<<
>>

Цивілізація сапотеків.

Початки сапотецької етнокультурної спільноти науковці міцно повязу- ють зі знаменитими ольмеками. Вважається, що в момент

найвищого розквіту праматеринської цивілізації Мезоаме­рики її носії, перейшовши, як відомо, до обширної терито­ріальної експансії, зачепили своїм культуроносним впливом не лише район Центрально-Мексиканського плоскогір'я, а й проникли значно далі на південь, досягнувши врешті-

решт уславлених щедрими родовищами золота саванно- лісистих земель Теуантепецького перешийка (сучасний штат Оахака) — що відокремлює від решти Мексики півострів Юкатан.

Саме завдяки ольмецьким переселенцям (або но­сіям їхніх культурних здобутків) задовго до нової ери на зем­лях Теуантепеку склалися перші стаціонарні поселення, що перетворилися з часом на справжні міста, мешканці яких за­початкували свою писемність (що має рельєфні ольмецькі корені), навчилися записувати за допомогою крапочок і ри­сочок цифри й числа, почали розвивати власну монумен­тальну архітектуру й своєрідної пластики скульптуру тощо.

Господарським фундаментом таких вражаючих культур­но-цивілізаційних успіхів стала надзвичайно розвинена багато­галузева економічна система, що гармонійно поєднувала до­сягнення аборигенів з передовими здобутками прибульців. Зокрема, мешканці Теуантепецького перешийка продовжу­вали й надалі активно займатися полюванням і рибаль­ством, довівши до найвищої досконалості сильці, пастки, сітки та сербатани (спеціальні трубки для духової стрільби короткими отруйними стрілами). Почало також бурхливо розвиватися рільництво з використанням ефективної зрошу­вально-дренажної системи та доволі продуктивного терасно- го. землеробства.

Проте географічно Теуантепек розташований на перехрес­ті багатьох культуроносних впливів, тому вторгнення інших етноцивілізаційних субстратів у процес формування місце­вої соціально структурованої спільноти було лише питанням часу.

1 приблизно на рубежі нової ери археологи фіксують проникнення на перешийок племен майяського етнокуль­турного типу з району гірської Гватемали й теренів прикор­донного з Гватемалою сучасного мексиканського штату Чіяпас. Ці переселенці, окрім своїх мовних та побутових традицій, привнесли в регіон власні канони урбанізму й пи­семності, доповнивши ольмецькі ієрогліфічні стандарти протомайяськими ідеографічними та складовими фонемами. Ускладнилася також соціально-релігійна структура регіону,

якісно зросли торговельні та інтелектуальні контакти теуан- тепекців з сусідніми територіями.

Нарешті, з III—VI ст. пов'язаний помітний вплив на місцеві канони й традиції могутнього Теотіуакану.

Цивілізація сапотеків, які самою географією виявилися затиснені, немов у сандвічі, між багатьма могутніми куль­турними вогнищами Мезоамерики, — це культура, що скла­лася внаслідок синтезу аборигенних племен Теуантепека з багатовекторними впливами близьких і не дуже близьких сусідів. Відповідним було і культурно-цивілізаційне обличчя сапотецької етнополітичної спільноти.

Вважається, що в основному цивілізація сапотеків сформу­валася як своєрідний різновид мезоамериканської полікуль- турної спільноти вже у II ст. н. е., хоча й у подальшому во­на зазнавала відчутного впливу з боку сусідів, серед яких найрельєфніше виявили себе майя, уже згаданий Теотіуакан і, звичайно, знамениті тольтеки.

Останнім часом деякі дослідники відносять момент зародження сапотецької цивілізації до середини І тис. до н. е., однак не вирішена остаточно проблема точного хронологічного датування сапотецьких написів залишає цю проблему дискусійною.

Справжній розквіт сапотецької цивілізації датують сере­диною І тис. н. е., коли теуантепекці навчилися обробляти метал (золото і навіть мідь!). їхні майстри видовбували з гігантських стовбурів дерев каное, які могли ходити не ли­ше річками та озерами, а й витримували каботажні океанічні подорожі, а гончарі виробляли якісну кераміку найвитон- ченіших форм, прикрашену вишуканими поліхромними кар­тинками.

Вражають також успіхи сапотеків у галузі дерево­обробки, будівництва, виробництві музичних інструментів, й особливо — у ювелірній справі. Зокрема, справжній шок у дослідників викликали наслідки розкопок сапотецьких ста- рожитностей на пагорбі Монте-Альбан, який, як з'ясувало­ся, покривав собою одне з найбільших міст Доколумбової

2

Америки (площею до 40 км , 25—50 тис. мешканців), яке, безперечно, було столицею сапотецької держави.

Розпочав ці розкопки у 1931 — 1932 рр. мексиканський археолог Альфонсо Касо, чим назавжди вписав своє ім'я в історію світової на­уки. Річ у тім, шо, згідно з сапотеиькою космологією, люди з'явилися на світ із великих печер, тому своїх мерців сапотеки відправляли до предків тією ж дорогою — через підземні камери з настінним живо-

писом і дивовижним глиняним посудом, прикрашеним зображеннями не менш дивовижних богів. На сьогоднішній день знайдено більш як 170 таких поховальних комплексів, а враховуючи, шо найповажніших своїх вождів сапотеки ховали найглибше, у підскельних лабіринтах, то найбагатші їхні гробниці не змогли знайти та пограбувати ані конкістадори, ані грабіжники із числа "любителів давнини". Ось чому знайдені в Монте-Альбані скарби нерідко (і цілком заслужено) став­лять в один ряд із золотом Трої та безцінними знахідками із гробниці Тутанхамона.

Отже, на відміну від багатьох своїх сусідів, сапотеки не зберегли ніяких свідчень про якісь власні доісторичні манд­ри. Навпаки, вони вважали себе абсолютними автохтонами П івденномексиканської долини Оахака("Країна Мімоз"), оскільки виводили себе безпосередньо від місцевих каменів, дерев та ягуарів.

А. Касо виявив підземні поховальні склепи, які дійсно більше нагадують за розміром печери, буквально нашпиговані перлинними намистами, сережками з нефриту та обсидіану, прикрасами з бірюзи, черепашок, золота й срібла. Серед виявлених речей безцінні похо­вальні маски і вироби з гірського кришталю, шо викликають захоплен­ня, оскільки чистий гірський кришталь (індіанці називали його "застиг­лою небесною водою") — один із найтвердіших матеріалів на землі (коефіцієнт твердості 7) і обробляти його навіть сьогодні надзвичайно складно.

Особливо вражають знамениті кришталеві сапотецькі "чере­пи" — вирізані у натуральному масштабі людські черепи абсолютно досконалих форм.

Будували сапотеки і чотирисхилові піраміди, увінчані храмами, споруджували кам'яні стели (знайдено 15), проте масштаби їхнього культового будівництва значно скромніші, аніж у їхніх сусідів.

Окремо стоїть питання сапотецької писемності — однієї з найдавніших в Америці (в цьому плані вона поступається хіба що ольмецькій). Зовні вона має багато спільних рис з дешифрованим уже письмом майя, а також і з незрозумілою поки що для криптографів ієрогліфікою ольмеків. Нині виявлено (й частково опубліковано) більш як 500 сапотець- ких текстів (усі записані вертикальними колонками), однак із більш як сотні ідентифікованих в них ієрогліфів дешиф­рувати вдалося лише кілька знаків, зокрема ієрогліф "сон­це" і традиційні для Мезоамерики цифрові знаки — "крап- ка"(один), "риска" (п'ять) . Решта сапотецьких писемних знаків усе ще мовчать. Вважається, що письмо це ієроглі­фічне з можливими вкрапленнями окремих фонетичних знаків, проте, з огляду на невелику кількість знайдених

текстів, навіть ця теза викликає сумніви у багатьох філо­логів.

Мало чим може допомогти у складній проблемі дешифрування сапотецького письма і той факт, шо сапотеки й нині існують і, звичай­но, мають свою мову, яку дослідники відносять до групи отоманзької мовної сім'ї. Проблема в тому, шо, по-перше, текстів дуже мало, а по-друге, сама мова сапотеків дуже змінилася під деформаційними лінгвістичними впливами спочатку астеків, а потім іспанців. Ось чому основні свідчення про сапотецьке минуле ми здобули із записів часів конкісти.

Формально, сапотецьку централізовану державу очолю­вав верховний світський вождь гоккітао ("усім керуючий"), котрий уособлював собою владу політичну, судову і військо­ву. Влада його була спадковою і передавалася від батька до сина. Утім, хоча поняття первородства мало певне значення для сапотеків, престол, як правило, передавався не обов'яз­ково старшому царевичу, а насамперед — найкомпетентні- шому в питаннях управління, причому вплив на обрання належної кандидатури мав не лише вінценосний батько, а й адміністративна та жрецька верхівка держави.

На місцях представниками влади виступали общинні старости (гоккі) та місцеві, призначені владою судді (кішиага). Важливу роль у суспільстві відігравали також торговці (бенісаніха), віщуни (коланіхе) та "служиві" державні люди — шиага, до категорії яких входили як військові, так і цивільні службовці. Відпо­відно розподілялися й обов'язки підданих: простолюдини працювали і платили державі ренту-податок, а "служиві" люди служили державі, за що отримували від влади, відпо­відно до свого рангу, матеріальне утримання у вигляді нату­ральних пайків або земель з общинниками, натуральні дер­жавні податки з яких ішли на утримання того чи іншого шпаги.

Отже, в соціально-політичному плані держава сапотеків являла собою класичну деспотію східного типу, і в цьому немає нічого дивного, оскільки її господарською базою була об'єднана розгалужена іригаційна система, котра могла ефек­тивно й стабільно функціонувати лише за умов жорсткої Централізації та командно-адміністративного керівництва. Однак уся ця владна піраміда мала світський характер. Що Ж до релігії та жерців, то вони займали в житті сапотеків окреме, надзвичайно своєрідне місце, оскільки мали забез-

печувати вже виведену нами для Доколумбової Америки стабілізаційну функцію, що "за все треба платити".

Культова система сапотеків доволі складна. За поховаль­ними фресками та пам'ятками скульптури у сапотецькому пантеоні уже нині виділено 39 божеств, із яких лише сім — жіночої статі. Першим за рангом вважався бог-творець Піхе- Тао (Кокі-Шее або Кокі-Сілла). Наступною була першопара бога Косаана і богині Научани, що створили людей і тварин. Серед богів стихій і корисних речей, яким, власне кажучи, й поклонялися прагматичні сапотеки, найбільш шанованим був ягуароподібний бог дощу Косіхо-Пітао ("Великий Косіхо", зображувався завжди в компанії з небесною змією). А далі йшли: благословенний бог кукурудзи Пітао-Кособі (зображувався чомусь у вигляді летючої миші), божество землі, печер і землетрусів Пітао-Шоо, бог насолод Пішеє, бог прикмет Пітао-Піхі, бог бідності і невдач Пітао-Сіх, бог снів Пітао-Пекала тощо.

Такому кагалові богів слугувала, звичайно, доволі численна жрецька гільдія, яку очолював верховний жрець віха-тао ("той, що усе бачить"), котрий за свою службу самому богові дощу (найцінніший бог для зем­леробів) мав право сперечатися з правителем і навіть відмі­няти укази гоккітао. Авторитет жрецтва базувався на тому, що саме вони були носіями і хранителями астрономічних та математичних знань, мистецтва писемності, канонів риту­альних поховань і, нарешті, медичних знань, в яких сапоте­ки завжди відчували неабияку потребу, адже, судячи з де­фектів, виявлених у кістяків мерців, знайдених у склепах, хворіли вони часто, і деякі з цих хвороб спеціалісти й досі не можуть ідентифікувати.

Так, в одного з вождів-покійників із Монте-Альбана виявили ве­личезний горб і деформовану невідомою хворобою голову: вражен­ня таке, ніби його кістки почали розм'якшуватися й ’опливати". Самі сапотецькі жерці пов'язували походження хвороб з дисгармонією у людському організмі трьох стихій (спеки, вологості та холоду), а ліку­вали цілюшими рослинами, мінералами і т. ін.

Як і інші мезоамериканці доколумбових часів, сапотеки полюбля­ли ігри з м'ячем. Що ж до культових ритуалів, то традиції сапотеків були дешо гуманнішими, аніж у їхніх сусідів. Щоправда, на най­давніших сапотецьких кам'яних стелах, знайдених у долині Оахака й датованих ледь не серединою І тис. до н. е., зафіксовані криваві об­ряди принесення в жертву людей (можливо, полонених, яким вирива­ли серця), але в подальшому означені ритуали у сапотеків здебільшого зійшли нанівець. Надалі кривавих людських жертвопринесень вони

майже не знали (лише в разі сонячного затемнення для відвернення вселенської катастрофи в жертву світилу приносили карликів, котрих вважали "дітьми сонця").

Сапотецькі жерці, яких навчали у спеціальних "духовних семінаріях", жили потім серед людей як прості піддані, відрізняючись від інших лише сферою своєї праці — інте­лектуальною, а не фізичною. І тільки до верховного жерця вимоги були значно суворішими. Жив віха-тао у розкішно­му палаці, був особою недоторканною й абсолютно автори­тетною (адже йому, як вважалося, "відкрита воля богів"). Прості смертні могли бачити його лише під час найурочис­тіших церемоній, він міг відміняти розпорядження самого гоккітао. Утім, становище верховного сапотецького жерця видається не таким уже й виграшним. Він не міг брати шлюб і жив самотньо у своїй розкішній резиденції. Щоправ­да, один раз це правило усе ж порушувалося, оскільки віха- тао мав сам зачати свого спадкоємця. Для цього під час пишного релігійного свята у його хороми приносили сп'янілу від сильного наркотичного напою спеціально обра­ну невинну дівчину. Отож наступним віха-тао міг стати ли­ше син великого жерця та цієї обраної дівчини. І тільки в разі, якщо після цього нетривалого "шлюбу" народжувалася дівчина, верховному жерцю "таланило" ще раз: священний ритуал повторювали (але вже з іншою дівчиною), аж доки не народиться хлопчик. Такою була плата за матеріальний достаток, безмежний авторитет і непідвладність світському правителеві.

Досить мізерною є інформація щодо конкретної полі­тичної історії сапотецької держави. Вже згадані написи (більшість яких походить із Монте-Альбана, Монте-Негро та Куїлапана) опосередковано свідчать про те, що політичне життя Сапотекії відбувалося доволі бурхливо. Рельєфні ілю­страції, вміщені на стелах, розповідають про переможні по­ходи сапотеків (зображення зв'язаних бранців трапляються на сапотецьких стелах досить часто).

Науковці виявили близько 300 сапотецьких текстів, присвячених воєнним питанням, причому, судячи із зовнішності бранців, більшість із них були теотіуаканцями.

Окремий комплекс епіграфічних пам'яток сапотецького походження — це написи, поміщені біля входу у поховальні склепи: цілком природно припустити, що вони можуть ма-

ти як релігійне, так і цілком світське інформаційне наванта­ження (скажімо, присвячуватися життєдіяльності того чи іншого впливового діяча). Є серед сапотецьких написів і справжні загадки: йдеться про кам'яні плити з так званими дансантес (ісп. "танцюристи"), створення яких датують приблизно 600 р. н. е. На плитах вибиті зображення оголе­них чоловіків в абсолютно неприродних позах — з кривими ногами й руками, головами амебоподібних форм, з потвор­ними розпухлими губами. Ці дегенеративні фігури також густо вкриті викарбуваними на них ієрогліфами, які мали б пролити світло на те, що символізують (чи зображують) ці дансантес, однак прочитати сапотецьку ієрогліфіку поки що не вдається, а тому перипетії конкретної історії Сапотекії для нас і досі залишаються таємницею.

Останнім часом висловлюється думка, шо дансантес — це своєрідний медичний ілюстрований підручник, за допомогою якого сапотеки знайомили майбутніх лікарів з будовою людського організму та навчали їх, як боротися з різноманітними його захворюваннями.

Ускладнює ситуацію також незвична для нас календарна система сапотеків, яка не дає можливості точно датувати жодну з сапотецьких стел, навіть у тих випадках, коли зна­ки, якими вона виписана, схожі на дешифровані майяські аналоги. Річ у тім, що загальне обчислення років, місяців і днів сапотеки вели за так званим "ритуальним" календарем, який складався з 260 днів і поділявся на чотири "сезони" по 65 днів, кожен з яких, своєю чергою, утворював п'ять три- надцятиденних "місяців".

Походження цього календаря овіяне таємницею, однак більшість фахівців цілком аргументовано пов'язують його циклічність з дев'ятимісячним циклом вагітності у жінок. Збігається 260-денний цикл і з середньою тривалістю життя паростків кукурудзи — основно­го джерела зернової їжі для абсолютної більшості мезоамериканців, шо також могло вплинути на формування відповідних календарних уявлень.

Саме за цим календарем сапотеки вели свій родовід, фіксували важливі події, дати народження і смерті тощо. Що ж до господарських потреб, то для цього використовували 365-денний сонячний "побутовий" календар-щорічник із розбивкою всередині року для землеробських потреб, але без загального обчислювання років. Між іншим, через кожні 52 роки циклічність цих двох календарів повторюється

(52 365-денних сонячних років відповідають 73-м 260-ден- ним рокам), і саме з цим спеціалісти пов'язують саму появу 52-річних "століть" у Мезоамериканській календарній тра­диції, котра фіксується в усіх індіанських цивілізацій Цент­ральної Америки, починаючи з тольтеків.

У такому вигляді централізована деспотична держава сапотеків проіснувала не менш як сім століть. Постійним головним болем гоккітао були північні сусіди Сапотекії по перешийку — міштеки ("темні" або "похмурі люди") — лінгвістичні родичі сапотеків по отоманзькій мовній сім'ї. Археологічні дані засвідчують, що предки міштеків посели­лися на північному заході Теуантепеку ще в X ст. до н. е., а в І тис. н. е. завдяки цивілізаторському впливу сусідів (у то­му числі й сапотеків) досягли рівня соціально стратифікова- ного суспільства. Підтвердженням цього можна вважати появу у середині І тис. н. е, перших міштецьких міст на північних кордонах держави Монте-Альбана.

Стосунки між сапотеками і міштеками, попри їхню лін­гвістичну спорідненість, ніколи не були мирними. Та спо­чатку перевага у збройних сутичках залишалася, як правило, за сапотеками: запорукою цього були державна єдність, ви­щий воєнно-економічний потенціал та професіоналізм во­яків із числа шпага, а також солідні людські ресурси (на піку могутності демографічний потенціал Сапотекії оцінюють у півмільйона осіб). Однак на рубежі IX—X ст. перевага міш­теків ставала дедалі відчутнішою. Чому так сталося, одно­значно сказати важко. Можливо, міць сапотецької держави роз'їла кричуща внутрішня соціальна диференціація. Роз­глядаються також гіпотези про негативні наслідки природ­них катаклізмів. Нарешті, самих міштеків недарма вважали вкрай войовничим народом, з яким важко було впоратися на полі бою. Крім того, експансія міштеків на сапотецькі землі далеко не завжди мала суто воєнний характер, оскіль­ки зафіксовано десятки сапотеко-міштецьких шлюбів між знатними родинами. Про кількість міжетнічних шлюбів се­ред простолюду хроніки мовчать, проте можна не сумні­ватися, що їх теж було чимало. Одним словом, приблизно у 900 році Монте-Альбан упав під натиском міштеків, а біль­шість сапотеків благополучно визнали владу етнічно близь­ких сусідів й активно породичалися з прибульцями.

Монте-Альбан відтоді був покинутий мешканнями, а його руїни міштеки перетворили на пишний цвинтар для своїх найвидатніших володарів, назвавши це місце Юкукую ("Зеленою горою").

І лише найбільш непримиренні сапотеки, яких повели за собою жерці на чолі з віха-тао, покинувши Монте-Альбан, не скорилися перед міштецькою навалою, а укріпилися нав­коло свого релігійного центру Мітла (по-сапотецьки Мікт- лан, що означає в перекладі "Будинок смерті" або "Місце Вічного відпочинку" — тобто вічної печалі). Саме там, у важкодоступних горах на колишній південно-східній око­лиці великосапотецької держави утворилася Пізня Сапо- текія, котра, на відміну від попередньої деспотії, являла собою уже абсолютну теократію на чолі з всевладним віха-тао та його жерцями, що виконували не лише релігійні, а й держав­но-управлінські функції.

Про буття Пізньої Сапотекії нам відомо дуже мало, оскільки роз­копки у цьому районі Мексики розпочалися зовсім недавно, і навіть у власне Мітлі спеціалістами досліджено лише 5 — 7 % культурної площі пам'ятки. На сьогоднішній день розкопано кілька пірамід, включаючи центральну, пофарбовану в червоний колір (колір смерті) "піраміду мертвих", де сапотеки "відспівували" найшляхетніших своїх мерців. Там же, у Мітлі, археологи виявили кілька підземних поховальних склепів хрестоподібної форми, сторони яких чітко орієнтовані за сто­ронами світу, а також рештки грандіозного палацу (правителя?) з ве­личезною залою, прикрашеною пишною колонадою. Стіни окремих пам'яток прикрашають оригінальні поліхромні фрески.

Кілька століть Пізня Сапотекія утримувала Мітлу з навколишніми землями під своїм контролем і навіть змогла відродитися економічно. Про це свідчить пишність самої столиці з її палаиами-храмами, прик­рашеними візерунчастими фризами, вишуканими мозаїками з білого й кольорового каміння та яскравими настінними фресками із зображен­нями божеств і міфологічних тварин або геометричними візерунками. В регіоні навіть відродилося інтенсивне сапотецьке містобудування, унаслідок якого, окрім Мітли, на цих землях склалися нові центри — Уіязоо (Віязоо), Ламбітек, Заачіла. Будівельним матеріалом слугувала глина, перемішана з камінням, завдяки чому стіни будівель були надзвичайно міцними. Сапотеки використовували в будівництві найпередовіші для Мезоамерики методи архітектурного мистецтва, зокрема висок і прямий кут. Вражає також наявність у Мітлі елементів розвиненої дренажної системи.

Проте незалежність Йоопаа (як називається цей район нині) стала можливою, попри рішучу відсіч міштецьким агресорам, насам­перед тому, шо міштекам потрібен був час, аби освоїти те, шо вони уже встигли захопити. Втім, у воєнно-економічному плані Пізня Сапо­текія значно поступалася своїм войовничим сусідам, тому крах неза-

лежної Сапотекії був лише питанням часу. Продовжила її агонію і відсутність політичної єдності серед самих міштеків, шо призвело до чвар усередині міштецької спільноти і дало можливість Мітлі відносно довго зберігати власний суверенітет.

Лише в 40-х роках XV ст. Мітла (де правив на той час віха-тао Нукано) була також завойована міштеками, які, таким чином, завершили розгром незалежної сапотецької держави й повністю закріпили за собою землі Теуантепець- кого перешийку. Щоправда, ненадовго, оскільки через кілька десятиліть у регіоні вже володарювали непереможні астеки.

Останнім уламком величної в минулому Сапотекії лишилася крихітна держава Сапотекапан ("Країна сапотеків" у районі сучасно­го м. Оахака) зі столицею в місті Саахіл-Йоо (заснована в 1390 р.). Астецька агресія відволікла сили міштеків і тим самим дала можливість Сапотекапану проіснувати аж до іспанської конкісти і навіть понево­лити сусідні племена первісної периферії — соке та хуаве (уаве), про­те роль сапотеків у глобальних політико-економічних та культурних процесах Локолумбової Мезоамерики стала на той момент уже мінімальною.

104

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Цивілізація сапотеків.:

  1. Цивілізація Уарі.
  2. Цивілізація ольмеків.
  3. Цивілізація тольтеків.
  4. Цивілізація хуастеків.
  5. РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
  6. Цивілізація тотонаків.
  7. Цивілізація Тіауанако.
  8. Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.
  9. ЦИВІЛІЗАЦІЯ МАЙЯ
  10. ЦИВІЛІЗАЦІЯ АСТЕКІВ
  11. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ