Суспільно-політичне життя.
Основою традиційної соціальної структури муїсків була система племен (усього їх налічувалося 56), проте поступово на плато Східної Кордильєри сформувалося дев'ять осередків державно-політичної інтеграції, серед яких уже в XII—XIII ст.
виявилися перші ознаки централізаторських обУ єдну вальних тенденцій.Спочатку найвпливовішим з усіх муїських вождів вважався усаке (бсаке —"обраний головним") області Гуатавіта (в долині Нейва, розташованій у верхів'ях ріки Богота, на заході "країни муїсків" — на землях сучасного колумбійського департаменту Кундінамарка). Пізніше посилився усаке іншої північномуїської держави Тунха (Дзунсакуа або Чунза) на ім'я
Гаранчача. Йому вдалося підкорити кілька навколишніх му- їських родів і драконівськими методами навести на підвладних територіях зразковий порядок та дисципліну серед чиновницького апарату. Зокрема, згадана хроніка "Долина замків" свідчить, що Гаранчача був "великим тираном і не дозволяв говорити з ним інакше, як припавши грудьми до землі. Суворо карав він навіть за незначні проступки, накладав на підданих непосильні податі, а тих, хто не сплачував
_ „16 їх, вішав або саджав на палю
Здійсненню ідеї державної централізації сприяла також релігійно- політична реформа Гаранчачі, шо передбачала запровадження у Тунсі єдиного офіційного культу сонцепоклонства. На честь великого Сонця у священній долині Ірака (на березі р. Согамосо) був споруджений грандіозний храмовий комплекс, куди Гаранчача періодично здійснював пишні паломництва, шо супроводжувалися масштабними жертвопринесеннями (у тому числі людськими).
Логічним продовженням централізаторської діяльності Гаранчачі було царювання наступного тунхаського усаке — Мічуа (? — 1490). Проте на відміну від своїх попередників цей правитель уже не мав проблем із власними підданими, а тому вирішив спрямувати накопичений у Дзунсакуа воєнно-політичний потенціал на масштабні зовнішні завоювання.
Спочатку воєнно-територіальна експансія Мічуа відбувалася цілком успішно. її результативність гарантували надійний тил, добре організована армія та вишколений чиновницький апарат. Стосовно сусідів, котрі виявляли непокору, Мічуа діяв жорстко. Дон Хуан де Гуатавіта писав із цього приводу, що, намагаючись "силою зброї поневолити сусідів", Мічуа рубав голови розгромленим правителям і полководцям, а також "захисникам давніх вольностей"(тобто прихильникам незалежності окремих муїських племен), "а їхніх підданих калічив, відрізаючи їм носи, вуха, руки й ноги; творив інші жорстокості" . Застосовуючи такі криваві методи, Мічуа спромігся об'єднати під своєю владою землі дев'яти незалежних у минулому муїських племен (тута, мо- тафіта, рамірікі, турмеке, тібана, тенса, гарагоа, сомондоко й сора), паралізувавши їхню волю до опору. Однак...
Перепоною до подальшого розширення володінь Дзунсакуа став гордий правитель іншого муїського царства Богота {Факата) на ім'я Сагуанмачіка ("Розлючена пума", 1470—
1490). Факата здавна славилася родючими, благодатними грунтами, а "від предків дісталося йому сильне військо" . Щоправда, формально держава Богота перебувала у васальній залежності від великого усаке Гуатавіти. Данина, якою він обкладав своїх васалів, була настільки обтяжливою, що Сагуанмачіка доволі швидко зумів знайти собі союзників (царства Сутагао й Паска). Спільними зусиллями вони розгромили гуатавітянське військо у битві, що відбулася поблизу Боготи.
Ситуацію спробував використати на свою користь Мічуа. Порушення Сагуанмачікою васальних зобов'язань він використав як ідеальний привід для втручання у регіональне протистояння. Відгукнувшись на прохання усаке Гуатавіти "про допомогу", посли Мічуа у 1474 р. прибули до Сагуан- мачіки з претензіями, однак сіпа ("розпорядник майна" — таким був офіційний титул володаря Боготи) навіть не захотів розмовляти з тунхаськими кеме ("послами"), прогнавши їх під образливі виклики та улюлюкання натовпу.
З точки зору дипломатичної етики муїсків, таке поводження з кеме виглядало як найжахливіша образа стосовно Мічуа, тому не дивно, що того ж 1474 р., "вирішивши покарати нахабу, Мічуа з військом у 40 тис. бійців вирушив проти недруга" . Однак Сагуанмачіка також мав потужне військо, до того ж його підтримували союзники — Сутагао й Паска. Тому цього разу Мічуа не зважився вступити у бій, а вирішив краще підготуватися до війни. Підготовка тривала 16 років, що дало змогу Сагуанмачіці та іншим муїським усаке зміцнити свої тили.
Урешті-решт, наприкінці XV ст. в землях чібча-муїсків сформувалося п'ять доволі стабільних політичних утворень ранньодержавного типу. Кожне з них прагнуло до власної регіональної гегемонії.
1. Держава Дзунсакуа (Тунха), яка контролювала племена тута, мотафіта, рамірікі, турмеке, тібая, тенса, гарагоа, сомондоко, сора та ін. і, за оцінкою Г. Хіменеса де Кесади,
21
"могла виставити 40 тис. вояків" . Клановим тотемом тун- хаських правителів вважався "цар птахів" орел, що свідчило про високий статус місцевих володарів у міждинастичній ієрархії муїсків,
2. Держава Факата (Богота), яка завдяки зусиллям Сагуанмачіки об'єднувала на той час землі 18 муїських пле-
Цивілізація чібча-муїсків
1 — Гуатавіта; 2 — Тунха (Дзунсакуа); 3 — Богота (Факата); 4 — Тундама (Дуїтама);
5 — Согамосо (Сугунмуксі); 6 — Гуанента
мен (гуачета, чоконта, сіміхака, немокон, чіа, суба, тібакуй, паска, субачоке, какеса, тенсака, ебаке, гуаска, сіпакіпа, фу- сагасуга, абате, фоска, паго), серед яких домінувало плем'я чіа (з них походили факатські сіпи). До 1590 р., коли під контролем Боготи опинилися 2/3 Східнокордильєрського плато, її армія, за даними того ж Г. X. де Кесади, налічувала близько 60 тис. вояків, проте постійні війни з грізними панче (з ними Богота мала спільний кордон), а також перманентні збройні виступи підвладних племен, "котрі ніяк не
22 бажали змиритися з важким рабством" , не давали можливості сіпі довести справу до загальномуїського об'єднання.
Цим негайно скористалися інші учасники регіональної ба- гатополюсної політики.3. Держава Дуїтама (ісп. Тундама), центр якої розміщувався в долині р. Суарес. Дуїтама контролювала 11 інших племен регіону (чікамоча, суата, окавіта, онсага, сатіва, чіта- гото, суса, серінса, тутаса, турачоке, ікабеско). Свою столицю дуїти звели на вершині крутого пагорба Дуїтама (звідси й назва держави), що давало змогу їм за необхідності доволі успішно оборонятися, спираючись на потужні природні та штучні фортифікаційні споруди. Завдяки цим обставинам вони могли протистояти агресивним намірам своїх сусідів, а за сприятливої нагоди й самі здійснювали успішну зовнішню воєнно-територіальну експансію.
3. Держава Сугунмуксі (Суамокса,ісп. Согамосо) — "Прихована", економічна міць котрої базувалася на потужних покладах природних смарагдів гори Ірака, неподалік якої розміщувалася столиця цього політичного утворення, що мала таку ж назву. Правляча в Іраці династія виводила себе від самого Бочіки, її клановим тотемом була пума, тож лідери Сугунмуксі мали неабиякий авторитет серед сусідніх племен. Ш ість із них (гамеса, фірафітоба, бусбанса, тобаса, тока і песка) навіть визнавали себе підданими согамосців і сплачували їм регулярну данину. Важливим чинником, що сприяв зміцненню економічної могутності Сугунмуксі, був "споруджений на людській крові" знаменитий храм Сонця, на адресу якого муїські усаке, а також численні прочани з усіх земель "чібча-людей", періодично надсилали щедрі пожертвування. Це давало можливість державі Сугунмуксі, попри невеликий воєнний потенціал, зберігати свій політичний суверенітет й територіальну цілісність, не вдаючися до військового протистояння зі своїми сусідами.
4. Держава Гуанента ("поля народу гуане"), розташована на північній окраїні плато Богота. Являла собою конфедеративний союз 12-ти союзних племен (ямата, санкотео, караото, котіско, сіскота, хуагета, бокоре, буртарегуа, мака- регуа, чалале, пойма й поасаке), пов'язаних спільними господарськими інтересами, зокрема наявністю спільної іригаційної системи — надійної бази високоефективної культури поливного землеробства.
Розгалужена мережа відвідних каналів, комплекс штучних водоймищ, доповнених рільничими терасами на гірських схилах, давали змогу конфедератам Гуаненти успішно розвивати своє господарство, утримувати численні збройні сили й тим самим убезпечити себе від територіальних зазіхань з боку своїх південних сусідів (муїсків інших родів), а також первісної варварської периферії.Решта суверенних муїських племен (сачіка, тінхака, чіпата, сабоя та ін.) були надто мікроскопічними, шоб суттєво впливати на регіональну політику.
Кожне "царство"(усака) муїсків мало свої інтереси, свою специфіку внутрішнього воєнно-політичного та соціально- економічного устрою, проте їхня загальна типологія була доволі схожою, що дає підстави для певних узагальнень. Кожну із держав муїсків очолював свій усаке — спадковий верховний правитель, владу якого гарантували сакральний ста-
тус, військо і централізований апарат чиновників, котрих правитель призначав особисто. Пояснювалося це тим, що "правителі були людьми найшляхетнішої та найдавнішої
вони вели
. Для кож
крові, вони високо стояли над простим народом^ бесіди з богами і їм була дарована магічна сила"ного муїска вважалося страшним святотатством глянути на свого усаке. Все, що оточувало правителя, вважалося священним. Перш ніж заговорити з володарем треба було спочатку подарувати йому цінний подарунок (наприклад кольоровий плащ), потім упасти перед ним на коліна, повернутися до правителя спиною і лише тоді звертатися до нього.
Наступну сходинку у соціальній піраміді займали сібін тіба — спадкова знать, аристократична еліта суспільства, з якої формувалися вищі урядові й управлінські інституції, а також дорадчі органи при усаке.
До складу центрального уряду муїського царства, окрім самого правителя, входили царський "глашатай", верховний збирач податків і скарбник.
Важливою складовою муїського політичного організму виступала, звичайно, армія, що комплектувалася на професійній основі із "найхоробріших" простолюдинів.
Зведені у невеликі підрозділи (кожен із них налічував 50 вояків) гор- лорізи-дружинники звалися гуеча ("смертоносні"). Одним своїм виглядом вони наводили жах на супротивника. Гуеча голили голови обсидіановими ножами, розмальовували себе червоною і чорною фарбами (символами крові і смерті). У вуха, носи, губи й щоки вони вставляли тонкі золоті спиці за кількістю убитих або захоплених у полон ворогів.За свідченнями очевидців, голови деяких найуспішніших вояків щетинилися, немов у дикобразів.
За свою службу гуеча отримували від володарів коштовні подарунки, наложниць, їх призначали на прибуткові посади (скажімо, намісника у новозавойованих землях) і т. ін.
Усаке, сібін тіба й гуеча утворювали соціально-політичну верхівку в кожній муїській державі. Вони жили у просторих дерев'яних будинках з персональними лазнями та коморами для одягу, харчів і зброї, мали відповідно до свого рангу та заслуг багато дружин і наложниць (у наймогутніших 24
усаке їхня кількість іноді сягала 400) , носили золоті прикраси ("утіху богів"), виготовлені з тонкої тканини, прикра-
шені кольоровими малюнками бавовняні "плащі"(бой), споживали ніжну оленину. Представники верхівки не платили ніяких податей, оскільки служили державі й отримували за це відповідне матеріальне забезпечення.
Зрозуміло, що муїски простолюдини жили значно скромніше. Вони мали працювати, платити "податі"(тамза) золотом, сільгосппродуктами й тканинами, виконувати на користь держави відробіткові повинності. Простолюдини мешкали у скромних оселях , носили тільки білі плащі з грубої тканини, їм суворо заборонялося споживати оленину. Податками обкладалися прибутки від землеробства й ремесла, полювання та рибальства, торгівлі й соляних промислів тощо.
Основу харчового раціону муїсків складали кукурудзяний бульйон, хліб та каша з непросіяного маїсового борошна, варені й печені клубні бульбових культур, коржі з борошна кіноа, варене, копчене чи смажене м'ясо й риба. Решту плодів (як і мед) споживали, як правило, свіжими. Пили муїски воду і тільки у свята — маїсову брагу (чіча).
Жили простолюдини "общинами"(сібін), які колективно розпоряджалися землею (кожна сім'я отримувала в користування земельну ділянку). Очолював общину обраний староста, який виконував роль посередника між общиною і представниками державної влади й стежив за тим, щоб його "підлеглі" своєчасно виконували свої зобов'язання перед державою (сплата податків, виконання повинностей, дотримання законів тощо). Як наслідок, муїска-простолюдин в усьому залежав від общини, і найсуворішим покаранням для нього було вигнання з общини, оскільки тоді, за словами П. Агуадо, "ніхто в його селищі й околиці не дав би йому заміж дочок, не допоміг би в роботі на полі чи в інших спра-
27 вах, не став би з ним розмовляти" . Судячи з того, що абсолютна більшість муїсків, за свідченнями конкістадорів, не виказувала особливої войовничості, віддаючи перевагу мирним заняттяхМ (насамперед, торгівлі), володарювати над ними було не складно.
Найнижчу сходинку в соціальній ієрархії муїсків займали купкуа — раби, які "не мали... ніяких прав, окрім одного — померти, коли цього забажає їхній господар і повелитель" . Рабів "здобували" у війнах, після чого купкуа з числа полонених служили носіями й домашніми слугами, жінки-поло- нянки ставали наложницями, а "найшляхетніших бранців
залишали для жертвопринесень на випадок закладки нового будинку правителя чи храму або на випадок битви й перемоги" . Якщо ж у полон потрапляв ворожий усаке, йому виколювали очі та "лишали живим, щоб знущатися з нього
„зо у дні великих свят
Навіть поверховий огляд порядків, що панували в державах муїсків, вражає своєю жорстокістю. За несвоєчасну сплату податків до дверей боржника прив'язували пуму із царського зоопарку, до якої приставляли спеціального чиновника. Винний у несплаті мав годувати дику кішку та її прислужника, він фізично не міг потрапити до своєї домівки аж до повного розрахування з державою. Якщо ж на всіх боржників царських пум не вистачало, тоді збирачі податків заливали водою домашнє вогнище винуватця. Під загрозою смерті нещасний не мав права розводити у домі багаття, доки не сплатить усе належне. За спробу носити одяг вищого рангу винного примушували протягом п'яти днів поститися й стояти на колінах з випростаними вперед руками. Злодіїв били палицями або заливали їм очі добре приперченою водою, а тим, хто вдруге порушував закон, відрубували руки, відрізали носи та вуха або виколювали очі. В разі прямого непослуху владі "бунтівників" саджали на палю, кидали на поталу хижакам або опускали до глибокої ями з водою, де плавали отруйні змії. Так само чинили зі зрадниками, а боягузів змушували носити жіночий одяг.
Були серед покарань і дешо екзотичні. Зокрема, злодія, якого втретє ловили "на гарячому", силою примушували глянути в очі правителю, після чого винний у такому святотатстві, як правило, закінчував життя самогубством, оскільки він ставав "морально прокаженим": з ним ніхто не хотів спілкуватися, його кидала навіть власна родина.
Таким чином, суспільство муїсків являло собою вкрай жорстко ранжовану соціальну піраміду, в якій кожен начальник ставав буквально богом для підлеглих. Тоді як простолюдини з ранку до вечора поливали поля своїм потом, а раби чекали, коли їх принесуть у жертву, правителі жили у дерев'яних палацах, збудованих із могутніх стовбурів дерева гуаякана, прикрашених ізсередини різьбою та настінними малюнками й облицьованих іззовні золотими пластинами» Еліта носила одяг, прикрашений золотом, не платила податі й постійно фарбувала довге волосся в чорний колір (сивина вважалася ознакою простолюдина). В умовах, коли, перш
ніж звернутися до правителя, треба було вручити йому цінний подарунок, якось важко уявити, щоб і чиновники нижчого рангу обходилися без такого узаконеного хабара при спілкуванні з підлеглими. І всю цю систему надійно охороняли озброєні списами й палицями, захищені шкіряними щитами, обладунками й шоломами, розмальовані, бритоголові гуеча. Зрозуміло, що тримати таку ситуацію під контролем виключно силовими методами — шлях малоперс- пективний, і це чудово розуміла муїська владна еліта, а тому роль інших стабілізаційних чинників вона аж ніяк не відкидала. Йдеться про релігію і традиційний для всієї Доколумбової Америки вищий принцип справедливості: "За все треба платити".
Безперечно, верхівка муїсків жила набагато краше, аніж їхні одноплемінники. Усаке навіть пересувалися своїми володіннями не пішки, як інші, а на масивних дерев'яних ношах, оббитих золотом, у супроводі численного почту, шо очишав володареві дорогу від каміння й сміття, розганяв зайвих зівак та устилав шлях бавовняними плашами й квітами. Проте не варто забувати й про ті випробовування, шо їх мав пройти виходець з еліти до того, перш ніж насолоджуватися казковою (з точки зору простолюдина) розкішшю.
Кожен муїск-юнак, якому виповнилося 15 років, мав пройти своєрідний обряд ініціації. Його зачиняли у темній кімнаті без вікон і там, у цілковитій темряві, жерці "розкривали адепту таємниці давніх обрядів і церемоній" . Для простолюдина таке "ув'язнення" тривало 20 днів, і цим справа завершувалася. Для юнаків шляхетного походження обряд посвяти тривав значно довше — кілька місяців (його термін залежав від статусу майбутнього члена сібін тіба). Особливо суворі випробовування випадали під час посвяти на долю претендентів на верховну владу — дітей усаке. "Майбутніх же правителів ще в отроцтві відвозили до відлюдних храмів, де вони жили багато років. Затворництво це було дуже суворим. Спадкоємцеві заборонялося дивитися на сонце, тому він виходив з домівки лише вночі; під страхом жорстокого покарання він мав уникати контактів з жінками. У певні дні жерці били свого вихованця важкими палицями. Тільки-но юнакові виповнювалося 16 років, йому просвердлювали вуха й ніздрі та всиляли в них золоті підвіски... Усі ці випробовування гартували тіло й душу шляхетних затворників. Лише пройшовши суворі випробовування могли вони справедливо, достойно й мудро керувати своїми підданими" .
Еще по теме Суспільно-політичне життя.:
- Релігійне життя.
- Типологія та специфіка цивілізацій Доколумбової Америки.
- Троїста конфедерація" напередодні конкісти.
- Цивілізація міштеків.
- КАМ’ЯНИЙ ВІК У ЄВРОПІ.
- Арауканські війни.
- НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
- Етногенез астеків. Астецькі мандри.
- НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
- II. Великі держави старовинного Сходу.
- РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
- РОЗДІЛ І. ДОКОЛУМБОВІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ МЕЗОАМЕРИКИ
- Реформи Пачакутека: створення імперії.
- Імперія інків напередодні конкісти.
- ЦИВИЛИЗАЦИОННАЯ СТРУКТУРА СОВРЕМЕННОГО МИРА. В 3-х томах. Том II. МАКРОХРИСТИАНСКИЙ МИР В ЭПОХУ ГЛОБАЛИЗАЦИИ. Под редакцией академика НАН Украины Ю. Н. ПАХОМОВА и доктора философских наук Ю. В. ПАВЛЕНКО ПРОЕКТ «НАУКОВА КНИГА» КИЕВ НАУКОВА ДУМКА 2007, 2007
- НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
- ЗМІСТ.