Цивілізація тарасків (пурепеча).

Ще одним осередком формування державності у Давній Мексиці був захід країни, гірські терени сучасних штатів Мічоакан, Халіско, Наярит і північна частина Гереро. При­родною скарбницею означеного регіону здавна вважається грандіозний каскад великих прісноводних озер (Чапала, Пацкуаро, Куїцео тощо), на берегах яких не одну тисячу років мирно жили цілі покоління вправних рибалок.

Такі природні щедроти, звичайно, притягували сюди й іноземців, однак про прадавні етнічні міграції в регіоні істо­рикам майже нічого невідомо. І лише з приходом тарасків Західна Мексика міцно втягнулася у мезоамериканські дер­жавницько -цивілізаційні змагання. А починалося все доволі скромно і таємниче.

Етногенез тарасків — проблема складна і дискусійна. Свою прабатьківщину вони іменували Сакапу і стверджува­ли,, що вивів їх звідти вождь Іретікатаме, але коли це відбу­лося, так само як і місцезнаходження "країни Сакапу" — загадка. Зрозуміло, що сталося це десь на півночі і після XI ст., проте дати точні відповіді на ці запитання сучасна наука поки що не в змозі.

Мова тарасків і досі залишається предметом гострих філологічних дискусій щодо її лінгвістичної класифікації. Більшість фахівців вважають її унікальною (тобто ізольова­ною, такою що не належить до жодної мовної групи), хоча Дехто з лінгвістів (зокрема М. де Кастельві) відносить тарас-

ко до мовної сім'ї макро-отомі або взагалі споріднює озна­чену мову з кечуа — мовою, поширеною серед мешканців Південноамериканських Андів. Залишається спірною і точ­на хронологія тарасканської історії, особливо ранніх її етапів. Ось чому реконструювати її вдалося поки що тільки в загальних рисах. Постає ця реконструкція такою.

Ло кінця XIV ст.

Лише наприкінці XIV ст. Західна Мексика поступово включилася в регіональні державницькі процеси. Дослідники пов'язують це з приходом у регіон загадкових тарасків.

Більшість науковців пов'язує навалу тарасків на Західну Мексику з міграціями чічімеків племінної групи янакео, вбача­ючи в них одну з останніх хвиль "варварських" переселень з півночі до Центральної Мексики у доастецьку добу. Але є серед фахівців і скептики, які нагадують, що ідентифікувати тарасканську мову як одну з макроотоманзьких або тано- астецьких мов поки що немає ніяких підстав, отже, треба шукати археологічні підтвердження попередніх міграцій та­расків — а з цим у науковців досі великі проблеми. Відомо лише, що прийшли тараски до Західної Мексики трьома племінними угрупованнями, кожне з яких вороже ставило­ся до родичів із сусідньої племінної групи. Саме тому при- бульці-інтервенти заснували в регіоні одразу три міста (Цинцунцан, Іуацио (Куюакан) та Пацкуаро). Однак місцеві туземці приходові тарасків зовсім не зраділи, тому щоб ви­бороти собі право на життя на цих землях тараскам не­обхідна була єдність. Наслідком означеної воєнно-політич­ної колізії було створення загальнотарасканського троїстого союзу, лідерство в якому виборов Таріакурі (кінець XIV — початок XV ст.) — вождь тарасканського племені, яке засну-

вало містечко Цинцунцан("Місто колібрі"), котре, своєю чергою, невдовзі цілком логічно перетворилося на фактичну столицю новоствореної загальнотарасканської держави.

Владу в регіоні тараски вибороли силою зброї, тому до переможених, а отже поневолених ними аборигенів при­бульці ставилися зверхньо і зневажливо, презирливо назива­ючи їх пурепеча ("простолюдини"). Утім за іронією долі пришельці настільки міцно переплелися з тими, кого вони поневолили, що незабаром ця назва поширилася й на самих завойовників, ставши самоназвою синкретичного за поход­женням тарасканського етносу. Що ж до самого слова тараски, то воно в тарасканській мові означає "зяті", що дає можливість відносно точно виявити етимологію цього етноніму.

Здавна серед здобичі, яку будь-які завойовники ділили між собою після перемоги, поряд з матеріальними цінностя­ми фігурували і вродливі дівчата та жінки. Зрозуміло, що не відступили від цієї "доброї" традиції і тараски. Розгромив­ши аборигенів, вони здобули владу не тільки над їхніми землями, а й над ними самими. Отож значна частина завойовників, "узявши" за себе місцевих красунь, стали для аборигенів справжніми зятями — звідси й назва. Що ж до сусідів, то вони називали тарасків куаочпанме ("лисими"), оскільки майже всі тараски (за винятком жерців) вискубува­ли на своїх бідолашних головах усе волосся, в тому числі жінки й діти.

Щоправда, уже згадуваний Саагун виводив назву тараски з того, що, мовляв, цей народ ушановує бога на ім'я Тарас, якому тараски, начебто, приносять у жертву змій, птахів і кроликів , проте ніякими іншими джерелами підтвердити наявність такого бога в місцевому пантеоні не вдалося.

Основою господарського життя тарасків після їхнього приходу до Західної Мексики було запозичене у_ завойованих аборигенів надзвичайно продуктивне рибальство яке допов-

нювали рільництво (з використанням на озерах надводної технології чінампів), мисливство та збиральництво.

Не менш дивовижним був побут тарасків. Мешкали вони у глино­битних прямокутних хижах, критих соломою, одяг виготовляли з тканин і плетива, додаючи у нього пір'я, використовували також хут­ра ягуарів, оиелотів, ведмедів, пум, лисиць, білок та оленів. Викликав подив у іноземців і зовнішній вигляд традиційного тарасканського одягу: чоловіки носили кікуїллі — короткі куртки, які прикривали верхню половину тіла, а жінки — пов'язки на стегнах, шо прикрива­ли лише нижню половину тіла. Костюм доповнювався плашем подвійного плетива та сандалями. Тарасканські модники і модниці но­сили також товсті лабретки (дерев'яні бруски), які вставлялися у великі штучні отвори у вухах та нижніх губах.

Щодо їжі тарасків, то про неї несхвально відгукувалися всі, хто мав нешастя з нею зіткнутися, оскільки "жінки їхні не дуже досвідчені у приготуванні їжі... Коли вони готують їжу, то роблять її одразу у великій кількості, шоб їсти її протягом двох чи трьох днів, іноді навіть

-.66

впродовж цілого тижня, а не на один день

Важливу роль у суспільному житті тарасків відігравала релігія, котра в цьому вулканічному регіоні природно мала характер своєрідного вогнепоклонництва. Місцевий пантеон очолювали бог сонця, вогню і війни Курікауері ("Великий вогонь") та його божественна дружина, захисниця посівів та породіль Куерауапері.

їхньою основною турботою було підтримувати вічний вогонь на честь Курікауері у спеціальних священних місцях, де періодично того ж бога вшановували пожертвами, спалюючи живцем взятих у полон бранців. Перед ритуальним багаттям нещасних прикрашали золотими виробами (символами Курікауері), після чого спалювали під схвальні вигуки переможців.

Серед інших богів можна згадати богиню місяця Шаратангу (доч­ку Курікауері та Куерауапері), яка, за сумісництвом, відповідала за врожайність кукурудзи, бобових і перцю; бога молодої кукурудзи (коханця Шаратанги) Уінторопатіна- а також богиню води та риб Акіие-Катапеме, на честь якої (враховуючи важливу роль рибальства в загальному господарському комплексі тарасків) проводилися наймо- торошніші жертовно-культові ритуали. Зокрема, шоб умилостивити богиню й здобути її прихильність, восени, коли водну гладінь і бере­ги місцевих гірських озер майже завжди покривав туман, тарасканські жерці кидали в їхню кришталево-прозору воду теплі людські серця. Жахливе дійство супроводжувалося всенародним гулянням та весели­ми танцями.

Вшановували тараски й багатьох інших богів: бога вітру Таріакурі (обожнена постать першого тарасканського правителя), бо­га війни Пунгареча (молодшого брата Курікауері), бога смерті Уарічу- Укуарі, його дружину — богиню голоду Тангачурані Ауі'каніме, бога півдня Мімішкоа, бога півночі Уі'тинауа, богиню вранішньої зірки (Венери) Уренделуа-Векара тошо, однак кривавість культових дій на честь цих божеств була незрівнянно меншою.

Абсолютно унікальними можна назвати весільні традиції тарасків. Спочатку необхідно було, шоб юнак і дівчина пізналися, після чого батьки дівчини всіляко її лаяли за те, що дочка "зганьбила честь батьків і вкинула у багнюку їхнє лице". Після цього хвилюючого риту­алу батьки дівчини "йшли до домівки її спокусника і забирали все, що там було: одяг, жорна й збіжжя, для них підготовлені".

Як уже зазначалося, тараски в Західній Мексиці були на­родом прийшлим, народом-завойовником, а влада для при­бульців — це завжди непросто. Панування над аборигенами вимагало від загарбників жорсткої владної централізації та мілітаризації, ось чому верховний вождь тарасків (іреча або касонкі) був абсолютним володарем для своїх підданих як в адміністративно-політичному, так і в релігійному та судово­му плані. Він уособлював собою верховного бога Курікауері и виконував функції первосвященика його культу, був вод­ночас верховним суддею і керував тарасканським військом.

Свого спадкоємця касонкі він також призначав самостійно із числа власних синів або племінників. У нелегких управлін­ських справах іречі допомагали два заступники (з питань релігійних {петамуті) їді з питань військових (окамбеча)), а також розгалужена система радників з найрізноманітніших питань організації державного життя:

• радник з державних питань;

• радник з управлінських питань;

• радник з військових питань;

• радник з податкових питань;

• радник з будівельних питань;

• радник з питань скарбниці;

• радник з питань зовнішніх відносин;

• радник з питань торгівлі;

• радник з питань регламентації полювання та рибаль­ства тощо...

Загалом, ураховуючи специфіку походження, держав­ність тарасків мала яскраво виражений мілітарний характер, і це дало їм можливість не лише осісти й міцно укріпитися на землях навколо високогірного (2200 м над рівнем океану) озера Пацкуаро, придушивши опір аборигенів, а й відносно швидко продовжити активну зовнішньополітичну експансію на сусідні території. Зокрема, перших успіхів на цьому поп­рищі досягнув уже другий тарасканський іреча Тангашоан І (початок — середина XV ст.), якому поталанило поширити во­лодіння молодої держави на значні терени Західної Мексики.

Продовжив завоювання третій касонкі Цицик Пандакуа- ре на прізвисько Чараку (середина XV ст. — 1479 р.), за ца­рювання якого "плішиві" завойовники захопили містечка Сакатоллан, Коліму, Сапотлан, Халіско й Тоналу, У 1462 р. вони розгромили войовничі племена матлальцинків, а нев­довзі, після певних невдач у війнах з астецьким "імперато­ром" Ашаякатлем (тараски зазнали поразки у битві під Сінапекуаро), пурепеча взяли в астеків відчутний реванш у битві при Тахімаресі (Тахімароа) 1478 р., де загинув астець- кий генерал Какаматон .

За царювання четвертого тарасканського правителя Суанги (Зуганга (1479 — 1521)), пурепеча відкинули віл кордонів Західної Мексики армії астецького "імператора" Мотекусоми II Шокойоцина, однак сам Суанга помер у 1521 р. від занесеної в Америку європей­цями віспи.

Здавалося, що держава тарасків стане твердим горішком і для непрошених бородатих прибульців з далекої Іспанії, однак трагічна помилка останнього іречіТангашоана II Цинцінча (1521 — 1523) звела нанівець усі державницькі зу­силля його попередників. Зійшовши на престол у 1521 р., Цинцінч, як і раніше, убачав головним ворогом свого наро­ду астеків, а тому легковажно пішов на контакт з конкіста­дорами, уклавши з ними союз, і навіть прийняв католицтво. Можливо, він і справді сподівався, що віра білих принесе щастя його підданим, а можливо, виношував хитромудрі політичні комбінації на майбутнє. Так чи інакше, Цинцінч необачно добровільно підкорився іспанцям і заборонив своїм підданим чинити їм опір.

Розплата виявилася жахливою: після того, як потужна тарасканська армія пропустила в 1523 р. до Західної Мекси­ки загін іспанців, який очолював Г. Сандоваль, державність тарасків була ліквідована конкістадорами, а самих "пліши­вих" європейці нещадно пограбували.

Трагічно завершив своє життя і сам Тангашоан Цинцінч: за зра­ду батьківщини через неспровоковану капітуляцію в народі його прозвали Калъионсином("Зрадником", "Боягузом"), а після того, як співвітчизники покинули свого /речу, той потрапив до рук конкіста­дорів, які обібрали його до нитки. У 1532 р., після кількарічного перебування у полоні, Цинцінч був звинувачений в тому, шо він зно­ву впав у єресь, і після жахливих тортур спалений конкістадором Нуньйо де Гусманом за відмову видати місцезнаходження державної скарбниці тарасків, котру на той момент уже давно пограбували успішніші конкістадори "першої хвилі" завойовників Західної Мекси­ки, яких очолював Крістобаль де Олід. Тараски ж, у відповідь на вбивство свого правителя, масово покинули обжиті місця й демон­стративно пішли в гори, де й заховались, відмовившись у такий спосіб підкоритися іспанським гнобителям.

Так припинила своє існування тарасканська цивілізація, а її сто­личний центр Цинцунцан зазнав настільки спустошливого погрому від іспанців, шо ніколи вже не відродився. Лише у XX ст. його руїни, серед яких виділяються п'ять ступінчастих пірамід з круглою основою (тараски називали піраміди такого типу яката), складених з великих лавових брил, були розкопані мексиканськими археологами.