<<
>>

Велика воєнно-територіальна екс­пансія інків.

Реформи Пачакутека були спрямовані на вдос­коналення внутрішньої структури Тавантінсую. Водночас вони супроводжувалися також постійними спробами розши­рити територіальні межі імперії.

Причому опікувався цим не сам імператор, а його син-спадкоємець на ім'я Тупак Юпанкі (Тупак Інка Юпанкі). І хоча особисті стосунки між сапа-інкою і його наступником були доволі напруженими, навіть ворожими, однак інтереси імперії Пачакутек завжди ставив вище власних амбіцій, тому із ледь не сотні своїх синів офіційним спадкоємцем обрав саме Тупак Юпанкі — і не помилився.

Ще за царювання батька Тупак Юпанкі, поставлений на чолі збройних сил Тавантінсую, встиг виявити неординар­ний талант полководця. Під його безпосереднім керівницт­вом у середині XV ст. інки остаточно завершили процес за­воювання земель у районі знаменитого озера Тітікака, при­чому захопили там як воєнну здобич величезні стада лам і альпак (кілька сотень тисяч голів).

Пачакутек одразу ж заявив, шо усі ці тварини є царською власністю, чим забезпечив абсолютне домінування державного секто­ра в економіці країни.

Водночас інша інкська армія (ЗО тис. вояків), керована братом Пачакутека — Капак Юпанкі, вирушила на північ, де після розгрому чанків домінував войовничий народ caeca (сауса). Ментальність і традиції цього нечисленного (близь­ко ЗО тис. чол.) народу залишали інкам мало шансів на мир­не з ним співіснування. Савса виводили себе від чоловіка й жінки, що вийшли з якогось водного джерела, але вшанову-

77

вали як божество не сонце, а собаку . Проте інків турбува­ло інше — неспокійна вдача й жорстокість цього народу. "З тих, кого вони брали в полон на війні, [савса] здирали шкіру; частину цих шкір вони набивали попелом і зберігали у своєму храмі як трофеї; а решту використовували для ви­готовлення барабанів, оскільки вважали, що вороги впада­тимуть у паніку і втікатимуть, почувши їхній звук.

їхні по­селення були невеликими, проте мали сильні укріплення. Хоча всі савса й належали до одного народу, вони усе ж конфліктували між собою за орні землі та кордони кожного з селищ" . Капак Юпанкі вдало використав внутрішні конфлікти між різними племенами цього народу для того, щоб їх підкорити (підбурюючи плем'я на плем'я, аж доки ослаблені внутрішніми чварами савса не капітулювали самі). Після приєднання цих земель до Тавантінсую він поділив їх одразу на три провінції, застосовуючи принцип "поділяй і володарюй" для забезпечення стабільності інкського па­нування.

Складніше відбувався процес поневолення народів тарма й пумпу, які "вирізнялися хоробрістю і войовничістю. Не обійшлося без сутичок, під час яких були загиблі, однак

. . . „79 .

урешті-решт і ці народи підкорилися . Але коли інки спро­бували поневолити "войовничих, жорстоких і диких у своїй поведінці" чукурпу, які обожнювали ягуара "за його жорс-

• „80

токість і хоробрість , розпочалася справді великомасштаб­на війна. В ній наклали головами 4 тис. інкських вояків. По­неволити чукурпу інкам удалося лише завдяки своїй чи­сельній перевазі. Капак Юпанкі продовжив свою воєнну кар'єру майже мирним приєднанням до Тавантінсую земель народу анкара та скандально відомих своїми содомітськими ритуалами племен вайльяс, а також кривавою переможною війною з об'єднаною конфедерацією народів пінку, варас, піско й кунчуку, яких інки змусили капітулювати тільки після виснажливої піврічної різанини.

Завершення полководницької кар'єри Капака Юпанкі було сум­ним, і "винними" у цьому знову ж таки виявилися уже неодноразово згадувані чанки. Майже 10 років вони перебували під владою інків (навіть воювали під інкськими знаменами, відзначилися на кольясько- му фронті під час облоги потужного міста Гуаманга), але зі своєю по­разкою так і не змирилися. Стурбований воєнними успіхами чанків, бодай і досягнутих під інкськими знаменами, сапа-інка наказав виріза­ти цей народ поголовно.

Коли чанки про це дізналися (можливо, від свого вождя Ханко Валью (Анко Валью), якому вдалося втекти з інкського почесного полону), вони знову повстали. Щоправда, Ханко Валью зміг зібрати лише 8 тис. вояків, тому перемогти інків він, зро­зуміло, не міг, отож прийняв єдино правильне рішення: "Піти якомо­га далі й віддалитися туди, куди інка скоро не прийде, в усякому разі за його життя. З цим рішенням він вирушив у дорогу, взявши вправо (тобто на схід. — В. Р.), ...і підійшов до гігантських гір Анд, щоб, пе­ретнувши їх, оселитися там... І люди його народу кажуть, шо саме так він і зробив, відійшовши від своїх земель більше ніж на 200 ліг (понад 1000 км. — В. Р.)... Вони [чанки] пішли вниз великою рікою й осели­лися на берегах великих і красивих озер, де, як кажуть, вершили великі подвиги" . Навздогін за втікачами інки відрядили чимале військо на чолі з непереможним Капаком Юпанкі, якому сапа-інка Па- чакутек наказав вирізати усіх чанків до останнього, але тому потала­нило лише захопити дорогою багате місто-державу Кахамарку. Знай­ти чанків Капак Юпанкі не вдалося, отож після повернення до Куско цей горе-полководець був страчений за невиконання імператорсько­го наказу.

Деякі дослідники вважають, шо в лісах Амазонії чанки дожили до самої конкісти, але точні дані про подальшу долю цього народу відсутні.

Завоювання Кахамарки посварило інків з потужною державою Чімор, яка вважалася союзником Кахамарки. Правитель поневоленої інками держави на ім'я Кусманко звернувся до Чімору за підтримкою.

Наступний північний похід очолив уже син імператора — Тупак Юпанкі. Йому вдалося підкорити народ юнка (юнга), котрі під керівництвом свого мужнього лідера Чукі-манку упродовж чотирьох років чинили упертий опір нападникам. Мешкали юнка у провінції Чінча — тобто на рівнинних зем­лях, надто жарких для горян-інків. 30-тисячне військо Та­вантінсую зіткнулося тут не лише зі стійким супротивником, а й із незнайомим йому спекотним кліматом та відповідни­ми хворобами. Отож попри колосальну чисельну перевагу "інки втратили багато років на їхнє завоювання й змусили підкоритися за допомогою обіцянок і подарунків, а не зброєю" .

Завершився цей похід завоюванням загадкового етносу чачапоя.

їхній вождь (сінчі Чукісокті) потрапив до інків у полон.

Далі, круто повернувши на захід, армія Тупак Юпанкі вторглася у володіння узбережного царства місяцешануваль- ників Чіму, столицею якого було місто Чан-Чан, однак за­воювати рівнинну Косту одним ударом інкам не вдалося. Тоді, своєчасно зорієнтувавшись, Тупак Юпанкі повернувся до гір і там знову не мав собі рівних на полях битв. Спочат­ку у нелегких п'ятимісячних баталіях були поневолені дикі горяни пальта. Потім інкам удалося зламати опір войовни­чих каньярі, чию столицю Тумібамбе вони піддали нещадно­му погрому. Після цього війська Тупака Юпанкі вийшли на кордони царства Кіто.

У грандіозних завойовницьких походах остаточно склалися осно­ви інкського війська та загальні принципи воєнної науки інків. Ядром їхньої армії була 10-тисячна постійна гвардія вояків-професіоналів — піхотинців, озброєних прашами (варака), сокирами, палицями (макана), двометровими списами й захищених товстими бавовняними стьобани­ми куртками, щитами і шоломами зі шкіри оленя чи тапіра. Однак за­гальний мобілізаційний потенціал Тавантінсую становили переважно новобранці 18 — 25 років, призвані до лав війська на основі загальної військової повинності. Це давало змогу інкам у разі потреби вистав­ляти армію чисельністю до 300 тис. вояків. Таких армій не мала жод­на держава Південної Америки доколумбових часів, і саме це було го­ловною передумовою небачених перемог Тупак Юпанкі.

Цікавий опис інкської воєнної тактики залишив іспанський хроніст Гонсало Фернандес де Овієдо-і-Вальдес (1478 — 1557). Пер­шими в бій ішли прашники, захищені дерев'яними, обшитими бавов­ною щитами; за ними — піхотинці, озброєні бойовими сокирами з довгими руків'ями та булавами-маканами. Атаку підтримували металь­ники дротиків, а завершували розгром противника — пікінери зі своїми довгими списами.

Іншою складовою непереможності інкських армій стала добре налагоджена система матеріального забезпечення сімей загиблих во­яків. Вдовам держава централізовано знаходила нових чоловіків або робила їх коханками-служницями знаті, а декотрі з них навіть служи­ли при дворі самого сапа-інки.

Царство Кіто (Кіту) — одне з найпотужніших вождівств регіону — стало серйозним суперником для інків.

Виникнення царства Кіто датують кінцем І тис. н. е., коли виті­снений з Кости народ кара (нез'ясованого етномовного типу ) заво­ював терени сучасного гірського Еквадору, підкоривши землеробські племена горян народу кіту, шо розмовляли, найімовірніше, однією з мов лінгвістичної родини чібча. На завойованих землях кара створи-

ли потужне мілітарне вождівство у формі конфедеративного союзу племен на чолі з верховним вождем — ширі (звідси інша назва вождівства — "царство Ширі"). Проте кара невдовзі були асимільо­вані і влилися в кітоську етномовну спільноту. Столицею вождівства стало місто Кара.

Основу господарського життя царства Кіто становило доволі ефективне терасно-іригаційне землеробство зрошувального типу.

84 Саме завдяки йому "земля Кіто [була] родючою та густо заселеною" Кітосці культивували кукурудзу, кіноа й картоплю, розводили домес- тикованих лам та морських свинок, а також приділяли належну увагу мисливству. Інтенсивно розвивалися також ткацтво, будівництво, обробка шкіри й каменю. Релігійні уявлення кітосців вбирали гар­монійне вшанування Сонця, якому вони "приносили в жертву голубів і голубок та чічу, тобто вино з маїсу" , Місяця, а також оленів і "ви- соких дерев, оскільки ті давали їм м ясо і паливо . Державний устрій кітосців багато в чому нагадував типову для регіону систему східної деспотії.

Зміцнівши, ширі теж намагалися збільшувати свої володіння за рахунок сусідів. Незадовго до приходу інків владу Кіто визнали пле­мена пуруа, пенсалек та каньярі. Армії Тупак Юпанкі змогли істотно потіснити кітосців (позбавивши їх контролю над землями каньярі), то­му війна з ними стала неминучою.

На той час царство Кіто очолював 14-й представник місцевої династії — ширі Валькопо (Уалькопо), який "за своїм характером був варваром, дуже грубим, войовничим і злим" . Він категорично відхилив інкську пропозицію мир­но підкоритися й "добровільно" увійти до складу імперії Та­вантінсую.

Спираючись на солідні мілітарні традиції влас­них підданих (а "корінні мешканці тієї провінції [Кіто] й навколишніх земель — войовничі й фізично добре підготов- 88

лені" ) та союзницьку підтримку з боку пуруа й пенсалек (котрі "бились кам'яними сокирами, дротиками, списами та „89ч „ , . „ .

пращами ), йому вдалося нав язати інкам тривалу и доволі виснажливу війну, котру Тупак Юпанкі так і не зумів довес­ти до цілковитої перемоги. Однак це його не збентежило і, не завершивши війну з кітосцями, він розпочав ще одну — проти мешканців Кости, де володарював могутній чімуський правитель, котрого "боялися усі, хто з трьох боків межував з його землями, тобто на сході, на півночі й на півдні, оскіль­ки далі на захід від них лежало море

Як відомо, чімусців гори не цікавили і того ж самого вони чекали від горян, тому солідних оборонних укріплень уздовж своїх східних (передгірських) кордонів не будували. Інки сповна скористалися цією вразливістю західного

сусіда. Спочатку був завойований важливий васал Чіму — матріархальне портове місто-держава Тумбес. Потім, після виснажливої облоги і кривавого штурму, впала найпотужні­ша прикордонна фортеця чімусців Парамона, а відтак інки окупували і столичний Чан-Чан. Пихаті чіму билися неса­мовито: "Було багато вбитих і поранених з обох сторін; ко­жен намагався вийти переможцем; це була найзапекліша з усіх воєн, що їх будь-коли вели інки . 1а коли інки дове­ли кількість своїх вояків до 40 тис, чіму не втримали фронт і капітулювали. Останній чімуський цар Мінчансаман пот­рапив у полон. Переможці здобули безліч трофеїв (у їх числі багатющі чімуські скарбниці, наповнені золотими й срібни­ми виробами), а також старанних у рибальстві, рільництві та ремеслах підданих.

У подальшому для стабілізації своєї влади в регіоні інки спішно збудували неподалік від Чан-Чана потужну фортецю Парамунка, спи­раючись на яку здійснювали контроль над усією Костою.

З не меншим завзяттям Тупак Юпанкі продовжив актив­ну експансіоністську політику і після свого сходження на престол. Фактично, усе його царювання (1471 — 1493) пройшло у безперервних намаганнях розширити кордони Тавантінсую.

Спочатку, якшо вірити інкським переказам, Тупак Юпанкі захо­пився мореплавством і здійснив першу в історії свого народу оке­анічну експедицію. Для цього був споруджений грандіозний флот бальсових (тобто виготовлених із надзвичайно легкої та міцної дере­вини бальсових порід) плотів, облаштованих вітрилами, на якому 10-й сапа-інка подався в океанічну подорож "навздогін сонцю" у суп­роводі 20-тисячного війська. Але знайти місце, куди ховається уночі Сонце, Тупак Юпанкі не зміг. За даними іспанського хроніста XVI ст. Педро Сармієнто де Гамбоа, під час експедиції мореплавці досягли в океані двох островів, які назвали Авачумбі й Ніньячумбі, звідки при­везли додому кілька десятків темношкірих аборигенів, а також "бага­то золота, бронзовий трон, кінську шкуру та шелепи, і всі ці трофеї зберігались у фортеці міста Куско до тих часів, коли туди прийшли

92

іспанці" . Дехто припускає, шо Тупак Юпанкі під час своєї подорожі досяг Соломонових островів Меланезії (саме там мешкають тем­ношкірі туземці: меланос —"чорний"), але вони лежать на відстані 10 тис. км від Америки, тому повірити в це важкувато. Більшість науковців вважають, шо навіть коли така подорож і відбулася, то завершитися вона могла тільки на Галапагосах, де в 1953 р. археоло­гами були знайдені рештки доколумбової кераміки, проте ці острови залишалися незалюдненими аж до часів Великих Географічних відкриттів, а це не збігається з твердженнями інкських легенд щодо

привезених з тих островів негроїдів (чи австралоїдів). Отож проблема залишається...

Та де б Тупак Юпанкі не побував, наслідки океанічних подоро­жей 10-го сапа-інку явно розчарували, тому більше він на "далекий захід" не плавав, а взявся за подальше розширення імперії за рахунок південних сусідів.

Спроба продовжити завоювання на півдні спочатку мала успіх. Інкам майже без опору підкорилися десятки нечис­ленних племен скотарів, землеробів і рибалок від Тітікаки на півночі — до земель, на яких розташована сучасна чілій- ська столиця Сантьяго — на півдні. Але далі на південь звичні для інків гори скінчилися, а в лісах центрального й півден­ного Чілі вони потрапили в абсолютно незвичне природне середовище (рівнинні густі ліси), де зустрілися з войовничи­ми племенами арауканів, з якими нічого вдіяти не змогли.

Араукани являли собою на той момент сукупність незалежних племен, які жили у лісах за рахунок примітивного вирубно-вогневого землеробства та розводили на нечисленних тут гірських пасовиськах лам, тому називали себе мапуче — "люди землі". Утім для інків вони були типовими пурун ("дикунами"), отож армії Тупак Юпанкі серйоз­ного опору від них ніяк не очікували. А дарма...

Непрошених культуртрегерів з півночі араукани зустріли украй вороже, і хоча у триденній битві, котра завершила шес­тирічну війну, інки здобули над "дикунами" перемогу, їхні втрати виявилися настільки масштабними, що Тупак Юпан­кі розумно вирішив повернутися додому й дати арауканам спокій. Від тих часів інки почали називати арауканів аука — тобто "ворогами", але завойовувати їх більше не намагалися. Південним кордоном Тавантінсую стала ріка Маульї.

Більше того, навчені гірким досвідом, інки не полізли і в пампаси північно-західної Аргентини, на підступах до яких зустріли не менш войовничі племена діагіта. Отож, на пів­денному напрямі інки перейшли від наступу до оборони захоплених рубежів. Уздовж цих неспокійних кордонів вони спорудили низку хоча й невисоких (близько 1,5 м), зате доволі міцних оборонних мурів, загальною довжиною майже 200 км, що мало обмежити агресивні апетити войовничих сусідів.

Повернувшися з південного походу, Тупак Юпанкі міг бути цілком задоволеним наслідками своїх завоювань. Си­лою зброї він створив найвеличнішу, небачену в Доколум- бовій Америці імперію, яка за територією взагалі була на той момент найбільшою державою нашої планети. її кордони

Імперія інків Кордони імперії за часів найбільшого розширення

простягнися на 5 тис. км від р. Анкасмаю на півночі — до р. Pio-Мауле на півдні й охопили терени у 2754 тис. км , а населення сягнуло позначки в 10—12 млн підданих . Однак фінал царювання 10-го сапа-інки виявився сумним.

На схилку віку Тупак Юпанкі почав втрачати розум і по­чуття реальності. Підстаркуватий імператор оточив себе мо­лодими й "зовсім юними" наложницями, які мали на нього неабиякий вплив. Водночас планування воєнних походів нерідко межувало з авантюризмом. Особливо небезпечна ситуація склалася у горах Болівії, куди наприкінці XV ст. почали здійснювати постійні набіги із джунглів Амазонії войовничі племена гуарані, відомі як "мисливці за голова­ми". Каральна експедиція проти цих східних сусідів була здійснена без належної підготовки і завершилася в непро-

лазних джунглях Амазонії цілковитим фіаско. Скористав­шись ситуацією, в самій імперії повстали аймара. Інкам уда­лося придушити цей виступ лише крайнім напруженням сил, удавшись до жорстоких репресій. Для відсічі гуарані уздовж болівійських Анд була спішно збудована 200-кіло- метрова кам'яна стіна. Зведення нових укріплень, так само як і оборонних мурів на південних кордонах Тавантінсую, вимагало значних матеріальних витрат й істотно підривало господарські ресурси імперії. Ситуацію погіршували гарем­но-династичні смути в імператорському оточенні.

Свого часу офіційна коя Тупак Юпанкі — сестра-дружи- на 10-го сапа-інки Мама Окльо II — народила йому двох синів, старший з яких рано помер, а молодший — Вайна Капак (Уайна Капак) — був проголошений офіційним спад­коємцем престолу. Бернабе Кобо характеризує Вайна Капа­ка як людину "відважну та стриману" і додає, що в подаль­шому, протягом усього періоду свого царювання 11-й сапа- інка"показав себе як розсудливим управлінцем, так і енер­гійним воєначальником". Отож, до виконання імператор­ських обов'язків Вайна Капак був цілком підготовлений, та тут несподівано підстаркуватий сапа-інка безтямно закохався в молоду й чарівну наложницю Чуїкі Окльо, котра теж на­родила імператорові сина (його назвали Капак Варі), а потім так "закрутила" йому голову, що Тупак Юпанкі вирішив змі­нити заповіт і передати престол малолітньому Капак Варі. Ситуацію врятувала лише смерть Тупак Юпанкі, що сталася 1493 р. і цілком могла бути наслідком двірцевої змови .

Одразу ж після завершення поховальних ритуалів Мама Окльо II (за підтримки впливового чиновництва й гене­ралітету, що стояли за непорушність державних традицій престолонаслідування) звинуватила Чуїкі Окльо в тому, що вона навмисне отруїла 10-го сапа-інку з метою посадити на престол власного сина. Швидко організували суд, за виро­ком якого Чуїкі Окльо зарубали кам'яною сокирою, а всіх її родичів і протеже закатували в Санкаюасі ("палаці кату­вань") або віддали на поживу мешканцям імператорського зоосаду.

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Велика воєнно-територіальна екс­пансія інків.:

  1. Походження інків.
  2. Імперія інків напередодні конкісти.
  3. Внутрішній устрій держави інків.
  4. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ
  5. 44. Итоги и уроки мировой и Великой отечественной войны. Вклад Башкортостана в Великую Победу.
  6. ВЕЛИКАЯ СТЕПЬ
  7. Великая колонизация
  8. ПОСТРОЕНИЕ ВЕЛИКОЙ СТЕНЫ
  9. (30) Великая Отечественная война.
  10. ВЕЛИКАЯ ПУСТЫНЯ И ЮГ
  11. ВЕЛИКАЯ СТЕНА
  12. Карл Великий (768—814 гг. после Р. X.)
  13. «Великие реформы» 1860-1870-х гг.
  14. § 1. Дьяки царя и великого князя
  15. Эпоха великих реформ (60-70-х гг. XIX в.)
  16. Глава 14 ЭПОХА ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕНИЯ
  17. 26. Периоды Великой Отечественной войны
  18. ГЛАВА З ВЕЛИКИЕ ГЕОГРАФИЧЕСКИЕ ОТКРЫТИЯ