Цивілізація тольтеків.
Роль толь- теків в історії класичних давньоамериканських цивілізацій нагадує внесок давніх греків у розвиток Європи. Немає практично жодної галузі життя доколумбових мезоамери- канців, у якій би не відзначився цей народ.
Проте це зовсім не означає, що в їхній історії загадок менше, ніж у їхніх по-передників — ольмеків і теотіуаканців. Навіть точний етнічний склад тольтеків (особливо на початковій стадії їхньої історії) до кінця не з'ясований. Загальновизнаним є лише те, що більшість серед збиральницько-мисливських племен, котрі вдерлися до Центральної Мексики з півночі після краху теотіуаканської цивілізації, становили представники тано- астецької мовної сім 7, однак самоназва цих прибульців нам невідома, а слово тольтек,знову ж таки, астецького походження й означає воно "митець".
Річ у тім, шо хоча астеки і сприймали тольтеків за своїх культурно-етнічних попередників (як, скажімо, ми — давніх русичів), слово тольтекетнічної ознаки в їхній мові не мало, а означало скоріше культурний внесок тольтеків у Мезоамериканську цивілізацію. Етимологію ж цього слова /тольтек)більшість науковців пов'язує з назвою їхньої пишної столиці Толлан —"Місто тростини” (сучасне місто Тула, штат Ідальго), розташованої за 80 км на північ від сучасного Мехіко.
Про те, шо видатними цивілізаційними попередниками астеків — творцями самобутньої культури — були якісь таємничі тольтеки, іспанці довідалися від завойованих ними індіанців ше у XVI ст. (за часів конкісти). Повідомляв про тольтеків та їхню столицю Толлан у своїй іспаномовній хроніці "Історія чічімеків” і відомий хроніст Ф. Альва де Іштлільшочитль (нащадок королівського роду з міста-держави Тескоко), проте тривалий час усі ці розповіді сприймалися європейцями як суто міфічні. Щоправда, коли у 1 885 р. французький шукач скарбів Клод Жозеф Дезіре Шарне (1828 — 1915) натрапив в околицях мексиканського міста Тула-де-Альенде (штат Ідальго) на руїни якоїсь давньої піраміди, він висловив обережну гіпотезу, що це можуть бути залишки знаменитого Тол лана, однак тогочасна наукова громадськість його версію категорична відкинула.
І лише коли в 1940 р. систематичні розкопки в цій місцевості почали здійснювати мексиканські археологи, з'ясувалося, що Д. Шарне мав рацію. Під потужним шаром землі було виявлено руїни великого міста (знайдено було, зокрема, залишки міського підземного водопроводу із теракотових труб), дві великі піраміди (мабуть, присвячені богові Сонця й богові Місяця), рештки храмів і палаців, прикрашених колонами та барельєфами, багато скульптур і навіть залишки двох грандіозних стадіонів для гри з м'ячем. Від тих часів писемним свідченням про тольтеків стали, нарешті, приділяти належну увагу, тож історія цього загадкового народу вийшла з тіні небуття.Звідки прийшли в Центральну Мексику пращури "тростинних людей"(тольтеків) нам невідомо, але перш ніж потрапити до Центрального Мексиканського плоскогір'я вони тривалий час перебували десь на захід від Мехіко, за хребтами Західної Сьєрра-М адре, на узбережжі якогось озера.
Можливо, це озеро Чапала, мексиканського штату Халіско.
розташоване на теренах сучасного
Що ж до прабатьківщини тольтеків, яку вони називали Теоколуакан ("Божественна гора із загнутою вершиною"), то її розташування взагалі овіяне таємницею.
На етапі доісторичних мандрів тольтеки являли собою типове скупчення мисливсько-збиральницьких груп, надзвичайно строкатих за етнолінгвістичними показниками. Виглядали вони як типові варвари-дикуни: "Не мали гарних тканин, щоб одягтися; шкури тварин були їхнім єдиним одягом , однак осівши в Центральній Мексиці, тольтеки виявилися а ..19
людьми дивними за своєю природою , а тому доволі швидко запозичили чимало корисних цивілізаційних здобутків у розпорошених по регіону уламків теотіуаканської спільноти. Щоправда, процес облаштування тольтеків на нових землях виявився досить тривалим.
Прибульці, яких привів до Центральної Мексики в рік "Один Ніж"(752р.) вождь Чальтіутланецин, змушені були з самого початку відвойовувати собі право на існування на теренах благословенного плоскогір'я у непростій конкуренції з висококультурними і все ще численними нащадками могутньої в минулому теотіуаканської цивілізації.
Тому, хоча у воєнному плані тольтеки виявилися на той момент сильнішими за конкурентів, це зовсім не означало, що вони змогли ліквідувати усі атрибути незалежності у поневолених етносів. Кілька десятиліть витратили тольтеки нате, щоб утвердитися в Центральній Мексиці, і лише за правління войовничого Мішкоамасацина (804 — 869) завойовники відносно міцно закріпилися в регіоні, ставши справжнім гегемоном гірської долини. Владу Мішкоамасацина визнали міста Куаучінанко, Куаунауак, Уастепек, Куауапан, а отже володіння тольтеків поширилися на терени сучасних штатів Халіско і Сакатекас, що зробило їх найпотужнішою силою Центральної Мексики.Завоювання значно вищих за рівнем цивілізаційного розвитку аборигенів (хоча тольтеки називали їх презирливо ноновальками — "безсловесними", "глухонімими", "такими, що лопочуть незрозуміло") не могло не відбитися на самих завойовниках. Не слід забувати також про сприятливі для ведення землеробства природні умови Центральної Мексики. Тому природним наслідком завоювання стало не лише
воєнно-політичне домінування прибульців, а й те, що самі тольтеки почали міняти свій стиль життя, перейшовши поступово до осілості та рільництва як основи господарського комплексу. Саме в такий спосіб тольтеки навчилися культивувати, за допомогою складної іригаційної системи з дамб і каналів, "великі, довжиною з лікоть", гарбузи, кукурудзу й амарант, різноманітні бобові культури, перець, какао та бавовник. Останній, якщо вірити майяським посткласичним текстам епічного характеру, тольтеки вирощували найрізноманітніших кольорів: "Червоний, жовтий, зелений бавовник, рожевий, блакитний і синій, світло-зелений і темно- зелений, рудии, оранжевий та малиновии . Певних успіхів досягли тольтеки також на ниві ткацтва і керамічного виробництва.
Цивілізації Мезоамерики другої половини І тис. н. е.
1 — Уявна прабатьківщина тольтеків; 2 — Цивілізація тольтеків; 3 — Цивілізація тотонаків;
4 — Цивілізація класичних майя; 5 — Цивілізація сапотеків
П ісля смерті у 869 р.
(рік "Один Будинок") Мішкоама- сацина військово-політичним лідером тольтеків став Уейма- цин ("Велика Рука, 869 — 877), за правління якого протягом шести років був збудований Толлан (Тула) — перша постійна столиця цього загалом ще слабкого конфедеративного утворення, в якому тольтеки домінували, зберігаючи певні автономні інституції у підкорених ними народів і племен. Як свідчили з цього приводу астецькі хроністи, "це було дуже, дуже давно, це було там, у Тулі [Толлані], було там, у Гуапалкалко, було там, у Хучатлапані, було там, у Тламо- гуанчані, було там, в Іогуаллічані, було там, у Теотіуакані.Вони [тольтеки] над усім світом встановили своє панування. „ ... „21
Вони дали владу, могутність, славу, відомість
Місце для столиці Уеймацин (Уеиин) обрав дуже вдале: навколишні ліси виявилися шедрими на їстівні плоди, сусідні ріки кишіли рибою, а фунти пагорбів, шо оточували місто, були відносно родючими, недарма цей район здавна називали "Місцем [Рясних] Плодів". Крім того, неподалік від Толлану містилися потужні поклади цінної сировини — обсидіану.
Та недарма Толлан буквально нашпигований скульптурами, барельєфами й горельєфами озброєних тольтецьких вояків. Для посттеотіуаканського населення тольтеки були варварами-гнобителями, а тому лише надзвичайна войовничість та печерна жорстокість могли забезпечити їм панування.
Навіть своєю зовнішністю тольтеки намагалися наводити жах на підданих: їхні вояки носили пишні плюмажі, відпускали чи наклеювали на обличчя вуса та бороди, а у вуха й носи вколювали довгі металеві спиці або великі кільця. Озброєні вони були списами й дротиками, а для захисту використовували шити та своєрідні куртки-"обла- дунки" з товстого стьобаного бавовнику.
Звідси криваві ритуали і тотальна мілітаризація тольтець- „22
кого етносу, який, лише маючи постійну перевагу на полі битви, домінував над сусідами. За вияв щонайменшої непокори тольтеки нещадно карали, а всіх полонених із числа замирених народів їхні, одягнені в усе чорне, жерці поголовно (в буквальному смислі — оскільки бранцям, як правило, відрубували голови) приносили в жертву своїм похмурим богам, серед яких виділялися кривавий бог-творець і він же бог ночі й темряви (астец.
Тескатліпока), бог дощу й рослинності (астец. Тлалок), а також знаменитий посланець богів Чак-Мооль (його неповторні скульптурні зображення у вигляді чоловіка, який напівлежить, спираючись на лікті, підігнувши коліна, й дивиться на людей, повернувши голову вліво, не мають в історії світової культури жодного аналога). Однак дискомфорт, викликаний постійним очікуванням бунту підкорених народів, з яких тольтеки брали доволі обтяжливу данину, тиснув на переможців, тим більше, що й серед самих тольтеків не вщухали чвари та суперечки. І це цілком природно, якщо згадати про етнічну строкатість прибульців ще на етапі творення їхньої аморфної державності. Мабуть, відгомоном саме кланово-племінних суперечок істали політичні катаклізми, що спіткали молоду тольтецьку державність протягом наступного півстоліття її історії.
Далеко не всіх тольтеків влаштовувало панування Уейма- цинового роду в країні. Очолив невдоволених войовничий Мішкоатль ("Хмарний Змій"), з діяльністю якого пов'язана перша внутрішня криза тольтецької спільноти, що завершилася її розколом. Мішкоатль із прибічниками покинув Тулу і на південь від неї заснував свою паралельну столицю Ку- луакан ("Вигнутий Пагорб") на узбережжі солоного озера Тескоко (нині там розташований один із кварталів Мехіко).
Розкол викликав неабияку тривогу в тольтецької верхівки, оскільки без воєнно-політичної єдності доволі проблематичним ставало їхнє панування над поневоленими народами. Проте Мішкоатль виявився сильним, войовничим, завзятим вождем, до того ж талановитим організатором, тому здолати його силою "Толланська партія" не змогла. Більше того, Мішкоатль сам розпочав активні завоювання і силою зброї приєднав до свого кулуаканського анклаву землі сучасного штату Морелос (на південь від Мехіко) з містами Толука і Теотлальпан. Секрет його карколомних зовнішньополітичних успіхів полягав не лише у талантах полководця, а й у хисті політика і державотворця нового типу. Мішкоатль першим із тольтеків-вождів одружився з жінкою, яка походила не з тольтецького, а з місцевого, підкореного тольтеками, народу посттеотіуаканського походження, що засвідчило принципово нове ставлення завойовників до колишніх ноновальків.
Звали цю жінку Чімальман, а походила вона з міста Тепостлана із жрецького роду, в якому продовжували зберігати знання і традиції попередньої теотіуа- канської епохи, однією з яких було вшанування бога знань, жрецької чистоти і мудрості Кецалькоатля("Пернатого змія").Отже, як бачимо, розкол усередині тольтецького етносу відбувся не лише на основі особистих амбіцій та родокланових суперечностей. Це був конфлікт різних політичних партій, які по-різному планували будувати відносини між тольтеками- переможцями і поневоленими народами, а тому сам собою цей конфлікт вирішитися ніяк не міг. Кулуаканці вважали за необхідне будувати спільну з ноновальками державу, переймати їхні корисні здобутки, родичатися і зрештою зливатися з посттеотіуакан ця м и, толланці ж навпаки — мріяли про своє
апартеїдне панування, про правління методом терору й залякування. Об'єднати такі програми виявилося просто неможливим, а тому зіткнення між цими двома партіями стало неминучим. Та здолати Мішкоатля силою зброї толланці не могли, тому обрали шлях інтриг і таємних убивств, наслідком яких стала смута у Кулуакані, смерть Мішкоатля за загадкових обставин та формальне возз'єднання всіх тольтеків під скіпетром єдиного вождя Іуїтімаля (877 — 925), що сидів у Тулі.
Вдова Мішкоатля Чімальман (Ш очікецаль), будучи вагітною, змушена була зі своїми прихильниками залишити Кулуакан і шукати притулку й захисту у своїх співвітчизників у місті Тепостлан. І саме там у рік Се-Акатль ("Один Тростина" — 895 р.) вона народила сина — одного з найве- личніших у майбутньому правителів Тольтецької держави, котрого назвали Се-Акатль Накшитль Торпільцин Кецалькоатль("Один Тростина Чотириногий Головний Жертвопри- ношувач Пернатий (або Коштовний) Змій"). Сама Чімальман під час народження сина померла.
Цікаву інформацію про подальшу долю Торпільцина (Топільцина) містить анонімна хроніка "Літопис Куаутітла- на", записана астецькою мовою, але за допомогою латиниці (методом транслітерації) невдовзі після конкісти. Невідомий літописець зазначає з цього приводу, що вперше про своє походження, про смерть батька та обставини свого нинішнього життя царевич дізнався, коли йому виповнилося дев ять років і він досягнув уже віку розуміння . Уражений звісткою, Торпільцин спочатку кинувся шукати могилу свого батька, а відтак вирішив стати жерцем місцевого бога „ „ . „24
Кецалькоатля, якого вшановувало і якому молилося усе місто Тепостлан.
Культ бога Кецалькоатля науковці пов'язують з реліктами теотіуа- канської релігійно-ілеологічної спадщини. Його складовими були вшанування знань і працелюбності, теза про необхідність пізнання світу та відкидання будь-яких елементів людських жертвоприношень (цьому богові як пожертву адепти приносили лише змій і метеликів), а від своїх жерців, котрі від імені Кецалькоатля правили Тепостланом у теотіуаканських традиціях, мешканці міста вимагали цілковитої цнотливості, виконуючи тим самим традиційну для Доколумбової Америки стабілізаційну тезу про те, шо "за все треба платити”.
Будучи жерцем за походженням, Се-Акатль Накшитль Торпільцин виявився талановитою у багатьох відношеннях
ЛЮДИНОЮ, тому не дивно, що молодий царевич швидко до- сяг вершин жрецько-політичної ієрархії і дослужився до посади верховного жерця-правителя свого рідного міста- держави. А далі, спираючись на військово-економічний потенціал Тепостлану і заручившись підтримкою прихильників потерпілої, проте не розгромленої до кінця "кулуаканської партії", Кецалькоатль розгорнув боротьбу проти "толлансь- ких" тольтеків. Союз шанувальників Кецалькоатля та "кулу- аканців" за цих обставин був цілком природним, а його наслідки — вражаючими.
Відомості про другу міжтольтецьку війну до нас не дійшли, однак відомі її наслідки: 925 р. (рік "Три Тростина"), будучи вже верховним жерцем-правителем Тепостлану, Кецалькоатль уклав союз із тольтеками-"кулуаканцями", внаслідок чого тольтеки-ортодокси (на чолі з Іуїтімалєм) зазнали цілковитої поразки, і 30-річний Се-Акатль тріумфально увійшов до Тули, ставши наступним загальнотоль- тецьким правителем. Про долю лідерів ворожих йому партій хроністи скупо інформують, що всіх їх як узурпаторів і винних в убивстві свого батька Торпільцин суворо "покарав".
П равління Се-Акатль Накшитль Торпільцина Кецалькоатля (925 — 947) посідає видатне місце в історії тольтеків. Річ у тім, що проведені ним протягом наступної четверті століття реформи стали, фактично, спробою вийти з глибокої соціально-політичної кризи, в яку загнали тольтецьку державність його войовничі попередники. Програма реформ була доволі простою та розумною: оскільки жити під постійною загрозою повстання поневолених народів важко, а тримати ноновальків у покорі силою самої лише зброї також непросто, треба міняти ставлення до підкорених сусідів. Тому було прийнято рішення відмовитися від статусу апріорі привілейованого етносу та кривавих ритуалів, а натомість дістати мир і спокій, перейняти і використати для розвитку власної цивілізації науково-технологічні й культурні здобутки пост- теотіуаканців, а сили і кошти, які раніше витрачалися на війну, зосередити на вирішенні питань господарського та інтелектуального вдосконалення існуючої спільноти Центральної Мексики. Кецалькоатль цілком справедливо заявив, що правити країною, спираючись лише на силу, довго неможливо, тож необхідно змінити ставлення до підкорених народів, від яких самі тольтеки сприйняли так багато корис-
ного, а за умови мирного співробітництва вони матимуть
набагато
більше. Державно-цивілізаційна доктрина,
збудована
на
основі поєднання
кулуаканських традицій мирного
співісну
вання та
поступового злиття з
ноновальками,
із постте-
отіуаканськими культуроносними здобутками, дістала в історії назву тольтекоиотль ( тольтецькии дух ) і по суті дещо нагадувала ідеї, які ми в Європі називаємо гуманізмом.
ТОЛЬТЄКОЙОТЛЬ (тольтекайотль) включав віротерпимість, культ працелюбності й необхідність пізнання світу за природної державної підтримки науки й культури та її носіїв — жерців (як інтелектуально- політичної еліти соціуму) і митців усіх типів, визнання рівності перед державою усіх підданих, незалежно від їхнього етнічного походження, пропаганду вірності й чесності, як обов'язкових ознак зразкового підданого, необхідність самоудосконалення людини, віру у світле майбутнє тольтецької державності "нового типу”, категоричну заборону людських жертвопринесень.
Фактично, реформи Кецалькоатля мали на меті відійти від ідеї тольтецької державності та замінити її ідеєю тольте- ко-ноновальського синтезу під гаслом формування суспільства високих морально-етичних принципів на основі поєднання тольтецьких воєнно-політичних традицій світської мілітарної державності з відродженими ідеями високих тео- тіуаканських цінностей відносно мирного теократичного суспільства.
Архітектурним символом тольтекойотлю став збудований у Тулі, що знову стала загальнотольтецькою столицею, храм "Владики Ранку” — планети-зірки, яку ми називаємо Венерою і яку індіанці вважали небесним уособленням Кецалькоатля.
Початкові результати нової державницької доктрини виявилися вражаюче позитивними, тим більше, що сам Кецалькоатль проявив себе не лише завзятим, а й обережним, тверезим політиком: спочатку він провів реформу армії (вона складалася з трьох корпусів — "Койот", "Ягуар" та "Орел"), вивільнивши її від ненадійних, з погляду нової влади, людей, призначив на всі командирські посади своїх висуванців, а вже потім почав здійснювати соціально-політичні та куль- іурно-релігійні реформи. Зокрема, з ім'ям Кецалькоатля хронікальна традиція пов'язує реформу тольтецького календаря, що був удосконалений запровадженням так званих -2-річних циклів (аналогів нашого століття). Мешканці но- кої тольтецької держави першими в Мезоамериці навчилися
плавити метали* (щоправда, спочатку лише золото і срібло), ткати бавовняні тканини, прикрашаючи їх пір'ям екзотичних птахів (тим самим вони утверджували ім'я свого пернато-зміїного бога). Кецалькоатлю традиція приписує започат- кування канонів і стандартів тольтецької музики й танців, а також цілу низку революційних медичних винаходів (у справі лікування різноманітних дерматологічних, офтальмологічних і респіраторних захворювань). Тоді ж тольтеки спробували перейти до інтенсивного одомашнення багатьох місцевих тварин, однак змогли доместикувати лише кроликів і собак. Заборонив Кецалькоатль і людські жертвопринесення (оскільки, за свідченням Саагуна, він дуже "любив тольтеків, плем'я своє не хотів він губити" ). Колишні ритуали він замінив прилюдним кровопусканням, яке робив на честь богів власноручно, "протикаючи свою гомілку ши-
, „27
памп агави та приносячи пожертви своєю кров ю , після чого "кров з себе змивав глибокої ночі в тому джерелі, що називається Шипакоя"
За умов миру й творчої співпраці з підданими, держава тольтеків швидко ліквідувала негативні наслідки колишніх смут і усобиць. Про рівень добробуту її мешканців свідчить хоча б те, що за часів тольтецького панування розпочалися масштабне містобудівництво, активізація ремесел і торгівлі. Пишністю та витонченою майстерністю своїх споруд вражала столична Тула (близько 40 тис. мешканців).
Масивні толланські храми були оздоблені за часів правління Кецалькоатля коштовним нефритом (який разом зі смарагдами та жадеїтом цінувався у Локолумбовій Америці више від золота), червоними й білими черепашками, придбаними й доставленими із приоке- анічних земель. Стіни відносно невисокої п'ятиступінчастої центральної піраміди Толлану (присвяченої богові Кецалькоатлю) прикрашали вишукані рельєфи, які зображували людські обличчя в оточенні розкритих зміїних паш, хижих птахів, шо пожирають людські серця тошо.
Навіть через кілька століть після загибелі Тули і самої новотоль- тецької держави астеки, оцінюючи тольтецьку спадщину, казали вже згаданому Саагуну, шо "все, шо вони (тольтеки) робили, було чудовим, прекрасним і гідним подиву" .
Нарешті, ще один революційний внесок часів Кецалькоатля в тольтецьку історію: саме за його правління (і, як свідчать деякі джерела, за його безпосередньої участі) у тольтеків з'явилася власна писемність піктографічного (малюн- кового) характеру.
Проте далеко не всім тольтекам реформи Кецалькоатля припали до душі. Занадто вже круто він почав міняти уклад життя суспільства. Тольтеки звикли у своїй більшості бути господарями Центральної Мексики, а їх умовляли визнати себе рівними поневоленим ноновалькам і навіть дечому вчитися у них! Тольтеки звикли до того, що при владі у них стоїть завзятий вояк, а Кецалькоатль, як його описують хроніки, був людиною кволою, непоказною та ще й з довгою рудою бородою, що, з погляду індіанців, було показником жахливої потворності. До того ж, він був жерцем бога Кецалькоатля і вів чернечий спосіб життя, що життєлюбним тольтекам також було зовсім не до вподоби. Войовничі тольтеки звикли силою брати у слабкіших сусідів усе необхідне для життя, приносячи за це своїм кривавим богам людські пожертви з числа полонених, а Кецалькоатль пропонував їм самим працювати у поті чола і вшановувати богів, даруючи їм птахів, метеликів і змій. Під час свят тольтецькі вояки й жерці любили досхочу пити агавову брагу пульке, а Кецалькоатль і сам не пив, і своїм адептам не рекомендував...
Тож коли черговий спеціальний "глашатай сходив і голосно сповіщав народ про рішення й накази Кецалькоатля"з "пагорба високого поблизу Тули-міста, що звався Цаците- пек" (Цаципель) (своєрідне лобне місце новотольтецької держави), далеко не всі тольтеки сприймали його з радістю. Особливо багато невдоволених було, звичайно, серед військових (насамперед з числа опальних) і жерців традиційних тольтецьких кривавих культів. Та відкрито виступити проти диктатури Кецалькоатля вони не наважувалися: Торпільцин був поважним жерцем, до того ж спирався на реформовану (точніше, очищену від незгодних) армію, тому для традиціоналістів залишався тільки один вихід — змова. Такий
засіб обрали ті з них, які "вирішили обдурити Кецалькоат- , • „Зі „
ля, бо вони хотіли людських жертвопринесень . Очолили змову троє жерців, прибічників похмурого бога Тескатліпо- ки — Уіцилопочтлі, Тітлакауан і Тлакауепан. Вирішальну роль у долі Кецалькоатля відіграв один із них — най- хитріший, Тітлакауан, який так і пообіцяв: "Тут [у Толлані] володарюватиме Тітлакауан, розтопче він пернату змію і всіх
З 2
примусить вшановувати Тескатліпоку!"
Спочатку він спровокував війну Толлану з містом-держа- В ТА
ою Коатепек, а коли полонених коатепекців пригнали до Тули, організував показову прилюдну різанину бранців.
Тольтеки-традиціоналістй, які скучили за смаком свіжої крові людських жертвопринесень, організували на честь Тітлакауана овацію: "Скрізь радісно перемогу оспівували. Крики лунали: "Тітлакауан! Тітлакауан! Тітлакауан! Тітлака- уан!"; прихильники ж Кецалькоатля "з жахом дивилися на страхітливий спектакль: трупи в пилюці та в калюжах крові 33
під світлим жарким сонцем" . Розлютований Кецалькоатль прибіг до залитого кров'ю майдану, коли кривава оргія вже скінчилася, тому спромігся лише зігнати безсилу злобу, прилюдно побивши Тітлакауана батогом ("і кров людей Ко- атепека змішалася з кров'ю, яка краплинами летіла з-під батога" ). Але це був тільки початок...
Іншою проблемою став морально-фізичний розклад столичного "істеблішменту", до чого також доклав руку Тітлакауан: "Багатство псувало тольтеків, і в години неробства люди віддавалися найвишуканішим насолодам. Незаможні, простолюд — тамемес і масеуалес, а потім багаті й знатні, до вживання трав дурманних приохотились. З півночі Тоеньйо (Тітлакауан) в Тулу їх привіз. Він повернувся і зі своїми став перемогу поволі кувати, розколюючи стан тольтеків. Союзниками були йому [наркотичні] трави. Союзниками були люди, що затягували інших людей у чарівні сни галюцинацій. Він військо створював з недругів, які заздрили Тулі та її багатству: із [варварів]-чічімеків, що відправляли культ галюцинацій, а також із тольтеків невдоволених, котрі підто- т „35
чували серце 1 ули
Так у місті був створений соціальний грунт для перевороту, і залишалося тільки остаточно дискредитувати самого Кецалькоатля, що й стало завершальним актом історичної драми.
Як уже зазначалося, зовнішність Торпільцина, м'яко кажучи, не зовсім відповідала індіанським канонам краси — довга рудувата борода, пласке "немов колода" обличчя, блакитні очі. Навіть ходив божественний правитель, як правило, із загорнутим у біле (колір бога Кецалькоатля) покривало обличчям, аби не відлякувати своїх підданих "повіками опухлими, зіницями чорними, зморшками темними на білому й безформному обличчі" . Тітлакауан вирішив скористатися цим. Спочатку він змінив зовнішність, аби замаскувати власну участь у змові: "Він перетворився на стареньку людину, він набув такого вигляду, він змінився таким чином,
він так перевтілився, він став зовсім зігнутим, білоголовим, його голова посивіла, і ось таким він пішов до будинку Ке-
37
цалькоатля" . Прийшовши інкогніто як лікар на прийом до Торпільцина, Тітлакауан спочатку запропонував Кецалькоатлю подивитися у дзеркало та переконатися, що не все у нього гаразд, після чого підступно підсунув йому нібито ліки від його тяжкої хвороби. Змовник пообіцяв Торпільци- ну не лише позбавлення від усіх хвороб, а навіть повернення молодості, і перед цим владика не встояв. Після тривалих умовлянь Торпільцин погодився прийняти ліки, але, випивши їх, утратив над собою контроль, тому що під виглядом ліків Тітлакауан підсунув царевичу октлі (точніше пульке — п'янкий алкогольний напій, виготовлений методом бродіння із соку агави) у суміші з медом, для того, щоб відбити самогонний запах цієї надзвичайно міцної бражки. Оскільки Кецалькоатль був жерцем свого бога, до того ж верховним, він зобов'язаний був упродовж усього життя навіть не торкатися спиртного. Отож, сп'янілий Торпільцин абсолютно втратив над собою контроль та ще й напоїв тими ж "ліками" свою сестру Кецальпетлатль ("Пір'я-Циновка"). А коли сестра разом зі своїми слугами залпом осушила п'ять келихів октлі, пиятика брата і сестри завершилася ще жахливішим гріхом — кровозмішувальною оргією.
Чотири доби тривала п'яна оргія, а весь жах того, що трапилося з ним, Кецалькоатль усвідомив тільки рано-вранці, коли "на п'ятий день Кецалькоатль прокинувся" в одному ліжку з сестрою після важкого похмілля. Це був жахливий удар, від якого, за словами інформаторів Б. де Саагуна, в душі Кецалькоатля "смертельна туга стиснула серце, пекла його, воно горіло, немов його пекучим чіле-перцем начини-
39
ли". Кількість табу, порушених Торпільцином, навіть важко одразу перелічити: він пив октлі (на що не мав права, як жрець Кецалькоатля), мав сексуальний контакт із жінкою (чого, як верховний жрець Кецалькоатля, повинен був уникати), він згрішив із власного сестрою (а кровозмішувальні зв'язки тольтеки засуджували), та ще й не спромігся розкрили чорні задуми змовників, коли погодився "лікуватися", а отже не міг тепер приховати цей неприємний факт від своїх підданих. Результат був цілком сподіваним: дискредитований володар миттєво втратив колишню підтримку серед співвітчизників і змушений був шукати порятунку втечею.
До того ж
Торпільцин, як людина, абсолютно віддана своїм
ідеям, як
правитель, що
добре
усвідомлює свої культові
обов’язки
й призначення,
судячи
з подальших подій, засу-
див себе сам, оскільки не
робив
анінайменших зусиль для
того,
щоб утримати владу
та відстояти свій державницький
курс
заявивши, відповідно до тексту "Кодексу Чімальпопо- ка": "Не стану я причиною війн і руйнувань. Коло нескінченності описане, і цикл мій завершився. Настав час піти...
Піду шукати мій праведний ковчег... Народ покину. Іду.
40
Все скінчилося, кінець усьому" . Це був крах доктрини тольтекойотля.
У 947 р. (знову в рік "Один Тростина")
52-річний Се-
Акатль
Накшитль Торпільцин
Кецалькоатль
змушений був
скласти повноваження верховного правителя та верховного жерця і назавжди покинути Толлан. Кілька тисяч його найближчих прихильників навіть за таких обставин не відвернулися від свого лідера і вирішили піти з ним у вигнання. Хроніка "Кодекс Чімальпопока" пояснює це їхнім фанатиз
мом. Мовляв, вони "так вірили в його божественність і так боялися свого бога, що усі йому підкорилися, всі повірили Кецалькоатлю, коли він покинув Тулу... І вони настільки покладалися на Кецалькоатля, що всі пішли за ним, довірив- ши йому своїх жінок і своїх дітей... . Логіка історії підказує, що пішли вони за Кецалькоатлем у вигнання зовсім з
інших міркувань.
Вони чудово розуміли,
що переможці не
пробачать їм
відомих
реформаторських
експериментів,
отже рятувати треба вже
не стільки ідеї
скільки власні голо
ви. Так чи інакше,
"гуманістичний " експеримент у мілітаризованому суспільстві Доколумбової Америки повністю провалився. Настрій цих вимушених емігрантів з числа горе-реформа- торів чудово передає давньоіндіанська балада "Тольтецький плач", де про їхню вимушену втечу говориться таке:
"Накшиутль-Торпільцин, ти пішов, удалечінь З тої Тули-Толлану, куди ти вступив,
Щоб володарем стати. О Накшитль-Торпільцин!
Н ам ніколи ім’я не забути твоє, Оплакуватимемо вічно пам’ять твою. Бірюзовий будинок, будинок для змій Збудував ти уперше у Тулі-Толлані, Куди ти вступив, щоб властителем стати..."
За офіційною версією, яку представили тольтекам їхні нові лідери, Кецалькоатль утік до "божественних вод" (мабуть, малося на увазі мексиканське узбережжя Атлантики), а там, збудувавши "пліт різьблений, зміїний пліт *, пішов до центра моря , тобто поплив на ньому прямо на схід, назустріч Сонцю, пообіцявши повернутися в один із наступних років "Один Тростина". Ходили також чутки, шо він, не витримавши ганьби, спалив себе на багатті (переродившися чи то в зоряну ранкову планету-зірку Тлауїиальпантекухтлі, котру ми називаємо Венерою, чи то у вечірню зірку Шолотль (Полярна?)). Однак, найімовірніше, подальша доля утікачів пов'язана уже з історією іншої величної цивілізації Давньої Мезоамерики — майяської. Адже, за третьою версією, покинувши Толлан, Кецалькоатль спочатку у відомому релігійно-культовому центрі регіону "в Чолулі років 20 був жерцем змії пернатої і прославляв справи та пам'ять добру Кецалькоат- 44
ля" . Тут він, мабуть, збирав рештки соратників і готувався до нового двобою за владу, переосмислюючи сумний досвід тольте- койотлівських реформ, після чого повів своїх прихильників країну, де "ніколи не буває голоду, немає хвороб, немає бідності" . Толь- тецькі хроністи називали її "Тлаллан-Тлапаллан-Тлатлайаян" —"землею чорного кольору і червоного кольору" , тобто країною писемності (мудрості, в широкому розумінні цієї фрази, оскільки "чорним по червоному" означало у Мезоамериці те ж саме, що й наш вираз "чорним по білому"). Науковці одностайно розмішують цю загадкову країну на землях півострова Юкатан, де на той час агонізувала класична майяська цивілізація. Тим більше, шо самі майя зберегли пам'ять про жахливу (датовану 987 р.) навалу жорстоких пришельців — шанувальників того самого "Пернатого Змія", тільки називали вони його на свій, майяський, лад Кукульканом.Однак проблема полягає в тому, шо опис кривавих прибульців на чолі з Кукульканом мало чим нагадує тольтецьких гуманістів. Утім, пояснення цього феномена цілком можливе. Шукаючи собі "місця під сонцем", Кецалькоатль та його прибічники зустріли на Юкатані шалений опір з боку майя, які зовсім не виявили бажання ділитися з прибульцями владою і землею, а тому, шоб вижити, емігранти змушені були відкинути принципи тольтекойотля. До того ж, їхній шлях до Юкатану не був близьким, під час вимушених мандрів "вони дуже сильно страждали; вони не мали їжі, вони не мали чого б поїсти; вони лише нюхати кінці своїх посохів і 47
завдяки цьому уявляли собі, що вони їдять ; можна лише здогадуватись, з ким тольтеки-гуманісти конфліктували упродовж своєї подорожі, аж доки доля не винесла їх до зовсім не таких уже й гостинних юкатанських джунглів. Отже, досвід швидко підказав поборникам бога Кецалькоатля, шо з принципами тольтекойотля за межами могутньої тольтецької держави вижити дуже проблематично. Немає сумніву, що місце під жарким і вологим сонцем Юкатану тольтеки- прибульці могли відвоювати лише силою зброї, тотальною війною на винищення непокірних, жорстокістю і залякуванням. Тільки міштеки на півдні перейняли тольтецьку культуру відносно мирно, проте в Цілому політичне фіаско тольтекойотля зайвий раз засвідчило
невтішну реальність — вижити з гуманістичними ілюзіями в Локолум- бовій Америці нікому не піл силу.
У тому ж 947 р. владу в Толлані захопили представники тольтеків-традиціоналістів, гаслом яких було повернення до принципів силового мілітарного панування, світської диктатури тольтеків, пригнічення та залякування безправних но- новальків та відновлення пишних ритуалів людських жертвопринесень на честь Тескатліпоки. Ім'я засновника другої тольтецької династії уже говорить саме за себе: звали його Матлакшочитль ("Десять Квітка"), а квітка у Доколумбовій Мезоамериці мала не лише естетичне значення. Вона була символом тих самих кривавих людських жертвопринесень. За правління Матлакшочитля (947— 983) у Мезоамериці тольтеків знову запанувала тотальна мілітаризація влади, почалися криваві репресивні експедиції з метою придушення опору поневолених народів, що супроводжувалися принесенням у жертву сотень полонених та іншими "приємностями" такого типу державних утворень.
Завдяки таким методам тольтеки більш-менш упевнено протрималися при владі ще два століття, та якщо Науйоцин (983-997), Матлаккоацин (997- 1025) та Тлількоацин (1025 — 1047) ще мали достатньо сил для войовничого панування в регіоні, то в період правління "злого" Уемака (1047 — 1 122) міць тольтеків поступово почала вичерпуватися.
Особливо загострилася ситуація у 20-х роках XII ст., коли після семирічної посухи кількість бунтів проти мілітарно- кривавої диктатури шанувальників Тескатліпоки перевищила всі сподівання. "Кодекс Чімальпопока" прямо пов'язує з цими подіями нечуваних масштабів людські жертвопринесення, якими тольтеки намагалися умилостивити богів і залякати непокірних ноновальків, та все було марно. Фактично, ситуація в регіоні почала скрізь виходити з-під контролю толланського уряду, і лише демонстративні поступки ноновалькам з боку влади дали змогу на певний час відстрочити загибель тольтецької державності. Зокрема, шукаючи підтримки у підданих-нетольтеків, Уемак пообіцяв розглянути питання про послаблення принципів тольтецької етно- релігійної гегемонії, яка становила фундамент їхньої державності, видав свою дочку за войовничого ноновалька, "хитрого чарівника" Товейо (чим збудив серед етнічних тольтеків глухе невдоволення), а сам одружився з представ-
ницею впливового нетольтецького роду і навіть передав владу своєму синові від цього шлюбу Акшитлю (1 122—1 150). Та попри всі поступки підкорені народи не стали любити тольтеків більше, а сам напівкровка Акшитль почав катастрофічно швидко втрачати довіру й підтримку тольтеків, котрі навіть за таких обставин не бажали поступатися своїми привілеями.
До цілковитого хаосу ситуацію в Мезоамериці довело чергове переселення в Центральну долину нових варварських індіанських племен з півночі. Серед них домінували племена мовної групи отомі. Хроніки називають ці племена кочових мисливців і збиральників чічімеками ("дикими").
За даними "Історії чічімеків” іспано-індіанського хроніста Фернандо де Альби Іштлільшочитля (1578 — 1657), вперше чічімеки, очолювані одразу трьома вождями, з'явилися в районі Толлана "в рік се-акатль, а по-нашому у 998 р., другому році папства Сильвестра II, чотирнадцятому — правління імператора Отона IV і двадцять першо-
48
му — царювання Альфонса V в Іспанії” . Спочатку вони не дуже допікали тольтекам. Однак послаблення Тольтецької держави створило умови для успішнішої експансії "диких людей”.
Тольтеки, звичайно, спробували відвернути прихід чічімеків, проте хоча Акшитль і "керував мудро", зібрати потужну армію він не зумів (адже тольтеки не сприймали його як абсолютно законного владику). Зупинити шляхом (завдяки підкупу,
"варварів" мирним багатим дарункам вождям тощо)
йому також не вдалося, і в 1150 р. Акшитль утратив престол, залишившись в армії тольтеків простим
Останнім
толланським правителем
прізвисько 1150-1174), царства для
Атенпанекатль ("Мешканець
який
відсічі чічімекам.
полководцем.
став Уемак II на водяного палацу",
мобілізував усі ресурси Тольтецького
Про початок Уемакового правління індіанські писали з повагою. Вони стверджували, що "керував чатку мудро, приділяючи належну увагу питанням
хроністи він спо-
держав-
них податків і релігійного життя", однак у подальшому "втратив високу мораль, почав обманювати вірників і потрапив у залежність
Наслідком
від своїх
нестриманих
стало нове загострення
та розпутних звичок", міжнародної ситуації. І що могли
х . ...
оча в армію рекрутували всіх чоловіків-тольтеків, носити зброю, і навіть частково своєрідний "полк амазонок", у
жінок,
1167 р. (у рік "Тринадцять
сформувавши з них
Тростина"), коли розпочалася війна з чічімеками, у тольтеків уже не було шансів на перемогу. На боці чічімеків була чисельна перевага, і тольтеки могли протиставити дикунам тільки кращу організованість та бойову виучку своєї регулярної армії. Та долю війни вирішила позиція ноновальків, які люто ненавиділи своїх гнобителів. Вони не тільки не підтримали тольтеків, а навпаки вдарили їм у спину полум'ям бунтів, в яких особливо активним керівником проявив себе той самий "хитрий чарівник" Товейо. Ситуацію ускладнила епідемія невідомої хвороби (від якої померли "тисячі тольтеків") та природний супутник більшості воєн — голод.
Його спричинив грандіозний природний катаклізм. Як свідчать джерела, взимку 1 167/1168 р. всю Мексику вразив тривалий мороз, що побив безліч посівів. За ним прийшли весняна посуха і жахливі літні бурі, які супроводжувалися небаченими зливами та відповідною руйнівною повінню, котру доповнила осіння навала сарани. В результаті був утрачений весь річний урожай, а від страшного голоду (коли люди постійно "билися за продовольство”) вимерло "дев'ять із десяти” тольтеків.
У 1168 р. тольтеки програли війну. їхня армія, озброєна щитами й списами, зазнала цілковитої поразки, варвари захопили столицю країни Толлан і піддали її шаленому погрому.
Остання хронікально задокументована подія тольтецької історії пов'язана з тим же Уемаком Атенпанекатлєм. Пристарілий вождь, звичайно, не міг уже виправити становище, а тольтекам потрібен був винний для морального заспокоєння. Таким "цапом відбувайлом" і став нещасний Уемак II. У 1174 р. (рік "Сім Кролик") збуджені тольтеки змусили свого правителя покінчити життя самогубством у містечку Чапультепек (район сучасного Мехіко), після чого під контролем тольтеків залишилося тільки місто Кулуакан (розташоване на заболочених берегах солоного озера Тескоко), в перекладі — "місце для тих, у кого є предки". Там вони, за даними "Історії чічімеків" Іштлільшочитля, "обирали собі
. „49 .
королів і князів і мешкали як народ кулуа аж до приходу в Центральну Мексику астеків. Проте це були вже самі уламки колишнього могутнього етносу, оскільки їхню імперію чічімеки розгромили ущент.
Іронія долі полягає в тому, шо коли рештки тольтеків-тра- диціоналістів доживали останні дні, нащадки тольтеків-вигнанців — шанувальники "Пернатого Змія” Кукулькана — процвітали на Юка- тані, зайвий раз підтверджуючи ефемерність усього сушого в нашому неспокійному світі, де навіть гучні перемоги можуть стати лише прелюдією до жахливих поразок...
66
Еще по теме Цивілізація тольтеків.:
- Цивілізація чічімеків-тлашкаланців.
- Цивілізація Уарі.
- Цивілізація ольмеків.
- Цивілізація хуастеків.
- РОЗДІЛ 3. КОНКІСТА І ЗАГИБЕЛЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ
- Цивілізація тотонаків.
- Цивілізація Тіауанако.
- Цивілізація Теотіуакан.
- Цивілізація сапотеків.
- Цивілізація міштеків.
- ЦИВІЛІЗАЦІЯ АСТЕКІВ
- ЦИВІЛІЗАЦІЯ МАЙЯ
- Цивілізація Наска.
- ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ
- Цивілізація тарасків (пурепеча).
- Цивілізація Чімор (Чіму).
- ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЧІБЧА-МУЇСКІВ