Цивілізація Уарі.

За часів, коли в північноболівійських Андах процвітала цивілізація Тіауана­ко, трохи далі на північ від неї в перуанських Андах сфор­мувалася ще одна потужна й доволі розвинена соціокуль- турна спільнота, творцями якої вважаються кенуамовні індіанці.

Першовідкривачем цивілізації Уарі вважається уже згаданий Р. Л. Тельо, який у 1931 р. знайшов початкові археологічні свідчен­ня її існування неподалік від ріки Мантаро в перуанській провінції Уанта департаменту Аякучо.

Прабатьківщина індіанців, що розмовляли на кечуа (кічуа), ідентифікується на східних схилах еквадорських Анд з можливою пролонгацією на землі тропічних низин Ама- зонії, проте ще задовго до н. е. кечуа з'явилися в Централь­них Андах, де й розбудували в І тис. н. е. власну своєрідну цивілізацію. В історіографії ця цивілізація дістала назву Уарі, що походить від найменування столичного городища означеної соціокультурної спільноти, розташованого в 240 км далі на захід від Куско, неподалік від сучасного перуансько­го міста Аякучо.

Цивілізація Уарі з центром у долині Аякучо одразу фор­мувалася як землеробська, тому, враховуючи схожість при­родно-кліматичних умов перуанських і північноболівійських Анд, не дивно, що за параметрами господарського життя Уарі мало ним відрізнялося від свого величного південного сусіда — Тіауанако. Багато спільного фіксується і в помпез­ності імперських столиць означених цивілізацій: місто Уарі також славилося за часів свого розквіту численним населен­ням (за різними оцінками у ньому налічувалося від 11 до 70 тис. мешканців), пишними храмами та високим рівнем розвитку місцевих ремесел. Археологи виявили на руїнах Уарі рештки кам'яних споруд із товстими стінами, чимало мідних і бронзових виробів, чудову кераміку, а також най­давніші з відомих на сьогоднішній день кіпу — датовані VII ст. зразки знаменитого "вузликового письма", творцями якого, найімовірніше, були індіанці кечуа.

Ще більше "імперських паралелей" між Уарі і Тіауанако просте­жується на матеріалах розкопок адміністративних комплексів, споруд­жених із великих кам'яних брил народом уарі: Віракочапампа у горо­дищі Кахамарка (площею у 25 та) та Пікільякта неподалік від май­бутньої інкської столиці Куско — на майдані площею у 70 та.

Географічно до "імперії Уарі", враховуючи специфіку матеріальних артефактів (розмір і тип поселень, особливості архітектури й парадної кераміки, специфічно орнаментовані тканини тощо), відносять на сьогоднішній день значні тере­ни перуанських Анд від Кахамарки на півночі — до май­бутнього Куско на півдні. Та якщо така державна структура і мала місце, проіснувала вона недовго (VI—VIII ст.) . До того ж у плані внутрішньої структури означене велике полі­тичне утворення з центром у долині Аякучо, в якому домі­нував кечуамовний народ уарі, навряд чи було стабільною централізованою державою дійсно імперського типу. Утім археологія фіксує в перуанських Андах другої половини І тис. н. е. помітну інтенсифікацію міжрегіональних госпо­дарських контактів горян і мешканців долин, скотарів і зем­леробів, рибалок і примітивних збирачів та мисливців тощо.

Пов'язано це було, мабуть, з поширенням у регіоні мідно- бронзових знарядь праці, потребу в яких відчували всі, а ви­готовляти (через відсутність відповідних руд) таланило лише деяким. Саме на цьому могли піднестися уарі над іншими народами регіону, але це зовсім не свідчить про воєнно- політичну стабільність їхньої влади на приєднаних унаслідок територіальної експансії землях. Надто нереальною видається можливість надійного контролю одного народу над поліет- нічним гірським регіоном (яким було тогочасне Перу) зі складним, строкатим рельєфом за відсутності в регіоні у той період розвиненої інфраструктури, надійних шляхів сполу­чення. Отож, у політичному плані, найімовірніше, провінції "територіального царства Уарі"конфедеративного типу мали значну автономність, що дало їм можливість доволі успішно продовжити окремішне функціонування і після краху "імпе­рії Уарі".

Точна хронологія і конкретні факти, пов'язані із заги­беллю Уарі, все ще залишаються предметом гострих науко­вих дискусій.

в цілому зрозумілі. Хиткість внутрішньої державної структу­ри, виснажливе помпезне будівництво, постійні війни з пер­вісними сусідами — все це розмивало єдність і стабільність даного державного утворення, тому надірвалося Уарі навіть швидше від свого південного сусіда Тіауанако. Фактично, власне "імперія Уарі" розвалилася, проіснувавши трохи біль­ше ста років, проте долина Аякучо ще тривалий час залиша­лася під контролем народу уарі, який тільки на рубежі І— II тис. н. е. з не до кінця зрозумілих причин покинув свою столицю. Точні мотиви раптового масового переселення ке- чуамовних племен уарі на південь невідомі, оскільки саме місто Уарі, судячи з матеріалів археологічних розкопок, ні­яких навал, пожеж, землетрусів чи інших катаклізмів соціального або природного характеру не зазнало, однак не­величке городище Асангаро, розташоване усього за 15 км від Уарі, було явно зруйноване, спалене і знищене разом з усіма мешканцями, що свідчить про навалу якогось войовничого народу, котрий і змусив уарі покинути свою батьківщину. Звинувачують у цьому, як правило, "варварські" племена Амазонії або войовничих горян-скотарів льякуас — одвічних конкурентів аборигенних землеробів долин уарі, проте уточ­нити всі ці гіпотези поки що не дає можливості надзвичай­но обмежена джерельна база даного питання.

Відтепер опорою цивілізаційного синтезу кечуамовних пле­мен Перу лишилася тільки їхня релігійна та мовно-культурна спільність, своєрідним уособленням якої став відтоді знамени­тий Пачакамак — єдиний культовий центр усіх індіанців кечуа, розташований в долині р. Лурін на центральноперу- анському узбережжі Тихого океану, тобто у землях Кости трохи далі на південь від славнозвісної долини Моче.

Виникнення Пачакамака має доволі солідну передісто­рію. Ще в середині І тис. н. е. на теренах центральноперу- анської Кости, здавна заселеної кечуамовними племенами, почали формуватися перші осередки цивілізації. Найвідомі- шими з них стали городище Пачакамак та комплекс велич­них пірамід в Армабуру.

рення. Проте істотне прискорення процесів соціоісторичної інтеграції у цьому регіоні науковці пов'язують з безпосе­реднім культурно-релігійним та етнополітичним впливом цивілізацій Тіауанако й, особливо, — Уарі (враховуючи лін­гвістичну спорідненість останньої з кечуамовними індіанця­ми центральноперуанської Кости). Спочатку це спричинило поширення серед лімців запозичених культових традицій, а завершилося на зламі X—XI ст. тотальною "уарізацією" усіх складових місцевого суспільного буття. Так на зміну "куль­турі Ліма" прийшла "уарізована""культура Чанкай", симво­лом якої було культове місто-держава Пачакамак, котрий хоча й не став імперією (навіть до рангу міцної держави явно не дотягнув), однак залишив по собі в історії давньоіндіанських цивілізацій Південної Америки свій неповторний слід.

Першим, хто звернув увагу на своєрідність Пачакамака, був дослідник культури Чанкай, уже згадуваний нами німець Макс Уле. На його думку, масштаби будівельних робіт, ви­конаних у Пачакамаці, явно не відповідали підконтрольним йому територіальним і людським ресурсам та рівню розвит­ку місцевої економіки. В архітектурному плані Пачакамак являв собою велике городище (площею понад 10 км ) ледь не суцільної забудови: настільки компактної, що вулицями Пачакамака слугували стежки, прокладені поверх його домівок чи квартальних або міських мурів. Місто було обне­сене потужним кам'яним муром. Під час розкопок у його межах археологи виявили рештки тонких тканин високої якості (традиції перуанського узбережжя) та чудової ке­раміки чорно-білого кольору, орнаментованої стилізовани­ми людськими обличчями (явно тіауанацького та уарійсько- го типу).

Секрет такої помітної господарської еклектики розкрив пірамідальний центральний храм Пачакамака, присвячений однойменному богові, що в перекладі з кечуа означає "Тво­рець Всесвіту"{Пачакамак).

Пачакамак вважався творцем буквально усього: землі і сонця, усіх рослин і тварин, шо населяли землю, а також самого людства. Адже він "створив чоловіків і жінок заново, такими, які вони є нині, і дав їм усе, що в них є нині. В подяку за такі милості^они [люди] виз­нали його богом і вшановували в [місті] Пачакамак" .

Судячи з масштабів споруд, центральний храм Пачакама­ка виконував роль головного святилища ледь не для всіх навко-

лишніх індіанських племен, особливо тих, що розмовляли мова­ми сім'ї кечуа.Оракули цього храмового комплексу славили­ся тим, що, так само як і жерці давньогрецького храму у Дельфах, уміли провіщати волю богів, тому авторитет дано­го святилища не похитнувся навіть тоді, коли всі навко­лишні землі перейшли під контроль інків. Останні швидко зрозуміли силу пачакамацького слова, тому не стали пору­шувати усталену систему місцевих релігійних відносин. Нав­паки, включили Пачакамак до мережі своїх імперських свя­тинь (ототожнивши божественного Пачакамака із власними верховними божествами — Інті, Віракочею, Кон-Тікі тощо), а мову кечуа зробили державною мовою своєї "світової імперії"Тавантінсую.

НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ

ЇХ тис. до н. е. — поява людини у Південній Америці. Кінець її тис. до н. е. — IV (її?) ст. до н. е. — цивілізація Чавін.

XIV ст. до н. е. — заснування міста Чавін-де-Уантар. Початок н. е. — середина І тис. н. е. — цивілізація Па- ракас.

Початок н. е. — кінець І тис. н. е. — цивілізація Наска.

її ст. — кінець VIII ст. — держава Мочіка (Моче),

її — X ст. — цивілізація Тіауанако.

І тис. н. е. — цивілізація Уарі.

Друга половина І тис. н. е. — поява бронзоливарницт-

ва у Південній Америці .

VI— VIII ст. — "імперія Уарі".

XII—ХЇЇІ ст. — 1476 р. — держава Чімор (Чіму).

Кінець ХНІ ст.

ПРИМІТКИ

¹ Морські ресурси перуанського узбережжя Тихого океану настільки потужні, що навіть коли виловлювати щороку тільки 10 % наявних там анчоусів, їх вистачить, щоб задовольнити потреби мільйона мешканців цього регіону в рибних продуктах.

Цит. за: Стингл М. Поклоняющиеся звёздам. По следам исчезнувших перуанских государств / Пер. с чеш. Москва, 1983. С. 23.

3

Leonard J. N. Ancient America // Great Ages of Man. A History of the World's Cultures. New York, 1969. P. 82.

4

"Дешифруванням" паракаської "геометричної писемності" уже не од­не десятиліття зайняті перуанська дослідниця Вікторія де ла Хара, німець Томас Бартель і француз Марсель Коен, але поки що без особ­ливого успіху.

з _ . . . . .

Мочіка виплавляли мідь з азуриту і малахіту — насичених міддю окислів, що містилися у верхніх шарах міднорудних родовищ.

⁶ На сьогодні керамічно-іконографічна спадщина мочіка налічує близь­ко 150 тис. зображень, однак лише 8 тис. з них опубліковані.

7

Католицький священик А. де ла Каланча стверджував, що в піраміді Сонця іспанці виявили золота на 800 тис. дукатів.

⁷ Пишні поховання вояків уарі були знайдені археологами у кількох мочіцьких пірамідах, а отже війни між уарі і мочіка, безперечно, відбу­валися, і перемагали в них здебільшого саме уарі, а не мочіка (бо якщо уарі з усією пишністю підхоронювали своїх вояків у мочіцькі піраміди, це означає одне: уарі бодай періодично їх контролювали, витискаючи звідси мочіка).

9

Цит. за: Хесус Ф. Гарсия Руис. Лабиринт форм. Доколумбова культура Перу // Курьер ЮНЕСКО. 1984. Август. Искусство Латинской Амери­ки. С. 12-13.

¹⁰У столичному Чан-Чані, судячи з усього, були перепоховані у пиш­них могильниках усі чімуські царі попередньої династії та всі наступні чіморські правителі. На жаль, спочатку інкські завойовники, а потім конкістадори їх поруйнували й пограбували, а довершили справу "чорні археологи", які остаточно спустошили "царські гробниці" Чімо­ру. Як показали розкопки останніх десятиліть, від могильників чіморських царів лишилися тільки сотні жіночих скелетів — жахливий відгомін кривавих ритуальних людських жертвопринесень, якими су­проводжували царські похорони.

Інкська армія Тупака Юпанкі налічувала ЗО тис. вояків. їм протисто­яло всього 8 тис. чіморців.

¹²Терасне землеробство в Андах було настільки поширене, що коли сюди прийшли іспанські конкістадори, вони так і назвали цей регіон — Анди, що іспанською означає "тераса".

13

За іншою версією, словосполучення Тіауанако означає мовою кечуа "Сідай, Гуанако!" і пов'язане з історією про перше знайомство четвер­того сапа-інки Майта Капака (кінець ХШ ст.) з цією величною пам'ят­кою архітектури. За легендою, саме в момент огляду сапа-інкою руїн цього міста черговий гонець прибіг до інкського владики з важливим повідомленням, і прибіг так швидко, що той уподібнив цього гінця до швидконогої тварини гуанако і на знак великої честі дозволив йому сісти у своїй присутності. Від команди "Сідай, Гуанако!" і пішла наз­ва міста.

За даними палеогеології, в давнину рівень озера Тітікака був на 34 м вищим від нинішнього, тому за часів свого розквіту Тіауанако стояв на самому березі озера, а отже був класичним портовим містом.

О создании людей и о происхождении инков / Пер. с англ. Б. Фих- ман И Легенды и сказки индейцев Латинской Америки / Сост. Э. Зи­берт. Ленинград, 1972. С. 191.

Цит. за: Стингл М. Поклоняющиеся звёздам. По следам исчезнувших перуанских государств / Пер. с чеш. С. 119.

17

Судячи з археологічних матеріалів, вплив цивілізації Тіауанако поши-

2 рився на терени, загальною площею 275 тис. км .

¹⁸ Серед доінкських правителів Анд, імена яких наводить у своїй хроніці Ф. де Моитесінос, фігурують 21 "цар" з ім'ям Капак,16 — Манко, 16 - Амаута, 11 - Тупак,11 - Юпанкі, 10 - Пачакуті, 4 - Сінні, 4 — Аяр. Усі ці імена характерні також для інкських правителів.

У науковій літературі трапляються и інші датування часів існування "імперії Уарі". Зокрема, окремі дослідники обстоюють концепцію, згідно з якою цивілізаційний конгломерат Уарі, як сукупність кечуа- мовних індіанських політичних утворень, проіснував до XII і навіть до XIV ст., аж доки не впав під натиском сумнозвісних войовничих чанків.

20

Цит. за: Бережин Ю. Е. Мочика. Цивилизация индейцев северного побережья Перу в I—VII вв. Ленинград, 1983. С. 59.