ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

Місце людини і суспільства у Всесвіті. Проблема походжен­ня людства є споконвічною. Ще з незапам’ятних часів різні на­роди складали дивовижні міфи та легенди про чудодійне похо­дження Всесвіту і людини у ньому.

Чудові перекази про походження Всесвіту і людини ство­рили архаїчні мисливці, збирачі й землероби Австралії та Океанії. І хоча у різних народів, що мешкають на неосяж­них просторах островів і материків південних морів і океа­нів, міфи і легенди різняться за своїми конкретними сюже­тами, все ж їх об’єднує спільна ідея про виникнення люди­ни з морського середовища й участі в її створенні так зва­них культурних героїв і надприродних сил.

За Біблією, людина була створена із «червоної глини» Бо­гом, який вдихнув у неї безсмертну душу. Подібні міфи і ле­генди виникли у багатьох народів світу, в яких мистецтво скульпторів і гончарське ремесло досягли значного розвитку.

Пізніше в народних переказах поступово починає про­стежуватись значна схожість людини з тваринами. З’явили­ся легенди про різного роду оборотнів, які започаткували вже роздуми про природне, а не божественне походження людини. Першими цю народну здогадку підхопили античні мислителі, які розглянувши будову тіла людини, першими визначили її місце в системі тваринного світу.

Поступово, з повільного накопичення наукових спосте­режень та випадкових здогадок складалися знання про ана­томію і фізіологію людини. На основі цих знань у середині XIX ст. починається вже наукова розробка проблеми похо­дження людини і визначення її місця в систематиці живої природи та Всесвіту в цілому.

ності в розвитку Всесвіту, простежуються два підходи: філо­софський, представники якого, розглядаючи людину як част­ку природи, намагаються визначити місце і роль людства у проходженні природних процесів, та антропологічний, метою якого є з’ясування рівня морфологічної своєрідності люди­ни і визначення її місця в зоологічній класифікації.

Визначення місця людини і суспільства у Всесвіті є одним із найважливіших елементів складної системи світосприйнят­тя людства. Як і всі інші наукові та ідеологічні концепції, ці уявлення постійно удосконалювалися впродовж історії. Одна з яскравих картин єдності людини і Всесвіту була створена ще в давньогрецькій міфології. Стародавні греки уявляли Всесвіт як єдність Неба і Землі. На Небі жили бо­ги, на Землі — люди. Боги мало чим відрізнялися від людей. Вони жили тими ж турботами і пристрастями, що й люди: Іноді боги втручалися в життя людей з тим, щоб покарати їх за негідну поведінку чи, навпаки, допомогти вийти із скрут­ного становища, а в окремих випадках навіть підносили лю­дей на Небо і робили їх рівними собі.

Проте в подальшій історії людства цей цілісний світог­ляд поступово розпався, і вже в кінці XIX ст. знання про людину і Всесвіт розподіляються між трьома самостійни­ми, мало пов’язаними між собою галузями науки: фізикою, біологією та суспільствознавством. За всіх грандіозних на­укових досягнень у вивченні кожної із зазначених сфер Всесвіту, єдиної концепції його розвитку все ж створено не було, хоча спроби у цьому напрямі й робилися. Найближ­че до вирішення цієї проблеми підійшли російські косміс- ти (В. Соловйов, Н. Федоров, К. Ціолковський, Д. Мен­делєєв та ін.). Проте найбільш грунтовну оцінку діяльнос­ті людства в масштабі нашої планети і Всесвіту в цілому дав на початку XX ст. видатний учений В. І. Вернадський в своїй концепції про біосферу, а в подальшому і про ноосферу.

Перші уявлення про біосферу як «зону життя» і зовніш­ню оболонку Землі були сформульовані ще на початку XIX ст.

мувати земну речовину. Таким чином, Земля і Космос уяв­лялися єдиною системою, де жива речовина з’єднувала в од­не ціле процеси нашої планети з космічними процесами. Як наслідок цього величезного процесу розвитку стала поява на землі людини — носія Розуму. Розум, у свою чергу, значно прискорив всі процеси розвитку у Всесвіті, створивши нову оболонку — ноосферу (сферу розуму). Термін «ноосфера» вперше був запропонований під час обговорення доповіді В. Вернадського в Парижі французькими дослідниками фі­лософом Е. Леруа та палеонтологом П. Тейяр-де-Шарденом. Сам В. Вернадський цей термін почав використовувати значно пізніше.

Згідно з ученням В. Вернадського, генезис людини, а з нею і ноосфери, був наслідком розвитку біогеосфери. Як частина Всесвіту земля свого часу стала природним сере­довищем, в якому виникло людство. У свою чергу, люди­на, насичуючи нашу планету штучними знаряддями праці і побуту, перетворила значну її частину в біотехносферу, зробивши її об’єктом цілеспрямованої перебудови та за­собом забезпечення своєї життєдіяльності. З часом діяль­ність людей набуває планетарних, а в наш час уже й по­заземних масштабів, перетворюючись на чинник косміч­ного порядку. Отже, учення про ноосферу, об’єднавши процеси розвитку живої і неживої природи, перекинуло міст до вирішення сучасних проблем розвитку людського суспільства.

Завершуючи огляд філософського визначення місця лю­дини у Всесвіті, зазначимо, що в наш час єдиного розумін­ня поняття «ноосфера» серед дослідників не існує.

Більш конкретним є визначення місця людини в біологіч­ній систематиці. Перші спроби визначити місце людини в органічному світі були зроблені античними філософами Так, згідно з класифікацією Арістотеля (384 — 322 рр. до н. е.), вона належить до особливої сукупності («роду») ви-

ідих тварин — живородних ссавців, вкритих волоссям і ди­хаючих легенями. Розглядаючи людину як кінцевий ре­зультат розвитку живих істот, Арістотель детально описав її тіло і вказав на ті особливості (прямоходіння, наявність розвинутого головного мозку, членороздільна мова, здат­ність мислити), завдяки яким вона посідає панівне місце в природі. Між людиною та іншими тваринами він розмі­щував мавп.

У подальшому думку про схожість людини та мавпи роз­вив відомий римський лікар й анатом Клавдій Гален (II — початок III ст. н. е.), який назвав мавп «смішними копіями людей». Він виявив багато спільних рис у їхній анатомічній будові.

Ідея спорідненості людини та мавпи дістала новий ім­пульс в епоху Відродження, коли вчені знову повернулися до анатомічних досліджень. У 1699 р. англійський дослідник Е. Тайсон дав анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людиною, нижчими мавпами та іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп «четверорукими», протиставляючи їх «дворуким», тоб­то людям.

У середині XVIII ст. розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обгрунту­вання.

Як відомо, Лінней дотримувався традиційних поглядів про незмінність біологічних видів. Проте його класифікація, яка поставила людину в один ряд із мавпою, сприяла роз­виткові еволюційних ідей, остаточне утвердження яких пов’язане з працями видатного англійського вченого Чарль­за Дарвіна (1809 - 1882).

Один із послідовників дарвінізму — англійський біолог Томас Гекслі у праці «Про місце людини в ряді органічних істот» (1863) піддав критиці поширені на той час схеми, в яких протиставлялися загони — «дворуких», тобто людей, та «четвероруких», себто мавп. На підставі аналізу анатомічних

та ембріологічних даних він довів, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп.

Інший прихильник еволюційних ідей, німецький зоолог і анатом Ернст Геккель (1834 — 1919) у книзі «Натуральна історія світобудови» (1868) навів родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів. За його схемою простежується така генеалогічна лінія: напівмавпи — мавпи

— людина. Прямими попередниками людей Геккель вважав антропоморфних мавп, близьких до сучасних гібонів.

У сучасній науці вкорінилася думка про те, що людина з’явилася на Землі в результаті тривалого історико-еволю- ційного розвитку органічного світу. Численні палеоантропо­логічні знахідки другої половини XIX ст. дали змогу конкре­тизувати уявлення про її місце в природі та шляхи еволюції її предків.

Згідно з критеріями зоологічної систематики, всі сучасні люди належать до одного біологічного виду чи навіть підви­ду людини розумної — Homo sapiens (Homo sapiens sapiens)

— сукупності поліморфних популяцій, які вільно змішують­ся між собою і дають плодюче потомство (окремі раси роз­різняються між собою за другорядними ознаками, що не мають істотного значення для життєдіяльності людей).

Вид Homo sapiens входить до роду людина (Ното), який включає також викопних людей — палеоантропів та неоант­ропів (останнім часом палеоантропів часто розглядають як підвид Homo sapiens neanderthalensis виду Homo sapiens).

Разом з іншими викопними людьми (архантропами) та безпосередніми попередниками людей — австралопітеками рід Ното складає родину гомінідів (Hominidae), представ­никам якої властиві великий мозок, випрямлене положення тіла і двонога ходьба, наявність рухливої, придатної до тон­ких маніпуляцій кисті з великим пальцем, що різко проти­ставляється іншим.

Разом з антропоморфними мавпами (шимпанзе, горила­ми, орангутангами та гібонами) родина гомінідів входить до надсімейства вищих вузьконосих підзагону людиноподібних

— Anthropoidae (іноді термін «антропоїди» вживають у вуж­чому значенні — лише стосовно людиноподібних мавп) за­гону приматів (Primates), який включає приблизно 200 видів нижчих і вищих мавп Старого і Нового Світу, напівмавп (лемурів) та довгоп’ятів. У свою чергу, загін приматів відно­ситься до класу ссавців (Mammalia) типу хордових (Chordata) царства тварин (Animala).

Наведена схема зоологічної систематики приматів у на-

y_lli не є загальновизнаною. Найбільш суперечливим є внут­рішній розподіл родини гомінідів (Hominidae), від якого, до того ж, значною мірою залежить вирішення проблеми грані людини і тварини.

Рушійні сили процесу антропосоціогенезу. Важливим момен­том визначення місця людини у Всесвіті є з’ясування джерел і характеру тих рушійних сил, що згодом спричинили виник­нення людства. В наш час уже ніхто не заперечує, що безпо­середнім «матеріалом» для виникнення людини була біологіч­на основа — тривалий і суперечливий шлях розвитку анатомо­фізіологічної і нервово-психічної організації її безпосередніх пращурів. Проте не лише біологічні передумови привели до виникнення людства. Становлення людини і суспільства знач­ною мірою було зумовлене також іншими чинниками, перш за все соціальними, екологічними та космічними.

Вже спроба основоположника наукового підходу до проб­леми антропогенезу Ч. Дарвіна звести процес виникнення людини і суспільства лише до біологічних факторів (статевий відбір) не дала очікуваних результатів, що врешті-решт зрозу­мів і сам її автор. Так, згідно з еволюційною теорією Ч. Дар­віна, фізичний тип сучасної людини сформувався завдяки довготривалому відбору жінками чоловіків, які мали істотні переваги в фізичній будові організму. Надаючи перевагу фі­зично досконаліше організованим чоловікам, жінки забезпе­чили народження плодовитіших і морфологічно краще побу­дованих нащадків, що зрештою і привело до появи людини. Не з’ясовуючи питання, чому жінки надавали перевагу чоло­вікам з тими чи іншими фізичними якостями, зазначимо, що по суті теорія Ч. Дарвіна не дає відповіді на головне питання: як виникли такі суто людські якості, як моральність, члено­роздільна мова, свідомість і, нарешті, суспільство.

Намагаючись вирішити питання формування моральних якостей людини Ч. Дарвін свого часу вже практично зіт­кнувся з проблемою виникнення людського суспільства, яку він не зміг з’ясувати. Він нарешті сам зрозумів, що мораль­ність властива лише людям, що вона є найсуттєвішою від­мінністю між людиною і тваринами. Ч. Дарвін змушений був визнати, що люди, наділені високими моральними якос­тями, такими як самовідданість, хоробрість, доброзичливість тощо, як правило, частіше гинуть і залишають менше на­щадків, ніж люди себелюбні, гонористі, схильні до зрад­ництва та запроданства. В цій непростій ситуації Ч. Дарвін намагається замінити поняття статевого відбору іншим по­няттям — груповим природним відбором, який, на його Думку, і визначає напрям розвитку моральності шляхом від­

бору вже не індивідуумів, а колективів. Він доводить, що ко­лективи, які мають у своєму складі більше членів з високи­ми моральними якостями, зокрема такими, як патріотизм, хоробрість, самовідданість, дисциплінованість тощо, частіше виживають у складних життєвих ситуаціях.

Близьку до дарвінівської теорію антропогенезу висунув видатний англійський антрополог А. Кізс. За його концеп­цією, на світанку людства існувало багато ізольованих людських груп, між якими йшла боротьба за виживання, в якій одні перемагали, інші гинули. Перемагали ті групи, де були міцніші соціальні стосунки, таким чином, груповий відбір сприяв формуванню у людей суспільних якостей.

Обидві точки зору мають право на існування. Але це вже не статевий відбір, а щось інше, що виходить за межі біоло­гічних стосунків і потребує іншого обгрунтування.

Поряд із цими концепціями виникнення людства було створено і безліч інших теорій, автори яких намагалися з’ясу­вати своєрідність людського суспільства, теж у межах біологіч­ної еволюції, спираючись на визнання окремих біологічних чинників як рушійних сил процесу антропосоціогенезу. Одні дослідники вважали вирішальним фактором перебудови мор­фології людини прямоходіння, інші — розвинуту руку, яка сприяла підкоренню природи людиною, треті — розвиток мозку як «вмістилища» свідомості і розуму. Всі ці чинники дійсно мали величезне значення для морфологічної перебудо­ви людини і формування її як соціального феномена. Без пря­моходіння взагалі неможливо уявити формування людини, а без розвинутої руки — становлення й розвиток виробництва, нової, суто людської форми адаптації до мінливого природно­го середовища. Мозок є не тільки «вмістилищем» свідомості і розуму, а й регулятором внутрішніх функцій організму, «пуль­том управління» всіма діями людини, «місцем» народження ідей перетворення навколишнього середовища, засобом під­тримання балансу між мінливими природними умовами та процесами, що відбуваються в організмі самої людини.

Останнім часом з’явилися нові теорії, в яких велика увага приділяється екологічним та космічним чинникам антропо­соціогенезу. Спираючись на сучасні досягнення природничих наук, дедалі більше дослідників намагаються простежити без­посередні зв’язки між циклами еволюційного перетворення природи, ритмами геофізичних і космічних процесів та ви­никненням людини і суспільства.

Так, відомий американський філософ Говард Парсонс запропонував нове поняття «планетарна людина», змістом якого є як планетарна природа людини та її пристосованість

до умов нашої планети, так і незаперечність факту саме зем­ного її походження та мешкання, шо, на думку вченого, не виключає можливості її міжпланетних подорожей. Інакше кажучи, географічні та екологічні умови нашої планети спричинили зародження, проходження та завершення про­цесу антропосоціогенезу.

Російський дослідник В. А. Анучін звернув увагу на те, що крім своєрідності екологічних умов розвитку флори і фауни земної кулі, для отримання істотних наслідків еволю­ційної перебудови організмів необхідно ще мати певний час для трансформації існуючих біологічних форм у нові, які лише згодом можна буде розглядати як наслідок впливу гео­графічного чинника. Водночас для еволюції організмів, крім зміни природного середовища, потрібні ще боротьба за іс­нування, природний відбір, спадковість. Однак без різнома­нітності географічного середовища та його перманентних змін живим істотам не треба було б пристосовуватись.

Останнім часом значно збільшився обсяг поняття «гео­графічне середовище» за рахунок включення в нього, крім традиційного компонента ландшафтно-кліматичної різно­манітності, космічного впливу на розвиток живих істот, пе­редусім радіаційних процесів, а також тектонічних, сейсміч­них, вулканічних тощо. Серед багатьох гіпотез цього напря­му заслуговує на увагу гіпотеза Г. М. Матюшина. На основі спостережень розміщення знахідок решток найдавніших людей та їхніх предків, які в переважній більшості вияви­лись «прив’язаними» до зони східноафриканського рифто­вого розлому, він вважає, що одним із найважливіших чин­ників антропогенезу були мутації, зумовлені радіацією — властивістю уранових руд різко впливати на спадковість ви- сокорозвинених істот. Саме такі радіаційні умови мали міс­це декілька мільйонів років тому, коли внаслідок тектоніч­них зсувів, на думку французьких учених, у південно-схід­ній Африці виник природний атомний реактор. Він став джерелом тієї радіації, під впливом якої високорозвинені антропоїди перетворились на найдавніших людей.

Ще евристичніший ефект мали спостереження Г. М. Ма­тюшина, який довів, що етапи еволюційного розвитку фізич­ного типу людини збігаються з циклами геомагнітних інвер­сій — періодичною зміною магнітних полюсів землі, в інтер­валах між якими слабшає захист живих істот від космічної Радіації. Таким чином, космічна радіація є одним із важли­вих чинників поетапного вдосконалення структури людини. В наш час бурхливого розвитку природничих наук неможли­во не враховувати їх внесок у розробку теорії антропосоціо-

генезу. Здебільшого йдеться про науково обгрунтовані, а іно­ді й дійсно евристичні відкриття. Зокрема, це стосується ево­люції самої людини як природного феномена. Проте, роз­криваючи процес формування сучасного фізичного типу лю­дини, жодна з цих концепцій не дає відповіді на питання, як разом із людиною виникло суспільство, тобто людство як таке. Цілком зрозуміло, що поведінку людини визначає не її біологія, а щось інше, що відрізняється від біологічного.

Немає потреби детально розглядати більшість сучасних соціальних концепцій. їх, за винятком суто спекулятивних і антинаукових, можна звести до двох основних теоретичних напрямів: так званого культурологічного та трудового.

Серед багатьох західних дослідників, перш за все амери­канських, дістала широке визнання культурологічна теорія, згідно з якою основою соціогенезу є культура, насамперед духовна. Народжуючись і зростаючи, людина формується під впливом культури того чи іншого соціального оточення. Саме культура, а не структура організму, визначає поведін­ку людини. Це пов’язано з особливостями розвитку культу­ри, яка передається від одного покоління до іншого не ге­нетичним шляхом, а завдяки навчанню. Таким чином, роз­виток культури може відбуватися незалежно від біологічної еволюції. Це безперечно. Водночас не можна стверджувати, що культура є єдиною ознакою, завдяки якій людство від­різняється від тваринного світу.

Найбільшого поширення серед дослідників набула тру­дова теорія Ф. Енгельса, згідно з якою праця створила саму людину, зумовила напрям розвитку її морфологічної струк­тури, сприяла виникненню мислення, свідомості, мови, культури тощо. Визнаючи вирішальну роль праці в станов­ленні людства, трудова теорія надає великого значення також біологічним чинникам, передовсім прямоходінню, розвитку руки і мозку. В зв’язку з цим вона визначається як біосоціальна.