Цивілізація міштеків.

Завоювавши сапотецькі землі, міштеки не змогли створити на теренах Те- \антепеку власної єдиної держави на зразок знищеної ними Великосапотецької деспотії. Тепер (з X ст.) землі переший­ка являли собою у політичному плані сукупність безлічі дрібних князівств (Ночістлан, Тілатонго, Тлашиалко, Туту- тепек, Теосакуалко, Коштлауака, Дзавінданда та ін.), кожне з яких очолював власний незалежний світський правитель мілітарного типу — касик.Надзвичайна політична розпоро­шеність стала причиною постійних чвар між різними міш- тецькими князьками, водночас активні етнокультурні кон­такти міштеків, що панували в регіоні, із завойованими сапотеками та авторитетними північними сусідами — толь­теками — призвели до того, що уже через кілька десятиліть міштецька знать міцно породичалася з сапотеками, а в дея­ких теуантепецьких державках при владі опинилися навіть не міштеко-сапотецькі, а міштеко-тольтецькі династії.

Зокрема, на тольтеиькій княжні з міштеиької держави Дзавіндан- ла (астец. Атональцина) був одружений уславлений правитель астеків Мотекусома І Іпуїкаміна ("Владика з гнівним обличчям, який стріляє У небо", 1440-1469).

Однак попри всі негаразди міштеки змогли зберегти відчуття етнічної єдності, котру забезпечували спільні мова, культура, релігія та спільна історична пам'ять, точкою відліку якої всі міштеки вважали момент заснування першої міштеиької династії у Тілатонго (історики датують цю подію приблизно 838 р.). Ось чому у свідомості сусідів сукупність міштецьких князівств часто іменувалася сукупним терміном Міштекапан —"Країна міштеків".

Важко переоцінити також консолідаційну роль міштець- кого жрецтва в забезпеченні наддержавної єдності цього народу. Влада, якою володіли міштецькі правителі, мала світський характер, тому можливості державних інституцій впливати на жрецтво були зведені до мінімуму. Жерці не підкорялися жодному з вождів, мали загальноміштецький статус, опорою якого була їхня матеріальна міць (базувала­ся на солідних інтелектуальних ресурсах, що мали великий попит у міштецьких землеробів — календарознавстві, мате­матиці, медицині тощо), а також спільний у загальноміш- тецькому масштабі пантеон шанованих ними богів.

Певну роль у стабілізації соціальної структури півмільйонного міштецького соціуму відігравала також поширена в усій Мезоамериці знаменита "гра з м'ячем”, дешо модернізована на догоду місцевій публіці. Зокрема, важкий каучуковий м'яч гравці не прокидали через кільце (як у майя), а закидали в кам'яну нішу в стіні. Перемога в такій грі вважалася дуже почесною, тому саме переможця міштеки прино­сили в жертву богам. Проте гра у м'яча, думається, і в міштеків вва­жалася ризикованим привілеєм-обов'язком лише знатних, чим втілю­вався в життя принцип вищої справедливості всіх давньоіндіанських суспільств — "за все треба платити!” Простолюдин жив гірше, проте життям на спортивних майданчиках не ризикував.

Що ж до наддержавної єдності загальноміштецького все- етнічного характеру, то її уособлювало й освячувало так зване "Серце народу" — величезний зелений смарагд, що зберігався у храмовому місті Ачіутаа під наглядом верховно­го жерця міштецької релігійної спільноти.

"Серце народу” мало такий вплив на міштеків, шо після конкісти католицька церква вирішила за краще знишити камінь, аніж продати його, здобувши на цьому солідний капітал. Урешті-решт, унікальний смарагд розбив, а потім ше й розтер на порох католицький місіонер Беніто Фернандес, але й він, за його власним зізнанням, не міг не просльозитися з приводу знищення феноменального божого творіння.

Базою для стабільного культурного й воєнно-політично­го розвитку всіх міштецьких державок було землеробство, яке спеціалізувалося на культивуванні маїсу, перцю чіле, чіану (з насіння якого виготовлявся чудовий тонізуючий напій) та бавовнику — майже універсальної технічної росли­ни Мезоамерики. В гірських районах міштецьке землероб­ство мало терасний характер. Допоміжними (хоча й досить важливими в загальному господарському балансі) галузями економіки були ефективне мисливство та бортництво, роз­робка соляних копалень, а також видобуток золота і кош­товного каміння (смарагди й бірюза). Із ремісничих про­мислів найбільшої слави зажили міштецькі гончарі, які виробляли найкращий у тогочасній Мезоамериці кераміч­ний посуд. Розгалужена економіка гарантувала стабільний матеріальний достаток і значний господарський прогрес міштецької цивілізації, яка вже досягла високого рівня соціально-майнової диференціації.

Класичне міштецьке суспільство складалося з двох соціаль­них прошарків, в залежності від походження. Нечисленну знать (нащадки тих міштеків, що народилися з дерев сак­ральних Апоальських лісів) складали /шсшси-правителі, жрецтво, воєначальники, чиновники усіх рангів і торговці, які поряд із виконанням своїх "бізнесових" планів служили владі як шпигуни-розвідники в сусідніх землях. Стан прос­толюдинів ("тих, що від землі") утворювали землероби, бу­дівельники, ювеліри, гончарі, художники, слуги, носії та солдати.

Велику роль у міштецькому соціумі відігравала також війна, оскільки вона забезпечувала солідну здобич, що дава­ло можливість гамувати невдоволення мас, викликане соціально-майновою нерівністю, а також спрямовувала при­родну войовничість міштеків у напрямку зовнішньої агресії, відволікала їх від внутрішніх суспільних негараздів. Захи­щені круглими щитами міштеки наводили жах на супротив­ників і до приходу на Теуантепек астеків залишалися фак­тично незаперечними гегемонами перешийка, попри відсут­ність державно-політичної загальноміштецької єдності. Уже згадані стабілізаційні чинники давали змогу міштецьким князівствам, як правило, спільно діяти проти будь-яких супротивників і уникати істотних внутрішньоміштецьких суперечок, а тим більше збройних сутичок.

Нарешті, варто згадати про ще одне велике досягнення міштеків — їхню писемність, що мала чітко визначений піктографічний (тобто рисунковий) характер: зображення чоловіка і жінки у парі означало "шлюб"; людина, що хапає іншу людину за чуба, — "завоювання" або "взяття у полон"; тіло, замотане у саван, — "небіжчик" тощо.

Формально міштецька писемність вважається дешифрованою, од­нак саме у її рисунковості полягає головна проблема: піктографія являє собою скоріше набір опорних сигналів, які "читають", знаючи, про шо йдеться у даному тексті. Якшо ж загальна канва написаного нам невідома, піктографія дає змогу лише в загальних рисах зрозуміти зміст написаного, проте не дає можливості безпосередньо "прочита-

ти" представлені кодекси. У цьому плані можливості піктографії дешо обмежені в порівнянні з абеточними та ієрогліфічними текстами, тому конкретних перипетій міштецької історії нам відомо небагато.

Міштецькі кодекси (яких на сьогоднішній день нам відо­мо п'ять — Неттлі (Нутталь, Неттол), Бодлі, Селден, Віндо- боненсі (Віденський) і Коломбіно) — є водночас шедеврами художньої творчості цього народу, безцінним джерелом з його історії та культури, побуту й господарства. Усі вони пи­сані методою "як ореться, так і пишеться" від правого верхнього кута (тобто згори донизу — потім знизу догори — потім знову згори донизу і т. п.) на оленячому пергаменті, що складався гармошкою у своєрідну "книжечку", яка нага­дує формою популярні серед сучасної молоді ілюстровані книги-комікси.

Саме ці кодекси дають нам можливість реконструювати деякі ас­пекти побутового життя міштеків. Одяг вони любили яскравий і різно­барвний. Чоловіки носили невисокий капелюх з навушниками, тонку сорочку, поверх якої надягалася своєрідна жилетка з бахромчастою спідницею з бавовняної тканини, прикрашеної пір'ям екзотичних птахів, бавовняні штани і сандалі. Увесь цей одяг довершували різно­манітні шкіряні ремені, на яких він тримався. Міштецькі модниці полюбляли спідниці найрізноманітнішої довжини та кольору, витон­чені блузи та узорчасті накидки.

Менше уваги приділяли міштеки створенню шедеврів монументальної архітектури. Це пояснювалося тим, що для будівництва масштабних споруд бракувало державної єднос­ті, без якої організація спільної праці великої кількості робітників на будівельних майданчиках була неможливою. Проте суспільство активно прогресувало, й міштеки не раз робили рішучі кроки в напрямі створення власної держави. Особливо відчутно проявила себе означена тенденція, коли за справу взявся касик"Вісім Олень" ("Вісім Куава", так його ім'я подають кодекси, зображуючи біля фігури цього суворого войовника вісім крапок та малюнок оленячої голо­ви), життя котрого датують 1011 — 1063 рр.

Розпочав своє царювання "Вісім Олень" скромним пра­вителем невеличкого міштецького князівства Тілатонго (котре перейшло йому у спадок від попередника з грізним ім'ям "Десять Алігатор"), однак уже шістнадцятирічним юнаком він здійснив перший вдалий похід, приєднавши до підконт­рольних земель "країну порослих травою пагорбів" .

дальшому цей хитрий правитель заручився підтримкою міштеко-тольтецького князя на ім'я "Чотири Тигр" ("Чотири Ягуар"), а також здобув прихильність впливового міштець- кого жрецтва, якому обіцяв активізувати храмове будівницт­во й надати більшого розмаху культовим церемоніям. На­решті, протягом 1047—1049 років "Вісім Олень" провів успішну воєнно-дипломатичну кампанію проти іншого пре­тендента на загальноміштецьке домінування — міста-держа- ви "Божественний Вузол"(Шипе-'Вузол"), розташованого на теуантепецькому узбережжі Тихого океану.

Річ у тім, шо після смерті місцевого правителя на ім'я "Одинад­цять Вітер" (1047) владу в "Божественному Вузлі" почали виборюва­ти одразу четверо його дітей та ше й племінник, але "Вісім Олень" та­кож був племінником "Одинадцять Вітру", хоча й двоюрідним, тому за підтримки згаданого "Чотири Тигра" він рішуче втрутився в цю династичну сварку, де швидко виявив унікальні таланти інтригана. В результаті три сини й племінник померлого владики були принесені в жертву богам, а з їхньою сестрою ("Тринадцять Змія") "Вісім Олень" одружився, ставши відтепер законним володарем "Божественного Вузла".

Наступним і найпотужнішим конкурентом "Вісім Оле­ня" у боротьбі за загальноміштецьке домінування стала войовнича правителька міста-держави "Димна Гора", яку кодекси іменують "Зміїною накидкою" або заднем її народ­ження — правителькою "Шість Мавпа". Ця вольова жінка- цариця встигала скрізь: здійснила кілька переможних похо­дів, народила своєму безвладному чоловікові двох синів, однак у 1050 р. під час чергового воєнного походу вона зазнала поразки і загинула в бою.

У подальшому "Вісім Олень" хитрістю і спритною політикою зумів підім'яти під себе ще кількох касиків (уби­ваючи їх разом із синами та методично одружуючися з їхніми вдовами і дочками). У своїй державі він почав фор­мувати потужний централізований бюрократичний апарат імперського зразка. Більше того, щоб підкреслити свій но­вий, "імперський" статус, "Вісім Олень" прибрав собі нове ім'я — "Кіготь Оцелота", проте завершити процес створен­ня єдиної загальноміштецької держави він не встиг. Будучи успішним інтриганом і дипломатом, "Кіготь Оцелота" вия­вився бездарним полководцем, і це одразу далося взнаки, коли поруч із ним не стало "Чотири Тигра". Куди подівся цей впливовий союзник дослідникам встановити не вдало-

ся: можливо помер, можливо був ліквідований соратниками, а можливо його прибрав сам "Кіготь Оцелота", вбачаючи в ньому серйозного суперника. Так чи інакше, наслідки цієї ситуації виявилися невтішними для "Вісім Оленя": 1063 р. його військо зазнало поразки в черговій битві, а сам він пот­рапив у полон, де й завершив життя на жертовному камені.

Після смерті "Вісім Оленя" у "країні міштеків"(Міште- ка Альта) знову запанувала цілковита політична роздроб­леність. Утім самі міштеки сприймали це як нормальний стан соціуму, оскільки й без міцної централізованої держа­ви насолоджувалися відносною стабільністю — її забезпечу­вали релігія, спільна мова, культура і загальна станово-кла­сова система ранжування людей. Життя підданих регулюва­лося не державними, а кастовими традиціями-законами, що дало можливість політично розпорошеній Міштекії проісну­вати кілька століть і навіть дати відсіч астецьким агресорам у XV ст. Це стало можливим внаслідок об'єднання сил усіх князівств. До складу об'єднаного війська увійшла також значна кількість завойованих у минулому сапотеків. Лише за правління астецького "імператора" Ауїсотля (1486—1502) Теуантепек частково був підкорений астеками, яким міште­ки змушені були в подальшому платити доволі обтяжливу данину. Проте остаточно підкорити войовничих міштеків не вдалося навіть непереможним астекам. Рештки незалежної Міштекії з центром у Куїльпані проіснували як суверенне політичне утворення до появи в регіоні іспанських колоніза­торів, перед якими останній міштецький правитель Сікуане капітулював лише у 1550-х роках.