<<
>>

Суспільно-політичне життя.

Осно­вою традиційної соціальної структури муїсків була система племен (усього їх налічувалося 56), проте поступово на пла­то Східної Кордильєри сформувалося дев'ять осередків дер­жавно-політичної інтеграції, серед яких уже в XII—XIII ст.

виявилися перші ознаки централізаторських обУ єдну вальних тенденцій.

Спочатку найвпливовішим з усіх муїських вождів вважав­ся усаке (бсаке —"обраний головним") області Гуатавіта (в долині Нейва, розташованій у верхів'ях ріки Богота, на за­ході "країни муїсків" — на землях сучасного колумбійсько­го департаменту Кундінамарка). Пізніше посилився усаке іншої північномуїської держави Тунха (Дзунсакуа або Чунза) на ім'я

Гаранчача. Йому вдалося підкорити кілька навколишніх му- їських родів і драконівськими методами навести на підвлад­них територіях зразковий порядок та дисципліну серед чиновницького апарату. Зокрема, згадана хроніка "Долина замків" свідчить, що Гаранчача був "великим тираном і не дозволяв говорити з ним інакше, як припавши грудьми до землі. Суворо карав він навіть за незначні проступки, накла­дав на підданих непосильні податі, а тих, хто не сплачував

_ „16 їх, вішав або саджав на палю

Здійсненню ідеї державної централізації сприяла також релігійно- політична реформа Гаранчачі, шо передбачала запровадження у Тунсі єдиного офіційного культу сонцепоклонства. На честь великого Сонця у священній долині Ірака (на березі р. Согамосо) був споруд­жений грандіозний храмовий комплекс, куди Гаранчача періодично здійснював пишні паломництва, шо супроводжувалися масштабними жертвопринесеннями (у тому числі людськими).

Логічним продовженням централізаторської діяльності Гаранчачі було царювання наступного тунхаського усаке — Мічуа (? — 1490). Проте на відміну від своїх попередників цей правитель уже не мав проблем із власними підданими, а тому вирішив спрямувати накопичений у Дзунсакуа воєнно-політичний потенціал на масштабні зовнішні завою­вання.

Спочатку воєнно-територіальна експансія Мічуа відбува­лася цілком успішно. її результативність гарантували надій­ний тил, добре організована армія та вишколений чинов­ницький апарат. Стосовно сусідів, котрі виявляли непокору, Мічуа діяв жорстко. Дон Хуан де Гуатавіта писав із цього приводу, що, намагаючись "силою зброї поневолити сусі­дів", Мічуа рубав голови розгромленим правителям і полко­водцям, а також "захисникам давніх вольностей"(тобто прихильникам незалежності окремих муїських племен), "а їхніх підданих калічив, відрізаючи їм носи, вуха, руки й но­ги; творив інші жорстокості" . Застосовуючи такі криваві методи, Мічуа спромігся об'єднати під своєю владою землі дев'яти незалежних у минулому муїських племен (тута, мо- тафіта, рамірікі, турмеке, тібана, тенса, гарагоа, сомондоко й сора), паралізувавши їхню волю до опору. Однак...

Перепоною до подальшого розширення володінь Дзунсакуа став гордий правитель іншого муїського царства Богота {Факата) на ім'я Сагуанмачіка ("Розлючена пума", 1470—

1490). Факата здавна славилася родючими, благодатними грунтами, а "від предків дісталося йому сильне військо" . Щоправда, формально держава Богота перебувала у ва­сальній залежності від великого усаке Гуатавіти. Данина, якою він обкладав своїх васалів, була настільки обтяжли­вою, що Сагуанмачіка доволі швидко зумів знайти собі со­юзників (царства Сутагао й Паска). Спільними зусиллями вони розгромили гуатавітянське військо у битві, що відбула­ся поблизу Боготи.

Ситуацію спробував використати на свою користь Мічуа. Порушення Сагуанмачікою васальних зобов'язань він вико­ристав як ідеальний привід для втручання у регіональне протистояння. Відгукнувшись на прохання усаке Гуатавіти "про допомогу", посли Мічуа у 1474 р. прибули до Сагуан- мачіки з претензіями, однак сіпа ("розпорядник майна" — таким був офіційний титул володаря Боготи) навіть не за­хотів розмовляти з тунхаськими кеме ("послами"), прогнав­ши їх під образливі виклики та улюлюкання натовпу.

З точки зору дипломатичної етики муїсків, таке повод­ження з кеме виглядало як найжахливіша образа стосовно Мічуа, тому не дивно, що того ж 1474 р., "вирішивши пока­рати нахабу, Мічуа з військом у 40 тис. бійців вирушив про­ти недруга" . Однак Сагуанмачіка також мав потужне вій­сько, до того ж його підтримували союзники — Сутагао й Паска. Тому цього разу Мічуа не зважився вступити у бій, а вирішив краще підготуватися до війни. Підготовка тривала 16 років, що дало змогу Сагуанмачіці та іншим муїським усаке зміцнити свої тили.

Урешті-решт, наприкінці XV ст. в землях чібча-муїсків сформувалося п'ять доволі стабільних політичних утворень ранньодержавного типу. Кожне з них прагнуло до власної ре­гіональної гегемонії.

1. Держава Дзунсакуа (Тунха), яка контролювала племе­на тута, мотафіта, рамірікі, турмеке, тібая, тенса, гарагоа, сомондоко, сора та ін. і, за оцінкою Г. Хіменеса де Кесади,

21

"могла виставити 40 тис. вояків" . Клановим тотемом тун- хаських правителів вважався "цар птахів" орел, що свідчило про високий статус місцевих володарів у міждинастичній ієрархії муїсків,

2. Держава Факата (Богота), яка завдяки зусиллям Сагуанмачіки об'єднувала на той час землі 18 муїських пле-

Цивілізація чібча-муїсків

1 — Гуатавіта; 2 — Тунха (Дзунсакуа); 3 — Богота (Факата); 4 — Тундама (Дуїтама);

5 — Согамосо (Сугунмуксі); 6 — Гуанента

мен (гуачета, чоконта, сіміхака, немокон, чіа, суба, тібакуй, паска, субачоке, какеса, тенсака, ебаке, гуаска, сіпакіпа, фу- сагасуга, абате, фоска, паго), серед яких домінувало плем'я чіа (з них походили факатські сіпи). До 1590 р., коли під контролем Боготи опинилися 2/3 Східнокордильєрського плато, її армія, за даними того ж Г. X. де Кесади, налічува­ла близько 60 тис. вояків, проте постійні війни з грізними панче (з ними Богота мала спільний кордон), а також пер­манентні збройні виступи підвладних племен, "котрі ніяк не

22 бажали змиритися з важким рабством" , не давали можли­вості сіпі довести справу до загальномуїського об'єднання.

Цим негайно скористалися інші учасники регіональної ба- гатополюсної політики.

3. Держава Дуїтама (ісп. Тундама), центр якої розміщу­вався в долині р. Суарес. Дуїтама контролювала 11 інших племен регіону (чікамоча, суата, окавіта, онсага, сатіва, чіта- гото, суса, серінса, тутаса, турачоке, ікабеско). Свою столи­цю дуїти звели на вершині крутого пагорба Дуїтама (звідси й назва держави), що давало змогу їм за необхідності доволі успішно оборонятися, спираючись на потужні природні та штучні фортифікаційні споруди. Завдяки цим обставинам вони могли протистояти агресивним намірам своїх сусідів, а за сприятливої нагоди й самі здійснювали успішну зовніш­ню воєнно-територіальну експансію.

3. Держава Сугунмуксі (Суамокса,ісп. Согамосо) — "Прихована", економічна міць котрої базувалася на потуж­них покладах природних смарагдів гори Ірака, неподалік якої розміщувалася столиця цього політичного утворення, що мала таку ж назву. Правляча в Іраці династія виводила себе від самого Бочіки, її клановим тотемом була пума, тож лідери Сугунмуксі мали неабиякий авторитет серед сусідніх племен. Ш ість із них (гамеса, фірафітоба, бусбанса, тобаса, тока і песка) навіть визнавали себе підданими согамосців і сплачували їм регулярну данину. Важливим чинником, що сприяв зміцненню економічної могутності Сугунмуксі, був "споруджений на людській крові" знаменитий храм Сонця, на адресу якого муїські усаке, а також численні прочани з усіх земель "чібча-людей", періодично надсилали щедрі по­жертвування. Це давало можливість державі Сугунмуксі, по­при невеликий воєнний потенціал, зберігати свій політич­ний суверенітет й територіальну цілісність, не вдаючися до військового протистояння зі своїми сусідами.

4. Держава Гуанента ("поля народу гуане"), розташова­на на північній окраїні плато Богота. Являла собою конфе­деративний союз 12-ти союзних племен (ямата, санкотео, караото, котіско, сіскота, хуагета, бокоре, буртарегуа, мака- регуа, чалале, пойма й поасаке), пов'язаних спільними гос­подарськими інтересами, зокрема наявністю спільної іри­гаційної системи — надійної бази високоефективної культу­ри поливного землеробства.

Розгалужена мережа відвідних каналів, комплекс штучних водоймищ, доповнених рільни­чими терасами на гірських схилах, давали змогу конфедера­там Гуаненти успішно розвивати своє господарство, утриму­вати численні збройні сили й тим самим убезпечити себе від територіальних зазіхань з боку своїх південних сусідів (муїс­ків інших родів), а також первісної варварської периферії.

Решта суверенних муїських племен (сачіка, тінхака, чіпата, сабоя та ін.) були надто мікроскопічними, шоб суттєво впливати на регіональну політику.

Кожне "царство"(усака) муїсків мало свої інтереси, свою специфіку внутрішнього воєнно-політичного та соціально- економічного устрою, проте їхня загальна типологія була доволі схожою, що дає підстави для певних узагальнень. Кожну із держав муїсків очолював свій усаке — спадковий вер­ховний правитель, владу якого гарантували сакральний ста-

тус, військо і централізований апарат чиновників, котрих правитель призначав особисто. Пояснювалося це тим, що "правителі були людьми найшляхетнішої та найдавнішої

вони вели

. Для кож­

крові, вони високо стояли над простим народом^ бесіди з богами і їм була дарована магічна сила"ного муїска вважалося страшним святотатством глянути на свого усаке. Все, що оточувало правителя, вважалося свя­щенним. Перш ніж заговорити з володарем треба було спо­чатку подарувати йому цінний подарунок (наприклад кольо­ровий плащ), потім упасти перед ним на коліна, повернути­ся до правителя спиною і лише тоді звертатися до нього.

Наступну сходинку у соціальній піраміді займали сібін тіба — спадкова знать, аристократична еліта суспільства, з якої формувалися вищі урядові й управлінські інституції, а також дорадчі органи при усаке.

До складу центрального уряду муїського царства, окрім самого правителя, входили царський "глашатай", верховний збирач податків і скарбник.

Важливою складовою муїського політичного організму виступала, звичайно, армія, що комплектувалася на профе­сійній основі із "найхоробріших" простолюдинів.

Зведені у невеликі підрозділи (кожен із них налічував 50 вояків) гор- лорізи-дружинники звалися гуеча ("смертоносні"). Одним своїм виглядом вони наводили жах на супротивника. Гуеча голили голови обсидіановими ножами, розмальовували себе червоною і чорною фарбами (символами крові і смерті). У вуха, носи, губи й щоки вони вставляли тонкі золоті спиці за кількістю убитих або захоплених у полон ворогів.

За свідченнями очевидців, голови деяких найуспішніших вояків щетинилися, немов у дикобразів.

За свою службу гуеча отримували від володарів коштовні подарунки, наложниць, їх призначали на прибуткові поса­ди (скажімо, намісника у новозавойованих землях) і т. ін.

Усаке, сібін тіба й гуеча утворювали соціально-політичну верхівку в кожній муїській державі. Вони жили у просторих дерев'яних будинках з персональними лазнями та комора­ми для одягу, харчів і зброї, мали відповідно до свого ран­гу та заслуг багато дружин і наложниць (у наймогутніших 24

усаке їхня кількість іноді сягала 400) , носили золоті прик­раси ("утіху богів"), виготовлені з тонкої тканини, прикра-

шені кольоровими малюнками бавовняні "плащі"(бой), споживали ніжну оленину. Представники верхівки не пла­тили ніяких податей, оскільки служили державі й отримува­ли за це відповідне матеріальне забезпечення.

Зрозуміло, що муїски простолюдини жили значно скром­ніше. Вони мали працювати, платити "податі"(тамза) золо­том, сільгосппродуктами й тканинами, виконувати на ко­ристь держави відробіткові повинності. Простолюдини меш­кали у скромних оселях , носили тільки білі плащі з грубої тканини, їм суворо заборонялося споживати оленину. По­датками обкладалися прибутки від землеробства й ремесла, полювання та рибальства, торгівлі й соляних промислів тощо.

Основу харчового раціону муїсків складали кукурудзяний бульйон, хліб та каша з непросіяного маїсового борошна, варені й пе­чені клубні бульбових культур, коржі з борошна кіноа, варене, копче­не чи смажене м'ясо й риба. Решту плодів (як і мед) споживали, як правило, свіжими. Пили муїски воду і тільки у свята — маїсову брагу (чіча).

Жили простолюдини "общинами"(сібін), які колектив­но розпоряджалися землею (кожна сім'я отримувала в ко­ристування земельну ділянку). Очолював общину обраний староста, який виконував роль посередника між общиною і представниками державної влади й стежив за тим, щоб йо­го "підлеглі" своєчасно виконували свої зобов'язання перед державою (сплата податків, виконання повинностей, дотри­мання законів тощо). Як наслідок, муїска-простолюдин в усьому залежав від общини, і найсуворішим покаранням для нього було вигнання з общини, оскільки тоді, за словами П. Агуадо, "ніхто в його селищі й околиці не дав би йому заміж дочок, не допоміг би в роботі на полі чи в інших спра-

27 вах, не став би з ним розмовляти" . Судячи з того, що абсо­лютна більшість муїсків, за свідченнями конкістадорів, не виказувала особливої войовничості, віддаючи перевагу мир­ним заняттяхМ (насамперед, торгівлі), володарювати над ними було не складно.

Найнижчу сходинку в соціальній ієрархії муїсків займали купкуа — раби, які "не мали... ніяких прав, окрім одного — померти, коли цього забажає їхній господар і повелитель" . Рабів "здобували" у війнах, після чого купкуа з числа поло­нених служили носіями й домашніми слугами, жінки-поло- нянки ставали наложницями, а "найшляхетніших бранців

залишали для жертвопринесень на випадок закладки нового будинку правителя чи храму або на випадок битви й пере­моги" . Якщо ж у полон потрапляв ворожий усаке, йому виколювали очі та "лишали живим, щоб знущатися з нього

„зо у дні великих свят

Навіть поверховий огляд порядків, що панували в держа­вах муїсків, вражає своєю жорстокістю. За несвоєчасну сплату податків до дверей боржника прив'язували пуму із царського зоопарку, до якої приставляли спеціального чи­новника. Винний у несплаті мав годувати дику кішку та її прислужника, він фізично не міг потрапити до своєї домівки аж до повного розрахування з державою. Якщо ж на всіх боржників царських пум не вистачало, тоді збирачі податків заливали водою домашнє вогнище винуватця. Під загрозою смерті нещасний не мав права розводити у домі багаття, до­ки не сплатить усе належне. За спробу носити одяг вищого рангу винного примушували протягом п'яти днів поститися й стояти на колінах з випростаними вперед руками. Злодіїв били палицями або заливали їм очі добре приперченою во­дою, а тим, хто вдруге порушував закон, відрубували руки, відрізали носи та вуха або виколювали очі. В разі прямого непослуху владі "бунтівників" саджали на палю, кидали на поталу хижакам або опускали до глибокої ями з водою, де плавали отруйні змії. Так само чинили зі зрадниками, а бо­ягузів змушували носити жіночий одяг.

Були серед покарань і дешо екзотичні. Зокрема, злодія, якого втретє ловили "на гарячому", силою примушували глянути в очі пра­вителю, після чого винний у такому святотатстві, як правило, закінчу­вав життя самогубством, оскільки він ставав "морально прокаженим": з ним ніхто не хотів спілкуватися, його кидала навіть власна родина.

Таким чином, суспільство муїсків являло собою вкрай жорстко ранжовану соціальну піраміду, в якій кожен началь­ник ставав буквально богом для підлеглих. Тоді як просто­людини з ранку до вечора поливали поля своїм потом, а раби чекали, коли їх принесуть у жертву, правителі жили у дерев'яних палацах, збудованих із могутніх стовбурів дерева гуаякана, прикрашених ізсередини різьбою та настінними малюнками й облицьованих іззовні золотими пластинами» Еліта носила одяг, прикрашений золотом, не платила податі й постійно фарбувала довге волосся в чорний колір (сивина вважалася ознакою простолюдина). В умовах, коли, перш

ніж звернутися до правителя, треба було вручити йому цінний подарунок, якось важко уявити, щоб і чиновники нижчого рангу обходилися без такого узаконеного хабара при спілкуванні з підлеглими. І всю цю систему надійно охороняли озброєні списами й палицями, захищені шкіря­ними щитами, обладунками й шоломами, розмальовані, бритоголові гуеча. Зрозуміло, що тримати таку ситуацію під контролем виключно силовими методами — шлях малоперс- пективний, і це чудово розуміла муїська владна еліта, а то­му роль інших стабілізаційних чинників вона аж ніяк не відкидала. Йдеться про релігію і традиційний для всієї До­колумбової Америки вищий принцип справедливості: "За все треба платити".

Безперечно, верхівка муїсків жила набагато краше, аніж їхні од­ноплемінники. Усаке навіть пересувалися своїми володіннями не пішки, як інші, а на масивних дерев'яних ношах, оббитих золотом, у супроводі численного почту, шо очишав володареві дорогу від каміння й сміття, розганяв зайвих зівак та устилав шлях бавовняними плашами й квітами. Проте не варто забувати й про ті випробовуван­ня, шо їх мав пройти виходець з еліти до того, перш ніж насолоджу­ватися казковою (з точки зору простолюдина) розкішшю.

Кожен муїск-юнак, якому виповнилося 15 років, мав пройти своєрідний обряд ініціації. Його зачиняли у темній кімнаті без вікон і там, у цілковитій темряві, жерці "розкри­вали адепту таємниці давніх обрядів і церемоній" . Для простолюдина таке "ув'язнення" тривало 20 днів, і цим справа завершувалася. Для юнаків шляхетного походження обряд посвяти тривав значно довше — кілька місяців (його термін залежав від статусу майбутнього члена сібін тіба). Особливо суворі випробовування випадали під час посвяти на долю претендентів на верховну владу — дітей усаке. "Майбутніх же правителів ще в отроцтві відвозили до від­людних храмів, де вони жили багато років. Затворництво це було дуже суворим. Спадкоємцеві заборонялося дивитися на сонце, тому він виходив з домівки лише вночі; під страхом жорстокого покарання він мав уникати контактів з жінками. У певні дні жерці били свого вихованця важкими палицями. Тільки-но юнакові виповнювалося 16 років, йому просверд­лювали вуха й ніздрі та всиляли в них золоті підвіски... Усі ці випробовування гартували тіло й душу шляхетних затвор­ників. Лише пройшовши суворі випробовування могли вони справедливо, достойно й мудро керувати своїми підданими" .

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Суспільно-політичне життя.:

  1. Релігійне життя.
  2. Типологія та специфіка цивілізацій Доколумбової Америки.
  3. Троїста конфедерація" напере­додні конкісти.
  4. Цивілізація міштеків.
  5. КАМ’ЯНИЙ ВІК У ЄВРОПІ.
  6. Арауканські війни.
  7. НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
  8. Етногенез астеків. Астецькі мандри.
  9. НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
  10. II. Великі держави старовинного Сходу.
  11. РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
  12. РОЗДІЛ І. ДОКОЛУМБОВІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ МЕЗОАМЕРИКИ
  13. Реформи Пачакутека: створення імперії.
  14. Імперія інків напередодні конкісти.
  15. ЦИВИЛИЗАЦИОННАЯ СТРУКТУРА СОВРЕМЕННОГО МИРА. В 3-х томах. Том II. МАКРОХРИСТИАНСКИЙ МИР В ЭПОХУ ГЛОБАЛИЗАЦИИ. Под редакцией академика НАН Украины Ю. Н. ПАХОМОВА и доктора философских наук Ю. В. ПАВЛЕНКО ПРОЕКТ «НАУКОВА КНИГА» КИЕВ НАУКОВА ДУМКА 2007, 2007
  16. НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
  17. ЗМІСТ.