<<
>>

Типологія та специфіка цивілізацій Доколумбової Америки.

Традиційно, так уже ведеться у сві­товій історіографії, прийнято ділити історію Старого Світу (тобто Євразії та Африки) на східну і західну. Навіть наука така склалася у Європі — сходознавство.

І такий поділ цілком виправданий.

Як соціоісторичне поняття традиційний Схід охоплює собою цивілізації, основами яких виступали: абсолютний примат колектив­них, общинних, кланових, державних інтересів над індивідуальними, значне (іноді навіть тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний тип влади, джерелом існування якої були не податки в західному розумінні (тобто платежі, шо їх сплачують приватні власни­ки державі для виконання нею суспільно необхідних функцій, пов'язаних із захистом кордонів, розробкою законів, підтримкою гро­мадського порядку в країні тошо), а рента державі як тотальному співвласникові всіх засобів виробництва у країні. Європа здавна ро­била ставку на індивіда, розкріпачений індивідуальний інтерес, віль­ний ринок, громадянські свободи, гіперболізоване панування приват­ної власності в економіці; Схід — на колектив, стабільність, прогнозо- ваність, централізовану керованість, сильну державу, розвинену, структуровану систему соціальних гарантій та обмежень тошо.

Відповідними були й якісні особливості соціально-майнової стра­тифікації таких суспільств. На Заході статус особи в суспільстві визна­чала наявність у конкретного індивіда власності: більше майна у влас­ності — виший статус людини, менше (чи взагалі немає) — нижчий. На Сході навпаки — рівень причетності до влади визначав, насампе­ред, суворо регламентований (хоча й у певних межах) обсяг доходів, які отримував індивід від засобів виробництва, шо ними володіла

країна. Тільки причетність до станово-владної структури (точніше, місце в ній) визначала рівень матеріального добробуту людини, а тих, хто намагався вийти за межі негласно (а іноді й гласно) визначених для них споживацьких рамок, влада одразу ставила на місце силою.

Кожен на Сході мав стільки, скільки йому належало за ранжиром, а не скільки він заробив. І хоча в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи ця схема працювала по-різному, непохитність цього закону завжди брала гору, шо влаштовувало як "верхи" (шо цілком зрозуміло), так і "низи", для яких, по-перше, формально не закривався шлях до політичних (а отже й майнових) верхів, а по-дру­ге, частка доходів мала не лише верхню, а й нижню, гарантовану вла­дою, межу, нижче якої держава не мала права "опускати" простолю­дина. Лля того й накопичували східні владики запаси продовольства і т. ін., шоб під час епідемій, воєн чи стихійних лих викинути усе це на ринок чи просто роздати знедоленим співвітчизникам і тим самим підтримати матеріальний статус-кво у соціумі серед підданих.

Навіть поверховий аналіз соціокультурної сутності циві­лізацій Доколумбової Америки наводить на думку, що в ка­нонах світової східно-західної дихотомії загальнолюдського історичного процесу, класичні давньоамериканські цивілізації можна розглядати як один із різновидів культурно-історично­го поступу саме східного типу.

У сучасній науковій літературі таку соціальну структуру назива­ють іше суспільством, базованим на принципах "асиметричної рецип- рокності" (від латинського гесіргосо — "рухати туди-сюди", "давати- повертати"). Йдеться про систему відносин, коли держава спочатку присвоює собі право власності на землю та інші ресурси, але тут же повертає їх безпосереднім виробникам за умови, шо більшу частину часу вони працюватимуть на державу, яка, своєю чергою, бере на се­бе ритуальне керівництво роботами й гарантує безумовний успіх та найвищу ефективність такого виробництва.

Класичні давньоамериканські і традиційні східні цивілі­зації дійсно багато що поєднує. І там, і тут спостерігаємо аб­солютний примат колективних, общинних, державних інте-

4 . .

ресів над індивідуальними , значне (а нерідко и тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний тип вла­ди, джерелом існування якої були не податки, а рента дер­жаві як тотальному співвласникові усіх засобів виробництва в країні.

Як і на традиційному Сході, основою соціальної стратифікації давньоамериканських суспільств був принцип причетності людини до владно-станової структури (точніше її місце в ній), котрий і визначав рівень її добробуту. І тут теж кожен мав стільки, скільки йому "личило" за ранжи­ром, а не скільки він реально заробив. Що ж до західних

прав і свобод індивідуума, приватної власності і громадянсь­кого суспільства, то доколумбові цивілізації про них і гадки не мали. Про які права особи можна вести мову, коли лю­дей десятками тисяч приносили в жертву...

Але ж східні цивілізації мали свою типологію. Класич­ний Китай — це одне, а Індія — зовсім інше. Цивілізації Ве­ликого Євразійського Степу зовсім не схожі на Арабський халіфат, а держави середньовічного Судану суттєво відрізня­ються від Японії і т.ін. І чого в них більше — спільного чи відмінного — це ще питання. А отже зарахувавши (і цілком обгрунтовано) Доколумбову Америку до еволюційного шля­ху східного типу, ми розв'язали лише половину проблеми. А далі починаються непрості питання. Хоч як досліджуй, а відмінностей між Доколумбовою Америкою і будь-якою з тра­диційних цивілізацій Сходу виявляється не менше, ніж усередині самих афро-азійських цивілізацій. Ніде на традиційному Сході часів цивілізації ми не спостерігаємо таких явищ, як десят­ки тисяч людських жертвопринесень, такого масштабу нех­тування особистістю. У жодному зі східних суспільств не було такої разючої диференціації доходів, як у Давній Америці. І попри все це амеріндологи й досі шукають (щоправда, без особливого успіху) бодай один достовірно встановлений факт якихось міжстанових чи міжкласових збройних конфліктів, народних чи селянських повстань, боротьби тих, що поми­рали від голоду, або відданих на заклання кривавим жерцям низів за кращу долю... Чи можна уявити гіпотетичну ситуа­цію, коли будь-яку з країн класичного Сходу (окрім найвід­сталіших районів "Чорної Африки") завоювали б кілька де­сятків європейських конкістадорів-авантюристів, унаслідок чого від місцевої культури лишилися лише спогади, писем­ність забулася, державність зникла, а все населення купка при- шельців перетворила на рабів? Що ж зробило ці цивілізації та­кими вразливими, а войовничих підданих — покірливими?

Досліджуючи специфіку культурно-історичних процесів у суспільствах Доколумбової Америки, варто почати, мабуть, з причин їхнього глобального цивілізаційного відставання від пе­редових соціумів Старого Світу.

Палеоіндіанці потрапили до Америки лише ЗО тис. років тому і спочатку мали заселити та опанувати незнайому, багато в чому ворожу їм територію, а потім уже стати на шлях якісно нового цивілізаційного роз­витку. Це стало однією з причин того, що в цілому народи Доколумбової Америки суттєво відставали в темпах свого

розвитку від своїх сучасників — цивілізацій Європи та Схо­ду. Був у цієї причини й ще один аспект — первинна неза­селеність. Тривала мала заселеність американського конти­ненту давала первісним колективам давніх індіанців мож­ливість упродовж багатьох поколінь розв'язувати всі поточні проблеми відносного перенаселення простою міграцією на нові, ще ніким не освоєні території. За такої ситуації мож­на було не дбати про вдосконалення існуючих господарсь­ких і соціальних систем, про інтенсифікацію харчового ви­робництва, про технологічні новації, оскільки вільних земель цілком вистачало, і розвиватися можна було не "углиб", а "вшир", що, безумовно, істотно гальмувало процеси суспіль­ної еволюції доколумбових індіанців.

І це цілком зрозуміло. Люди не полюбляють змін і тих, хто за них занадто агітує, а тому зважуються на кардинальну перебудову основ власного суспільного й господарського життя лише тоді, коли старі принципи життєустрою себе цілковито вичерпали — і то не завжди. Чому? Бо, по-перше, далеко не всі люди знаходять у собі сили перей­ти на нові рейки буття, і тоді для них перспективи сумні. По-друге, прогрес — це розвиток, а розвиток — це зміни, й отже ціною прог­ресу завжди стає відмова від частини напрацьованої минулими по­коліннями культури й мудрості, а це завжди болісно. Прогрес — це не лише здобутки, а й утрати, тому людство змін не любить, а оскіль­ки вони завжди непередбачувані як для суспільства в цілому, так і для кожної окремої людини, і ніхто точно не знає, шо станеться особисто з ним, з його суспільним оточенням, з дітьми й онуками, якщо зміни почнуться, то й не вітають люди розвитку. Неоднозначними були та­кож наслідки реформ, коли люди переходили від привласнювального до відтворювального господарства або від примітивного підсічно-вог­невого землеробства до його інтенсивніших форм.

І не варто думати, що постраждалих унаслідок тих «реформ» було менше... А тому доки у суспільства лишається щонайменший шанс уникнути якісного роз­витку, будь-який соціум намагається його використати. Що й проде­монстрували аборигени Америки...

Крім того, низька густота населення, шо тривалий час зберігала­ся в Америці завдяки можливостям екстенсивно-експансіоністського розв'язання існуючих проблем , обмежувала інтенсивність контактів між окремими людськими спільнотами, а отже нечисленні індіанські колективи змушені були здебільшого самостійно шукати шляхи вирішення тих проблем, шо розв'язувалися у Старому Світі спільними зусиллями великих народів, котрі при цьому якісно активніше обміню­вались своїми культурно-інтелектуальними, технологічними та соціально-економічними досягненнями й здобутками.

Друга особливість історичного буття людини в Америці (до її відкриття Колумбом) полягає в тому, що із великих

тяглових тварин тут одомашнили тільки ламу (та її родича альпаку), та й то лише у деяких регіонах Південної Амери­ки. Причому навіть її можна було використати як в'ючну тварину в доволі обмежених масштабах, оскільки вона хоча й далекий родич верблюда, проте силою та витривалістю з "кораблем пустелі" змагатися ніяк не може. Отже, населен­ня Давньої Америки було самою природою позбавлене однієї з найсуттєвіших складових продуктивних сил доіндустріальної доби — тяглової худоби, а це означає, що там не знали ані масштабної міжнародної торгівлі, ані орного рільництва, ані достатньої кількості тваринних калорій в організмі праців­ників, ані самих суспільств скотарсько-номадичної спрямо­ваності. А отже й загальна продуктивність праці в цих суспільствах значно поступалася аналогам Старого Світу.

І по-третє... Починати завжди важко, а це означає, що в Доколумбовій Америці первісна периферія ніколи не була пери­ферією, а, навпаки, завжди домінувала, будучи справжнім первісним океаном, генеральним тлом, на якому лише як обме­жені та часто-густо ізольовані анклави поставали території, котрі досягли рівня цивілізації : з державними інститутами, структурованим суспільством, писемністю (а отже й наука­ми, розвинутою історичною пам'яттю тощо).

У доколумбові часи первісна стихія значно переважала цивілізаційні вогни­ща Давньої Америки як кількістю людей, так і військовим потенціалом, а поступаючись цивілізованим сусідам рівнем матеріального добробуту, первісна периферія постійно вияв­ляла тенденцію до агресивного тиску на державні осередки індіанців. За таких обставин боротьба за виживання постій­но ставала для всіх доколумбових цивілізацій основною проблемою, що породжувало війни та мілітаризацію сус­пільства, виснажувало ресурси і часто завершувалося погли­нанням цивілізаційних осередків первісною стихією.

Як повчали одноплемінників майяські жерці, "сова вісник зла, ди­кун — його знамення”.

Це ще більше відкидало Давню Америку назад, спричи­няло не просто стагнацію, не просто загибель людей і ма­теріальних цінностей: руйнувалася сама цивілізація як тип суспільства порівняно з первісним, доцивілізаційним етапом історії людства, повергаючи Давню Америку знову і знову в порочне коло тотальної відсталості.

Серед чинників, що визначали гальмування темпів за­гального цивілізаційного розвитку Доколумбової Америки, не було якоїсь першопричини. Усі вони діяли спільно, по­роджували й посилювали один одного, утворюючи жахли­вий регресивний резонанс, перед яким виявилися безсили­ми всі таланти індіанців: і мужність вояків, і хитрість полі­тиків, і розум науковців, і здоровий глузд виробників.

Отже, не підлягає сумніву той незаперечний і доволі сумний для індіанців факт, що загальний обсяг виробленого на душу населення продукту в Доколумбовій Америці постійно і досить суттєво поступався аналогічним показникам Європи та Азії. Водночас, якщо звернути увагу на масштаби гро­мадських будов, пишність і збитковість ритуалів, а також обсяги престижного споживання верхівки, то суттєвої відмін­ності на різних берегах Атлантики і Тихого океану ми, хоч як це дивно, не зафіксуємо. Отож, сукупний продукт вия­вився в Давній Америці значно меншим, а масштаби влад­ного відчуження — майже однаковими. Зрозуміло, що до­сягти паритету в пишності правлячих інституцій можна було тільки завдяки тотальному обдиранню індіанського просто­люду. То чому ж вони усе це терпіли? Чому їх як баранів ве­ли на бійню, тримали матеріально на рівні напівголодного животіння, тоді як на їхніх очах правляча верхівка жиріла й бавилася шаленими престижними цінностями, викидала гроші на храми, палаци, війни, закопувала справжні скарби у могильниках своїх померлих володарів — а народні бунти суто класового характеру в історії доколумбових цивілізацій науковці шукають-шукають — та все марно? Що ж цемен­тувало такі суспільства? На чому базувалася стабільність таких украй несправедливих з будь-якої точки зору соціумів? Чи, може, бодай якийсь натяк на справедливість у них існував?

Одразу зауважимо, що специфіка цивілізаційного розвитку Доколумбової Америки — проблема ще й досі дискусійна, і розкрити її повністю у межах означеного курсу не уявляєть­ся можливим. Тому ідеї, про які йтиметься нижче, можна розглядати скоріше як гіпотези, а не теорії. Та хіба не з гіпо­тез починається пошук істини?

Щоб виявити стабілізаційні чинники доколумбових цивілізацій Америки науковці пропонують десятки варіантів пояснень. Декотрі з них висувають на перший план релігію. Мовляв люди вірили, що так правильно, що боги каратимуть

за непослух, а тому й жили за тими законами, які запрова­дили "верхи". Однак те ж саме проповідували й релігії Ста­рого Світу, проте це не завадило нашим предкам бунтувати.

Інші пояснюють пасивність індіанців відсутністю альтер­нативи. Мовляв, люди бачили тільки "таке" життя, а отже не могли уявити собі чогось іншого, кращого, справедливішо­го. Та хіба відсутність справедливості могла завадити людям боротися за неї? Хіба цивілізації Старого Світу були взірцем справедливості? Скажімо, за часів, коли китайці вважали се­бе єдиною цивілізацією у світі й не бачили інших альтерна­тив, вони відповіли на безглузде правління Ван Мана по­встанням "Червоних брів" (18—25 рр.), а на розвал Хань- ської імперії — повстанням "Жовтих пов'язок". Аналогічні приклади можна навести і з історії країн Близького Сходу, Китаю доби Середньовіччя, не кажучи вже про Європу.

Деякі "пояснення" (щодо монотонності ландшафтів, примітивності людської природи індіанців і т. ін.) навіть аналізувати не варто, настільки вони одіозні. Глухий кут...

Проте поглянемо на проблему з іншого боку. У суспіль­стві ольмеків той, хто претендував на членство у панівній страті суспільства, мав здійснити самокастрацію; у суспіль­стві майя — частіше жертвувати богам свою кров і брати участь у ритуальних "квіткових війнах"; охочий пробитися нагору в цивілізації Паракас спершу переживав страхітливий ритуал посвяти (удар макамою по голові з наступною трепа­нацією черепа). У суспільстві астеків той, хто прагнув увійти до правлячої еліти, мав спочатку засвоїти навчальний курс у спеціальній школі для знаті, де порядки більше нагадували концтабір, тоді як простолюдин після нетривалих занять міг іти розважатися з куртизанками. Тотонаки приносили в жертву богам своїх дітей, причому знать, вочевидь, мала ро­бити це частіше; сапотецький верховний жрець лише раз за життя мав право на зв'язок із жінкою... Таких прикладів можна навести чимало, вони засвідчують характер чинників, що цементували традиційні суспільства Доколумбової Аме­рики. "За все треба платити", — каже народна мудрість. П оголимося, що давні індіанці довели цю тезу до абсолюту. Хто більше мав, той у доколумбовых цивілізаціях дорожче за це платив, і ніхто силоміць до влади (а отже й матеріального добробуту) нікого не тягнув. А хто не мав ситого життя, багатого одягу та комфортного житла за життя й пишного

мавзолею після смерті, міг тішити себе тим, що протикати риб'ячою кісткою власного язика, аби пожертвувати богам кілька крапель своєї крові, його ніхто й ніколи не приму­сить...

Отже, курс історії цивілізацій Доколумбової Америки ви­світлює процес виникнення, формування, еволюції та краху традиційних індіанських держав від середини II тис. до н.е. (зародження перших давньоамериканських цивілізацій) до XVI—.XVII ст. н.е., коли самостійний цивілізаційний розвиток народів Доколумбової Америки був насильницьки припинений європейськими колонізаторами.

ПРИМІТКИ

^’Скіфами" де Лаєт умовно називав усі далекосхідні кочові народи, що мешкали на північ від Китаю.

2

За приблизними підрахунками раціон тогочасних мешканців Берінгії складався на 60 — 70 % із продуктів полювання (м'яса великих і стад­них тварин), а на 30 — 40 % забезпечувався збиральництвом диких плодів і рослин.

3

За підрахунками палеодемографів Дж. Ніла й Ф. Сальзано, кількість перших прибульців з Берінгії до Америки не перевищувала 400 осіб.

4

Типовий зразок "колективістської” моралі у майя: "Багач, чиє багат­ство общинне, хороший багач; спільне майно — його майно”. (Див.: Тексти колониального периода: Предсказания к дням (Кал. I). 36 // Кнорозов Ю. В. Письменность индейцев майя. М.; Л., 1963. С. 103).

5 Знаменитий конкістадор Берналь Діас у своїх спогадах писав із цього приводу: "Де це чувано, щоб 400 вояків за 1400 годин від батьківщи­ни... вирушили б до грандіозної укріпленої столиці ворога, добре зна­ючи, шо саме там він готує їм неминучу смерть; потім узяли б у по­лон місцевого володаря, вихопивши його з його власного палацу, шо охоронявся тисячами людей; потім публічно стратили б його гене­ралів, а його самого протримали б у кайданах! Велике це диво!”. — ЕгоровД. И. Записки солдата Берналя Диаза дель Кастильйо / Пер. с исп.: В 2 т. Т. І. В погоне за золотом. Ленинград, 1928. С. 171.

6 За підрахунками палеодемографів, навіть на рубежі н.е. кількість мешканців Американського континенту не перевищувала 4 млн осіб, у той час як у самій лише Римській імперії проживало на той момент не менш як 50 млн людей.

7

За доколумбових часів цивілізаційним процесом були охоплені лише 6,2 % території Американського континенту.

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Типологія та специфіка цивілізацій Доколумбової Америки.:

  1. РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
  2. Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник,
  3. Поняття "цивілізації Доколумбо­вої Америки". Специфіка історичного процесу Нового Світу.
  4. Скромницкий А.. Энциклопедия доколумбовой Америки. Часть 1. Южная Америка. Том 1. Хронисты, чиновники, миссионеры, историки XVI-XVII веков в Южной Америке: Биографии. Библиография. Источники. / под ред. А. Скромницкого. — К.: Blok.NOT,2011. — 316 с., 2011
  5. Скромницкий, А. (редактор-составитель), Талах, В. (редактор).. Энциклопедия доколумбовой Америки. Часть 1. Южная Америка. Том 2. Источники XVI-XVII веков по Южной Америке: Хроники. Документы. / под ред. А. Скромницкого. — Киев: Blok.NOT,2012. — 1129 с., 2012
  6. Цивілізація Уарі.
  7. Цивілізація хуастеків.
  8. Цивілізація тотонаків.
  9. Цивілізація ольмеків.
  10. Цивілізація тольтеків.
  11. Цивілізація Наска.
  12. Цивілізація Тіауанако.
  13. Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.
  14. Цивілізація сапотеків.
  15. Цивілізація Теотіуакан.
  16. ЦИВІЛІЗАЦІЯ МАЙЯ
  17. ЦИВІЛІЗАЦІЯ АСТЕКІВ
  18. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ