<<
>>

Цивілізація ольмеків.

Ольмецька у

цивілізація небезпідставно вважається "праматір ю Мезоаме- риканської культури”, оскільки саме ольмеки стали першим народом регіону, який перетнув межу первісності і вступив в епоху цивілізації, що пов'язується зі створенням станово- класового соціально стратифікованого суспільства і держав­ності, формуванням розвинутої економічної інфраструктури та появою писемності.

Знаємо ми про ольмеків дуже мало. Навіть їхнє справжнє ім'я за­лишається загадкою, а умовна назва "ольмек" походить від астеиько- го слова "оллі" —"каучук" (отже, слово "ольмеки" можна переклас­ти як "люди з каучукової країни"). Річ у тім, шо територіально їхня цивілізація охоплювала сонячне узбережжя Мексиканської затоки в районі сучасних штатів Табаско й Веракрус, а за часів астеків на цих землях мешкали поневолені астеками племена, які видобували для своїх господарів каучук. Тому астеки називали цю землю Ольман — "Країна каучуку", а місцевих мешканців — ольмеками. У XX ст., коли першу цивілізацію Мезоамерики почали поглиблено досліджувати, назву ольмеків етнографічних штучно (для зручності) перенесли на ольмеків археологічних. Що ж до їхньої самоназви, то вона нам так само невідома, як і самоназва знаменитих месопотамських шумерів. Нез'ясованими залишаються й етнолінгвістичні ознаки даного народу.

Першу інформацію про наявність якоїсь працивілізації Мезоамерики у заболочених низинах океанічного узбереж­жя європейці дістали вже невдовзі після конкісти, але кіль­ка століть її вважали вигадкою. Слава першовідкривача оль- мецької цивілізації належить мексиканському інженерові Хосе М. Мельгару, який у 1862 р. випадково натрапив у джунглях поблизу селища Трес-Сапотес (розташованого на березі невеликої річки Хуейапан, штат Веракрус) на гігант­ські кам'яні зображення людських голів (висотою від 1,5 до

З метрів і вагою від 5 до 40 т!), котрі належали невідомій на той час археологічній культурі ольмеків.

Щоправда, сам Хосе М. Мельгар побачив у цих зображеннях представників "явно ефіопської зовнішності", тому вирішив, шо твор­цями означеної цивілізації були "негри, [котрі] неодноразово бували в

• „2 цих краях, і це сталося ше в першу епоху від створення світу . Пізніше найдавніші археологічні пам'ятки Табаско й Веракрусу вва­жали периферійним відгалуженням цивілізації класичних майя, і лише в ЗО —40-х роках XX ст. зусиллями американських дослідників Джорджа Клаппа Вайяна і Метью Стірлінга та їхніх мексиканських ко­лег — Альфонсо Касо, Мігеля Коваррубіаса й Хіменеса Морено — була доведена унікальність, самобутність і давність своєрідної місцевої цивілізації, візиткою якої залишилися знамениті голови-гіганти.

З часом виявили 11 таких базальтових голів, причому всі вони мають яскраві портретні риси, до того ж репрезенту­ють собою два явно різні антропологічні типи:

1. Круглоголові обличчя з приплюснутим носом, трохи розкосими очима й повними губами, чим дещо нагадують чистокровних негроїдів (варто зауважити, що в Новому Світі негрів у давні часи не було, їх завезли туди як рабів євро­пейські колонізатори);

2. Довгоносі бородані, дещо схожі на європеоїдів, з тон­кими рисами обличчя та вузькими орлиними носами .

Спираючись на ці дані, мексиканський археолог Мігель Ковар- рубіас дійшов висновку про існування в ті далекі часи в районі узбе­режжя Мексиканської затоки двох народів, які різнилися між собою антропологічно й етнокультурно, шо періодично призводило до кро­вопролитних зіткнень між ними. До першого належали "чистокровні" ольмеки — "народ Ягуара", які вирізнялися приземкуватою статурою, монголоїдними видовженими очима, пласкими носами, пухлими губа­ми, часто з видовженими, штучно деформованими головами. Інший народ (М. Коваррубіас назвав його "народом Змії") складався з висо­ких, худорлявих бороданів з орлиними профілями. Назва пояснюєть­ся кам'яними скульптурами із Сан-Лоренсо, які зображують правите­ля з головою смертоносної гримучої змії в руках, котру археологи тлумачать як атрибут тотемного поклоніння змії, або як змієподібний атрибут влади — своєрідний царський скіпетр.

Враховуючи їхню зовнішню схожість з індіанцями, шо й досі мешкають на теренах сучас­них США, М. Коваррубіас вважав їх варварами — прибульцями з півночі, війна з якими значною мірою становила, на його думку, сутність бурхливої зовнішньополітичної активності умовно абориген­ного для означених місць суто ольмецького населення. Трагічним наслідком навали "північних бороданів" вважав М. Коваррубіас і загибель цивілізації ольмеків, проте аргументованість цієї концепції все ше береться під сумнів багатьма дослідниками.

Кам'яні зображення голів увінчують шоломи з навушни­ками, схожі на хокейні шоломи. Варто зауважити, що най­ближчі каменоломні розташовані за сто кілометрів від місцезнаходження знаменитих пам'яток. До того ж усі голо­ви чомусь поставлені обличчям в одному напрямі — чітко на схід (тобто у напрямі Атлантичного океану). Як бачимо, таємниць навколо ольмецьких голів-гігантів досхочу, хоча, враховуючи їхню портретну розмаїтість, можна припустити, що вони були своєрідними пам'ятниками, які й сьогодні встановлюють усі народи своїм найвидатнішим правителям та героям.

Останні археологічні дослідження підтвердили цю версію. Як засвідчили результати розкопок у Сан-Лоренсо, місцеві голови-гіган- ти були вирубані з колишніх вівтарів або тронів, котрі (найімовірніше, після смерті чергового володаря) перетворювали на офіціозні по­смертні портретні статуї померлого владики. Фактично вони були своєрідним аналогом наших пам'ятників, шо встановлюються на вули­цях і майданах міст і сіл на честь видатних діячів історії та культури.

На сьогоднішній день історія археологічних ольмеків ре­конструйована лише в основних своїх рисах і більше нагадує конгломерат гіпотез, аніж серйозні наукові висновки. Навіть питання хронологічного датування моменту зародження ольмецької цивілізації запишається дискусійним: більшість науковців вважають, що це відбулося в XIV ст. до н. е. (ме­тод радіокарбонового датування дає діапазон часу від 1500 до 1200 рр. до н. е.), хоча є й інші точки зору.

Реконструйо­вана за крихтами свідчень історія цього народу дає підстави зробити обережне припущення, що ольмеки на узбережжі Мексиканської затоки — народ прийшлий, і прибули вони туди не пізніше XIII ст. до н. е. з півночі чи зі сходу (з гір Тустли).

Останні археологічні розкопки у Ла-Венті й Сан-Лоренсо став­лять під сумнів концепцію прийшлого походження ольмецької спіль­ноти на узбережжі Мексиканської затоки, проте висновки наукових розвідок Р. Гонсалеса та Е.С. Гвіллена (щодо появи ольмеків у регіоні не пізніше 1700 р. до н. е. та їхньої лінгвістичної спорідненості з індіанськими народами мовної групи міше-соке) більшість дослідників вважають поки шо занадто сміливими.

Мешкали ольмеки у дерев'яних хижах, критих пальмо­вим листям. їхнім основним заняттям було вирубно-вогне­ве землеробство (маїс, квасоля, авокадо, амарант, перець, кабачки, бутельковий гарбуз, що використовувався для ви-

готовлення своєрідного посуду, та їстівний гарбуз-скваш), хоча полювання (олені, черепахи), рибальство і збиральни­цтво (їстівні молюски та плоди) також відігравали в їхньому господарстві значну роль. У поймах річок, після розливів яких земля удобрювалася мулом, ольмеки почали розвивати власну іригацію, однак масштаби такого рільництва були вкрай обмеженими самою природою, оскільки потужних річкових артерій в місцях проживання ольмеків просто не існувало. В технологічному відношенні ольмеки перебували ще на етапі новокам 'яного віку, зате вони навчилися за допомо­гою кам'яних пилок та абразивів робити з каменем уже все, що заманеться: обтісувати, розпилювати, терти, видовбува­ти, шліфувати, свердлити, виробляти не лише знаряддя війни та праці, а й пам'ятки мистецтва (скульптури та ба­рельєфи з горельєфами). Для цього вони використовували згадуваний уже базальт, а також бірюзу, гематит, яшму, ан­дезит, кварц, серпентин, діорит, нефрит, жадеїт, діабаз, граніт, кремінь, кольорове вулканічне скло-обсидіан. Із слю­ди виготовляли специфічні кам'яні дзеркала, а самих лише виробів з нефриту ольмецького походження знайдено на сьогоднішній день археологами кілька десятків тонн.

Знали ольмеки й кераміку, але її використовували виключно у по­бутових цілях (посуд, керамічні валикоподібні печатки то­що), на відміну від каменю й дерева, з яких вирізали не тіль­ки побутові предмети, а й вишукані скульптури. Картину культурно-інтелектуального життя археологічних ольмеків довершують залишки споруджених із глини та облицьованих іззовні вапняковим розчином ступінчастих пірамід (найбіль­ша з них конусоподібна, з круглою в плані основою, тристу­пенева піраміда в Ла-Венті заввишки 33 м), розкидані по всьому узбережжю Мексиканської затоки кількаметрові кам'яні ольмецькі стели й унікальні поліхромні фрески з пе­чери Хуштлауака (неподалік від містечка Колотліпа в мек­сиканському штаті Гереро) — безцінні свідчення, що дають уявлення про зовнішність, одяг та інші складові матеріаль­ної культури ольмеків.

Практично, це все, шо ми знаємо про походження найдавнішої цивілізації Мезоамерики. Самі ж ольмеки пояснювали свої корені надзвичайно своєрідно. Згідно з легендою, могутнє плем'я героїв — пращурів ольмеків і творців їхньої цивілізації — веде свій родовід від нащадків своєрідного шлюбу жінки і ягуара — або божества чоловічої статі із самкою ягуара. Аргументація: зображення зоофільного сексу-

ального зв'язку ягуара і жінки часто прикрашають кам'яні ольмеиькі стели (у Сан-Лоренсо, Чалькасінго та ін.), печерні фрески Оштотітла- на (штат Гереро) ілюструють міф про чоловіче божество, яке "покри­ває" самку ягуара, а деякі людські зображення, виявлені в місцях по­ширення культури, мають обличчя з яскраво вираженими ягуаровими рисами. Між іншим, спочатку творців першої цивілізації Мезоамерики пропонували, виходячи з цього, назвати теноселоме ("люди з ягуаро­вою пашею"), але прижився лише термін ольмеки.

Знали про "археологічних ольмеків" і астеки, які чітко відрізняли їх від своїх сучасників — поневолених мешканців 'каучукової країни". Заданими 11-ї книги "Флорентійського кодексу" Б. де Саагуна, асте­ки іменували археологічних ольмеків "народом, який жив біля соло­ної води"(уїштотін)*, але й ця назва в науковій індіаністичній літера­турі не прижилася.

Дещо відомо і про побут археологічних ольмеків. Ходи­ли вони у довгих сорочках або голими, волосся на голові го­лили і покривали її своєрідними капелюхами двох різно­видів: у формі вже згадуваного хокейного шолому, або щось на зразок папської тіари. їхні сімейні традиції для нас зали­шаються таємницею, а стосовно релігійних уявлень, то хоча серед зображень на ольмецьких рельєфах науковці вирізня­ють близько десятка можливих богів, упевнено можна стверджувати тільки про вшановування бога дощу та культ ягуара, котрих науковці тісно пов'язують з рільничим госпо­дарським комплексом, а також про культ "великої богині Місяця", котру зображували завжди у супроводі загадкового пишного почту із шести карликів. Про роль дощів у житті землероба сперечатися не доводиться, а стосовно ягуара, то його культ пояснюють тим, що ольмецькі поля маїсу, ква­солі, гарбузів, авокадо, гуахе й амарантів часто зазнавали спустошливих набігів диких травоїдних, на яких, своєю чер­гою, полював ягуар. Тому з точки зору ранньоамерикан- ських землеробів, цей хижак на прізвисько "миттєва смерть" (бо ягуар — єдиний хижак з котячих, який не перегризає своїй жертві горло, а завдяки своїм сильним щелепам миттєво прокушує їй череп) тим самим захищав посіви, а відтак вважався божественним союзником ранніх землеробів у битві за врожай (а отже й за саме виживання).

Про культові ритуали ольмеків нам також мало шо відомо, однак "кам'яні ілюстрації" ольмецьких часів свідчать, шо в процесі виконан­ня шаманських камлань їхні жерці використовували не лише ритми тамтамів, пісні й танці, а й різноманітні галюциногенні гриби та рос­лини (у порошках, котрі вдихали через ніс. або відварах чи настоях,

котрі пили), шоб довести себе й одноплемінників до належного психічного стану.

Зафіксований в ольмеків і канібалізм, проте який характер мало в них людожерство — культовий, мілітарно-залякувальний, або ж воно було пов'язане з періодичною нестачею продуктів харчуван­ня — сказати поки шо важко.

Та справжній революційний прорив здійснили ольмеки в іншій сфері життя. Йдеться про суспільно-політичну й інтелектуальну складову людського існування. Намивні грунти місцевої ріки Коацакоалькос з притоками були над­звичайно продуктивними і щороку відновлювали свою ро­дючість під час сезонних розливів (на зразок Нільської до­лини стародавніх єгиптян). Ефективне й стабільне рільни­цтво, своєю чергою, сприяло осілості, а відносно високі врожаї давали змогу цим стаціонарним поселенням зроста­ти кількісно і якісно. Щоправда, назв ольмецьких городищ ми не знаємо, тому називають їх іменами сусідніх сучасних селищ. На теперішній час таких містечок археологами вияв­лено вже чимало — Сан-Лоренсо, Трес-Сапотес, Сьєрра-де- лас-Месас, Лагуна-де-лос-Серрос, Ель-Месон, Альварадо, Тепатласко, Лас-Лімас, Сан-Андрес-Тустла, Портеро-Нуе- во, Пієдра-Парада, Сан-Кабесас та ін. Найбільшим і найвідомішим центром ольмецької культурної спільноти вважається Ла-Вента, розташована в ЗО км від узбережжя Мексиканської затоки (сучасний штат Табаско), на піщано­му болотистому острові в районі злиття багатих на акваре- сурси річок Тонала і Бласільйо.

Заснування Ла-Венти датують X—XII ст. до н. е., розквіт — VIII— IV ст. до н. е. На думку дослідників, у містечку мешкало близько 10 тис. осіб.

Висока концентрація населення і відносно стабільне економічне становище сприяли бурхливому розвитку інте­лектуального життя — і в цьому ольмеки справді відзначи­лися, їхні мудреці розробили складну календарну систему (без якої землеробство є неможливим), створили універ­сальну двадцятеричну числову систему, в котрій крапочка­ми позначали одиницю, а рисочками — п'ятірку. Зналися ольмеки на медицині (особливо гомеопатії) та агрономії (рештки канав в околицях їхніх "міст" дають підстави зро­бити припущення про зародження в ольмеків якихось еле­ментів іригації). У Сан-Лоренсо виявлено перший в Аме-

риці міський водопровід, типологічно дещо схожий на римський акведук.

Рештки нього водопроводу досліджені археологами, шо дає мож­ливість доволі детально реконструювати його початковий вигляд. Во­да надходила до міста кам'яними жолобами, прикритими спеціальни­ми кам'яними пластинами. Зверху ці своєрідні двокілометрові труби засипали грунтом, щоб уберегти водопровід від примх природи та надмірної цікавості з боку тварин і людей. Така система водозабезпе- чення сприяла поступовому зростанню населення Сан-Лоренсо, за­гальну кількість якого оцінюють у 1000 — 1200 осіб.

Намагалися ольмеки розширити посівний клин і через споруд­ження штучних терас (розкопки у Чалькацинго).

Вони також створили знамениту "гру з м'ячем", для якої виготов­ляли великі каучукові кулі. Вона була дуже популярною і в наступних індіанських цивілізаціях Мезоамерики — насамперед у майя.

Нарешті, справді геніальним винаходом ольмеків стала їхня писемність, яка, на жаль, досі не розшифрована, бо текстів, вибитих на кам'яних стелах, статуетках чи жезлах, або вирізаних на керамічному посуді, дуже мало, і вони ду­же короткі.

На сьогоднішній день виявлено близько півсотні текстів ольме- цького походження.

Методи системної реконструкції дали змогу з'ясувати, що писемність ця була ієрогліфічною, хоча й з можливими елементами фонетичної фіксації, а писали ольмеки — зліва направо або згори донизу.

Щоб краше читалося, ольмеки, як правило, профарбовували вирізані знаки свого письма червоною кіновар'ю.

Появу ольменького письма традиційно датують приблизно 900 р. до н. е., проте на сьогоднішній день найдавнішим, більш-менш точно датованим ольмецьким написом є кілька знаків, вирізаних на глиняній циліндричній печатці, виготовленій у середині VII ст. до н. е. її знай­шов у 2002 р. під час розкопок у містечку Сан-Андреас неподалік від Ла-Венти (мексиканський штат Табаско) американський археолог Кріс фон Наджі.

Протягом останніх років амеріндологи зробили перші вдалі спроби дешифрувати ольмецькі написи. Зокрема, зав­дяки успіхам у прочитанні майяських текстів удалося "за аналогією" відновити імена кількох ольмецьких володарів (По-Нгбе (IX—VI ст. до н. е.), 'Три Ахав" (середина VII ст. до н. е.), "Князь Гора Врожаю" (?), У-Кіш-чан (?), Йо-Пе (II ст. до н. е.)).

Досить гіпотетичними залишаються наші уявлення про соціально-політичний устрій ольмеків. Зображення фантас­тичних (генеалогічних?) дерев з 12-ма коренями та сімома гілками, що іноді трапляються на ольмецьких фресках, до­пускають можливість існування семи або дванадцяти кланів (чи племен), з котрих імовірно складалася ольмецька спіль­нота. Наявність масштабних кам'яних споруд (ольмеки пер­шими в Америці почали будувати кам'яні піраміди — круглі у плані споруди заввишки понад ЗО м, пишні гробниці, прикрашені вишуканою мозаїкою тощо), до того ж збудова­них на відстані близько 100 км від найближчої каменоломні (наприклад, у Ла-Венті), а також суттєві розбіжності в розмірах і комфортності житла, рештки якого були розко­пані в ольмецьких городищах, дають підстави зробити вис­новок щодо наявності значної соціальної диференціації та елементів примусової праці з чіткою організацією масштаб­них обсягів колективної праці, а також наявності в ольмець- кому суспільстві особливого прошарку кваліфікованих про­фесійних ремісників, котрі, вочевидь, уже не займалися сільським господарством.

Про масштаби ольмецького зодчества свідчить, зокрема, той факт, шо на спорудження однієї лише великої піраміди Ла-Венти, за підрахунками археологів, було витрачено 800 тис. людино-днів!

Свідчення зображувального характеру дають можливість висувати певні гіпотези стосовно соціальної стратифікації та форм політичної організації ольмецького соціуму. Якщо звести увесь цей фактаж воєдино, вимальовується така кар­тина. Найімовірніше, цивілізація "ягуарових індіанців "являла собою конфедерацію міст-держав, серед яких спочатку виділявся своїми масштабами важливий центр регіональної річкової та приморської транзитної торгівлі Сан-Лоренсо (перше місто Америки, населення якого становило 5 тис. осіб), а з VIII ст. до н. е. — Ла-Вента, навколо якої росли какао й гевеї, а також містилися потужні соляні копалини. Важливим регіональним центром ольмеків був також Лагу- на-де-лос-Серрос, розташований у горах, багатих на базальт — стратегічну сировину, з якої тогочасні індіанці виробляли більшість своїх знарядь праці. Кожне місто було політич­ним, культовим і, певного мірою, торговельно-ремісничим центром, котрому підпорядковувалася аграрна периферія на чолі з обожненим владикою — вищим ієрархом місцевої

культової системи, верховним вождем-жерцем тотально те­ократичного суспільства, що правив підданими, сидячи на пишному кам'яному троні (його вирізали з великих брил ба­зальту). Панівною стратою в ольмеків було жрецтво, яке поєднувало в собі сакральну та адміністративно-політичну владу. Жерці носили, як ознаку своєї зверхності, пишний одяг з пришитими до нього трохи вигнутими обсидіановими дзеркалами-пекторалями — зовнішнім символом належності індивіда до страти жрецької номенклатурної влади.

Навіть в астецьких переказах про праиивілізаиію Мезоамери­ки — "царство Тамоанчан" ("Країна дошу й туману"), шо існувало "давним-давно" іде "ніколи не бувало голоду, хвороб і бідності", збе­реглись згадки про жрецьке всевладдя серед ольмеків, котрі "йшли не . „ 5

за своєю волею. їх вели жерці... .

Найпочеснішою і майже всевладною була, звичайно, сакральна посада верховного жерця-правителя, якого інфор­матори Б. де Саагуна іменували головним "чарівником" . На всіх ольмецьких фресках та барельєфах його зображували в пишному одязі, з високою конічною шапкою на голові. Після смерті правителя йому будували пишний мавзолей. Руїни такого величного поховального комплексу у вигляді майданчика, огородженого щільним парканом базальтових стовпів з людину заввишки, збереглися у Ла-Венті (археоло­ги прозвали цю пам'ятку "гробницею базальтових стовпів").

Ритуали поховання ольмецьких лідерів виглядають доволі мото­рошно: родовитому небіжчикові відрізали голову і клали її разом з тілом у вирізаний у формі каймана чи ягуара саркофаг із пісковику або базальту, прикрашений рельєфами, а для супроводу покійника кам'яними сокирами рубали голови молодим хлопцям і клали їх поруч із трупом володаря. Ло могили клали також багато коштовностей (здебільшого з білого та блакитного нефриту), після чого все посипа­ли кіновар'ю і накривали шаром добре трамбованої глини.

Людські жертвопринесення взагалі були доволі поширеними се­ред ольмеків, причому в жертву приносили не лише дорослих людей, а й дітей, і навіть малюків. Судячи із зображень, нешасних спочатку ретельно зв'язували (руки фіксували за спиною в ліктях, а ноги — трохи нижче колін), після чого тягли до місця ритуального вбивства.

Проте абсолютна влада вимагала й цілковитої самовід­дачі, тому ольмеки винайшли кілька чудових методів, аби не допустити до влади безвідповідальних кар'єристів. Щоб ста­ти жерцем (а отже й прорватися на владні верхи), ольмекові треба було не тільки виявити відповідний рівень знань і

т&іантів, а й витримати низку доволі неприємних процедур. Зовнішньою ознакою жерця була штучна деформація чере­па (його деформували шляхом стискання). Жерцям підпи­лювали зуби, а то й узагалі інкрустували їх шматками золо­тавого піриту. В багатих похованнях поруч з тілами ольмець- ких небіжчиків нерідко знаходять добре відполіровані кам'яні шила, майстерно виготовлені з блакитного нефриту, схожі на аналогічні знаряддя, що їх застосовували пізніше астеки й майя для протикання своїх вух чи язика під час ри­туалу прилюдного жертвування власної крові богам. Можна припустити, що схожі ритуали здійснювали й жерці оль­меків. Сцени ритуального знищення родовитих ольмеків своїми родичами (усі з деформованими головами), які часто можна побачити на ольмецьких стелах і в композиціях відповідно розставлених у підземних тайниках та гробницях глиняних статуетках, дають підстави припустити наявність в ольмеків звичаю убивати своїх верховних вождів, коли ті ставали занадто хворобливими чи підстаркуватими.

Відомо, шо традиція ототожнювати стан здоров'я лідера зі станом керованої ним держави доволі часто фіксувалась етнографа­ми у багатьох народів часів ранньополітичного синтезу (зокрема, такі звичаї добре описані на матеріалах передколоніальної "Чорної Афри­ки" — держави Міжозеря, Конго, Мономотапа та ін.).

Нарешті, найголовніше: перепусткою до стану жерців в ольмеків була добровільна самокастрація претендента. Лише після цього він ставав жерцем — тобто представником по­літичної та інтелектуальної еліти, яка в матеріальному відно­шенні стояла на порядок вище від своїх співвітчизників. Простолюдин жив значно бідніше і ховали його зовсім не по-генеральськи, проте він міг тішити себе тим, що вожді за свою владу й багатство теж багато чим заплатили .

Нижній стан ольмецького суспільства становили прості землероби, а проміжне становище займали представники так званих "творчих професій" — ремісники, актори, тор­говці і прирівняні до них за статусом жрецькі слуги.

Окремо постає питання відносин між ольмеками і первісною периферією. Сцени збройних сутичок ольмеків з іноземцями доволі часто трапляються в ольмецькому мис­тецтві, що засвідчує факт їхніх воєн зі своїми сусідами, нерідко навіть великих. Враховуючи, що економічний по­тенціал цивілізованих ольмеків якісно переважав аналогічні

показники найближчих сусідів, а досить висока густота на­селення давала змогу мобілізувати до ольмецького війська солідні людські ресурси, не підлягає сумніву, що частіше у цих війнах перемагали саме ольмеки. їхні вояки, озброєні кам'яними сокирами й кинджалами, здійснили приблизно з X ст. до н. е. широку територіальну експансію на землі сусі­дів, причому наявність саме воєнно-агресивної (а не обо­ронної) складової ольмецької зовнішньої політики засвідчує цілковита відсутність у їхній кам'яній архітектурі будь-яких фортифікаційних споруд оборонного характеру. Завоювання супроводжувалися не лише територіальною, а й культурною експансією. На новозахоплених територіях ольмеки насад­жували свій тип релігійних та соціальних відносин, еконо­міки та побутових традицій: незгодним завойовники масово рубали голови. Прибутки від воєн давали можливість розви­вати вирубно-вогневе землеробство (яке потребує постійно­го збільшення охоплених рільництвом територій), сприяли поглибленню суспільно-майнової диференціації в суспіль­стві ольмеків. У їхніх жерців, крім уже згаданих атрибутів та штучних, прикріплених до обличчя борід, з'явилися пишні парадні головні убори, трони, почесні паланкіни, коштовні й напівкоштовні прикраси та обсидіанові дзеркала, з яких складалися оригінальні пекторалі, що їх носили особи най­вищого соціального рангу. Цілком можливо, що використо­вувалася також праця захоплених у війнах невільників — особливо на найтяжчих роботах у каменоломнях та при пе­ретяганні за 100 км важких кам'яних брил. Метою воєн був також пошук ольмеками додаткових сировинних ресурсів, і зокрема — нефриту, що переконливо засвідчують основні напрями ольмецьких збройних походів, реконструйованих за археологічними знахідками.

На сьогоднішній день археологи вважають незаперечним фактом присутність ольмеків на значних теренах від сучасної мексиканської столиці Мехіко і містечка Чалькасінго (штат Морелос) на півночі — до неблизьких земель Юкатанського півострова (печера Лольтун), сучас­ного Гондурасу та тихоокеанського узбережжя сучасної Гватемали (де в районі містечка Монте-Альто були знайдені кам'яні скульптури ольмецького типу) на півдні. Однак далеко не завжди вдається точно встановити характер цієї присутності, оскільки відрізнити колоністів від купців або ставки військових загонів від штаб-квартир місіонерів ягуарових культів за самими лише археологічними матеріалами доволі проблематично.

Отже, в технологічному плані ольмецьке суспільство досяг­ле рівня неоліту, що засвідчується наявністю мікролітичної технології при виробленні знарядь праці та поширенням кераміки якісного випалу й досконалої форми: тарілок, чаш, горщиків тощо. Спочатку кераміка була чорного або білого кольорів і прикрашалася геометричними символами, але з часом вишуканість гончарства дещо деградує — посуд стає грубим, колір — червоно-жовтим, кремовим або сірим, ор­намент майже зникає. У політичному і соціальному відношенні ольмеки вийшли на рівень стратифікованого ранньодержавно- го утворення, а масштаб їхніх інтелектуальних здобутків засвідчує наявність писемності та розвинених знань про навколишній світ, котрі писемність могла вже надійно зберігати.

Однак у IV ст. до н. е. починається глибока криза оль- мецького суспільства, яка завершилася його крахом уже в III ст. до н. е. Про причини занепаду Мезоамериканської пра- цивілізації науковці ще продовжують сперечатися, тому біль­шість їхніх концепцій з цього питання базується здебільшо­го на гіпотезах. З одного боку, геологи припускають мож­ливість істотних природно-геологічних змін у регіоні внаслі­док виснажливого впливу на природу технологій примітив­ного вирубно-вогневого землеробства. Зокрема, майже дове­деним вважається факт катастрофічних змін на середину І тис. до н. е. русел більшості місцевих річок, що призвело до істотного послаблення господарського потенціалу Сан- Лоренсо та Ла-Венти. Інші науковці (зокрема, знаменитий американський археолог Майкл Ко) вважають, що ольмець- ку спільноту роз'їла зсередини разюча суспільна й мате­ріальна диференціація. Мовляв, кричуща нерівність спричи­нила посилення внутрішніх соціальних суперечностей, які вже не могли вгамувати моторошні обряди посвяти в панів­ний жрецький стан, тож і справа завершилась загальним руйнівним бунтом низів. Явно не ідилічними були також стосунки ольмеків з поневоленими сусідами, які, судячи зі стел з батальними сюжетами, продовжували воєнним шля­хом з'ясовувати стосунки з цивілізованішими поневолюва­чами. Дехто із фахівців пов'язує згасання ольмецької цивілі­зації також з великими етнічними міграціями в регіоні, зокрема з приходом на узбережжя Мексиканської затоки великих мас первісних племен з півночі. Про можливі дра-

матичні перипетії насильницької загибелі першої Мезоаме- риканської цивілізації свідчать сліди штучного руйнування, що лишилися на багатьох ольмецьких археологічних пам'ят­ках (включаючи знамениті голови-гіганти).

У верхніх археологічних шарах Ла-Венти і Трес-Сапотеса чітко простежуються сліди тотальних пожеж і масованих руйнувань, а в Сан-Лоренсо десятки показово ушкоджених ольмецьких статуй і стел були взагалі зібрані докупи і закопані у глибокий рів.

Раптовість та швидкоплинність такої загибелі засвідчу­ють також кілька явно розпочатих, однак не добудованих кам'яних вівтарів ольмецького походження, знайдених у гірських кар'єрах Ліяно-дель-Чігаро у 1991 р. Проте точних причин даного соціального катаклізму встановити поки що не вдалося.

Найімовірніше, загибель ольмецької цивілізації була ви­кликана цілим комплексом чинників, до якого, крім "вар­варської навали" з півночі, повстання підлеглих племен і внутрішніх соціальних катаюіізмів, додалося ще й висна­ження природи через екстенсивний характер вирубно-вог­невого рільництва. Так чи інакше, достовірних подробиць загибелі першої цивілізації Мезоамерики ми не знаємо, і навіть точне датування її краху залишається предметом гост­рих наукових дискусій.

Виявлення кількох кам'яних виробів явно ольмецького поход­ження з календарними знаками "майяського типу" дає підстави дату-

41

Найдавніші цивілізації Мезоамерики

1 — Ольмеки; 2 — Теотіуакан; 3 — Сапотеки; 4 — Докласичні майя

вати крах цивілізації ольмеків першими століттями н. е., проте методи радіокарбонового датування вперто відносять цю історичну драму до значно давніших часів — IV ст. до н. е.

Ольмеки зникли, але залишилися їхні культура, техно­логії, досвід розбудови соціально стратифікованого суспіль­ства й державності, зачатки наукових знань і геніальна ідея писемності — одним словом, усе те, що стало в подальшо­му фундаментом для формування наступних цивілізацій Ме­зоамерики.

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Цивілізація ольмеків.:

  1. Цивілізація тотонаків.
  2. Цивілізація тольтеків.
  3. Цивілізація Уарі.
  4. Цивілізація хуастеків.
  5. РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
  6. Цивілізація Тіауанако.
  7. Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.
  8. Цивілізація сапотеків.
  9. Цивілізація Теотіуакан.
  10. ЦИВІЛІЗАЦІЯ МАЙЯ
  11. ЦИВІЛІЗАЦІЯ АСТЕКІВ
  12. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ
  13. Цивілізація міштеків.