ВИНИКНЕННЯ МИСЛЕННЯ ТА МОВИ

Розвиток мозку предків сучасних людей. Вдосконалення фізичного вигляду гомінідів, що мало місце в плейстоцені, супроводжувалося збільшенням маси мозку та ускладнен­ням його структури.

Конструктивні перетворення в будові мозку, які розпо­чались у австралопітеків і продовжилися в архантропів та палеоантропів, виявилися у випинанні окремих зон, пов’я­заних зі сприйняттям зорових образів, мовою, контролем за діями оточення; маніпулюванням предметами, цілеспрямо­ваною діяльністю, контролем за послідовністю цієї діяль­ності; а також зі сприйняттям звукової смислової мови; з мовно-руховими функціями, аналізом і синтезом ритмів рухів та ін. (Ю. Шевченко).

Аналіз будови ендокранів найдавніших та давніх людей свідчить про неухильне розширення суто «людських» зон

Ждог та ускладнення його топографії по лінії: пітекантроп ■Синантроп → неандерталець. Зауважимо, у синантропа Ж випинання виявлене значно сильніше, ніж у його попе- —ника — пітекантропа. Значне збільшення цих зон спос- ься в тім’яновисковій та лобній областях неандер- . Так, у лобній області вони поширились вище — на новіші поля кори головного мозку, пов’язані із різними мами абстрактного мислення. Лише верхня частина пів- мозку — склепіння — залишалася сплющеною аж до ви неоантропа.

Подальший прогрес у розвитку мозку виявився у збіль­шенні верхньої частини півкуль, розширенні нових областей зарахунок старих, зменшенні виступів на півкулях, поглиб­ленні головних і появі вторинних борозен і звивин. Загалом, упродовж процесу формування Homo sapiens мозок гоміні­дів збільшився приблизно втричі, причому нові області ни­ні становлять приблизно 31% його ваги.

Виникнення мови. Формування людського суспільства було б неможливим без виникнення усної мови — найваж­ливішого засобу комунікації, конче необхідного для соці­альної взаємодії людей. Мова нерозривно пов’язана з абстрактним мисленням, здатністю формулювати певні поняття, осмислювати свої дії, ставити перед собою певні завдання і вирішувати їх. Завдяки мові людина передавала наступним поколінням не лише природжені стереотипи поведінки, а й навики, набуті протягом життя. «Не стіль­ки сама думка, скільки передача її іншим, — писали з цього приводу антропологи НІ. Ушберн та Ш. Стрем, — є суто людською властивістю, що робить можливою людсь­ку культуру і є головним критерієм, який відрізняє люди­ну від тварин».

Як відомо, у повсякденному житті мовою часто назива­ють будь-які звуки, що видобуваються за допомогою голо­сових органів не лише людьми, а й тваринами (звідси уяв­лення про мову дельфінів, вовків чи навіть риб), а будь- який логічний вчинок вважається доказом наявності мис­лення. Однак із наукової точки зору одиницею мовної ді­яльності є слово, а мислення, поняття (абстрактний образ предмета та дії, що стоять за ним). Слова і поняття тісно пов’язані між собою: звуки, що не виражають якихось по­нять, не є словами, а поняття не виникає без дії голосових °РЛнів: досліди показали, що вони рухаються навіть тоді, ^кЗДи слово вимовляється подумки. З наведеного випливає, і ^t4θ Мова та мислення відсутні у тварин і з’явилися разом із ^j4BMiH.

Початки словотворення пов’язані з розвитком мозку ∣ поліпшенням структури голосових органів пращурів сучас. них людей.

Спеціальні дослідження показали, шо збудження ділянок кори головного мозку, які керують утворенням звуків, тісно пов’язані зі слуховими, зоровими, дотиковими та іншими подразниками, на основі яких складаються уявлення про зовнішній світ. Вивчення ендокранів попередників Ното sapiens свідчить про те, що на останніх етапах формування мовної діяльності та мислення мало місце посилене розрос­тання тих звивин (нижньолобної, верхньовискової, верхньо- лобної та ін.) і полів (сорокового, десятого тощо), які коор­динують різні збудження і зв’язують їх зі збудженнями голо­сових органів.

Згідно з сучасними уявленнями, мислення найдавніших людей було нерозривно пов’язане з конкретною дією, а їхня мовна діяльність зводилася до спілкування з допомогою екс­пресивно-вказівних часток, які не мали чіткого смислового навантаження і змінювали своє значення в залежності віл ситуації. Мовний апарат пітекантропів та синантропів мало чим відрізнявся від мовного апарату сучасних людиноподіб­них мавп і не був пристосований для розвинутої артикуля­ції.

І Чимало вчених вважає, що в пізніх архантропів, а також jywix палеоантропів з’явилися довершеніші, ніж поперед- г.форми мовного спілкування, а саме: вербоїди, або лаліі ^односкладові частки, які збереглися навіть у сучасних _tfff⅝ax (в українській мові до них відносяться вирази «ну», _t⅛*>, «дай-но», «геть», «хлоп» тощо). На відміну від екс­пресивно-вказівних часток, вербоїди в кожному з конкрет- др випадків мали певне самостійне значення. Вони могли повідомляти про початок або закінчення якихось дій, забо­роняти або ж дозволяти щось робити, ставити якісь вимо- тйт. ін. Все ж, вербоїди ще не були «справжніми» слова­ми, оскільки вони не пов’язані зі сталими абстрактними поняттями.

Подальша еволюція мислення і мови пов’язана з посту­повим виділенням таких мовних одиниць, які узагальнюва­ли уявлення про предмети та дії і мали стале значення. Є підстави стверджувати, що вже палеоантропи могли фор­мулювати певні поняття і, відповідно, відтворювати їх МОВ­НИМИ засобами. Однак їхня мова мала ще досить примітив­ний характер. Уже згадуваний вище Ф. Лібермен, разом з іншим американським ученим — анатомом Е. Креліном, на підставі палеоантропологічних знахідок реконструював голосовий апарат неандертальців і з’ясував, що він не да­вав змоги швидко артикулювати основні звуки людської мови. Більшість сучасних учених вважає, що безпосередні предки неоантропів ще не могли об’єднувати окремі слова в речення.

Початок доби верхнього палеоліту став тим історичним рубежем, на якому закінчилась передісторія людського мис­лення й остаточно утвердився зв’язок між окремими еле­ментами мови (діючою особою чи предметом і дією). Нада­лі мала місце диференціація частин мови і її граматичних елементів. У кінці доби мезоліту — на початку доби неоліту формуються великі мовні сім’ї.