<<
>>

Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.

Крах Тольтецької імперії з центром у Толлані мав багато наслідків. Частина тольтеків, покинувши Толлан, осіла як плем'я кулуа у місті Кулуакан (неподалік від великого мек­сиканського озера Тескоко).

Інші, як уже зазначалося, пішли на Юкатан. Там вони поневолили майя і створили тольтеко- майяську державність. Решта тольтеків наприкінці XII ст. рушила на південь, де обжила під ім'ям народу піпілів час­тину території Гватемали, Сальвадор та північ Нікарагуа. Водночас центр Мексиканського плоскогір'я (Месета) дуже обезлюдів, і цим одразу скористалися північні сусіди мезо- американців, яких цивілізовані індіанці, починаючи з VIII ст., називали чічімеками ("дикунами", дослівно — "су­чими" або "собачими синами"). Саме вони доконали толь- тецьку цивілізацію, коли у другій половині XII ст. прорва­лися на простори Месети, буквально "затопивши" її упро­довж кількох наступних десятиліть.

Індіанська традиція описує цю навалу як типове "варварське" за­воювання: "У рік "П'ять Тростина" (1159) почали насуватися чічіме- ки. Вони жили як лучники (тобто мисливці), в них не було [постійних] домівок, не було земель [які б вони обробляли], їхнім одягом не були ткані плаші — лише шкури тварин і трави були їхнім убранням". За­гальну кількість "варварів"-чічімеків, шо переселилися до Месети після краху Тольтецької держави, індіанські хроністи оцінювали фан­тастичною цифрою — 3 млн 202 тис. осіб.

Коли у 1168 р. чічімеки захопили Толлан (дощенту його при цьому поруйнувавши та пограбувавши), стало зрозумі­лим, що в центрі Мезоамерики з'явилася нова потужна сила, яка претендує на регіональне домінування.

Строката багатомовна група кочових збиральницько-мисливсь­ких племен, шо осіла в XI—XII ст. на благодатних землях Месети, не являла собою монолітного етнічного угруповання. Самі індіанці роз­глядали чічімеків як сукупність трьох "варварських" народів: отомі, таміме і теочічімеків (або сакачічімеків).

Отомі й теочічімеки, найімовірніше, розмовляли мовами отоманзької мовної сім'ї, а в

таміме дослідники убачають лінгвістичних родичів тольтеків, віднося­чи їх до тано-астецької мовної родини. Єдине, шо їх об'єднувало, це цивілізаційне (а отже й матеріальне) відставання від південних сусідів та примітивна господарська структура, яка базувалася переважно на мисливстві та збиральництві.

Кульмінацією чічімецької територіальної експансії хро­ніки справедливо вважають окупацію Толлану, тому про цей похід ми маємо дещо конкретнішу інформацію. Його керівником і організатором традиція називає Шолотля Те- куаніцина — лідера племені аколхуа ("широкоплечі люди"), яке спочатку домінувало серед теочічімецького відгалужен­ня великочічімецьких орд. Та хоча для культурно-цивіліза- ційного розвитку Мексиканської долини навала "дикунів" виявилася непростим випробовуванням, по сусідству з величними руїнами Теотіуакану й Толлану, під цивілізатор­ським впливом поневоленого пришельцями місцевого осілого населення почали поступово мінятися й самі чічіме- ки. Зокрема, уже за часів Шолотля (індіанські хроністи стве­рджували, що жив він з 1115 аж по 1232 р.) чічімеки опану­вали рільництво, перейшли до осілого способу життя, засвоїли звичай обирати главу племені з одного роду, а наприкінці XII ст. почали будувати свої міста. Першим із них став Ко- атлінчан на східному березі озера Тескоко, однак місцеві умови виявилися, очевидно, несприятливими для аколхуа, і, за різними версіями, у 1224 (чи навіть у 1244 р.), на західно­му березі солоного центральномексиканського озера Теско­ко було засноване ще одне чічімецьке місто — "оточена мурами"Тенаюка, що стала столицею молодої, невеличкої, однак надзвичайно агресивної держави.

Місце для заснування Тенаюки виявилось надзвичайно вдалим. Навколишні території були багаті на дичину і природні джерела води, місцеві печери можна було використовувати як тимчасове готове житло, а сусідній гірський масив Сієрра-деТваделупа служив чудовим природним оборонним комплексом, який захищав Тенаюку від рапто­вого нападу ворогів з боку суходолу.

Так на базі поліетнічного синкретизму на півночі Мезо­америки відновився культурно-цивілізаційний процес і почали відбудовуватися інститути державності в умовах, ко­ли серед чічімецької верхівки дедалі більшу популярність набували тольтецькі та міштецькі традиції.

Тоді ж, приблизно у 1200 р., чічімеки спалили та поруйнували тотонаиьке місто Тахін, тим самим поклавши край спробам відрод­ження тотонацької цивілізації.

Стабільним державним утворенням молоде чічімецьке вождівство, звичайно, назвати важко. Уже наступники Шо­лотля — двоє його рідних синів (можливо — онуків) Но- пальцин і Тлоцин — пересварилися за владу (мабуть, після смерті батька вони просто не змогли поділити престол), і в 1298 р. Тлоцин змушений був, зазнавши поразки, тікати з Тенаюки. Однак покинув він Тенаюку не один, а з числен­ною зграєю войовничих (та ще й розлютованих невдачею) прибічників. Того ж року Тлоцин зі своїми поплічниками заснував місто Тескоко (на протилежному від Тенаюки східному узбережжі однойменного озера), де започаткував власну правлячу династію. Там же у 1298 р. у Тлоцина на­родився син, котрого за гучний голос назвали Кінацином ("Крикуном"), з правлінням якого пов'язані фундамен­тальні культуроносні реформи, що їх пережила у першій половині XIV ст. Чічімецька держава.

Цивілізації Мезоамерики першої половини II тис. н. е.

1 —Цивілізація чічімеків; 2 — Пізня Сапотекія; 3 — Цивілізація міштеків;

4 —Цивілізація хуастеків

Створена Тлоцином та його сином Кінацином нова чічімецька столиця Тескоко стала не лише новим територіаль­ним центром регіону — її розбудовували на нових засадах, і найрельєфніше ознаки драматичних змін проявилися саме в період царювання четвертого чічімецького правителя Кіна-

цина (1318 — 1357). Його державотворча діяльність мала ба­гатоплановий характер. З одного боку, Кінацин мобілізував усі ресурси своєї держави на здійснення успішних завою­вань, оскільки не бачив без цього реальних перспектив для Тескоканської чічімецької державності.

Про перебіг цих воєн ми знаємо небагато (відомо, зокрема, про розгром і загибель тольтецького вождя Кулуакана, який видав раніше свою дочку за Нопальцина, що спричинило протистояння двох чічімецьких державок). Проте добре відомий їхній за­гальний результат: упродовж свого правління "Крикун" зму­сив платити йому данину майже 70 міст і містечок від озера Тескоко до теренів сучасного штату Веракрус (тобто майже до узбережжя Мексиканської затоки) , ставши, таким чи­ном, першим загальночічімецьким гегемоном Центральної Мезоамерики.

Паралельно здійснювалися масштабні внутрішні рефор­ми, метою яких було "піднесення" держави Кінацина до цивілізаційного рівня найрозвинутіших країн регіону. Насад­ження тольтецьких традицій у власній державі розпочав іще батько Кінацина — Тлоцин (1298 — 1318), який встановив тісні зв'язки з авторитетними серед тольтекомовних племен жерцями невеличкого міста Шико. Кінацин на цьому шля­ху, як лідер із твердим характером і залізною волею, діяв ще енергійніше, нерідко парадоксально. Так, він запросив на службу до себе групу міштецьких "науковців", яким дору­чив, за солідну винагороду, передати чічімекам секрети пи­семності та календарних знань, після чого світ побачили перші чічімецькі кодекси, створені, як і міштецькі, за допо­могою піктографічного (малюнкового) письма. Для приско­рення процесу культурного засвоєння своїми співвітчизни­ками передових цивілізаційних досягнень, Кінацин вирішив зректися рідної мови та ввести у своїй державі тольтецьку мову як офіційну, мріючи у такий спосіб швидше запрова­дити всі культурні здобутки завойованих чічімеками народів.

Однак перманентна війна з сусідами, опір підкорених та радикальні реформи розхитували міць і стабільність Теско­канської мікроімперії, а "окультурені" чічімеки, попри всі позитивні наслідки культуртрегерства, почали втрачати те, чим славилися у минулому і чим, власне кажучи, здобули собі владу в долині. Йдеться про єдність та войовничу агре­сивність.

Лінгвістичні новації боляче вдарили по самосвідо-

мості багатьох аколхуа. Інакше кажучи, для збереження воєнно-політичного домінування в регіоні Кінацин потребу­вав "войовничого підживлення", а отже йому потрібні були союзники, передусім — із середовища самих чічімеків. Вихід, що його знайшов "Крикун", можна оцінити по-різному, але схоже, що іншого варіанту дій у нього вже не було.

Як уже зазначалося, чічімецькі мисливсько-збираль­ницькі племена прийшли до Центральномексиканського плоскогір'я з півночі, проте далеко не всі чічімеки пересе­лилися на південь. Значна частина цих "диких" племен і після XII ст. продовжувала мешкати на суворих землях пів­нічного Мексиканського плато, де, як і раніше, жила полю­ванням та інтенсивним збиральництвом. На думку індіан­ських хроністів, загальна кількість людей, що мешкали там, сягала 1 млн 600 тис. У культурному плані вони видавалися досить примітивними, але для Кінацина це були родичі, до того ж такі, що не втратили свій войовничий запал, конче необхідний, аби тримати в покорі данників. Тому до цих, як їх іноді називають, "північних чічімеків" Кінацин направив посольство, запропонувавши войовничим одноплемінникам переселитися на південь для закріплення чічімецького пану­вання у Центральній Мексиці, де і клімат благодатніший, і багатств побільше, і перспективи вражаючі. Й очікуване пе­реселення відбулося... Проте його наслідки виявилися зовсім не такими, на які сподівався енергійний Кінацин.

Зустріч "старих" і "нових" чічімеків їхні кодекси відоб­ражають надзвичайно виразно: пришельців у звірячих шку­рах радісно вітали одягнені у тканий одяг "окультурені" цивілізовані тескоканці . Та прихід "нових дикунів" мало що додав позитивного. Щоправда, спочатку дещо принишк­ли міста-данники, побоюючись каральних акцій з боку "ди­кунів", але всередині Тескоко зустріч "нових" і "старих" чічімеків одразу спричинила конфлікти між пихатими від своєї "цивілізованості", але неспроможними без допомоги "ди­ких" одноплемінників утримати в покорі поневолені тери­торії, "корінними" тескоканцями — і "неотесаними", але войовничими прибульцями, яких "старі" чічімеки презир­ливо іменували пополока ("варвари").

Монолітність Тескок- ської конфедерації швидко дала тріщину, а коли внутрішній конфлікт переріс у відкриті збройні сутички, данники по­ступово позбавилися обтяжливої залежності від Тескоко.

Чічімецька "імперія" з центром у Тескоко наприкінці Кіна- цинового правління розпалася на десятки мікроскопічних міст-держав, які на смерть зчепилися тепер уже між собою за домінування в регіоні. Плем'я аколхуа втратило контроль над ситуацією, а після смерті Кінацина (1357) його син- спадкоємець Течотлатль (1357—1409) уже сам ледве тримав­ся у Тескоко, відбиваючи набіги на місто колишніх васалів і союзників.

Кривавий хаос тотальної "війни всіх проти всіх" тривав у Центральній Мезоамериці кілька десятиліть, але поступо­во і в цій воєнно-політичній анархії почали виділятися нові гегемони із числа інших племен і відгалужень вели- кочічімецької спільноти. Спочатку (друга половина XIV ст.) посилилися отомі, центром яких стало засноване в 1250 р. вождем Чіконкуа місто Шалтокан. Секрет їхнього доміну­вання полягав у тому, що отомі були "таким народом, котрий серед цих диких народів [був] найжорстокішим, але вельми войовничим вважався, не знаючи ніякої різниці між справжньою хоробрістю і жорстокістю'" . Однак на рубежі XIV—XV ст. претензії на регіональне воєнно-політичне домінування в районі озера Тескоко заявило ще одне чічі- мецьке плем'я текпанеків (тепанеків, розмовляли загадко­вою мовою матлацинка), столиця яких (заснована у 1230 р.) Аскапоцалько ("Мурашник") містилася на західному березі озера, трохи на південь від славетної Тенаюки.

Якісне посилення текпанеків пов'язане з правлінням Тесо- сомока (1364—1426) — особи настільки ж колоритної,

наскільки й жахливої. До нас дійшла характеристика цього володаря, яку дали йому вороже налаштовані до текпанеків астеки, і вона, здається, попри свою лаконічність, дає ви­черпне уявлення про нього як політика. Астеки визнавали, що Тесосомок був володарем здібним, але злобливим, тож не дивно, що, коли на рубежі XIV—XV ст. навколо озера спалахнула нова війна за гегемонію, текпанекам поталанило відносно швидко здолати опір отомі, а потім (1418) у нелег­кому двобої — і амбіційних тескоканців, після чого во­лодіння Тесосомока охопили практично увесь приозерний регіон. Васалами Аскапоцалько стали міста Толтітлан, Куа- утітлан, Шалтокан і Такуба, що перетворило державу Тесо­сомока на абсолютного гегемона в західній частині Мекси­канської долини.

У 1426 р., коли Тесосомок помер, він залишив своїм наступ­никам солідний воєнно-економічний потенціал і місто Аскапоцалько у статусі незаперечного гегемона в долині навколо озера Тескоко. Саме за таких обставин у регіоні з'явилися астеки, яким судилося створити на уламках попередніх держав небачену в минулому Мезоамерики імперію. А поки шо володарем ситуації почувався мо­лодший син Тесосомока Маштла, котрий спочатку убив брата і тим здобув цілковитий контроль над Аскапоцалько, а відтак зажадав і пов­ного контролю над усім регіоном. Правління Маштли (1426— 1428) стало останнім в ряду чічімецьких правителів тескокського навколо- озер'я.

Могильщиком чічімецької держави з центром в Аскапо­цалько стали астеки.

З негативними наслідками непродуманих реформ знаме­нитого чічімецького правителя Кінацина пов'язують також зародження самостійної тлашкаланської державності. Після провалу його масштабних соціально-політичних експери­ментів і фактичного розпаду великочічімецької етнодержав- ної спільноти на її уламках утворилася ціла низка різно­манітних політичних утворень, і серед них держава Тлашка- ла ("Зернова країна"), розташована на захід від сучасного Мехіко. її заснували близько 1328 р. індіанці отомі — одне з трьох основних відгалужень великочічімецької орди, — котрі, підкоривши та асимілювавши місцеве населення (пе­реважно нащадків колись могутніх тольтеків), розселилися на землях сучасного штату Тлашкала та в північній частині штату Пуебло, аж до Веракруського узбережжя Мексикан­ської затоки. Офіційною столицею "держави Тлашкала" ста­ло поселення Тепетікпак ("На вершині гори"), яке в літера­турі часто так і називають — містом-державою Тлашкала.

Лавньоіндіанські міфи пояснюють заселення цих земель тлашка- ланцями доволі традиційно: племінний бог Камаштлі пообіцяв тлаш-

,1 каланцям, шо ці терени стануть для них країною щастя .

Осівши на цих теренах та успадкувавши від своїх значно культурніших нових підданих чимало цивілізаційних здо­бутків, тлашкаланці міцно закріпили за собою навколишні території і навіть здобули прямий вихід до океанського узбе­режжя, де збудували місто-колонію Тісатлан. Однак подаль­ший напрям їхнього соціально-політичного розвитку набув якісних специфічних ознак, завдяки яким Тлашкала стала своєрідним унікумом Доколумбової Мезоамерики. А причи-

ни означеного феномена крилися в особливостях природно- географічного характеру.

Так уже склалося, що хоча й вирощувався у Тлашкалі найсмачніший сорт кукурудзи (за що, мабуть, регіон і проз­вали "Зерновою країною"), грунти навколо Тлашкали не ду­же родючі, води обмаль (у регіоні протікав лише один "швидкий потік Загуаль" ), зате через неї пролягали зручні для пересування ущелини в горах, які слугували своєрідни­ми природними шляхами, що з'єднували Центрально-Мек­сиканське плоскогір'я з узбережними теренами Атлантики. Беручи до уваги таке вигідне географічне розташування та малу пристосованість регіону для продуктивного рільництва, тлашкаланці, котрі сформувалися наприкінці XIV ст. як єдиний етнос унаслідок етнічного злиття отомі-чічімеків з нащадками місцевих тольтеків і теотіуаканців, не стали на відміну від сусідів зосереджуватися в господарстві виключно на землеробстві, а перетворили своє місто на великий регіональ­ний торговельний центр посередницького характеру. Уже на­прикінці XIV ст. спекулятивно-посередницька діяльність стала основним, майже поголовним заняттям місцевих меш­канців, причому торгівля ця швидко набула ознак транзит­ної купівлі-перепродажу, що типологічно поставило Тлаш- калу за її господарським ладом в один ряд з аналогічними економічними комплексами Стародавньої Фінікії, середньо­вічними купецькими містами-державами східного узбереж­жя Африки (Ламу, Момбаса, Кілва, Занзібар тощо), індо­незійськими нагарами таласократичного характеру тощо.

Іншим "китом" тлашкаланської економіки стало професійне роз­винене ремесло, особливо — керамічне виробництво, продукція якого цінувалась сусідами за якість і багату орнаментацію.

Такий характер економіки, звичайно, далеко не всім був до вподоби. Тим паче невдоволення "спекулянтами" виру­вало у Доколумбовій Мезоамериці з її глибинними цивілі- заційними традиціями відсутності інституту приватної влас­ності, тотальним одержавленням і бюрократизацією суспіль­но-господарського життя, недопусканням "безглуздої", з погляду влади, приватної ініціативи підданих тощо. Проте інший економічний устрій та інші побутові традиції вимагали й іншого соціально-політичного устрою, а з ним — й іншого менталітету. Далекі торговельні подорожі незнайомими країнами викували у тлашкаланців ініціативність, самовпев-

неність, почуття власної гідності, готовність до прийняття самостійних рішень без огляду на державні інструкції. Пара­лельно у цього молодого етносу почав формуватися інститут приватної власності з елементами її священної недоторкан­ності перед владними зазіханнями. Нарешті, в політиці усе це сприяло становленню абсолютно незбагненної для інших індіанців тлашкаланської державності у новій, незвичній для традиційних давньоамериканських цивілізацій формі, яку можна, з певними застереженнями, уподібнити до демокра­тичних європейських канонів, оскільки, як свідчать доку­менти, тлашкаланці "обрали собі замість одного короля

53

багатьох правителів" . І хоча тлашкаланська "демократія", ,. ..04

звичайно, не досягла висот афінської , але и звичного для інших давньоамериканських держав поголовного безправ'я особи перед владою, "одержавленого рабства" Тлашкала теж не знала.

Про конкретні форми державного устрою Тлашкали відо­мо мало. Очолювала її Рада Вождів чотирьох найбільших міст "Республіки Тлашкала" (Осетелолько, Тісатлан, Тепе- тікпак, Кіауіцтлан), котрих обирали загальні збори повно­правних чоловіків — мешканців означених міст. Рада, разом із жрецтвом, виконувала функції поточного воєнно-політич­ного керівництва, регулювала стосунки з сусідами та розв'я­зувала суперечки, що стосувалися внутрішніх і зовнішніх кордонів країни, однак питання стратегічного масштабу (зокрема, оголошення війни чи укладання миру) вирішува­лися виключно "великими зборами", які при цьому "зважу­вали всі обставини" . Отже, даний "острівець свободи" в оточенні океану повсякденного деспотизму характеризува­ли, передусім, зародження елементів приватної власності, зародки громадянського суспільства, роздержавленість пов­ноправного тлашкаланця, що дає підстави доволі високо оцінювати наслідки означеного політичного експерименту. Втім, "медовий місяць" давньоамериканської демократії виявився не дуже тривалим...

Спочатку справи у тлашкаланців йшли непогано. Сусіди, як уже зазначалося, люто ненавиділи їх за "легкий хліб", од­нак у війнах тлашкаланці показали себе непогано і на по­чатку XV ст. міцно закріпилися у східній Мексиці, аж до Мексиканської затоки. Через місцеві бухти вони розгорнули активну торгівлю з багатими юкатанськими містами-держа-

вами посткласичних майя, ставши їхніми посередниками у товарних зносинах з Центральною Месетою.

Завдяки торговельним шляхам, які тлашкаланці надійно контро­лювали, здійснювався товарообмін продуктами і виробами, які мали великий попит у місцевого населення. Це, насамперед, нефрит, сер­пентин, боби какао, каучук, сіль, віск, мед, маїс, риба (сушена, копче­на й засолена), бавовник, хенекен, тканини, пір'я екзотичних птахів, кремінь, металеві вироби, кераміка, вироби з обсидіану та гірського кришталю і навіть раби, отож не дивно, шо прибутки перекупників ся­гали фантастичних за давньоамериканськими стандартами масштабів.

Спроби конкурентів потіснити тлашкаланців дістали рішучу відсіч. У переможних війнах "тлашкаланці постають дуже хоробрими, повертають голови, б'ють себе долонями у груди та співають (войовничих пісень)", наводячи тим са­мим жах на супротивника, писав про них Саагун , а тому не дивно, що спочатку у цих битвах їм вдалося здолати опір миролюбних сусідів-землеробів, які до того ж у політично­му відношенні уже були роз'єднані й не змогли виставити супроти агресора спільну армію. Престижність військової служби забезпечувалася у тлашкаланців також можливістю здобути аристократичний титул, як нагороду за особливе завзяття на полі битви. За видатні воєнні заслуги тлашкала- нець-простолюдин цілком міг стати родовитою людиною, здійснивши своєрідний обряд посвяти, що тривав 50—60 днів.

Під час цього випробування претендент на звання родовитої лю­дини мав постійно перебувати у храмі, поститися й до того ж цілодо­бово охороняти власну зброю (тобто мав усі ці дні майже не спати). За цей час він мав також здобути від жерців "нові знання". Якщо пре­тендент успішно витримував цей непростий 60-денний "марафон ви­живання", його приймали в еліту суспільства.

Стати аристократом тлашкаланець міг не тільки завдяки воєнній доблесті, а й проявивши "мудрість у політичних порадах" та за "успіхи . .„57

в торгівлі , шо вкотре підтверджує важливість торговельного укладу в системі соціально-економічного устрою "Зернової країни".

З'явились у тлашкаланців і свої воєнно-політичні союз­ники, серед яких виділялося відносно бідне, проте войовни­че сусіднє місто-держава Уешоцинко.

Здавалося, що білому тлашкаланському орлу з розпрос­тертими крилами, усипаному сапфірами й перлинами (офі­ційний державний герб-емблема держави Тлашкала), тепер уже ніщо не загрожує. Його володіння постійно збільшува-

лися, владу Тлашкали визнало потужне сусіднє місто Кіа- уіцтлан, а на інших підконтрольних землях тлашкаланці активно будували нові поселення (Осетелолько, Тісатлан та ін.), що заселялися вихідцями із власне Тлашкали.

Осетелолько відтоді став центральним транзитним ринком регіону з купівлі-продажу маїсу та кошенілі (червоного фарбника ко­машиного походження).

На початку XV ст. в межах "Республіки Тлашкала" налі­чувалося до ЗО населених пунктів. Однак у середині XV ст. у купецької транзитної імперії з'явився суперник, упорати­ся з яким виявилося не так просто. Йдеться про астеків.

Першим із астецьких володарів виявив інтерес до теренів родючих узбережних земель Мексиканської затоки знамени­тий грізний войовник Мотекусома І Ілуїкаміна (1440—1469), якого підштовхнули до активного пошуку нових територій драматичні події 1450—1454 рр., коли Центральну Месету вразила небувала посуха. Проблеми із забезпеченням підда­них продуктами харчування спричинили появу астецьких армій на землях тотонаків (мешкали уздовж Мексиканської затоки трохи на північ від тлашкаланців), які доволі швид­ко були завойовані й перетворені на житницю молодої ас- тецької імперії. З цього часу армії астеків нависли з півночі над тлашкаланськими землями, загрожуючи перерізати тор­говельні шляхи між Тлашкалою і узбережжям, що, звичай­но, призвело до істотного погіршення міждержавних сто­сунків у регіоні.

За такої ситуації астецький тлакатекухтлі Ашаякатль (1469— 1481) пред'явив улвтиматум Тлашкалі, однак дістав категоричну відмову. Тлашкаланці гордовито відповіли, шо "ані ми, ані предки наші не платили данини й не корилися ніколи жодному чужоземному государю; ніколи цього и не буде . Загроза війни стала цілком реальною...

У подальшому, за правління Ауїсотля (1486 — 1502), асте- ки охопили Тлашкалу з півдня, завоювавши Оахаку (де бу­ли розгромлені та поневолені міштеки). Тлашкала мала ста­ти наступною і цілком логічною жертвою астецької експан­сії, але саме в цей час, здавалося б, непереможна воєнна машина астецької імперії почала пробуксовувати. Тлашка- -танцям (армія яких налічувала до 50 тис. вояків) було що захищати, тому зламати їхній опір виявилося зовсім не просто. Та й войовничістю вони мало кому поступалися. В

усякому разі боги Тлашкали, як стверджували їхні одягнені у білі туніки жерці, вимагали кривавих людських жертво­принесень щоденно , тому полювання за бранцями стало майже постійним елементом міждержавних стосунків тлаш- каланців із сусідами. їхні жерці вирізнялися серед інших тлашкаланців не лише тим, що "нігті в них на руках були дивовижної довжини", а й довжезними "жахливими косма­ми, котрі були забризкані кров'ю, що текла по обличчю" .

Нерідко конфронтація між сусідами переростала у так звані ри­туальні "квіткові війни", метою яких було, насамперед, захоплення полонених для культових жертвопринесень. Участь у таких бойових зіткненнях брали виключно родовиті учасники. Така повинність- привілей мала виконувати стабілізаційну суспільну роль за принципом "за все треба платити" (оскільки простолюдин, шо жив матеріально гірше від владної еліти, міг тішити себе тим, шо йому не доведеться ризикувати життям у безглуздій різанині).

Першим астецьким правителем, який наважився розпо­чати справжню (а не "квіткову") війну з Тлашкалою, був Ауїсотль, але скорити тлашкаланців одним ударом йому не вдалося. Неприступні гори, що оточували країну, давали змогу тлашкаланцям успішно відбивати напади численнішо­го ворога. Національним героєм тлашкаланського опору, "грозою для астеків" став полководець-вождь Тлауїколлі (Тлауїколь), доблесть якого визнавали навіть його вороги. Адже саме в боях з вояками Тлауїколлі непереможні в ми­нулому астеки раптом зустріли не менш войовничого супро­тивника і з подивом з'ясували, що перші битви не принесли їм суттєвих успіхів. Більше того, коли Тлауїколлі потрапив до астеків у полон, він і там примудрився нагнати на своїх ворогів жаху.

За "доброю" традицією, астеки привезли Тлауїколлі до Те- ночтітлана у дерев'яній клітці й вирішили принести полоненого в жертву богові війни Уїцилопочтлі. /Для цього влаштували своєрідний "гладіаторський" двобій, в якому Тлауїколлі прив'язали довгою мотуз­кою до великої каменюки й "озброїли" дерев'яною зброєю, а на ньо­го нападали кілька озброєних до зубів астецьких гвардійців. Однак Тлауїколлі бився так відчайдушно, шо зумів убити вісьмох та порани­ти двадцятьох астецьких вояків, аж доки ритуальне жертвопринесен­ня не зупинили самі астеиькі жерці.

За бойову завзятість астеки не тільки зберегли життя своєму заклятому ворогові, а навіть призначили його тлака-

теккатлем ("генералом") і відправили на чолі астецької армії на завоювання земель грізних тарасків.

Про точну хронологію та наслідки цього походу ми знаємо небагато. Відомо лише, що астеки не змогли в ході цієї кампанії розбити тарасків, проте вони організовано по­вернулися додому, не зазнавши розгрому, як це сталося з ними у 1479 р. в битві з тими ж тарасками при Тахімаресі. Одним словом, Тлауїколлі і тут проявив неабиякий талант воєначальника. Проте, повернувшись з походу увінчаний славою, тлашкаланець поставив перед своїми новими сорат­никами категоричну вимогу, щоб його принесли в жертву богам.

Нам, людям XXI ст., важко зрозуміти таке бажання, однак ас- теиькі хроністи фіксували чимало випадків, коли бранці, бажаючи потрапити до сонячного раю, вимагали, аби їхнє серце якнайшвидше вирвали з грудей на жертовному камені теокаллі, а якщо ритуальні жерці не задовольняли це прохання — кінчали життя самогубством. Тлауїколлі, очевидно, заслужив такої нагороди, тому вже за кілька днів серце славетного тлашкаланського войовника кривавим пульсу­ванням зросило зображення кам'яних ідолів астецької піраміди, а в його шкірі, зідраній з тіла, шо конвульсувало, виконав моторошний танець астецький жрець.

Попри відчайдушний опір Тлашкали, Астецька імперія виявилася, звичайно, значно потужнішою у воєнному відно­шенні, тому після загибелі Тлауїколлі тлашкаланці поступо­во почали втрачати свої землі, а з ними і надії на майбутнє. Уже наприкінці XV ст. астекам удалося відрізати своїх "лютих ворогів" , тлашкаланців, від океанічного узбережжя й щільно оточити супротивника з усіх боків власними воло­діннями, набудувавши на кордонах з бунтівливою Тлашка- лою низку фортець. Терени країни обмежуватися компакт­ною долиною близько 100 км у діаметрі. Та навіть тотальна воєнно-політична облога не змусила тлашкаланського лі­дера Шикотенкатля (Шикотенга) капітулювати перед на­падниками.

Тоді теночки, не обмежуючись суто воєнними діями, розпочали війну економічну, застосувавши проти непокір­них тлашкаланців цілковиту економічну блокаду. Дійшло до того, що, відрізані від будь-яких джерел постачання солі, тлашкаланці змушені були зовсім відмовитися від її вживан­ня й упродовж багатьох років споживати всю їжу абсолютно несолоною (що неабияк здивувало пізніше іспанців). За

твердженнями іспанських хроністів, писаних на основі свід­чень індіанських інформаторів, майже півстоліття тлашка­ланці не їли сіль, не носили бавовняний одяг і не вживали какао. Однак бажання жити незалежно пересилювало всі страждання, тому завдати тлашкаланцям вирішального уда­ру астеки так і не встигли.

Спочатку, після дещо несподіваної смерті Ауїсотля, похід армії тлакатекухтлі Мотекусоми II Шокойоцина (1502—1520) проти тлашкаланців завершився поразкою.

Річ у тім, шо напередодні означеної війни виникли політичні тер­тя між двома основними союзниками (Теночтітланом і Тескоко), які, власне кажучи, і являли собою хребет керованої астеками імперської структури. Вирішивши покарати тескоканців за смерть своєї сестри, хМотекусома зрадив союзника під час спільного походу супроти тлаш- каланців, чим останні вдало скористалися, завдавши тескоканцям нишівної поразки.

Скориставшись істотним послабленням свого союзника, Мотеку- сома II у 1516 р. остаточно поставив Тескоко під свій тотальний конт­роль, та коли він розпочав підготовку до чергової війни з Тлашкалою (котра за розрахунками астеків мала стати останньою і завершитися поневоленням Тлашкали), Мотекусомі II Шокойоцину просто не вис­тачило часу, аби довести перспективне починання до переможного кінця.

18 квітня 1519 р. на береги Мексики ступили конкіста­дори Ернана Кортеса...

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.:

  1. Цивілізація тольтеків.
  2. Цивілізація Уарі.
  3. Цивілізація ольмеків.
  4. Цивілізація хуастеків.
  5. РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
  6. Цивілізація тотонаків.
  7. Цивілізація Тіауанако.
  8. Цивілізація сапотеків.
  9. ЦИВІЛІЗАЦІЯ МАЙЯ
  10. ЦИВІЛІЗАЦІЯ АСТЕКІВ
  11. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ
  12. Цивілізація міштеків.
  13. Цивілізація Теотіуакан.
  14. Цивілізація Наска.
  15. Цивілізація тарасків (пурепеча).
  16. Цивілізація Чімор (Чіму).
  17. ЗНИЩЕННЯ ДОКОЛУМБОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
  18. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЧІБЧА-МУЇСКІВ