанців, що населяли Новий Світ до появи там європейців, під час конкісти іспанці знищили, за різними підра­хунками, від 15 до 19 млн індіанців. Загалом у ході бойових дій, від непосильної рабської праці й особливо від занесених європей­цями до Нового Світу хвороб (жовта лихоманка, чума, холера, віспа, кір, тиф, дифтерит, свинка, коклюш, малярія, проказа тощо), до яких у корінних мешканців Америки не було ніякого імунітету, загинули десятки мільйонів американських аборигенів. За свідченням родовитого іспанця Маркуса де Варінаки, який відвідав Новий Світ у 1685 р., в колонізованих європейцями землях лише кожен двадцятий індіанець доживав до 50 років, а загальна кількість американських аборигенів скоротилася до кінця XVII ст. удесятеро (!).

Перший іспанський історіограф Нового Світу Гонсало Фернандес де Овієдо-і-Вальдес (1478—1557) у своїй прані "Коротка нату­ральна історія Індій" (1526) пояснював це "слабкістю" самої природи Нового Світу в порівнянні зі Старим. Мовляв, навіть місцеві ягуари слабкіші від левів, а аборигенні американські собаки — слабкіші від наших псів, бо навіть "гавкати" не вміють. Тому, мовляв, і люди місцеві кволі, а до того ж "ліниві, непрацелюбні, боягузи, розбешені та схильні до поганого, зі слабкою пам'яттю"[3] і т.

Сучасна наука доходить висновку, шо більшість епідемічних хвороб, відомих людству, дісталися нам від свійських тварин, а відтак є своєрідною платою людини за одомашнення та використання у господарському житті й побуті тваринної мускульної сили, м'яса, вовни та інших корисних надбань, здобутих цивілізаціями Старого Світу завдяки скотарству. На захід від Атлантики скотарства майже не існувало, отож за умов, коли на час Великих Географічних відкриттів у народів Євразії та Африки виробився певний імунітет до епідемій відповідних інфекційних захворювань, індіанці такого імунітету не мали і мати не могли.

За приблизними підрахунками істориків-демографів, жертвами "зустрічі двох світів" стали близько мільйона корінних мешканців островів Карибського басейну (практично все індіанське населення). Аборигенне населення Центральної Америки скоротилося унаслідок конкісти та подальшого колоніального гноблення з 25 до 6,4 млн на середину XVI ст. й до 1,6 млн на 1620 р., а'від 10—12 млн індіанців, шо населяли до конкісти імперію інків, лишилося через півстоліття не більше як 1,5 млн осіб. На самих лише роботах, пов'язаних із видобутком корисних копалин в іспанських колоніях Нового Світу, загинули від травматизму та непосильної праці більш як 8 млн шахтарів!

Не дивно, шо протягом XVI—XVII ст. Новий Світ пережив 60 антиіспанських антиколоніальних повстань, у яких брали участь не менш як 300 індіанських племен і народів.

Такими ж трагічними були наслідки жахливої трансатлантичної работоргівлі, жертвами якої стали десятки мільйонів темношкірих африканців, завезених до Америки для роботи на плантаціях і рудниках. Демографічні втрати людства від "зустрічі двох світів" вражають. За дуже приблизними підрахунками, в період легальної трансатлантичної работоргівлі (з XV ст. до 1807 р.) з Африки до Нового Світу було перевезено й продано в рабство близько 12 млн невільників. Якщо ж урахувати кількість жертв під час " полювання за рабами" та жахливу смертність серед невільників під час їх транспортування через Атлантику в корабельних трюмах, то загальні втрати "Чорного континенту" від трансатлантичної работоргівлі, на думку дослідників, слід оцінювати у 50— 55 млн осіб.

Величезних втрат у процесі конкісти зазнавали і самі її учасники, серед яких лише один зі ста (!) повертався додому живим і відносно здоровим. Один із відомих конкістадорів Берналь Ліас зауважував з цього приводу: "Так! Важка справа відкривати нові країни! Зрозуміти це може лише той, хто сам пройшов через усі біди й жахи"[4]. Не дивно, шо бажаючих переселитися із Європи до Нового Світу було не так уже й багато: за першу половину XVI ст. до Америки прибуло всього 15 тис. іспанських колоністів, а загалом протягом XVI ст. із Іспанії виїхало до заморських "Індій" не більше 300 тис. осіб.

Приголомшують цифри, що ілюструють масштаби прямого пограбування американських аборигенів іспанцями. Цим опікувалися спеціальні мадридські міністерства — створена у 1503 р. "Торговельна палата Індій" та сформована у 1511 р. "Верховна Рада [у справах] Індій". На перших порах до Іспанії щорічно вивозили по 3 млн піастрів, пізніше — по 11, а в XVII ст. — по 16 млн піастрів щороку. Лише за перші півтора століття конкісти з Нового Світу до Іспанії, за офіційними даними, переправили понад 180 т золота та близько 16,9 тис. т срібла, що збільшило західноєвропейські ресурси благородних металів майже у 30 (!) разів. Королівський секретар іспанської Ради у справах Індій Херонімо де Устаріс (XVIII ст.) у своїй праці "Теорія та практика торгівлі й мореплавства" оцінив загальний обсяг вивезеного з Америки до Іспанії золота і срібла у 3 млрд 860 млн піастрів.

Так, лише копальні Потосі давали в XVII ст. половину світового видобутку срібла. Якшо ж у якихось заокеанських колоніях золота не знаходили, іспанці втрачали до таких земель інтерес і позначали їх на своїх картах промовистою назвою: "Землі, що не приносять доходів".

У сучасних цінах обсяги награбованих європейцями в Новому Світі золота й срібла оцінюють у $10 млрд (!), причому не менше як $600 млн із них пішло на дно океану під час транспортування унаслідок штормів, нападів піратів, воєн тощо.

А щоб позбутися можливих докорів сумління, один з ідеологів конкісти іспанський богослов Хуан Хінес де Сепульведа (1490— 1573) знайшов цілком обгрунтоване, з точки зору іспанських колонізаторів, виправдання цього тотального пограбунку: "В силу багатьох і вельми серйозних причин варварам [тобто індіанцям] слід покоритися іспанському пануванню, бо воно відповідає законам самої природи, а крім того, воно більше потрібне самим варварам, аніж іспанцям, оскільки несе з собою доброчесність, людяність й істинну релігію, що набагато цінніше від золота і срібла"[5].

Добуті у такий спосіб кошти стали фінансовим фундаментом масштабного процесу первісного нагромадження капіталу, який невдовзі вивів Європу на передові позиції в індустріальній, технологічній та військовій сферах.

У самій лише Іспанії, яка, зрозуміло, найбільше нажилася унаслідок пограбування індіанських цивілізацій, за першу половину XVI ст. у десять разів (!) зросло промислове виробництво, удвоє зменшилися митні збори з трансокеанської торгівлі, в півтора раза (з чотирьох до майже шести мільйонів осіб) збільшилось населення країни.

Важливе значення мало також розширення спектра культивованих європейцями рослин за рахунок культур, освоєних індіанцями. Унаслідок відкриття Америки в раціоні європейців (а отже й азіатів з африканцями) з'явилися томати, квасоля, картопля, маніок, гарбуз, соняшник, какао (й шоколад), ваніль, полуниці, ананас, артишок, авокадо, кукурудза, арахіс, фейхоа, папайя, стручковий перець та індичина з кролятиною, що дало змогу за короткий термін удвоє збільшити продовольчі ресурси планети. Європейську медицину збагатили хінін, стрихнін і кокаїн, сировинні ресурси — каучук (з якого отримують гуму) й агавові хенекен і сизаль (з них і досі виготовляють найкращі канати), естетику — низка чудових декоративних рослин (жоржина, бегонія, фуксія, опунція, кальцеолярія, орхідея).

Відплатив Новий Світ Європі за принесені в Америку епідемії і своїм інфекційним "аналогом" — сифілісом.

Однак не можна оцінювати наслідки завоювання та колонізації Америки виключно негативно і для самого Нового Світу. Саме завдяки європейцям індіанці доповнили свій продовольчий потенціал пшеницею, житом, рисом, кавою, горохом, цибулею, морквою, буряком, капустою, яблуками, лимонами, апельсинами, сливами, гранатами, оливами та іншими рослинними культурами. У 1554 р. єпископ Васко де Кірога (1470—1565) привіз до Центральної Америки саджанці бананового дерева, яке настільки успішно тут прижилося, що більшість латиноамериканських країн і досі іменують "банановими республіками", оскільки саме банани становлять основу їхньої економіки та експортного потенціалу. Додатковим сировинним стимулом для розвитку місцевого ткацтва стала культивація льону, який також завезли до Америки європейці. Завдяки запозиченій у Старого Світу культурі скотарства (корови й бики, свині, вівці, кози, коні, віслюки та мули тощо) мешканці Нового Світу урізноманітнили свій, у минулому переважно вегетаріанський, раціон калорійним м'ясом, почали вживати молоко та молочні продукти, дістали зручний транспорт, почали завдяки наявності тяглової худоби розвивати орне рільництво. Справжню технологічну революцію пережив господарський комплекс Нового Світу з поширенням в Америці заліза й залізних інструментів, колеса, ножиць, цементу, вітряків і млинів. Індіанці познайомилися з науковими досягненнями Старого Світу, алфавітним письмом, книгодрукуванням[6], мореплавством, а їхній побут збагатили гребінці та "венеціанські" дзеркала.

Загалом, за часів колоніального іспано-португальського панування в Америці було відкрито 23 університети.

Небаченими темпами росли в Новому Світі міста: їх за перше століття конкісти в іспано-португальських колоніях Америки з'явилось більш як 200 (Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко, Гавана, Санть-яго-де-Гватемала, Сан-Сальвадор, Сантьяго-де-Леон-де-Каракас, Санта-фе-де-Богота, "місто королів" Сьюдад-де-лос-Реєс (сучасна Ліма), Буенос-Айрес, Асунсьйон, Оропеса-де-Потосі, Чукісака, Сантьяго-де-Чілі, Сан-Пауло, Ріо-де-Жанейро, Новий Мехіко, Ла-Пас, Кочабамба, Таріха та ін.). Тоді ж у новозахоплених землях було споруджено 500 католицьких монастирів, які сприяли не лише поширенню християнства серед індіанців, а й залученню Ново­го Світу до традицій кам'яного європейського зодчества.

Після Великих Географічних відкриттів світ змінився по обидва боки Атлантики, Він збагатився харчовими ресурсами, ідеями, тех­нологіями, науковими знаннями, і внесок індіанців Доколумбової Америки у ці революційні зрушення був вагомим і відчутним.