Тавантінсую після завершення "ве­ликих завоювань".

Після знищення опонентів із числа став­леників Чуїкі Окльо, 11-м сапа-інкою Тавантінсую був про-

голошений Вайна Капак (1493—1527). Однак на час смерті свого батька-імператора він ще не досяг повноліття, отож виникла потреба в регентстві.

Внутрішні чвари одразу відгукнулися виступами понево­лених народів, серед яких особливу загрозу інкській геге­монії становили "хоробрі й жорстокі" каранга (каранка), що мешкали на півночі Тавантінсую.

Лемонструючи своє небажання жити піл владою інків, вони ото­чили й знищили місцевий гарнізон імперських військ, причому тіла убитих (разом з тілом місцевого інкського губернатора) з'їли "з вели­ким задоволенням

Організувати каральну експедицію належним чином інки не встигли, тому в битві поблизу гори Котокачі каранга потіснили імперські війська і навіть захопили як трофей золоті ноші Вайна Капака. Лише воєнна хитрість апо Аукі Тома врятувала інків від поразки. Імітувавши відступ, він за­манив каранга у пастку в районі озера Яваркоча, де, скорис­тавшись колосальною чисельною перевагою, оточив і вини­щив 20 тис. повстанців. Проте каранга протягом іще 12 ро­ків уперто чинили опір інкам, аж доки не загинув майже увесь цей народ, так і не скорившись ворогові.

Останній вождь каранга на ім'я Пінта потрапив у полон до інків, де з нього з живого зняли шкіру.

Не кращими поставали перспективи інків у трив&аій війні з царством Кіто, однак тут своє вагоме слово сказала інкська дипломатія. В розпал війни у кітосців раптово помер їхній 15-й ширі Кача. Синів-спадкоємнів у нього не було, і королівський престол могла успадкувати лише старша доч-

ка померлого вождя — царівна Пакча, до якої Вайна Капак одразу ж заслав сватів. Тривала війна давно виснажила кіто, тому пропозиція династичної унії знайшла підтримку в кітоській столиці Кара, що й поставило крапку у війні. Унаслідок династичного шлюбу землі кіто увійшли до Та­вантінсую на засадах широкої автономії, що влаштувало обидві сторони.

Останнім успіхом Вайна Капака став розгром чірігуанів, котрі "їли людське м'ясо, а щоб мати його, здійснювали набіги на сусідні провінції і з'їдали усіх, хто потрапляв до них у полон", а також "пили їхню кров, щоб нічого не пропадало із здобичі" . Найімовірніше, чірігуани (чірівана) являли собою одне з племен згаданих вище войов­ничих гуарані, чия навала на південно-східні кордони імперії стала ше одним вкрай непростим випробовуванням військового потенціалу Тавантінсую.

Ореол "непереможності" інків дещо похитнувся, тому для приду­шення крамоли серед підданих та запобігання можливих антиінкських повстань серед поневолених народів Вайна Капак удався до надзви­чайних дій. Зокрема, як повідомляє Сієса де Леон, для покарання "бунтівників" 11-й сапа-інка наказав сформувати спеціальні загони із захоплених у полон "дикунів", які "служили тільки для того, шоб поїдати засуджених на смерть. Покараними в такий спосіб були головним чином бунтівники. Так ці дикі індіанці поїли під час цієї

97

конкісти багатьох індіанських ватажків" . Така смерть не залишала засудженому ніяких шансів на посмертне життя (бо зникало його тіло), шо дійсно лякало багатьох, але опосередковано свідчило, шо не все у Тавантінсую гаразд.

Драматичні події, що відбулися в імперії інків на зламі XV—XVI ст., глибоко вразили 11-го сапа-інку, і наприкінці свого царювання він наказав перенести імперську столицю із Куско до Кіто, розташованого на півночі країни (саме там Вайна Капак народився). Формально Вайна Капак пояснив свій вчинок бажанням правити "сонячною імперією" з місця, де сонячні промені під час літнього і зимового сон­цестояння падають на землю вертикально. Оскільки в Кіто саме так воно й було (адже тут проходить екватор), 11-й сапа- інка вирішив, мовляв, звідти керувати Тавантінсую. Справжня мета перенесення столиці також видавалася цілком логічною: перенести ставку імператора подалі від можливих нових набігів жахливих первісних чірігуанів. Та невдовзі імперію спіткало ще одне лихо. З півночі до них прийшла якась нечувана смертоносна хвороба, яку принесли в Аме­рику невідомі бородаті, блідошкірі прибульці. Науковці й

досі сперечаються що це було — віспа чи бубонна чума, та, мабуть, це не так уже й важливо. Суть в іншому: від пандемії за лічені місяці вимерло понад 250 тис. імперських підданих. Наляканий цим лихом Вайна Капак устиг перед смертю по­вернути столицю до Куско, але це його вже не врятувало: 1527 р. від епідемії помер спочатку офіційний спадкоємець інкського престолу Нанан Куйочі, а невдовзі й сам Вайна Капак.

Отож, довіру до священного ореолу Куско як "пупа землі" було втрачено, сапа-інка помер, не залишивши офіційного спадкоємця, імперію знекровила епідемія. На такому грунті у Тавантінсую розпочалися криваві усобиці, що призвели до остаточного краху імперії інків.