Загибель Тавантінсую.

Про існу­вання на далекому заході за "великим морем" багатої "країни Біру" довідався ще X. Колумб у 1502 р., коли шукав у Панамі свою "Індію" під час останньої, четвертої, трансо- кеанічної подорожі.

хвилювати серця конкістадорів, і в 1524 р., заручившись дозволом губернатора Панами Давіли, на пошуки перуансь­ких скарбів вирушила експедиція, яку очолив ще один аван­тюрист, "який лише з чуток знав про страх" , — Франсис­ко Пісарро (1471-1541).

Майбутній грабіжник інкських золотих скарбів належав до бас­тардів, оскільки був позашлюбним сином естремадурського дворяни­на (полковника Гонсало Пісарро) і простої селянки, тому до 1508 р. змушений був служити свинопасом у багатих сусідів. Таке життя чес­толюбного Ф. Пісарро явно не влаштовувало, і 1508 р. він опинився уже в Америці. Разом з Нуньесом де Бальбоа воював проти індіанців Панами, де за нелюдську жорстокість і завзяття отримав від іспансь­кої адміністрації велику земельну ділянку. Там же він довідався і про ’’країну Перу”, розшукати й пограбувати яку стало його нав’язливою ідеєю. Урешті-решт, знайшовши однодумців в особах іншого відчай­душного конкістадора Лієго де Альмагро та не менш войовничого католицького священика Ернандо де Люке (на прізвисько Поко — ’’Безумний”), він розпродав усе своє майно, взяв кредити під майбутні прибутки від воєнної здобичі, найняв близько сотні горлорізів і двома кораблями вирушив на південь.

Однак перший похід за "перуанськими скарбами" 1524 р. виявився невдалим: у боях з індіанцями узбережжя загину­ло 20 солдатів, а Дієто де Альмагро втратив у сутичках око — і конкістадори змушені були повернутися до Панами. Утім, полонені індіанці підтвердили, що "країна Біру" дійсно на півдні існує, і золота там багато, тому вже через два роки Ф. Пісарро вирішив відновити свої пошуки. Його загін налічував уже 180 вояків, котрі тими ж двома каравелами вирушили в березні 1526 р. на пошуки "золотої країни".

Перед початком експедиції тріумвіри Ф. Пісарро, Д. Альмагро та Е. Люке ’’підписали” 10 березня 1526 р. спільний ’’контракт” про умови майбутнього поділу награбованого у ’’країні Перу” золота. Та оскільки письменним з усіх трьох виявився один лише ’’професор тео­логії” Е. Люке, інші учасники поставили на контракті замість підписів хрестики, завірені присутніми на підписанні адвокатами — Хуаном де Паньєсом та Альваро де Кіросом.

И удача спочатку посміхнулася безграмотному естрема- дурському свинопасові: уже за кілька днів каботажного пла­вання іспанці натрапили на індіанське поселення (вони на­звали його Сан-Хуан), де знайшли багато побутових речей, виготовлених із чистого золота. Ще за кілька днів у морі конкістадори натрапили на бальсовий пліт із чотирикутним вітрилом, яким мандрували місцеві купці. І знову серед їхніх

товарів знайшлося багато золотих прикрас, яких, за словами цих мандрівників, у країні, розташованій далі на південь, дійсно вдосталь. Один з індіанців виявив бажання приєдна­тися до конкістадорів. Іспанці одразу ж охрестили абориге­на, давши йому нове ім'я Філіппільйо. Для перуанців воно у майбутньому стало символом національної зради (як малін- чизм для мексиканців).

Подальша мандрівка склалася для Ф. Пісарро менш шасливо. Дорога виявилася тривалішою, ніж очікували, харчі скінчилися, бага­тих поселень на узбережжі знайти ніяк не вдавалося, а тут іще новий панамський губернатор Педро Ріос, до якого за підмогою був відряд­жений Д.

Сім місяців провели конкістадори на острові Горгона, очікуючи підтримки та потерпаючи від тропічних злив, хвороб, москітів і голо­ду (їли крабів, омарів і навіть великих змій). Урешті-решт, Д. Альмаг­ро вдалося таки умовити владу продовжити перспективну експе­дицію. Після виснажливого острівного "ув'язнення" Ф. Пісарро доче­кався ше одного корабля з припасами та людським поповненням і продовжив мандрівку.

На початку 1528 р. конкістадори дісталися затоки Гуа- якіль, де розміщувався північний порт Тавантінсую — Тум- бес (Тумпіс, нині Гуаякіль), який буквально приголомшив європейців пишністю й багатством місцевої цивілізації. Бру- ковані дороги, кам'яні храми з безліччю золотих і срібних виробів, якісні дорогі тканини, стада небачених в'ючних тварин — лам. Здавалося, що мрії авантюристів, нарешті, втілюються в життя, та тут знову прибув посланець від Педро Ріоса з наказом припинити експедицію. Мабуть, панамсь­кий губернатор боявся, що Ф. Пісарро награбує золото без нього і тим самим дискредитує його перед королем. Треба було звертатися до короля Карла V, і Ф. Пісарро разом з компаньйонами спочатку повернувся до Панами, а потім вирушив до Іспанії. Там, недовго посидівши за старі гріхи за ґратами, він зумів зацікавити Карла перспективами казко­вих прибутків від пограбунку "золотої країни" й 26 липня 1529 р. підписав з короною так звану "Толедську капітуля­цію", згідно з якою дістав дозвіл на "відкриття, завоювання 44

та заселення провінції Перу" , яке відтоді почали іменувати в офіційних королівських документах "Новою Кастилією".

Ф. Пісарро став її пожиттєвим "губернатором"(алелангало) і генерал-капітаном, Е. де Люке — єпископом Тумбеським і "протекто-

ром індіанців", а Д. Альмагро — губернатором Тумбеса у званні капітана й ідальго. Проте вільних грошей у Карла V, як завжди, не знайшлося, тому всі казкові оклади та винагороди, шо їх "жалувала" корона Ф.

.. . ..45..

лючно за рахунок доходів указаних земель , які конкістадори ще тільки збиралися захопити й пограбувати, а отже матеріальний зміст "капітуляції" сучасники оцінили доволі влучно: "Обіцяно все, але не дано нічого". Авантюристам потрібні були гроші, тому невдовзі там же, в Іспанії, Ф. Пісарро зустрівся зі своїм земляком, "підкорювачем Мексики" Е. Кортесом, який передав колишньому свинопасові свій безцінний досвід щодо завоювання та пограбування індіанських цивілізацій, а також виділив на організацію експедиції власні кошти. Взяти участь у поході за "золотом Перу" Ф. Пісарро загітував і своїх братів (Фернандо, Хуан і Гонсало), "чия жадоба, — за словами хроніста Гонсало Фернандеса де Овієдо-і-Вальдеса, — цілком відповідала їхній бідності" .

У січні 1531 р. Ф. Пісарро втретє відплив на завоювання Перу, маючи три каравели, 120 піхотинців і 36 кіннотників. Невдовзі іспанці вже знову були у Тумбесі, однак те, що во­ни побачили, викликало подив. Країна, якою вони просува­лися, лежала в руїнах, храми були пограбовані й спалені, люди — розбіглися. Кілька місяців обережний Ф. Пісарро вивчав ситуацію. У гирлі р. Чіра він збудував потужну фор­тецю (Сан-Мігель), за мурами якої почувався доволі спокійно. Нарешті, він дізнався про все: про громадянську війну, про знищення власне інкської імперії та позбавлення Васкара трону, а також про вкрай нестабільне царювання узурпатора Атавальпи — і тоді колишній свинопас вирішив діяти. У вересні 1532 р. конкістадори вирушили через Анли в похід на Кахамарку, де відпочивав на той момент біля місцевих гарячих джерел самозваний сапа-інка Атавальпа.

Перед початком походу іспанці вирішили забезпечити собі надійний тил, тому схопили і прилюдно спалили 13 місцевих індіансь­ких вождів, щоб залякати аборигенів можливими каральними акціями.

Гірська дорога, якою іспанці рушили на інків, була збу­дована за кращими будівельними традиціями андських циві­лізацій, однак простою її для інтервентів ніяк не назвеш: го­лод, високогір'я з нестачею кисню, лютий холод, постійні хвороби, напади інкських вояків — і так упродовж 53 днів цього марафону.

громадянською війною, лежала в руїнах, етнічні інки плели змови, отож до війни з дивовижними блідолицими людьми, закутими в небачене залізо й озброєними не менш дивовиж­ними для індіанців гарматами й аркебузами, імперія Ата- вальпи явно була не готовою. Саме тому 13-й сапа-інка ви­рішив уладнати ситуацію миром, чим і підписав собі смерт­ний вирок.

16 листопада 1532 р. Атавальпа разом із почтом, у супро­воді 50-тисячної гвардії, прибув на центральний майдан Ка- хамарки для офіційних мирних переговорів з Ф. Пісарро, але їхній фінал виявився несподіваним для індіанців. Хрис­тиянський священик пісаррівців єпископ Вісенте де Валь­верде запропонував Атавальпі "вийти з диявольського і тва­ринного життя" , прийняти християнство і визнати владу короля Карла V. Сапа-інка, звичайно, відмовився, кинувши вручену йому Біблію на землю, після чого конкістадори із засідки відкрили вогонь по індіанцях із гармат та аркебузів. Охорону сапа-інки європейці, за словами хроніста Феліпе Гуамана Пома де Аяли, винищили "як мурах", а сам Ата-

464

вальпа потрапив у полон до іспанців, які втратили лише п'ятьох вояків, "розтоптаних власними кавалеристами".

За даними пісаррівського секретаря Франсиско де Хереса, під час цієї різанини загинули 2 тис. індіанців.

Опинившись у підземеллі кахамарського палацу Хатун- канча, Атавальпа швидко збагнув, із ким має справу, й вирі­шив просто відкупитися від небажаних прибульців. За свою свободу він запропонував сплатити шалений викуп, по- 2 обіцявши наповнити свою камеру (площею у 35 м ) золотом на висоту піднятої руки, а дві сусідні — сріблом. Такий ви­куп, за словами "головного літописця Індій"Гонсало Фер­нандеса де Овієдо-і-Вальдеса, "робив убогим усе, що раніше 49

вважалося розкішним" , тому Ф.

Заданими іспанського хроніста конкісти Гонсало Фернандеса де Овієдо-і-Вальдеса, ’’дізнавшись про смерть Атавальпи та про від'їзд губернатора [Ф. Пісарро], тисячі індіанців прийшли до городища [Ка- хамарка] і стерли його з лиця землі, не лишивши каменя на камені. Вони викопали тіло Атавальпи та забрали його з собою. Ніхто не „02 знає, де місце його вічного спочинку

Після смерті правителя виснажена внутрішніми смутами Тавантінсую остаточно розпалася, і її загарбання виявилося для іспанців уже "справою техніки". 15 листопада 1533 р. конкістадори під командуванням Ернандо де Сото окупува­ли й дощенту пограбували Куско, а іспанська корона наго­родила Франсиско Пісарро за всі його "подвиги" почесним титулом "маркіз де Атавільйос" (за іншими документами — "маркіз де Чаркас"). Однак опір індіанців від цього не припинився.

Організований антиіспанський опір розпочали колишні пере­можці етнічних інків — кітосці, яких очолили Руміньяві та Кіскіс — ті ж самі полководці, що буквально кількома роками раніше грабували й вирізали, за наказом Атавальпи, столичний Куско після розгрому військ Васкара. Саме в їхніх руках перебувала захована від іспанців

державна скарбниця імперії, яка дісталася кітосцям після перемоги у громадянській війні напередодні конкісти, тому весь інтерес жадібних до золота європейців зосередився відтепер на Кіто.

Наприкінці 1533 р. на завоювання Кіто вирушив загін конкіста­дорів під командуванням Себастьяна де Белалькасара (Беналькасара, 1495—1533), але очікуваних скарбів їм здобути так і не вдалося. І завадив цьому брат покійного Атавальпи — Руміньяві, якого кітосці обрали відтоді своїм черговим ширі — тобто суверенним правителем відродженого царства Кіто.

Справжнє ім’я цієї людини — Аті II Пільявасо (? — 1535), а прізвисько Руміньяві (мовою кечуа — ’’Кам’яне обличчя”, або ж ’’Кам’яний погляд”) він дістав за вміння приховувати свої емоції, за витримку та самовладання. Швидко усвідомивши, з ким він має спра­ву, Руміньяві надійно сховав скарби інків (так надійно, шо й досі їх ніхто не зумів знайти) і спалив на шляху конкістадорів усі села й міста (у тому числі й Кіто), перетворивши їхній похід на справжнє пекло. Тоді ж кітосці розпочали проти іспанців партизанську війну, проте тривала вона менше двох років, оскільки на допомогу іспанцям прийшли давні вороги ’’царства Кіту” індіанці каньярі, котрих кітоські ширі свого часу завоювали і дуже утискували. Союз каньярі з іспанця­ми став фатальним для повстанців: у 153 5 р. більшість їхніх загонів була знишена, а сам Руміньяві потрапив у полон, де прийняв муче­ницьку смерть від рук іспанців, так і не виказавши таємницю прихова­ного ’’золота інків” (за наказом С. де Белалькасара останнього ширі спалили живцем). Інший лідер кітошів — Кіскіс — став жертвою міжіндіанських усобиць.

Щоб упокорити численних індіанців, Ф. Пісарро знай­шов молодшого брата загиблого Вас кара на ім'я Манко Ка­пак і запропонував йому обійняти трон сапа-інш в обмін на прийняття християнства та визнання верховної влади іспан­ського короля над "Новою Кастилією", але той виявився хитрішим і не пробачив іспанцям минулих знущань над со­бою та своїм народом.

Після конкісти іспанська (!) слідча комісія встановила, шо, захо­пивши Куско, пісаррівці закували Манко Капака (Манко Інку) у кайда­ни і, шоб принизити королівську гідність представників ’’сонячної династії” в очах їхніх колишніх підданих, прилюдно мочилися йому в обличчя та в його присутності по черзі гвалтували його дружин.

Пообіцявши подумати над цікавою пропозицією, Манко. Капак зі своїми прибічниками перебив іспанську варту й утік у гори (1536), закликавши своїх співвітчизників до антиіспанської визвольної війни. На його заклик повстали 200 тис. індіанців. В історію це повстання увійшло під наз-

вою Новоінкської держави (1536-1572), фактичним фунда­тором якої став Манко Капак II (1536—1545).

Уже в квітні 1536 р. чотири новоінкські армії, шо налічували 50 тис. вояків, узяли в облогу Куско й атакували засновану в 1535 р. Ф. Пісарро нову столицю Перу — Сьюдад-де-лос-Реєс (Ліму), створивши пряму загрозу відправці золота з цього порту до

53

Іспанії. ’’Іспанцям загрожувала велика небезпека” , однак узяти Ліму інкам не вдалося, облога Куско завершилася після запеклих тримісяч­них боїв сама собою, оскільки більшість вояків Манко Капака II розійшлися по своїх домівках у зв’язку з початком сезону землероб­ських робіт, а до іспанців несподівано підійшло підкріплення: до Пе­ру повернулися пошарпані арауканами в Чілі загони Д. Альмагро. Іспанці обложили фортецю Саксаваман, де в цей час перебував ко­мандувач індіанської армії повстанців Кауїде, і той, аби не потрапити в полон, покінчив з собою, кинувшись з муру в провалля. Від цілко­витого розгрому новоінкське військо врятували усобиці серед самих конкістадорів.

Владу над інкськими землями виборювали два головних конкіста­дори — Ф. Пісарро і Д. Альмагро — й обидва безуспішно. Спочатку в 1538 р. ’’пісаррівці” схопили і стратили Д. Альмагро, а три роки потому вже прибічники загиблого Д. Альмагро за сприяння вояків Манко Капака II убили Ф. Пісарро. Унаслідок цього союзу інки нав­чилися користування кіньми, здобули й опанували вогнепальну зброю.

Столицею Новоінкської держави стала Віпькабамба ("Ор­лине Гніздо" з населенням у 20 тис. чол.), розташована у глибокому урочищі високогірного плато в межиріччі Уру- бамби й Апурімаку.

Навчившись за допомогою іспанських заколотників хитрощам європейської воєнної науки й відповідно озброївшись, новоінки пе­рестали бути постійними ’’хлопчиками для биття” і вже самі почали турбувати сусідів вдалими набігами, однак у 154 5 р. союз ренегатів з новими інками раптово і трагічно перервався. Річ у тім, шо іспанці навчили Манко Капака II не тільки тонкощам військового мистецтва, а й грі у шахи. Тому гра сподобалася, однак, як і кожен шахіст-по- чатківець, сапа-інка спочатку постійно програвав іспанцям. Урешті- решт володареві це набридло, і, програючи чергову партію, Манко Капак II звинуватив свого суперника у порушенні правил і вдарив його по обличчю. Гарячкуватий іспанець образи не стерпів й одразу ж зарізав правителя ножем, а інки, своєю чергою, без жодних вагань перебили всіх своїх ’’союзників”. Одне тішило самолюбство новоінків: помер Манко Капак II у 154 5 р. як суверенний вождь незалежної держави.

Наступним правителем Новоінкської держави став п'ятирічний син Манко Капака II — Сайрі Тупак (1545 —

1558). Від його імені, зрозуміло, правили регенти, однак офі­ційно саме за царювання Сайрі Тупака принципово зміни­лося обличчя Новоінкської держави. Виконуючи розпоряд­ження властей піддані неповнолітнього імператора зайняли­ся інтенсивною розбудовою економіки країни. Окрім лам і альпак, індіанці почали розводити овець, свиней і велику рогату худобу. Розширювалися кордони Новоінкського царст­ва завдяки активній територіальній експансії на схід — в до­лину Амазонії, що так лякала європейців. Отож, коли Сайрі Тупак, ставши повнолітнім, розпочав у 1555 р. війну проти іспанців, це було вже не народне повстання, а організоване воєнне зіткнення двох суверенних правителів — іспансько­го і новоінкського. Однак золото буває іноді сильнішим від справедливості. У 1558 р., після переговорів з іспанським посланником Дієго Ернандесом Сайрі, Тупак разом зі своєю дружиною Кусі Варкай (онукою Васкара) у супроводі вели­кого почту прибув до Ліми, де склав присягу на вірність іспанській короні, після чого охрестився разом з дружиною у Куско. За це сдля-/шсд-зрадник здобув іспанське дворян­ство й відповідне ім'я — Дієго де Мендоса. Колоніальна вла­да подарувала йому два розкішних будинки в Куско та землі в долинах Юкай, Хакіхагуана, Гуалакіпа й Пукара. Колиш­ній сапа-інка умить перетворився на родовитого ідальго та ще й найбагатшого землевласника Перу, і цього інки йому вже не могли пробачити. Того ж року Сайрі Тупак був отру­єний своїми наближеними. Трон "нових сапа-інків” успад­кував брат померлого — Тілу Кусі Юпанкі (1558—1570), який продовжив війну з колонізаторами.

За свідченням іспанського хроніста Бернабе Кобо, ставши сапа- інкою, Тіту Кусі Юпанкі ’’почав завдавати такої шкоди християнам, грабуючи долину Юкай і багато інших місць, виводячи до Вількабам- би стільки індіанців, скільки він міг захопити, й убиваючи подорожніх; так шо не було надійного місця в областях Куско й Гуаманги; і немож­ливо було пройти без ескорту з одного місця до іншого” .

Спроби колонізаторів домовитися з Тіту Кусі Юпанкі мирним шляхом виявилися безуспішними, і в справу знову втрутилася като­лицька церква. У 156 5 р. до новоінкської столиці Вількабамби при­був отець Дієго Родрігес, і, за посередництва церкви, розпочалися мирні переговори. Вони були тривалими і проходили з великими труднощами. В усякому разі сам Д. Родрігес повернувся з Вількабам­би без істотних результатів. Проте наступники Д. Родрігеса виявили­ся більш вправними дипломатами. У 1569 р. Тіту Кусі Юпанкі урешті- решт припинив збройну боротьбу проти іспанців і навіть прийняв

християнство. При дворі Вількабамби почало діяти постійне пред­ставництво католицької церкви, очолюване монахами Маркосом і Дієго. Однак у 1570 р. Тіту Кусі Юпанкі раптово захворів і помер у страшних муках. У його смерті звинуватили монаха Дієго Ортіса, кот­рий лікував правителя і, як багато хто вважав, міг отруїти сапа-інку. Нова війна між іспанцями і новоінками здавалася неминучою.

Останнім новоінкським правителем став ще один син Манко Капака II — "привітний і щирий, обережний, крас­номовний і розумний"Тупак Амару("Сяючий Змій", 1570— 1572), який знову поновив війну з іспанцями. 27-річний Ту­пак Амару все життя провів серед жерців священного міста інків Мачу-Пікчу, тому добре розбирався у тонкощах соняч­ної релігії, але виявився поганим правителем. Опір іспанцям очолили новоінкські воєначальники Вальпа (Уальпа) Юпан­кі та Курі Павкар (Паукар).

Колонізатори розуміли, що остаточно вирішити "но- воінкське питання" можна лише воєнним шляхом, і мобілі­зували з цією метою усі наявні в регіоні збройні сили. Ак­тивним прибічником тотальної антиінкської війни виступив новий віце-король Перу, досвідчений і рішучий політик ДОН Франсиско Альварес де Толедо-і-Пачеко (1569 — 1581). Для останнього походу на Вількабамбу іспанці зібрали численну й добре озброєну армію, під натиском якої навіть неприс­тупність гір не врятувала останній уламок Тавантінсую. Як і слід було чекати, індіанці не витримали такого масованого удару, і в 1572 р. рештки сил "нових інків" були обложені у Вількабамбі. Оборонні мури новоінкської столиці зруйнува­ла іспанська артилерія, більшість її захисників загинули в бою, а Тупак Амару з найближчими соратниками потрапив у полон. Того ж року останніх новоінкських лідерів (серед них і Тупак Амару), закутих в ошийники, пішки пригнали до Куско, де 4 жовтня 1572 р. стратили на центральному майдані колишньої столиці Тавантінсую, звинувативши їх у зраді іспанської корони.

Як свідчив у своїй "Загальній історії Перу" Гарсіласо де ла Вега, коли останньому "Інці відрубали голову, він прийняв те покарання й ту муку з мужністю та величчю духу, як Інки і всі ті шляхетні індіанці за звичаєм зустрічали будь-яку лютість і жорстокість, що їм завдавали" .

Останній уламок самостійної інкської цивілізації припи­нив існування, а 36 останніх представників родини колиш-

ніх інкських імператорів були насильно переселені з гір у долину Ліми, де всі вони протягом двох років поголовно вимерли через несприятливий клімат. Землі Новоінкської держави увійшли до колоніальної іспанської системи Аме­рики. Переможця інків — Франсиско де Толедо — власті об­сипали милостями за те, "що він зробив королівській велич­ності неоціненну послугу тим, що вирвав з коренем та зага­сив королівське потомство Інків — королів Перу, щоб ніхто не претендував і навіть не подумав, що йому належить пра-

„56 во успадкувати ту імперію

За іронією долі уже в 1581 р. Франсиско де Толедо звинуватили у розкраданні 120 тис. дукатів, від чого, за даними "Загальної історії Перу" Гарсіласо де ла Веги, колишній віце-король "впав у такий сум

„57

і меланхолію, що за кілька днів помер