<<
>>

Внутрішній устрій держави інків.

Від самих початків свого існування держава інків створюва­лась як типово імперська структура на кшталт східної дес­потії явно тоталітарного характеру. На її вершині перебував всемогутній самодержець сапа-інка — сакралізований лідер, котрий вважався живим богом, "сином Сонця"(інтіп-нурін) та носієм особливої харизматичної сили.

Його співправи­телькою вважалася рідна сестра й вона ж офіційна дружина- імператриця — коя, котра, як правило, ставала матір'ю легітимного спадкоємця престолу: такою відчайдушною бу­ла боротьба інкських володарів за чистоту "божественної" крові серед прямих нащадків бога Сонця та його сестри Місяця.

У разі, якщо інка-правитель не мав законного сина-спад- коємця, престол мав переходити не до брата колишнього сапа-інки, а до його племінника (бажано — сина брата), оскільки звичай вимагав передавати владу тільки наступно­му, молодшому від попереднього владики поколінню "со­нячної династії".

Весілля чергового сапа-інки з його коєю справляли ЗО діб. Воно вважалося загальнодержавним святом, а діти від такого кровозмішу-

вального шлюбу, хоч як це дивно для європейської науки, майже завжди були нормальними і здоровими.

Ознаками влади сапа-інки були червона ляута, котру ше назива­ли маскапайчу (виготовлена з тонкої вовняної тканини головна пов'яз­ка з бахромою), трон з червоного дерева, сунгурпаукар — тобто імпе­раторський спис, прикрашений пташиним пір'ям, короткий золотий скіпетр (пам'ять про золотий жезл, який першоінки отримали безпо­середньо від сонячного батька Інті), величезні золоті диски у непри­родно розтягнутих мочках вух та дві-три пір'їни андського сокола корікенке у волоссі на голові (таке пір'я міг носити лише правитель). Владу сапа-інки уособлювали також абсолютно біла лама та держав­ний прапор із вовни чи бавовни з намальованим на ньому гербом кожного конкретного правителя.

Окрім офіційної дружини-коі'сапа-інка брав до палацу скільки

26 . , завгодно наложниць , носив тільки одноразовий одяг (вважалося, шо через одяг можна навести чари чорної магії на його власника, тому все, шо знімав із себе імператор — виготовлену з пуху летючих мишей туніку, сандалі зі шкіри летючих мишей, нижні штани чи будь- шо інше — одразу спалювалося). Пересувався сапа-інка на ношах, прикрашених золотом і самоцвітами. Щоб імператор міг добре відпо­чити від складних державних справ, у межах держави були створені спеціальні закриті заповідники, в яких він полював налам, пум і птахів.

Сапа-інка особисто призначав з числа своїх дітей від коГ офіційного спадкоємця престолу (прилюдно робив при цьому йому зачіску), котрий носив на голові жовту ляуту, яку міняв після коронації на червону. Сходження на престол чергового сапа-інки супроводжу­валося пишними гуляннями та масовими жертвопринесеннями, 27

відповідно до ритуалу капаккоча , коли на честь бога Сонця Інті сот­нями різали чорних або білих лам і душили у центральному храмі Коріканча й закопували в землю або замуровували живцем у горах дітей з ідеально білою шкірою. (Таких мучеників-дітей оголошували посмертно богорівними істотами, а гори, де їх замуровували, назива­ли їхніми іменами).

Ховали кожного сапа-інку в пишному мавзолеї, куди вмішували його бальзамоване тіло. Для обслуговування кожного мавзолею вла­да приписувала значні землі з прикріпленими до них працівниками (таку службу інки іменували панака), які відтоді виводилися з держав­ного господарського комплексу і ставали автономною соціально- економічною одиницею, шо колективно відповідала за обслуговуван­ня тіла померлого владики та його поховального комплексу.

Другу сходинку в соціальній ієрархії традиційного інкського суспільства займали «інки по кровС (інкакуна) — вища родо­ва аристократія з числа різноманітних родичів сапа-інки (яких узагальнено називали капак-айлью —"рід Капака"). До них належали всі родичі імператора по чоловічій лінії (власне інки), їхні дружини та імператорські наложниці

(палья), а також усі їхні неповнолітні сини (аукі) й дочки (нюста).

Ця категорія людей становила вищий прошарок інкського соціуму, з якого виходили вищі світські й релігій­ні чиновники та армійський генералітет. Зовнішньою озна­кою інкської аристократії були коротко підстрижене волос­ся та штучно витягнуті мочки вух (для цього в них вставля­ли спеціальні палички або диски, постійно збільшуючи їхній діаметр, аж доки пакайоку ("аристократичні вуха") не розтя­гувалися до самих плечей). Високий статус гарантував їм відповідно високе матеріальне забезпечення від держави. Мовою кланово-аристократичного спілкування "інків по крові" виступала рідна мова етнічних інків (пукіна?), котру мали право знати тільки вони. Навчалися хатунрін-крійока- ми ("довговухі") у спеціальному привілейованому "будинку освіти"(янайвасі або ячавасі), у стінах якого учні-аристокра- ти протягом чотирирічного повного курсу, окрім фізичних вправ і воєнних навичок, опановували під керівництвом амаута ("мудреців") премудрості інкської релігії, міфології, астрономії, музики та віршування, вивчали математику (ба­зувалася на двадцятеричній системі) та науку державного керівництва, історію та географію імперії, навчалися ро­зуміти кіпу — своєрідну "шнурову писемність" інків.

Кіпу (від кечуанського кіпу —"вузол") — своєрідна вузликова пи­семність, якою індіанці Центральних Анд користувалися й до інків, однак лише в Тавантінсую воно стало цілковитим аналогом письма. Зовні кіпу являло собою довгу мотузку (або палицю), до якої прив'язу­валися різнокольорові відвідні шнури (причому колір тут ніс у собі певний інформативний зміст), на яких на різній віддалі зав'язувалися вузлики або впліталися різноманітні предмети — шматочки дерева, камінці, зерна тощо. Найімовірніше, кіпу було своєрідним мне­монічним приладдям, яке давало можливість доволі точно зберігати кількісну статистичну інформацію та передавати кодовані повідом­лення про найважливіші події (про початок мобілізації чи війни, неврожай чи пожежу, вторгнення ворогів, повінь, зміну влади, народ­ження дитини, епідемію тощо).

Утім, на думку деяких науковців, кіпу — це абсолютно ідентична звичайній писемності, хоча й доволі екзотична система справжнього письма, яке містить повні тексти за­конів, хронік, поетичних творів тошо. Такий погляд на кіпу фунтуєть- ся на повідомленнях "Моралізованої хроніки" іспанського літописця часів конкісти Антоніо де ла Каланчі про те, шо індіанці передавали за допомогою кіпу не лише числову інформацію, а й імена власні, назви провінцій і навіть складні понятійні дефініції, проте дешифру­вати цю загадкову "писемність" досі ніхто не зміг, тому пріоритетною на сьогоднішній день усе ше вважається перша версія.

В іспанського хроніста часів конкісти Сармієнто де Гамбоа збе­реглися свідчення про існування в інків також справжньої писемності ієрогліфічного типу {кілька або келька), знаками якої були прикрашені позолочені стіни величного храмово-палацового імператорського комплексу Коріканча в Куско, однак усі ці тексти (якщо вони справді існували) були знищені іспанцями.

Особливий статус мав верховний жрець (вільяк-уму) со­лярного культу. Першим із них був старший син четвертого сапа-інки Майта Капака, проте з часом цю посаду спадково закріпили за представниками однієї з бічних ліній імпера­торської родини — роду Тарпунтай. Вільяк-уму, якому під час найважливіших церемоній допомагали 10 атун-вільяків ("єпископів"), проводив офіційну коронацію сапа-інки, ос­вячував його шлюби, особисто брав участь у найважливіших жертвопринесеннях (зокрема спалював на честь інкських божеств "священні" листки коки й різав кам'яним ножем малих (віком до 10 років) дітей як подяку богам за щедрий врожай чи перемогу над ворогами). Посада вільяк-уму вва­жалася пожиттєвою і дуже авторитетною, оскільки, як за­значав Сієса де Леон, "його так поважали, що порівнювали в судженнях з Інкою, і він мав владу над всіма оракулами й храмами та призначав і знімав жерців . Іншими словами, під контролем верховного жерця перебувала вся жрецька ієрархія імперії, а отже й уся імперська система освіти та ви­ховання, наука, а також питання ідеологічного освячення існуючого режиму.

Одягався верховний жрець інків у довгу червону туніку-безрукавку, на голові носив золоту "тіару"(вілачука), зберігав цілковиту цнотливість, не вживав м'ясо і пив тільки воду. Сан верховного жерця був пожиттєвим.

"Інки по крові" обіймали найвищі державні посади владної ієрархії імперії. Це, насамперед:

♦ друга після сапа-інки посадова особа імперії — "князь, шо говорить за Інку"(інкап-рантін-рімарік-капак-апо);

♦ "губернатори" чотирьох "частин (сую) імперії";

♦ глава служби безпеки і таємної поліції імперії токрікока ("той, хто все бачить");

♦ секретар імперської ради, "глашатай Інки, великих панів чо­тирьох частин Імперії та головний лічильник"Тавантінсую- капак-апокона-інкакона-сімін-камачікуйнін-кіпокок;

♦ особистий секретар імператора інкап-кіпокамакайокнін-чільке- інга;

♦ глава карної служби інкап-камачінан-ватайкамайок ("слуга Інки, якому наказано зв'язувати арештованого");

♦ головний радник імператора вікса-камаскаконас ("учений брат");

♦ керівник дорожньо-поштової служби капакнан-гуаманін;

♦ відповідальний за мости й переправи акос-інка та ін.

Наступну сходинку в соціальній ієрархії традиційного суспільства інків посідали кураки — чиновники середньої руки, які не належали до спадкової знаті капак-айлью, а тому за свою службу діставали статус, який можна ототожнити з євро­пейським особистим, пожиттєвим служилим дворянством, без права автоматичного передання цього статусу нащадкам. Цей статус був міцно прив'язаний до посади, яку обіймав курака, й одразу втрачався, якщо посада ця ліквідовувалася чи передавалася іншому претендентові. Служба кураки, як правило, полягала в управлінні територіями з прикріплени­ми до них виробниками і мала кілька рангів залежно від ре­комендованої в управління такому чиновникові кількості підлеглих: пачакамайок ("керівник ста сімей"), що, як пра­вило, обіймав посаду глави територіальної пачаки ("сотні"), варангамайок ("керівник тисячі сімей") — обіймав посаду керівника варанги ("тисячі") — тобто повіту, та хунукамайок ("начальник над 10-ма тисячами родин"), котрому підпо­рядковувався хуну ("10 тисяч") — тобто район.

Проте в ре­альному житті дотримуватись абсолютної відповідності рекомендованій ранговій кількості підлеглих було, звичайно, неможливо, тому рангова ієрархія "чиновницьких звань" лише до певної міри відповідала посадовим реаліям. Голов­ною адміністративною одиницею в державі інків виступала вамані ("долина") — тобто провінція, що обмежувалася, як правило, природними або традиційними етнічними межами і поділялася на кілька "десятитисячних"хун (або сая —"по­ловин"). Посади провінційних намісників (іспаномовні хроністи називали їх касиками)належали, як правило, пред­ставникам колишніх правлячих у даній місцевості з доінксь- ких часів родин, оскільки, за словами Сієси де Леона, "щоб місцеві мешканці не виказували до них [інкських наміс­ників] ненависті, вони [інки] завбачливо ніколи не забира­ли володіння касиків у тих, хто вступав у нього за спадко­вістю і був місцевим мешканцем. А коли траплялось, що хто-небудь вчиняв злочин чи був винним у тому, що заслу-

говувало позбавлення прав на володіння маєтком, вони [інки] передавали й довіряли землі, підвладні тому касику, його синам чи братам і наказували, щоб усі підкорялися їм" . Щоправда, батьки такого провінційного намісника пе­ревозилися тоді до Куско як заручники, а одного з синів ка­ста завжди відправляли на навчання до кусканського яча- васі ("будинку знань"), де навчали й виховували як віддано­го інкській державі управлінця . По смерті батька саме цей син ставав наступним касикомсвоєї рідної провінції, "і в ре­зультаті, — за свідченням іншого хроніста Х.П. де Ондегар- до, — касти стали тиранами, такими ж, як і він сам [сапа- 32

інка], а він [сапа-інка] їм протегував" . Вище касиків стоя­ли тільки "губернатори""чвертей"Тавантінсую (південної "країни знахарів"Кольясую, західної "країни вулканів"Контінсую, північної "країни ягуарів"Чінчасую та східної "країни Анд"Антісую), проте посада "губернатора"(суюок- арукуна) належала вже до вищої державної ієрархії і переда­валася виключно стриженим "довговухим" (ісп. орегон), а отже ранг "десятитисячника" разом із посадою провінцій­ного намісника являв собою вершину можливих чиновниць­ких успіхів людини неінкської крові в Тавантінсую.

Згадані чиновники відповідали за підтримання порядку на ввірених їм територіях, сплату податків і виконання підлеглими трудової та військової повинності, а за це отри­мували від держави щедре матеріальне утримання й мали можливість періодично залучати до 1% населення підконт­рольних земель для вирішення власних потреб (споруджен­ня житла, забезпечення своєї родини слугами тощо), ре- алізуючи в такий спосіб право "на особисті послуги підда­них, що перебувають у них під началом" (свідчення хроніста зз

Бернабе Кобо) . Грошей і торгівлі інки не знали, тому цент­ралізовано забезпечували своїх службовців натуральними матеріальними достатками, серед яких особливо цінувалася м'яка, немов шовк, вовняна тканина кумбі (секрет її виго­товлення втрачений), золоті прикраси, житло із шліфовано­го каменю і т. ін.

Високий соціальний статус особи підкріплювався також мож­ливістю мати більше дружин, кількість яких була суворо розписана: "начальникові десяти тисяч людей" — не більше 20 дружин і налож­ниць, "начальникові мільйона" — до ЗО, "головному касику'(тобто губернатору сую — "чверті імперії") — до 50 тошо.

Моральність чиновницького апарату контролювала "служ­ба безпеки": "Щоб губернатори й судді не ставилися нед­байливо до своєї служби, як і будь-які інші молодші міністри, чи слуги у володіннях Сонця, чи інки, були нагля­дачі й слідчі, котрі таємно перебували в їхніх областях, наг­лядаючи і слідкуючи за тим злом, яке творили ці чиновни­ки, і повідомляли про це старшим, котрим належало карати своїх підлеглих. Вони називались тукуй рікок, що означає: той, хто бачить усе"'4.

Усі ці категорії населення вважалися державними служ­бовцями, які не платили ніяких податків, оскільки "розпла­чувалися" з владою своєю особистою службою.

Ще нижче стояли дрібні чиновники рангів пікамайок ("начальник 50-ти родин"), чунчакамайок ("начальник 10-ти сімей") та піскамайок ("керівник п'ятидвірки"). Це були об­щинні старости (касики)нижчого рівня з мінімумом можли­востей і життєвим рівнем, що мало чим відрізнявся від рівня життя сусідів-простолюдинів. Державними службовцями (у повному значенні цього слова) вони не були (оскільки вла­да їх не призначала, а дозволяла обирати самим простолю­динам) і ніяких привілеїв не мали. Годувалися вони вже власним коштом, посади їхні були виборними і морочливи-

35 . _

ми , але давали право мати двох дружин і серед плебсу сприймалися з повагою.

Основну масу населення інкської держави становили прос­толюдини, що мали ранг хатун-руна ("маленька людина"). Всі вони вважалися формально вільними підданими, але на­справді більше нагадували прикріплених до землі сталінсь­ких колгоспників, аніж вільних громадян. Вищим володарем усіх земель Тавантінсую вважався син Сонця інтіп-чурін (тобто сапа-інка). Як зауважував іспанський хроніст Фер­нандо де Сантільяна (7—1575), "тільки-но Інка завойовував і підкоряв ^якусь територію], то він ставав паном усього, що в ній було" . Цей факт не потребував правового оформлен­ня, оскільки мав містичне обгрунтування і не вимагав ані доказів, ані уточнень. Адже Сонце обігрівало всю землю і тим самим давало усім життя, тож син Сонця був природ­ним її власником. Інший хроніст, Бернабе Кобо, писав із цього приводу: "Абсолютним власником того, чим володіли його васали, був Інка, оскільки ніхто не міг мати господар­ство чи спадкове володіння, чи навіть п'ядь землі у при-

ватній власності, а лише як особисте пожалування Інки" Проте, як і в інших цивілізаціях, що розвивали свої соціаль­ні структури в параметрах "східної деспотії", реальним роз­порядником орних земель як об'єкту господарської актив­ності виступали в державі інків родові общини (айлью), в які об'єднувалися хатун-руни. Саме від общини (в особі п'яти­десятника) кожен хатун-руна отримував у користування земельну ділянку, розміри якої відповідали складу його ро­дини. Основною одиницею виміру землі виступав при цьо­му тупу — ділянка, врожай з якої мав забезпечувати річне харчування однієї людини. Одружуючись (хатун-руна мав право на двох дружин, але здебільшого змушений був задо­вольнятись однією), кожен простолюдин отримував два тупу на себе та по одному тупу на кожну дружину, а потім, у разі збільшення родини, по два тупу на кожного народже­ного сина та по одному — на кожну народжену дочку.

Розмір тупу залежав від середньої врожайності землі, і в різних районах не був однаковим. Найчастіше він дорівнював 90 — 100 арам (тобто майже гектару) .

З цієї землі хатун-руна годувався сам і годував свою ро­дину, але він мав зобов'язання і перед її верховним власни­ком — сапа-інкою, тому мусив сплачувати на користь держа­ви ренту-податок продуктами ремесла, обробляти "землю Сонця" і "землю сапа-інки", врожай з якої ішов на утриман­ня храмів і владних інституцій, виконувати державну відро­біткову повинність (міта) на спорудженні доріг, мостів і т. ін. (не більш як два місяці на рік), служити в армії. Об­щинну землю ділили на три рівні частини: урожай з першої ішов на утримання жрецтва, з другої — на утримання чинов­ницького апарату та виконання державою регулятивно-ста­білізаційних функцій у стилі класичної східної деспотії. З третьої ділянки годувалися самі хатун-руна з сім'ями, при­чому за тим, щоб на першій і другій частинах ділянки прос­толюдин працював не гірше, як на третій, стежили його чун- чакамайок та пікамайок.

Цикл аграрних робіт у державі інків детально планував­ся, контролювався й керувався безпосередньо чиновниками, які мали спеціальними сигналами (сурмили в мушлю) відда­вати наказ про початок роботи, про перерву та її закінчен­ня, слідкувати, щоб спочатку колективно оброблялися ді­лянки удовиць, інвалідів та інших "соціально незахищених"

категорій підданих, потім наділи самих хатун-руна, затим храмові ("землі Сонця") і, зрештою, — "землі сапа-інки”.

Обробіток двох останніх ділянок обставлявся як загальнонарод­не свято. Перед її початком влада видавала хатун-руна парадні плащі, під час роботи селяни організовано співали пісні, а після її завершен­ня для підданих організовувалися своєрідні державні бенкети з м'ясом та кукурудзяним пивом.

За порушення виробничої дисципліни карали дуже суво­ро: биттям батогами, а в разі рецидиву чи злісного ухилян­ня від праці — скиданням на спину трьох чи чотирьох вели­ких каменів, після чого у кращому випадку міскі-тулью ("солодкі кістки" — так іменувалися в інків покарані) ставав на все життя інвалідом — а то й віддавав богам душу. Влада слідкувала за тим, щоб усі піддані постійно працювали, і навіть на інвалідів накладалися "посильні обов'язки". Зок­рема, вони мали періодично здавати чиновникам виловле­них на собі бліх.

Місцеві селяни вирощували майже 100 різновидів корисних рос­лин. Серед них зернові (кукурудза-сара 20-ти сортів, кіноа й квасоля-

39

терві) й бульбові (240 сортів картоплї-дада , ока, редькоподібна маука тощо) культури, різноманітні овочі (червоний і гіркий перець, томати, гарбузи, ананаси та ін.), культивували арахіс і різні фрукти (вишня капулі, пахуча черімоя, лукума (плоди якої містять багато крох­малю), динеподібна пепіно, соковита нарахілья тощо), кущі коки та технічні культури — зокрема бавовник. Розводили заради ніжного м'яса морських свинок та одомашнених качок (нъюнъюма).

Землю обробляли сохоподібною дерев'яною палицею-копалкою з бронзовим наконечником (чакіталья), а також за допомогою корот­кої мотики [лямпа) з хрестоподібним упором для ноги та широким бронзовим лезом. Щоб підвищити родючість фунту його добре

40 Л7 угноювали, у тому числі пташиним послідом гуано . У гористих місцевостях використовували технології іригаційного зрошення й терасування.

За тим же принципом організовувалася робота пастуших родів, шо розводили лам і альпак заради вовни, м'яса або транспортних пот­реб. Кожен пастух хатун-руна отримував у своє підпорядкування ЗО тварин, яких також ділили на три частини, причому за кожну та­ку тварину пастух відповідав головою, тому добре за ними доглядав.

Не забували і про жінок, які під пильним наглядом дер­жавних чиновників пряли й ткали згідно зі спущеним "зго­ри планом", також віддаючи 2/3 заробленого на податки.

Іншим масовим заняттям жіноцтва було збиральництво (черепаш­ки й водорості, краби та креветки, пташині яйця і гриби). Чоловіки

полювали на кролів і птахів, а в приморських чи приозерних районах — рибалили. Додатковим джерелом м'ясної їжі для простолюдинів були періодичні "царські полювання"(чаку), під час яких сапа-інка ра­зом із військом і наближеними у межах своїх заповідників виловлював місцевих оленів, косуль, ланей, вікуній і т. ін. Усіх тварин-самок і найздоровіших самців відпускали, а решту здобичі забивали на м'ясо, котрим частково ділились з навколишнім населенням (якому самостійно полювати на щось більше від кролів категорично за­боронялося).

41

Жилося хатун-рунам скрутно . Вони були позбавлені можливості вчитися в школі, оскільки вважалося "нерозум­ним навчати дітей плебеїв наукам, бо вони [науки] належать шляхетним і нікому більше" . Харчувався хатун-руна лише двічі на добу (переважно, картоплею, маїсовою юшкою та моте — маїсовою кашею з овочами, до яких у дні великих свят додавалося м'ясо морських свинок). Чоловіки-просто- людини носили уара (короткі, до колін, штани) й унку (без­рукавку) з вовни та бавовнику, на ногах — асуту (усуту — сандалі зі шкіри лам). Жінки ж узагалі носили саму лише вовняну анаку — довгу накидку на зразок пончо, що надя­галася через голову. Лише в морози до цього примітивного одягу додавався вовняний плащ (по два такі плащі — парад­ний і робочий — кожен підданий отримував з державних складів раз на рік напередодні новорічного свята, що при­падало в інків на 21 червня, за нашим календарем). Жили селяни в примітивних, критих тростиною глинобитно-хво­ростяних халупах з керамічною піччю, яку топили кізяком (оскільки деревина в андському високогір'ї — річ дефіцитна).

Усе життя хатун-руни в імперській системі Тавантінсую було чітко розписане. До 18 років кожен юнак жив з батька­ми, допомагав їм у роботі, а у вільний час проходив почат­кову військову підготовку, з 18 до 25 років — служив у армії, на пошті або на будівельних роботах (виконуючи відробітко­ву ренту — міту), а з 25 до 50 років мав працювати, плати­ти в повному обсязі податки, одружитися й виростити дітей.

Одруження для хатун-руни вважалося державним обов'язком, то­му якшо хлопець після 25 років занадто довго, з погляду начальства, вибирав собі суджену, дружину йому силою "вручали" з числа тих, кого не азяли заміж попередники. Реєстрація шлюбів проводилася раз на рік спеціально присланими чиновниками. Весільний ритуал простолюдинів також не вирізнявся особливою урочистістю: "молоді" мали в присутності офіційного посадовця поєднати руки та обміняти­ся сандалями — і шлюб укладено...

Для тих, кому виповнилося 50 років, податкові зобов'я­зання істотно зменшувалися, а після 60 — узагалі скасовува­лися. Якщо хатун-руна доживав до 80 років (що бувало вкрай рідко), він переходив до категорії "глухих старців" і вже сам отримував гарантоване "пенсійне" обслуговування. Відтепер його тупу організовано (під керівництвом началь­ства) оброблявся сусідами по общині (як і ділянки інвалідів, удовиць, тяжко хворих тощо).

Не менш регламентованим було життя простолюдинок. До 18 років вони мали берегти цнотливість (порушення цьо­го правила каралося смертю), у віці від 18 до ЗО років зо­бов'язані були вийти заміж або стати аклья ("обраною") — "монашкою-весталкою"храму Сонця, де ці "діви Сонця" жили в самітництві під пильним наглядом євнухів. Якщо ж до ЗО років дівчина не вийшла заміж, бодай "за державним розподілом", її автоматично переводили в ранг служанок (або коханок) знаті. Що ж до "черниць", то вони під стра­хом смерті мали потім до кінця життя берегти цнотливість і ткати з пташиного пір'я одяг для сапа-інки та інших "довго­вухих", а з "обраних" красунь у спеціальних навчальних закладах (такіаклья) за шість років повного курсу навчання виховували ідеальних коханок, котрі, як казали, можуть піснями, танцями та мистецтвом кохання довести до цілко­витої нестями будь-якого чоловіка. Відтоді вони мали періодично обслуговувати сапа-інку та являли собою офіцій­ний "фонд нагород" для тих, хто проявив себе на державній службі або на війні. Це був своєрідний аналог наших ор­денів, медалей та почесних грамот, тільки інки зробили його "живим".

Найнижчим прошарком інкського традиційного суспільства вважалися абсолютно безправні янакони ("чорні люди" — державні раби). Проте їхня кількість, зважаючи на низьку ефективність рабської праці, була мінімальною (усього кіль­ка тисяч осіб на всю Тавантінсую), а функції — не завжди "рабськими" в нашому розумінні цього слова. їх використо­вували і на важких роботах у каменоломнях чи рудниках, і як домашніх слуг для знаті, проте траплялися серед янакона й державні службовці, що обіймали різні посади, аж до про­вінційних намісників (особливо, коли йшлося про новозасе- лені або новозавойовані території, колишні царі яких вияви­ли себе категоричними противниками інкського панування).

<< | >>
Источник: Рубель В.А.. Історія цивілізацій доколумбової америки. Навчальний посібник.

Еще по теме Внутрішній устрій держави інків.:

  1. Походження інків.
  2. Імперія інків напередодні конкісти.
  3. ЦИВІЛІЗАЦІЯ ІНКІВ
  4. Велика воєнно-територіальна екс­пансія інків.
  5. Гибель Ассирийской державы
  6. Держава Агафокла
  7. Сицилийская держава
  8. § 6. Падение Персидской державы.
  9. Глава 3. Ассирийская держава
  10. 3. ДРЕВНИЕ «МИРОВЫЕ» ДЕРЖАВЫ
  11. Падение хеттской державы
  12. Образование Ассирийской державы
  13. Создание державы Ахеменидов
  14. 1. ЗАПАДНЫЕ САТРАПИИ АХЕМЕНИДСКОЙ ДЕРЖАВЫ
  15. § 4. Организация Ассирийской военной державы.
  16. БОРЬБА ВНУТРИ ХУННСКОЙ ДЕРЖАВЫ
  17. ОБЩЕСТВЕННЫЙ И ГОСУДАРСТВЕННЫЙ СТРОЙ АХЕМЕНИДСКОЙ ДЕРЖАВЫ
  18. Афинская морская держава