Цивілізація Тіауанако.

Поряд з теренами сучасного Перу могутнім вогнищем цивілізацій- них процесів у горах величних Анд стала в перших століттях н. е. територія сучасної Болівії, точніше — північ цієї країни.

Ока вирощувалася заради запашних бульбоплодів, шо мають чер­воний м'якуш гіркого присмаку. Свіжою її споживати неможливо че­рез гіркоту, однак після тривалого вимочування, промерзання на мо­розі й висушування на сонці (такі операції здійснювали з окою протя­гом майже двох тижнів) неприємний присмак зникає, а самі бульби стають чуньо — своєрідними сушеними концентратами-консервами, котрі можуть надалі зберігатися роками, не втрачаючи своїх смакових якостей.

У водах розташованих неподалік озер Тітікака й Поопо, з'єднаних в одну аквасистему рікою Десагуадеро, племена місцевих водних збирачів і рибалок (котрих незалежно від їхньої мовної орієнтації називали уру) ловили рибу (за допо­могою спеціально навчених бакланів, або сітками, з очере­тяних човнів і бальсових плотів), полювали в заростях півто­ри (місцева болотяно-приозерна тростина) на озерну качку, той же очерет-тотору використовували як паливо і будівель­ний матеріал.

Та, мабуть, найвагомішим унеском індіанців Анд Північ­ної Болівії у цивілізаційну скарбницю людства слід вважати скромну картоплю — цю найпоширенішу бульбову культуру нашої планети, яку місцеві землероби спершу почали куль­тивувати на терасах гірських схилів , а не пізніше І тис.

З картоплі також робили чуньо (за тією ж технологією), ну і, зви­чайно, готували її всіма іншими звичнішими для нас способами: вари­ли, смажили, пекли, перетирали на тунту (своєрідне картопляне борошно) тошо.

Вражають успіхи давніх болівійців у аграрно-технологіч­ному освоєнні складного гірського ландшафту регіону та ще й на таких висотах. Стабільну роботу польового комплексу забезпечувала складна система терас, гребель, акведуків і каналів, котра, як показали експериментальні розвідки ос­танніх років, давала змогу збирати до 10—11 т зернових з кожного гектара окультуреної в такий спосіб землі, що май­же удвоє перевищує показники результативності сучасного сільськогосподарського використання цих територій місце­вими селянами.

Свої потреби в білковій їжі місцеві мешканці задоволь­няли насамперед за рахунок мисливства, проте м'ясо лам, альпак і делікатесних морських свинок теж не бувало зайвим.

Із м'яса місцеві індіанці також навчилися виробляти своєрідні "консерви" — чаркі (м'ясо, засушене для тривалого зберігання).

Високого рівня розвитку досягла й обмінна торгівля тіау- анакців, вражаючі масштаби якої чітко фіксуються археоло-

гами. В околицях Тіауанако ними знайдено листя коки й тютюну, котрі могли потрапити до цього високогір'я тільки із тропічної зони східних схилів Анд; морські мушлі, бать­ківщиною яких було Тихоокеанське узбережжя; рідкісні сорти базальту, доставлені сюди з району Оруро, та чимало інших предметів, що засвідчували масштабні міжнародні зв'язки носіїв культури Тіауанако.

Спираючись на розвинуте господарство, індіанці Анд у перші століття н. е. спромоглися розбудувати відносно ста­більну суспільно-політичну структуру державного типу, за­сновником якої місцева міфологія називає Піруа Пакарі Манко (II —III ст.

V середині XX ст. пропонувалося визнати за Тіауанако аймарську самоназву Віньаймарка ("Вічне місто"), але наукових доказів на ко­ристь такого перейменування не знайшлося.

Дискусійним залишається питання точної лінгвістичної ідентифікації народу (чи народів), що створив цивілізацію Тіауанако, оскільки, за переконанням самих індіанців Анд, саме у Тіауанако бог-творець дав початок усім "тамтешнім племенам. Він робив з глини по одній людині кожного пле­мені й малював одяг, який вони мали носити; тих, хто мав бути з довгим волоссям, ліпив з довгим волоссям, а тих, хто мав бути стриженим, — з коротким; і кожному народові було дано свою мову, і свої пісні, і зерно, і їжу" . Тривалий час вважалося, що ними були індіанці аймара, чиє мовне домінування фіксувалося в регіоні напередодні власне інк­ського завоювання. Проте самі аймара зберегли у своїх ле-

гендах свідчення, що грандіозне "вічне місто" було збудова­не ще задовго до моменту, коли боги створили народ айма­ра (самоназва хаке —"люди"), а археологічні знахідки останніх десятиліть переконують, що матеріальна культура тіауанакців істотно відрізнялася від аймарських канонів, то­му методом нескладних підрахунків залишається визнати: будівельники Тіауанако розмовляли або на пукіна, або на урукілья.

Загальну кількість населення, шо проживало в межах Тіауанако та підконтрольної йому аграрної периферії, оцінюють від 115 до 365 тис. осіб.

Ще таємничішою видається сама історія спорудження Тіауанакського городища, в якому, за підрахунками архео- логів-демографів, мешкало за часів розквіту означеної циві­лізації від ЗО до 60 тис. чол. Непереможні інки, армії яких привів сюди четвертий великий сапа-інка Майта Капак, бу­ли настільки приголомшені масштабами місцевого кам'яно­го зодчества, що приписали будівництво Тіауанако своєму богові Віракочі, "яком^ рівних немає в усьому світові, з ким не зрівняється ніхто" (Гімн на честь Віракочі). Іспано- перуанський хроніст часів конкісти, єзуїт Д. Фернандо де Монтесінос у своїх "Записках про історичні й політичні ста­рожитності Перу" висловлював припущення, що творцем знаменитого городища був перший місцевий цар Піруа Па- карі Манко з доволі плутаною хронологією. Інший хроніст часів конкісти, Педро де СієсадеЛеон, стверджував, що, за повідомленням опитаних ним індіанців, місто Тіауанако збу­дували загадкові блідолиці прибульці з півночі, нечисленні, а тому "знищені у битвах" з переважаючими аборигенами. Нарешті, археологи, погоджуючись з тим, що спорудження даного міста можна вважати започаткованим у II ст., аргу­ментовано довели, що одномоментне створення такого ве­личного кам'яного архітектурного монстра є неможливим, а тому найімовірніше воно тривало протягом життя не одно­го покоління. І ця теза, думається, найближча до істини.

Першим із археологів наважився розпочати розкопки промерзло­го Тіауанако уже згадуваний німецько-перуанський дослідник Макс Уле, який довів доінкське походження цього міста і навіть спробував реконструювати його загальну хронологію.

На початку XX ст. в Тіауанако тривалий час працював болівійсь­кий дослідник Артур Познанський, який на основі власних астро­номічних розрахунків доводив, шо місто було спроектовано 17 тис. (і) років тому, а отже, є "колискою цивілізації" у планетарному масштабі.

В 30-х роках XX ст. дослідженнями Тіауанако захопився англо- американський археолог Уенделл К. Беннетт, який розкопав у межах міста цікаву кам'яну стелу із зображенням дивовижної людської фігу­ри у незвичному одязі та своєрідною короною на голові. Однак у по­дальшому серйозні наукові розвідки в регіоні знову надовго перерва­лися. Саме в цей час англієцьХ. С. Бедламі, "творчо" розвиваючи ідеї А. Познанського, довів "датування" Тіауанацької цивілізації до зовсім фантастичних 250 тис. рр. до н. е., а болівійський мовознавець Е. Вальямил де Рада взагалі стверджував, шо біблійний Адам мав за рідну мову аймарську і саме нею розмовляв на світанку історії. Тільки у 1957 р. завдяки зусиллям шведа С. Рідена та місцевого болівійсько­го ентузіаста, видатного археолога Карлоса Понсе Санхінеса понови­лося наукове вивчення славнозвісної болівійської пам'ятки. Від тих часів періодичні пошукові експедиції до Тіауанако стали нормою болівійського наукового життя, шо дало можливість дослідити це го- родише ледь не детальніше, ніж знамениті єгипетські піраміди, єдині, з чим можна порівняти титанічні масштаби тіауанацького зодчества.

На перших дослідників "Мертве місто" не справило особливого враження. Житлових приміщень на поверхні май­же не було, а всі культові споруди Тіауанако розташовані на відносно невеликому, оточеному колись ровом з водою май­данчику, площею 1000 х 500 м. Та розкопавши їх, археологи змогли, нарешті, оцінити, що це були за споруди!

• Акапана {Ак-капана) — складена з кам'яних брил сту­пінчаста семиповерхова піраміда заввишки 18 м, на вершині якої розміщене невелике штучне водоймище- басейн.

• Каласасая — дивовижний архітектурний комплекс у вигляді майданчика, оточеного частоколом високих кам'яних колон, які, ймовірно, є залишками якогось центрального святилища або парадної зали централь­ного палацу Тіауанако.

• Інші-Лунку ("Брама Сонця") — гігантська (2,7 м зав­вишки і 3,8 м завширшки) споруда, з пробитим у ній

невеликим "дверним" отвором, вирубана з монолітної брили андезиту вагою в кілька десятків тонн, прикра­шена барельєфами, що зображують кондорів, диво­вижних казково-міфологічних істот та загадкову люди­ноподібну фігуру якогось божества (на ім'я Тонапа ('!), в якому інки убачали свого бога-творця Кон-Тіксі- Віракочу), з двома крилами замість рук, кожне з яких закінчується кистю з чотирма пальцями.

• Пума Пунку ("Брама пуми") — грандіозна брама-храм, споруджена із 150-тонних кам'яних блоків.

• Дві найбільші в Доколумбовій Америці мегалітичні статуї невідомих нам людей, найімовірніше — зобра­ження якихось тіауанацьких владик.

До усього сказаного варто додати, шо все це було споруджено без кранів і машин, на висоті 4 тис. м над рівнем океану, за умов, ко­ли найближча каменоломня розташована в 6 км від Тіауанако. Звідти кам'яні брили андезиту транспортували до Тіауанако на великих пло­тах водами озера Тітікака.

Наслідки розкопок однозначно свідчили, що творцем та­кого кам'яного дива могла бути лише могутня й обширна імперія, абсолютно централізована й деспотична настільки, щоб кинути на побудову кам'яних монстрів десятки тисяч будівельників, мобілізувати й організувати роботу допоміж­них галузей, розрахувати й утілити у життя єдиний архітек­турний план, а отже, Тіауанако, безсумнівно, був культовим центром величної цивілізації "мегалітичних індіанців", вплив якої поширився не тільки на північноболівійські, а й частково на перуанські та еквадорські Анди .

Період найактивнішої територіальної експансії тіауанакців архео­логи характеризують як епоху тіауанацького "імперіалізму", шо роз­почався, за їхніми підрахунками, у VIII ст.

Чимало матеріалів дала археологія і стосовно внутріш­нього життя тіауанакців. Артефакти свідчили, що вони (як і чавінці) шанували двоголових змій, кондорів і представни­ків котячих, поклонялися сонцю і, мабуть, обожнювали своїх владик (достатньо згадати про їхні гігантські кам'яні статуї). Високого рівня досягло місцеве ремесло, особливо ткацтво (тіауанакці носили різнокольоровий одяг на зразок пончо) та мистецтво кераміки (гончарні вироби Тіауанако вирізня­ють висока якість, поліхромний геометричний орнамент та

своєрідна форма керо — зі стінками, що плавно збільшують­ся по вертикалі), а також металовиробництво. Місцеві майстри ще в середині II тис. до н. е. (першими в Західній півкулі) навчилися виплавляти золото, срібло й мідь (остан­ню — із окислів), але тіауанакці принципово революціонізува­ли андську металообробку. Вони почали додавати до міді оло­во, отримуючи в результаті першокласну (можливо, най­давнішу в Америці) бронзу.

Нарешті, справді сенсаційні наслідки дали розкопки в Тіауанако, проведені наприкінці XX ст. американським археологом Нілом Стідом разом з його болівійським колегою Освальдом Рівьєрою. На­важившись виламати з піраміди Акапана та храмової брами Пума Пупку кілька кам'яних брил, вони з подивом з'ясували, шо деякі з них кріпилися між собою за допомогою спеціальних внутрішніх металевих скоб, виготовлених зі сплаву заліза (!), міді й кобальту (!). Це відкрит­тя так вразило дослідників, шо Н. Стід знову витягнув "на світ божий" гіпотезу Артура Познанського про колосальну давність Тіауанако (щоправда, обмеживши її "лише" 12-ма тисячами років), однак і вона не пояснювала таємницю тіауанацьких металевих скоб, оскільки про­цес плавлення заліза з кобальтом вимагає не лише високої, а й надз­вичайно постійної температури. Як цього досягали давні тіауанакці (та ще й за умов високогір'я) залишається загадкою.

Ще одна проблема, яка не дає спокійно спати дослідни­кам: а де ж свідчення про існування такої величної імперії у писемних джерелах?

Єдиний хроніст, який залишив по собі писемні згадки про існування цієї держави, — це вже згаданий Д. Фернан­до де Монтесінос, який склав загадково довгий список зі 104 імен місцевих імператорів з невеличкими резюме до ок­ремих найколоритніших володарів, з яких лише 13 останніх чітко відповідають інкським правителям, а інші цілком мо­жуть асоціюватися з "царями імперії Тіауанако". Однак звідки ця інформація — невідомо. До того ж чимало наведених хроністом імен "тіауанакських" імператорів збігаються з іме­нами деяких інкських імператорів , тому до згаданих архео­логічних відкриттів повідомлення іспано-перуанського літо­писця доби конкісти взагалі вважали вимислом.

Явно інкські лінгвістичні корені в іменах тіауанацьких володарів не повинні викликати сумнів, оскільки прямих писемних документів від цивілізації Тіауанако ми не маємо, а інформаторами Монтесіноса могли бути лише інки, шо й спричинило, мабуть, "інкизацію" імен тіау­анацьких володарів.

Лише невтомна праця археологів змусила в останні деся­тиліття уважніше придивитися до "Записок про історичні й політичні старожитності Перу" Д. Фернандо де Монтесіно- са, в яких він називає творцем і першим царем Тіауанако Піруа Пакарі Манко (датуючи його правління II —III ст. н. е.). Наступним був фундатор-державотворець Аяр Такко Капак (зійшов на престол у 275 р.). Серед їхніх спадкоємців хроніст виокремлює войовничого творця імперії, царя-заво- йовника на ім'я Тупах (Тупак), видатного правителя-про- світника на ім'я Корпа (він, за даними хроніста, започатку­вав серед "мегалітистів" календар), а також героїчного Тіту Юпанкі Пачакуті, котрий мужньо боронив землі Тіауанако від зазіхань чужоземців (варварів первісної периферії) і за­гинув у битві з дикунами десь у X ст. Після його смерті тіау­анакці назавжди покинули свою столицю (навіть знаменита "Брама Сонця" залишилася недобудованою), а регіональне домінування перейшло відтоді до аймаромовних індіанців хакі, господарство яких розвивалося на базі скотарства й торгівлі, а землеробство відігравало другорядну роль.

Так само гіпотетично реконструйована загальна панора­ма чинників, що призвели до ослаблення, а з часом і кризи "імперії Тіауанако". Вважається, що господарську кризу в державі спричинили витрати на нескінченні війни із сусіда­ми та виснажлива будівельна гігантоманія. Для втілення у життя амбіційних архітектурних проектів потрібні були кошти і робоча сила. Кошти здобували, грабуючи сусідів, а робітників — або мобілізовуючи власних підданих (тобто відриваючи їх від продуктивного виробництва), або вико­ристовуючи працю невільників з числа бранців, а їх знову ж таки треба було годувати. Крім того, бездумні витрати й агресивна зовнішня політика призводили до конфліктів і з завойованими, і з суверенними сусідами, що, звичайно, не могло тривати вічно.

Іншою причиною тотального ослаблення "імперії Тіауанако" на­зивають екологічні негаразди, пов'язані з істотним падінням рівня води в озері Тітікака, яке добре фіксується геологами. Згідно з їхніми висновками, місто Тіауанако колись стояло на березі озера, а нині во­но віддалене від Тітікаки на кілька кілометрів, шо однозначно свідчить про істотне зниження рівня води в озері за цей історичний період. Та­кий природний катаклізм мав обов'язково боляче вдарити по аграр­ному комплексу Тіауанако, але співвіднести ці два явища (занепад

цивілізації Тіауанако і зниження рівня озера Тітікака) у плані хроно­логії поки шо важко.

Отож, у X ст. (за іншою версією — у XII ст.) настав крах, який не змогли відвернути ані стратегічні запаси клубневих і м'ясних "консервів", ані найновіша бронзова зброя, що виявилася безсилою перед навалами численних дикунів із басейну р. Амазонки та обширно! навколишньої сельви. Не врятувало навіть енергійне спорудження в межах власне Тіауанако різноманітних фортифікаційних оборонних комп­лексів, зокрема й прокопаний навколо центральної частини цього столичного городища потужний рів, котрий заповни­ли водою. Після серії відчутних поразок і загибелі останньо­го великого правителя Тіту Юпанкі Пачакуті "імперія" швидко зійшла нанівець, а її мешканці — аборигени Тіауа­нако, — втративши провідні позиції в економіці та політиці регіону, капітулювали перед натиском аймара, племена яких (лупака, колья, омасую, пакаса та ін.) самі втяглися у чис­ленні чвари та конфлікти. Поступово в різанині "всіх проти всіх" перемогу вибороли аймарські вождівства Колья(прави­тель яких мав титул сапана) та Лупака (на чолі з карі), од­нак рівень цивілізаційного розвитку цих протодержавних колективів якісно поступався тіауанацьким стандартам, що засвідчує цілковите припинення масштабного храмового й містобудівництва, зникнення в культурних шарах розписної кераміки та вишуканих художніх виробів.

Історія зберегла ім'я найвіломішого кольяського сапани ("прави­теля") Хавільї, який спромігся наперелодні інкської навали встанови­ти контроль над усіма землями навколо озера Тітікака і навіть спряму­вав армії двох своїх найталановитіших полководців (Токай Капак, Пінау Капак) у великий похід на північ. У результаті володіння "царства колья"досягли на півночі р. Вільканоти, а його владу визна­ли племена аявірі, пакахе, ларекаха, омасую, лупака, чарка, пакаса, каранга, кільяка, аульяга, уру, чіча та ін. Для керівництва такою стро­катою у мовному та господарсько-географічному плані спільнотою колья почали активно використовувати систему мнемонічного фіксу­вання інформації у формі вузликової системи кіпу, яку пристосував до вимог аймарської мови кольясець Кіпуілья. Проте в середині XV ст. різко посилилось інше аймарське князівство — "царство лупа­ка", яке змогло потіснити індіанців колья і встановити в регіоні влас­не домінування. Воєнно-політичний вплив лупака, кількість яких оцінюють у 100 —150 тис. осіб, поширився на терени долин Арекіпи, Мокегуа, Такни на заході, райони Пелечуко, Аполобамби й Ларека- хи на сході, досяг земель Північного Чілі. Столицею "царства лупака"

стало місто Чукуїто. Саме на цьому етапі регіональної політичної кон­солідації означені території зацікавили інків...