Цивілізація Наска.

Перші століт­тя н. е. — період виникнення ще однієї, можливо, най- відомішої південноперуанської цивілізації Наска, розташо­ваної далі на південь від Паракасу. Наявність у багатьох цивілізаційних здобутках Наска прямих паралелей з пара- каськими канонами (насамперед це стосується ткацтва й ке­раміки) дають підстави вважати, що корені Наска тісно пов'язані з культурою Паракас, від якої Наска остаточно відділилася тільки на межі III —IV ст.

Наукове вивчення культури Наска започаткували відомі фунда­тори перуанської археології — німець Макс Уле (1856—1944) та зга­дуваний више перуанець X. С. Тельо.

На самому початку культура Наска склалася як регіональ­не (навіть периферійне) відгалуження цивілізації Паракас. Природно-кліматичні тотожності обох регіонів також спри­яли певній ідентичності цих двох цивілізаційних осередків південноперуанського узбережжя Тихого океану. Тут так само панували піски, на яких росли здебільшого чагарники, постійно дули сильні вітри, майже не було дощів, а річки влітку, як правило, висихали. Траплялися тут і руйнівні зем­летруси. Та, діставши від північних сусідів початковий цивілізаційний поштовх, насканці не стали "пасти задніх", а, перейнявши у паракасців чимало передових культурно- історичних здобутків, активно еволюціонували й збудували, врешті-решт, свою власну, багато в чому унікальну цивіліза- ційну систему.

Сувора природа Кости змушувала місцевих землеробів постійно перейматися двома основними проблемами: де взяти воду й родючу землю? Насканці змогли знайти відповідь на ці непрості запитання, що й стало господар­ською базою місцевого цивілізаційного процесу. Родючі грунти існувати у цьому районі тільки в невеликих оазах, однак обсяг даного аграрного фонду завжди був недос­татнім, що спричиняло здавна постійні війни між різними племенами, які мешкали на тихоокеанському узбережжі Пе­ру.

знаходять таку велику кількість відтятих голів (мабуть, їхні власники програли війну за обмежені терени з родючими грунтами). Чудово ілюструє означені ритуали і насканська кераміка, котру часто прикрашають зображення жерців, по­руч з якими на спеціальних вівтарях лежать голови ворогів.

Голови ці висушували, сплющували, розфарбовували, після чого їх, як бойові трофеї, нанизували у страхітливі гірлянди або носили прив'язаними до пояса.

Та постійно жити в ситуації перманентної війни всіх з усіма й водночас розбудовувати розвинену цивілізаційну структуру не просто. Ось чому першою умовою для динаміч­ного розвитку місцевої економіки та соціально-політичних інституцій стала максимальна інтенсифікація рільничого комплексу. Зокрема, насканці навчилися знаходити занесені раніше піском родючі грунти, очищати їх від поверхневого піщаного шару, істотно збільшуючи у такий спосіб аграрний фонд придатних для рільничого використання земель.

Іншою проблемою була відсутність води. Але й тут нас­канці зуміли суттєво підвищити продуктивність та ефек­тивність місцевої іригації, перейшовши від спорудження знайомих ще паракасцям простих каналів до системи кри­тих підземних каналів трубопровідного типу, яка використо­вувалася для зрошення полів за рахунок стоку гірських вод. Для накопичення безцінної вологи, що надходила із гірсь­ких озер, струмків і річок, будувалися спеціальні кам'яні підземні резервуари або спіралеподібні колодязі, від яких у разі потреби знову ж таки кам'яними багатокілометровими трубами, закладеними під землею, вода надходила на поля.

Іноді такі підземні труби розширювалися до масштабів цілих підземних водних тунелів з поперечним розрізом на зріст людини. Закріплювали їх за допомогою потужних кам'яних блоків та де­рев'яних балок, вирубаних зі стовбурів анчароподібного місцевого дерева пустелі альгарроба ("мескитове дерево").

Така система іригації істотно зменшувала непродуктивні витрати води (від випаровування, неконтрольованого дрена­жу тощо) й гарантувала стабільність місцевих урожаїв маїсу, бобових та плодово-садових культур.

Серед культивованих насканцями сільськогосподарських культур домінували маїс, арахіс, квасоля, гарбуз.

Стабільне аграрне виробництво сприяло інтенсифікації місцевих ремесел. Зокрема, насканці вміли виготовляти найрізноманітніші тканини з вовни лам і бавовнику, додаю­чи в них також людське волосся та пташине пір'я, вигото­вляли килими й парчу. Свої вироби вони прикрашали полі­хромною вишивкою або малюнками, фарбова гама яких налічує до 15 кольорів і відтінків (щоправда, менш стійких порівняно з паракаськими). Мало чим відрізнялося від па- ракаського оригіналу насканське мистецтво ливарництва: ті ж золоті підвіски для вух чи носа (останні прикривали рот). Зате помітний крок уперед зробила насканська кераміка. Гончарні вироби Наска вирізняють абсолютно досконалі форми (і це — без гончарного круга!), сильна кольорова на­сиченість (з домінуванням яскраво-червоних відтінків) і надзвичайно різноманітний спектр поліхромних зображень. Використовуючи для прикрашання своєї поливної кераміки фарбники 11-ти кольорів, насканські митці зображували на своїх виробах птахів і риб, комах і рослини, хижаків і людей, різноманітні плоди і навіть фантастичні міфічні істоти, після чого покривали свій виріб для міцності й краси глазур'ю.

Розвивалось у насканців і тваринництво, щоправда, в обмежених масштабах: розводили лам, від яких отримували м'ясо, шкіру, кізякове паливо та вовну для ткацтва. Важли­ву роль у забезпеченні населення достатньою кількістю їжі тваринного походження відігравали також розвинене ри­бальство та приокеанічне збиральництво, які давали людям рибу, крабів, молюсків.

Тривалий час вважалося, що культура Наска не залиши­ла великих архітектурних комплексів, не знала міст та масш­табних культових центрів, проте сенсаційні результати роз­копок початку 1980-х років сдростували це хибне припу­щення. В околицях міста Кауачі (в долині ріки Наска) архе­ологи знайшли рештки величного насканського городища (площею 24 км ), яке одні вважають військовою цитаделлю, інші — ритуально-церемоніальним центром місцевої цивілізації, населення якого сягало кількох тисяч чоловік.

а неподалік — на кордоні пустелі й Андських гір — виявле­но рештки кількох ступінчастих иасканських пірамід (най­більша з них — висотою близько 20 м). Однак попри те, що розкопки Кауачі, якими керує директор італійського центру археологічних розвідок доколумбової епохи Джузеппе Орефічі, тривають уже більш як два десятиліття, результа­тивність їх відносна. Фактично, археологи дослідили лише 80 архітектурних об'єктів Кауачі, що становить не більш як 1 % його загальної площі.

Слідом за Кауачі археологами були знайдені й інші насканські го­родища (Уака-дель-Лоро, Трес-Палос та ін.), але їхнє наукове обсте­ження ше тільки починається.

Виявлені дослідниками надзвичайно багаті поховання з безліччю коштовних прикрас свідчать про глибоке соціально- майнове розшарування насканського суспільства. Стосовно релігійних уявлень, упевнено можна стверджувати про існу­вання культу богині родючості (зображувалася у вигляді жінки пишних форм, з потоками води й рослинами, котрі буквально виростають-виливаються з її рота), її божествен­ного чоловіка у вигляді вусатого вояка, та про вшанування хижаків (сімейства котячих), що є доволі типовим для біль­шості землеробських спільнот Доколумбової Америки. Зокрема, зображення на гончарних виробах свідчать про існування якогось своєрідного культу ягуара, на якого нас­канські художники чомусь надягали дивовижні маски (ці фігури в історіографії дістали назву "кішок-демонів"). Трап­ляються на керамічних виробах насканців і зображення ко­саток, змій, птахів і ящірок, що також могли бути об'єктом релігійного вшанування в Кауачі.

У нас немає відомостей про етнічний склад та конкретні перипетії політичної історії насканців, оскільки у них не зафіксоване (в усякому разі поки що) існування власної пи­семності.

ються тільки в деяких індіанських племен Амазонії) свідчить про можливий мілітарний характер їхньої влади, а також про войовничість самих насканців. Останки страчених зло­чинців, знайдені археологами навколо Кауачі, ілюструють суворість звичаєвого права, що регулювало соціальні відно­сини та підтримувало громадську стабільність у наскансько- му суспільстві: порушників спокою насканці зв'язували, на­бивали їм рот людськими екскрементами, а потім убивали сильним ударом каменюкою (чи булавою) прямо в лоб.

Побутувала у насканців і традиція людських жертвопринесень. Зокрема, численні жертви замуровували (можливо, навіть живцем) у фундамент багатьох будівель насканського походження, а на иас- канських посудинах трапляються зображення зовсім страхітливих ри­туалів тотального "обрубування людини" — тобто її четвертування. Окрім людей, матеріалом для періодичних жертвопринесень богам служили лами.

Та всі ці загадки й непорозуміння відходять на другий план перед ключовою таємницею насканської цивілізації — галереєю гігантських "наземних розписів" долини Наска, що їх у 1548 р. колишній конкістадор, а на той момент ка­толицький місіонер Педро де Сієса де Леон (1518(?)—1554) назвав "дороговказами для мандрівників". Йдеться про лінії, вибиті на кам'яній поверхні розпеченого нещадним сонцем, практично, безводного гірського плато Пампа-де-

2

Наска площею в 700 км . Ці штучно прокладені лінії майже непомітні з землі, але з висоти пташиного польоту вони утворюють дивовижні узори, комбінації і навіть справжні малюнки розміром у десятки метрів (найбільший малюнок — "птах", у якому археологи побачили морського яструба ско­пу, — має 150 м у довжину!).

Яким чином таке можна було створити, не маючи авіації? Версій і теорій навколо "малюнків Наска"дуже багато, але остаточної відповіді немає.

Навіть стосовно їхнього датування тривають дискусії: деякі дослідники відносять ці картини до часів Чавіну, інші датують їх рубе­жем н. е., а дехто — VI—VII ст., однак методи радіовуглецевого дату­вання дають приблизно V—VII ст.

Американський професор історії доктор Пол Косок, пролетівши над рівниною Наска літаком, у 1939 р. висловив припущення, шо оз­начені фігури відповідають знакам зодіаку, а лінії (деякі з них довжи­ною до 10 км!) — пов'язані з рухом сонця та місяця від сходу до захо­ду, оскільки їх особливо добре видно під час рівнодення та сонцесто­яння. Знаменита перуанська дослідниця німецького походження (ма­тематик за фахом) Марія Райх (Райхе) висловила в 1941 р. припущен­ня, що це своєрідний наземний календар, однак реконструювати на основі цих малюнків будь-яку календарну систему (цим займалися в різні часи американські науковці Лжеральд Хокінс, Ентоні Авені, Лжордж Петерсен та Йохан Рейнхард) не змогла навіть потужна ЕОМ. Перуанець Джо Херрера Рамос вважав, що це своєрідна карта підземних запасів води (проблема для насканців доволі актуальна), а згадані перуанські пілоти з певним гумором прозвали знайдені ними зображення "доісторичним аеродромом". Ця версія набула шаленої популярності в 1970-х роках після тріумфальної демонстрації по всьому світові документальної картини "Спогади про майбутнє" (1969), створеної німецьким режисером Геральдом Райнелом за од­нойменним бестселером швейцарського письменника-археолога Еріха фон Денікена, який вважав, що давні індіанці створили ці зоб­раження, підкоряючись наказам інопланетних прибульців, чия летюча тарілка висіла над плато і згори керувала їхньою роботою. Інакше, мовляв, неможливо було створити такі досконалі зображення.

Однак уже в 1977 р. американський дослідник Джим Вудмен спробував довести, що лінії нанесено на поверхню пустельного плато за допомогою повітряних куль. На повітряній кулі, виготовленій з відомих насканиям матеріалів — зокрема з бавовняних тканин — йому навіть удалося піднятися над геогліфами Насканського плато на висоту 130 м, але як можна було з такої висоти керувати масштабни­ми роботами? Врешті-решт, метод, за яким можна було б створити ці малюнки без літаків і гелікоптерів, розробила після 30-річної роботи в насканській кам'яній пустелі вже згадана М. Райх.

За її версією, майстри спочатку виготовляли на невеликому май­данчику макет майбутнього малюнка-гіганта. Відтак м^лкет поділяли на клітини, малюнок з яких потім переносили на набагато більші клітини в пустелі, розмічаючи їхню точну геометрію за допомогою спеціально забитих у землю дерев'яних кілків і паль. На шастя, сухе повітря Кос­ти зберегло сліди цих дерев'яних паль та залишки кількох таких макетів, після чого екзотичні версії створення "малюнків Наска"пос­тупово відпали. Та залишилося інше питання: для чого? І тут одноз-

начної відповіді й досі немає. До вже згаданих версій періодично додаються все нові.

Дехто називає ці зображення ритуальними або воєнно- ритуальними, інші вбачають у них своєрідні дороговкази для кондорів, оскільки приліт цих гігантських птахів із гір до Кости супроводжувався дощами. Тому, мовляв, насканці і творили ці малюнки, щоб "запросити" кондорів і в такий спосіб викликати в долині бажаний дощ. Дехто вважає ці лінії стежками для прочан чи доріжками для танцювальних церемоній. Та, думається, проблема в тому, що сучасна лю­дина настільки пройнята утилітаризмом, що не може собі уявити такі масштабні роботи без прагматичної мети. В той час, як відомо, що майстри давнини нерідко творили свої шедеври не для себе чи своїх сучасників, а для небіжчиків (їх ховали в могилах разом із померлими правителями та їхніми наближеними) або богів. Одним словом, вони ство­рювалися зовсім не для того, щоб їх бачили люди. 1 якщо підійти до цієї проблеми з такою системою координат, то все сприймається не так уже й парадоксально, якщо ці зоб­раження (котрі жодна людина просто не могла побачити) адресувалися або небесним богам, або культовим гірським вершинам (тим більше, що в цьому районі вічно білі гірські вершини й досі шанують за воду, яку вони дають людям уз­бережжя через танення своїх вкритих снігом і кригою "ша­пок". Зберігся навіть ритуал принесення з таких гір уламків криги в пустельну долину як своєрідне вшанування дарова­ної горами води). Отже, думається, галасу навколо цих і справді дивовижно досконалих малюнків-гігантів дещо біль­ше, аніж справжніх загадок.

Немає сумніву і в тому, що організувати такі масштабні геогліфічні роботи могла тільки потужна державна машина централізованого типу, а це наводить на думку про існуван­ня саме такої політичної системи у насканців. Причому, враховуючи релігійно-астрономічну спрямованість означе­них малюнків, можна припустити, що ця державна структу­ра мала теократичний характер.

Нарешті, як і в ситуації з Паракасом, не до кінця зро­зумілими залишаються причини, перебіг і точний час зникнен­ня цивілізації Наска.Матеріали розкопок Кауачі засвідчують, що, проіснувавши щонайменше шість століть, це місто за­гинуло внаслідок природного катаклізму: руйнівної повені

та жахливого землетрусу, які зруйнували більшість його спо­руд. Відтоді люди покинули Кауачі, засипавши рештки своєї "столиці" товстим шаром глини. Та чи призвела загибель центрального городища до загибелі усієї насканської цивілі­зації? Питання лишається відкритим.

Й останнє: хто поглинув рештки насканської цивілізації? Дехто звинувачує в цьому носіїв культури Уарі, чию навалу на землі Наска датують приблизно 800 р. Існує й інша версія: у IX ст. цивілізація Наска загинула внаслідок вторг­нення варварських племен, які прийшли з півдня. У подаль­шому прибульці перейняли у завойованих чимало корисних здобутків і створили на цій базі синкретичну цивілізацію Іка в долині однойменної ріки. Ця археологічна культура, впер­ше досліджена за могильниками німецьким археологом Максом Уле (1856—1944), з часом трансформувалася у від­носно розвинену державну структуру типу східної деспотії на базі іригаційного землеробства, тваринництва (лами й альпаки), ткацтва й металургії. Проте варто зауважити: хоча у культурі Іка (особливо в кераміці, прикрашеній дивовиж­ними малюнками) справді збереглися значною мірою нас- канські мотиви, що дає підстави цивілізаційно поріднювати їх і послідовно розміщувати в плані хронології, однак влас­ної писемності в Іка також не було, а тому точну хронологію й конкретний перебіг переростання культури Наска в Іка реконструювати й досі не вдалося. Тим більше, що напри­кінці XV ст. ці землі потрапили під контроль інків, які пос­тупово нівелювали культурно-історичну специфіку лівден- ноперуанської Кости. А дослідникам лишилися засипане глиною та піском "столичне місто" Кауачі, розкидані по всій долині поховання, рештки підземних іригаційних комп­лексів (що частково використовуються й досі) та унікальна галерея циклопічних малюнків.

Цивілізація Мочіка. В той час, як на півдні Перу формувалася культура Наска, на півночі країни в долині річок Моче, Віру та значно повноводнішої Чіками (на землях Кости трохи далі на захід від Чавіну) склалася ще одна цивілізація — Мочіка, виникнення якої датують II ст. н. е.

Назва умовна і походить від однойменної долини, котра своєю чергою дістала назву від найменування сусідньої ріки Моче, шо розта-

шована неподалік від сучасного перуанського міста Трухільо. Вперше означена культура була відкрита й досліджена у 1899—1900 рр. все тим же Максом Уле.

Основними осередками життя місцевих мешканців здав­на були 24 узбережні річкові оази, відокремлені одна від од­ної абсолютно мертвими пустелями, проте регулярні річкові повені (типологічно схожі на розливи єгипетського Нілу) дали змогу місцевим жителям побудувати доволі продуктив­ну рільничу цивілізацію на базі іригаційного землеробства.

Основною ресурсною базою них іригаційних комплексів були місцеві ріки — Ламбаєке, Санья, Лече, Мотупе й Хекетепеке.

Мочіка створили мережу широких магістральних каналів (їхні ширина й глибина сягали кількох метрів) та акведуків (найбільший з них у районі м. Аскона має 1400 м у довжи­ну і до 15 метрів у висоту). Поля розбили на невеличкі ділянки (по 20 м ) з чітко визначеним водозабезпеченням — і низка нечисленних оаз доволі швидко перетворилася на суцільний іригаційно-рільничний комплекс (з площею зро­шуваних полів близько 11500 км ), що стабільно давав по два-три врожаї кукурудзи на рік, а також забезпечував місцевих жителів достатньою кількістю технічних культур, овочів та фруктів (квасоля, картопля, батат, арахіс, перець, гарбуз, солодка юка (маніок), бавовник, камоте, чірімойя, гуанабано, гуава, лукума, папайя). Родючість грунтів мочіка підтримували, удобрюючи землю цінним пташиним послі­дом — гуано,а в райони, куди канали провести було немож­ливо, воду перекидали своєрідними акведуками, збудовани­ми з цегли-сирцю.

На цих землях мешкали носії кількох малодосліджених, ізольованих мов, серед яких поступово виокремилися воло­дарі "гортанної" мови мунік (сумнівних лінгвістичних ро­дичів якої шукають у Центральній Америці (навіть серед майя), але поки що без особливих успіхів). Звідси в історіог­рафії прижилася назва — народ мочіка.

Це були люди, невисокі на зріст, але кремезні, з видовженими головами. Чоловіки племені мали ше звичку носити довгі, хоча й не дуже густі бороди.

Цінну інформацію стосовно побуту, соціальної структури й тра­дицій мочіка містять праці іспанських хроністів, які ше застали цей народ за часів конкісти. Це, насамперед, праця з екзотичною назвою "Антарктична суміш" єзуїта Мігеля Кабельйо де Бальбоа, "Хроніка

моралі ордену Святого Августина в Перу та його зразкових успіхів у цьому королівстві" ченця-августинця Антоніо де ла Каланчі, а також перше лінгвістичне дослідження ше живої тоді мови мочіка (іспанці називали її юнга)"Мистецтво мови юнгів", створене католицьким свя­щеником Фернандо де ла Каррерою, який проповідував серед індіанців "слово Христове", а тому детально вивчав мови своєї екзо­тичної пастви.

За умов формування складної і майже суцільної іри­гаційної системи по всьому північноперуанському узбереж­жю доволі гостро постало завдання політичного об'єднання моче-чікамського дворіччя. Конкретні перипетії процесу політичної інтеграції регіону нам не відомі, проте відомий наслідок: спочатку войовничі мочіка (що мешкали в долині маловодної ріки Моче) поширили свій вплив на долину ріки Чікама, а вже потім, спираючись на ресурси одразу двох до­лин, почергово розгромили усіх сусідів-конкурентів і поста­вили під свій контроль усю північноперуанську Косту від узгір'я Сієрра-Бланко, в районі ріки Пакасмайо на півночі, до ріки Непенья на півдні. Під контролем мочіка опинила-

2

ся територія в 20 тис. км , де проживали на той час 250— 300 тис. чол. Центром новоутвореної держави, володіння якої простяглися з півночі на південь на півтисячі кіло­метрів, стало місто Моче.

Потужними міськими центрами мочіцької цивілізації стали також сусіднє з Моче поселення Галіндо, Уанкако (долина р. Віру), Пампа- де-Лос-Інкас (долина р. Санте) та Паньямарка (долина р. Непенья).

Високопродуктивне землеробство дало можливість мочі­ка масштабніше розвивати тваринництво і птахівництво (лами, собаки, качки і навіть морські свинки, м'ясо яких мочіка також уживали в їжу). Різноманітність у харчовий раціон привносили рибальство (тим більше, що молюсків, крабів і риби, насамперед анчоусів, у холодних приокеаніч- них водах завжди було вдосталь), звіробійний промисел (зокрема, морські леви і тюлені), збиральництво (дари моря і навіть пташині яйця) та полювання (хоча не виключено, що мисливство було лише розвагою для місцевої соціальної верхівки).

Доволі високим для тогочасних реалій Південної Амери­ки був рівень місцевих ремесел. Щоправда, у виготовленні знарядь землеробської праці мочіка не досягли особливих успіхів. М'яку після штучного зрошення землю розпушували

вузькими лопатками з кам'яними, кістяними чи, в рідкісних випадках, мідними наконечниками, дещо схожими на ко­роткий спис із широким лезом. Зате майстри мочіка виго­товляли вишукані тканини (з вовни й головним чином ба­вовнику), досягли вражаючих висот у мистецтві портретної скульптури (їхні скульптурні портрети відтворюють не лише достовірний образ людини, а й подають психологічну харак­теристику об'єкта). Вони плавили золото, срібло, мідь (зна­ли і їхні сплави), володіли мистецтвом позолоти, пайки, че­канки, кування й інкрустації коштовним камінням (бірюза) та перламутром, виготовляли металеві вироби технікою нині втраченої воскової моделі, прокладали чудові дороги (зав­ширшки чітко 9,8 м), споруджували надійні мости й акведу­ки (висотою до 15 м!). Більше того, мочіка першими в Аме­риці почали ширше застосовувати у виробничому процесі металеві знаряддя, оскільки навчилися виплавляти з повер­хових мідних руд (азуриту й малахіту) не тільки чисту мідь, а й прообраз майбутньої бронзи, додаючи (для твердості) у мідь миш'як. З такого мідно-миш'якового сплаву виготовля­лися спеціальні долота (іноді з орнаментованим руків'ям) — один із перших в Америці досвідів використання металів не лише для задоволення культово-естетичних потреб, а й для виготовлення утилітарно-господарських знарядь праці. Мочіка чудово розумілися на математиці й геометрії, вико­ристовуючи для спорудження своїх пірамід і шляхів сполу­чення міру довжини у 9,8 м. Але більш за все вражає їхня лощена, розмальована (з використанням фарб синього, чор­ного, червоного, коричневого, сірого, жовтого та білого кольорів 12-ти відтінків) кераміка — справжня енциклопедія буквально усіх складових тогочасного життя. Адже на гли­няних виробах мочіка доволі реалістично (аж до портретної схожості обличчя) зображені селяни й рибалки, лікарі й хворі, вояки і бранці (в момент, коли їм відрубують голови спеціальними ритуальними ножами), науковці й ткачі, му­зиканти й раби, жінки, зайняті домашнім господарством, чоловіки, які п'ють маїсове пиво (чіча) або роблять собі обрізання, навіть сексуальні сцени. Містить мочіцька ке­раміка й усілякі картинки, що стосуються побутового життя її творців: від зображень богів і об'єктів полювання, рибаль­ства та збиральництва (олені, ропухи, мавпи, ягуари, пуми,

риби, сови та інші птахи) — до культивованих ними рослин (різноманітні фрукти й овочі), човнів і будинків.

Щедрий ілюстративний матеріал свідчить про те, що мочіцьке суспільство досягло вже рівня чітко структуровано- го соціуму, розвиненої деспотичної державності централізова­ного типу з елементами істотної воєнізації влади. Об'єднану державу очолював тепер мілітарний верховний вождь кіч (сі- кіч), якого художники завжди зображували у вигляді моло­дого володаря-воєначальника. Мали статус та виконували функції панівної страти суспільства алаек ("губернатори" — можливо, нащадки колишніх самостійних царків) — управи­телі чотирьох окремих долин, з яких складалася поліетнічна іригаційна мочіцька спільнота.

На "керамічних ілюстраціях" усі вони завжди зображувалися з палицями, дротиками, списометалками чи іншою зброєю в руках, шо свідчить про відверто мілітарний характер їхньої влади.

Далі йшли чі-кіч —"царські службовці": цей статус ма­ли чиновники, виробничі майстри, наглядачі, офіцери, жерці (останні прикрашали свій одяг лисячими головами, оскільки лисиця вважалась у мочіка символом святості й мудрості) тощо. Наступний стан складали прості виробники й слуги. Ну а внизу суспільної піраміди стояли раби (насам­перед, із числа військовополонених). Соціальне становище жінок у суспільстві мочіка було приниженим. Вони, судячи з керамічних ілюстрацій, мали виконувати домашню роботу (переносити вантажі, готувати їжу, ткати, доглядати дітей тощо) і догоджати своїм чоловікам. Усе це свідчить про су­то патріархальний характер мочіцької родини і мочіцького суспільства загалом, що цілком природно для будь-яких надмірно мілітаризованих соціумів.

Відповідно до жорсткої станово-кастової диференціації розподілялися в мочіка суспільні й матеріальні блага: кількість жінок у кожного чоловіка (зростала згідно з ранжиром), пишність домівок, навіть одяг, специфіка якого також зале­жала від суспільного статусу індивіда. Усі державні люди но­сили тюрбани з пташиного пір'я, сандалі зі шкіри морсько­го лева, міні-спідниці, золоті й мідні брязкальця (у формі півмісяця), плащі з пишними манжетами й наплічниками та геометричним орнаментом, своєрідним для кожного роду алаек та для кожного рангу чі-кіча (а отже плащовий орна­мент виконував у мочіка приблизно ту ж саму функцію, що

й дворянські родові герби чи армійські офіцерські погони з нашивками). Особливою пишністю та розмаїттям вирізня­лися зачіски та головні убори мочіцьких можновладців. Свої ноги від ступнів до колін вони фарбували у чорний колір. Рядові мочіка ходили простоволосими, без зачіскових надмірностей. Одягалися доволі скромно: носили просту сорочку-накидку, щось на зразок сучасних пончо, без будь- якої орнаментації. Довга проста сорочка або спідниця, не­вибаглива зачіска у дві заплетені коси — оце й усе, чим задовольнялися мочіцькі жінки, незалежно від статусу їхніх чоловіків. Ну а раби мали ходити абсолютно голими, з по­казово непричесаним середньої довжини волоссям.

Навіть методи пересування залежали від статусу людини: просто­людини й раби ходили шляхами пішки, а знатних мочіка "транспорту­вали" у спеціальних паланкінах носії.

У контексті з суто соціальною стратифікацією свою роль у суспільній організації Мочіцької цивілізації відігравав принцип етнічної сегрегації, в параметрах якого мочіка чітко ділили усіх людей на "своїх"(колъяна),"чужих"(кайяо) та нащадків від змішаних шлюбів — пайян.

Соціальна стабільність у суспільстві мочіка підтримува­лася вкрай жорстокими законами: за дрібні правопорушен­ня винному відрубували руку чи ногу, могли відрізати ніс чи губи, виколоти очі або навіть каструвати, за серйозні прос­тупки забивали до смерті камінням. Причому всі ці пока­рання для більшого виховного ефекту завжди проводилися публічно. Водночас роль стабілізаційного чинника, згідно з принципом "за все треба платити", відігравав у мочіка ін­ститут "квіткових воєн" (добре відомих дослідникам за ме- зоамериканськими реаліями доколумбових часів), що роз­глядалися місцевим населенням як своєрідний тип люд­ських жертвопринесень на користь божеств. У "квіткових війнах" брали участь мешканці сусідніх населених пунктів (мабуть, із числа місцевої еліти, оскільки простолюдини ма­ли в цей час працювати на полях). Ставши навпроти один одного, дві такі "квітково-ворожі" армії завзято закидали супротивника камінням із пращ, після чого атакували "іно- племінників" урукопаш, причому чим більше в таких "боях- змаганнях" бувало убитих, поранених і покалічених, тим воно вважалося "богоугоднішим" (бо кров, пролита в цих сутичках, вважалася пролитою в жертву божествам, які в

обмін на неї гарантуватимуть щедрий врожай у наступному році). Як морально-матеріальну винагороду переможці цих сутичок отримували майно полонених, захоплених у процесі кривавого ритуального зіткнення.

Доволі непростою є проблема наявності (чи, навпаки, відсутності) у мочіка власної писемності, питання про саме існування якої досі залишається дискусійним. Першим після опрацювання у 1938—1939 рр. понад ЗО тис. (!) мочіць- ких виробів цю проблему порушив відомий перуанський дослідник і колекціонер Рафаель Ларко-Ойле. Аналізуючи згадані вище малюнки на мочіцькій кераміці, він звернув увагу на те, що на багатьох посудинах зображені боби ква­солі з нанесеними на них рисочками, хрестиками, кружеч­ками та крапочками. Такі ж самі знаки (Р. Ларко-Ойле виді­лив близько 300 їхніх різновидів) збереглися на деяких мочі- цьких і навіть паракаських тканинах. На тих же самих посу­динах трапляються ще й зображення сцен "читання" (чи ра­хування) таких бобових зерен людиною. Нарешті, реальні квасолини мочіцького походження з загадковими геометрич­ними "нарізками" виявлені у процесі розкопок. З цього Р. Ларко- Ойле зробив висновок щодо наявності у мочіка лінійного письма, а також про те, що боби (й тканини) заміняли носіям цієї культури папір, пергамент чи папірус, виступа­ючи матеріалом, на якому фіксувалася текстова інформація.

Інші науковці, як і раніше, ставляться до версії про наявність у мочіка якоїсь писемності клинописно-лінійного типу доволі скептич­но. Хоча й визнають, шо така знакова система могла в перспективі трансформуватись у розвинену писемну систему. Крім того, на унікальній мочіцькій кераміці трапляються зображення людей, які не­суть у руках якісь зв'язані в пучок мотузки з вузликами, шо нагадують відоме інкське "вузликове письмо"кіпу, але власне мочіцьких кіпу ар­хеологи досі не знаходили, тому наявність у мочіка "вузликової" сис­теми фіксації інформації поки шо не доведена.

Армії войовничих бійців мочіка у конічних шоломах з невеличкими квадратними чи овальними щитами, озброєні булавами, сокирами, пращами, дротиками зі списометалка- ми та списами з мідними наконечниками, постійно вели війни з сусідами, і спочатку — доволі успішно. За короткий термін мочіка створили в такий спосіб доволі велику, висо- коцентралізовану й потужну мілітаризовану державу, а тому доки їхнім противником залишалися розрізнені племена первісного оточення, мочіка у війнах перемагали, користу-

ючись перевагою у військовій майстерності та організації, озброєнні та господарсько-економічному забезпеченні матеріальними ресурсами. Своєю чергою, успішні війни щедро забезпечували мочіка дешевою рабською робочою си­лою, яку переможці масово застосовували для спорудження масштабних архітектурних комплексів — як культового, так і фортифікаційного призначення.

Що ж до релігії, то мочіка усе ще продовжували вшано­вувати ягуарів (явний спадок чавінських часів), проте біль­шість своїх богів вони вже шукали на небі або серед собі подібних. Серед них — обожнений верховний володар кіч, Сонце (йому жертвували золоті прикраси), Місяць (його да­ри — срібні), умовно верховний бог-"творець"Аї-Апек, що зображувався у вигляді людинокішки (точніше, людинопуми або людиноягуара), яка сидить на троні чи вершині пірамі­ди, а з її голови виходять промені. Всім своїм богам мочіка періодично жертвували полонених й узагалі людську кров, вважаючи, що в такий спосіб боги "харчуються". Шанували мочіка і деяких тварин — зокрема, сокола, морського орла, собаку, двоголових змій, котрі вважалися посланцями та інформаторами Аї-Апека. Решта богів і божеств утворювала розвинений ієрархічний пантеон, проте масштабних культо­вих споруд удостоїлися далеко не всі. Серед останніх виділя­ються, насамперед, масивні будівлі потужної мочіцької сто­лиці Моче (площа пам'ятки близько 60 га), руїни якої і досі зберігаються неподалік сучасного перуанського міста Трухільо (нижня течія р. Моче).

Серед культових споруд найвідомішою є присвячена Аї-Апеку найбільша колись у Південній Америці 48-метрова піраміда Сонця {Уака-делъ-Солъ)у формі п'яти терасових уступів з масивною ниж­ньою платформою розміром 250 х 140 м. За підрахунками нау­ковців, для спорудження цього сонячного храму було витрачено 130 — 140 млн алобів (цеглин стандартної форми, виготовлених із висушеної глини та різаної соломи — своєрідної глинобитної цегли- сирцю). За свідченнями згаданого хроніста А. де ла Каланчі, у споруд­женні піраміди брали участь 200 тис. індіанців. Проте за часів конкісти іспанці довідалися, шо Сонцю мочіка жертвували золото, і це вирішило долю знаменитої піраміди. Іспанці, якими керував ласий до чужих скарбів інженер-конкістадор Монтальва, за допомогою штучної дамби-запруди змінили у 1602 р. русло ріки Моче. Спрямувавши її во­ди на піраміду, вони змили в такий спосіб 3/4 цього храмового комп­лексу, завдяки чому добре розжилися на золото .

Ще одна піраміда — Місяця (Уака-де-Луна) — складалася із 14 млн адобів, а отже, за розмірами значно поступалася сонячній (висота — 21 м), зате мала шеститерасну форму. Рештки унікальних ритуальних споруд збереглися і в інших місцях колишньої Мочіцької держави. Серед них — 57 пірамід релігійного комплексу Пакатнаму (в районі ріки Хекетепекі), 20-метрова шестиступінчаста піраміда в долині ріки Непенья та ін. Причому всі ці споруди мочіка покривали пишними поліхромними розписами, які зображували то призначених для жертвопринесення бранців, зв'язаних живими зміями, то "бунт речей проти людей", з якими предмети-позстанці чомусь розпочали справжню війну...

Нарешті, у 1983 р. під час розкопок було виявлено справді унікальний храм "шамана" (ісп. ель-брухо) — прихований поховаль­ний комплекс, прикрашений фризами, шо зображують ряди зв'язаних бранців. Усередині храмової гробниці (можливо, вона належала ко­мусь із мочіцьких кічів) знайдено солідний поховальний інвентар і безліч людських кісток — мабуть, вони належали людям, принесеним у жертву під час прощальної церемонії. Причому археологи стверджу­ють, шо серед них були не лише раби та полонені, а й повноправні одноплемінники небіжчика, можливо, навіть його родичі, оскільки їхні останки містять явні ознаки успішного лікування ран, а це, зро­зуміло, в Локолумбовій Америці могли собі дозволити тільки "сильні світу цього".

Ще одна сенсаційна знахідка сталася у 1987 р., коли перуансь­кий археолог Уолтер Альва розкопав у районі м. Сіпан унікальну, не пограбовану гробницю знатного мочіцького вождя, якого з легкої руки західних фахівців охрестили "лордом Сіпана". Поховання дату­вали V—VI ст., а сам "лорд", як вважають, був невисоким на зріст (165 см) 35-річним чоловіком, якого супроводжували в останню путь кілька чоловіків, жінок та одна собака. Гробниця була ущерть наповне­на предметами розкоші (золото, бірюза, срібло, мідь). Голову "лорда" покривала золота маска зі штучними очима із срібла й лазуриту.

Ще один комплекс із 26-ти (!) мочіцьких пірамід, споруджених із цегли-сирцю у XII—XIII ст., виявив у 1988 р. норвежець Тур Хейердал (1914 — 2002) в районі Тукуме. Під ними були знайдені пишні усипальниці похованих у сидячих позах довговухих мочіцьких володарів, котрих супроводжували в потойбічний світ казкові багат­ства — вироби із золота, й срібла, великі запаси їжі, тіла принесених у жертву слуг, черепашки з Панами й Еквадору, пір'я екзотичних птахів, шо водяться тільки в лісах далекої Амазонії і т. ін.

Цікаво, шо майже в усіх мочіцьких пірамідах на адобах, з яких во­ни споруджені, були зафіксовані різноманітні знаки-герби (близько сотні різновидів), причому такі цеглини вмішені в пірамідах компакт­ними групами. Дослідники вважають, шо ці знаки мали фіксувати результати будівничої активності окремих общин, які працювали на спорудженні пірамід, оскільки будівництво посекційно доручалося окремим бригадам майстрів, які колективно відповідали за якість і швидкість виконаних робіт.

Судячи з усього, саме V—VI ст. були періодом найвищо­го розквіту мочіцької державності. Унаслідок тривалої попе­редньої селекції тогочасні землероби спромоглися якісно поліпшити місцеві сорти маїсу, квасолі та гіркого перцю, почали вирощувати більш як 50 нових сортів культурних рослин, у тому числі — картоплю й томати (запозичили у сусідів із Анд), папайю та сапотове дерево лукуло (його пло­ди нагадують сливу), перуанське просо каньяуа (кіноа) то­що. Свого максимуму досягли мочіцькі воєнні потужності, динамічно розвивалися економіка й культура. Тож влада могла собі дозволити викидати на вітер солідні кошти, влаштовуючи пишні поховальні ритуали й зводячи цик­лопічні культові споруди.

Не менше непродуктивних витрат ішло на вшанування померлих правителів і наближених до них "сильних світу цього". Тільки в око­лицях мочіцької столиці археологами виявлено з півсотні пишних по­ховань, у яких активісти "чорної археології" і досі знаходять золоті прикраси, котрі шляхом контрабанди масово вивозять за межі Перу.

Проте глибока суспільно-майнова диференціація та на­явність у країні великої кількості рабів (зрозуміло, вороже налаштованих до мочіка) із числа поневолених цією держа­вою сусідів, не могли минути безслідно. Усе це роз'їдало місцеву соціальну спільноту. Давалися взнаки також при­родні катаклізми, що переслідували державу Моче. Як стве­рджують палеокліматологи, протягом 650—800 рр. унаслідок масштабної посухи на півночі Перу в регіоні суттєво змен­шилися ресурси родючих грунтів. У цей же період сталося кілька сильних і доволі руйнівних землетрусів. У результаті мочіка змушені були покинути колишню столицю і перенес­ти свій політико-релігійний центр значно далі на північ, до Пампа-Гранде (назва, звичайно, сучасна), де у відносно ко­роткий термін був збудований новий столичний ансамбль

с. ² загальною площею до 6 км .

Не сприяла стабільності й міжнародна ситуація. Тиск, що його здійснювали на мочіка з півдня представники циві-

... .8

лізацц Уарі , змусив кічів приступити до створення стра­тегічних запасів для можливого ведення виснажливої війни з добре організованим та озброєним ворогом. Однак додат­кові побори за умов природних негараздів суспільство вже

не могло витримати. І це призвело до соціально-політичної катастрофи.

Реконструюванню подальшої долі мочіцької державності сприяли масштабні розкопки в Пампа-Гранде, насамперед, його центрального городища — "Великої Піраміди"(Уака- Форталес), що являла собою своєрідний "дитинець" Пампа- Гранде, причому збудований у надзвичайно короткі строки. Загальна висота цієї піраміди — 54 м, параметри нижньої платформи — 270 х 185 м, однак найдивовижнішою є верх­ня платформа піраміди з гладенькими, майже прямовисни­ми обривистими стінами 15-метрової висоти та просторими із багатим начинням житловими приміщеннями на її вер­шині. Цікаво, що знизу до верхніх приміщень вів лише один вузький пандус (круті суцільні сходи), чудово пристосова­ний для оборони від можливого нападу знизу — отже "вер­хам" мочіка за часів П ампа-Гранде вже явно було кого боя­тися. Та попри усі фортифікаційні хитрощі, залишки споруд засвідчують, що всі верхні житлові будови піраміди загину­ли внаслідок пожежі (місцями глина навіть оплавилася до скловидного стану). Сліди навмисного погрому простежу­ються й на інших елітних об'єктах П ампа-Гранде, в той час як житлові квартали простолюдинів від вогняної стихії зовсім не потерпіли. Усі ці дані вказують на те, що остання столиця мочіка пережила масовий народний бунт, під час якого були знищені всі владні квартали й споруди, ну а логіка історії змушує припустити, що й мешканців цих елітних споруд спіткала така сама доля.

Крах держави Моче датують кінцем VIII ст. Тоді ж у Пе­ру перервалася традиція будівельної гігантоманії, припини­лося спорудження масштабних пірамід, а державність, розір­вана масовим соціальним протистоянням "верхів" і "низів", остаточно втратила рештки колишньої централізації. Водно­час мілітарну владу мочіка скинули всі їхні південні сусіди, відтиснувши своїх колишніх поневолювачів на далеку північну окраїну перуанської Кости.

Лише за кілька століть у долинах Моче і Чіками посту­пово відродилися регіональні загальнодержавні тенденції, проте відбулося це вже після занепаду цивілізації Уарі. Твор­цем нового регіонального гегемона — державності Чіму — стали вже не самі мочіка, а їхні найближчі південні сусіди, носії мови кінгнам.

Що ж ло господарсько-технологічних здобутків цього народу, то вони, здебільшого, й сьогодні не втратили свою ефективність та акту­альність, оскільки максимально відповідають природно-кліматичним умовам регіону. Зокрема, й досі регулярно подає воду від витоків ріки Чіками до тихоокеанського узбережжя найдовший мочіцький ка­нал Ла-Чамбре завдовжки 113 км. Лосі виконує в долині Чіками свою водогінну функцію грандіозний мочіцький акведук Аскони, висота якого сягає 15 м, а загальна довжина — майже півтора кілометри.