ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗУ

Час і місце формування неоантропа. Ще кілька десятиліть тому появу людини сучасного фізичного типу беззастереж­но пов’язували з рубежем мустьє — пізнього палеоліту (35 — 40 тис. років тому), коли відбулися важливі зміни в розвит­ку матеріальної та духовної культури, виникло мистецтво і значно ускладнилися релігійні уявлення.

Однак нові палеоантропологічні відкриття та успіхи мо­лекулярної біології відкрили ширші можливості для розгля­ду цієї проблеми. Останнім часом помітно зросла кількість дослідників, які припускають більш раннє виокремлення са- пієнтної лінії в еволюції гомінідів, початки якої іноді пов’я­зують навіть з австралопітеками, чи, принаймні, з архантро­пами. Прихильники цієї гіпотези звертали увагу на наяв­ність підборідного підвищення на нижній щелепі «кеній­ської людини», яка жила 2 млн років тому; досить грациль- ну будову лоба деяких «родичів» цієї істоти; редукцію зубів мудрості в архаїчного лантьянського синантропа.

Активно обговорюється питання про роль ранніх євро­пейських гомінідів у формуванні людини сучасного фізич­ного типу. Більшість учених погоджується з думкою, що са­ме в Європі 400 — 250 тис. років тому остаточно виокреми­лись дві лінії — «пресапієнсів» та «пренеандертальців», а перші «справжні сапієнси» сформувалися приблизно 100 тис. років тому. Проте в цілому питання про час появи на Землі безпосередніх пращурів сучасних людей — пред­ставників підвиду «Homo sapiens sapiens» виду «Ното sapi­ens», куди входить також підвид «Ното sapiens nean- derthalensis», — ще дуже далеке від остаточного вирішення.

⅛>Де ж уперше з’явилися неоантропи? Питання це не ⅜μnι складне, ніж попереднє.

• Інші варіанти моноцентризму розробляють сучасні захід­ноєвропейські та американські дослідники (П. Ендрюс, Г. Брейер, Л. Шотт, X. Стрінгер та ін.), які дотримуються іфро-європейської концепції прабатьківщини сучасних людей. Згідно з цією концепцією, пращури неоантропів — «протокроманьйонці» — вперше з’явилися на Африкансько­му континенті, звідки згодом мігрували до Європи.

На думку Л. Шотта, африканські неоантропи характери­зувались мозаїчним переплетенням архаїчних та прогресив­них ознак фізичної будови. Переселившись на територію Європи, ці люди започаткували дві морфологічні лінії — «Ношо sapiens sapiens» та «Ношо sapiens neanderthalensis». Далі він робить припущення, що морфологічні особливості пізніх, «класичних» неандертальців сформувалися в Європі під впливом ізоляції та генного дрейфу.

Схожих поглядів дотримується П. Ендрюс, ЯКИЙ ВИВО­ДИТЬ родовід неоантропів лише від африканських архантро­пів. На його думку, під час раннього палеоліту мали місце дві хвилі міграцій африканських першолюдей в Європу. На­слідком першої з них було формування «класичних» неан­дертальців, а наслідком другої — «прогресивних» палеоант- ропів типу Схул-Кафзех, від яких походять неоантропи. Од­ним з аргументів на користь цієї гіпотези є «тропічні» про­порції тіла «прогресивних» передньоазійських палеоантропів та найчисленнішої групи пізньопалеолітичної людності Європи — кроманьйонців.

Ще більше прихильників мають гіпотези поліцентризму, Одну з яких уперше обгрунтував наприкінці 1930-х років ні­мецький вчений Ф. Вейденрейх. На основі аналізу па­леоантропологічних матеріалів він виділив 4 основні осеред-

ки формування неоантропа, а саме: 1) Східна Азія, де си­нантроп, трансформований в «синонеандертальця», став пращуром монголоїдних народів Азії та індіанців Америки;

2) Південно-Східна Азія — ареал пітекантропів, морфоло’ гічний тип яких ліг в основу фізичних рис австрало’ідів;

3) Південна Африка, де простежується еволюційна лінія від «родезіанської» людини до негроїдів та «капоно'ідів» — носі­їв бушменського типу; 4) Передня Азія — колиска «прогре­сивних» передньоазійських неандертальців, від яких похо­дять кроманьйонці Західної Європи. Основою концепції Ф. Вейденрейха є автогенетична теорія еволюції, яка визнає внутрішню здатність організмів до цілеспрямованого роз­витку. Так, головною тенденцією розвитку гомінідів дослід­ник вважав збільшення маси мозку, що спричинило зміни в будові черепа та обличчя предків сучасних людей. Форму­вання фізичного типу «Homo sapiens» у різних регіонах зем­ної кулі, за Ф. Вейденрейхом, відбувалося неоднаковими темпами: в Європі він з’явився раніше, ніж у Південно- Східній Азії.

Схожі погляди розвивав і американський вчений К. Кун. Щоправда, він виділяв не чотири, а п’ять центрів формуван­ня «Homo sapiens». Два з них знаходяться в Африці: 1) на півночі і в центрі континенту, де спочатку сформувались ка- поноїди, які згодом поступово розселились на півдні; 2) на півдні, де склалися негрські народи, які з часом перемісти­лися на північ. Зауважимо, що К. Кун намагався ще більше «удревнити» предків сучасних європейців та африканців, відтворюючи їхній родовід не від палеоантропів, як це робив Ф. Вейденрейх, а від архантропів. У зв’язку з цим деякі вче­ні вважають, що схема К. Куна може бути використана для обгрунтування расистських теорій, хоча сам автор катего­рично відкидав такі припущення.

Своє бачення проблеми походження неоантропа виклав також відомий американський антрополог А.

Формування західного центру А. Тома пов’язує з мігра­ціями африканських першолюдей на територію Європей­ського континенту, що відбувалися під час наступу льодови­ків, коли між Африкою та Європою утворювалися сухопут­ні переходи. Кожна нова хвиля переселенців витискувала своїх попередників на околицю ойкумени, де вони мешка­ли невеликими ізольованими групами. Так, нащадки «пре- сапієнсів» та ранніх неандертальців під тиском класичних

• неандертальців були змушені переселитися до Південно- вхідної Європи, започаткувавши формування західної групи неоантропів. Згодом окремі популяції цих людей повернули­ся до центральних та західних районів Європейського кон­тиненту, а інші — просунулись у Передню Азію. Тут вони змішалися з місцевими палеоантропами, що було основною причиною «мозаїчного» переплетення прогресивних та арха­їчних ознак, властивого «палестинським» неандертальцям. У західному осередку сапієнтації сформувались протоєвро- пеоїди та протонегроїди.

Поштовхом до виникнення східних центрів, за А. То­мою, стали міграції західносибірських першолюдей до Цен­тральної Азії. Тут вони змішалися з популяціями, близьки­ми, до синантропів, що спричинило появу протомонголоїдів. Згодом вони вирушили на південний схід континенту, де виник ще один осередок формування неоантропів — веддо- явстрало-айнський.

В основі даної схеми лежать теоретичні уявлення про кі­бернетичний механізм зворотного зв’язку між розвитком мозку та культурою. Слід мати на увазі, що А. Тома припус­кав еволюційні зміни в межах одного виду — Homo sapiens, до якого він відносив не лише неоантропів та палеоантро- пів, а й архантропів.

Останні десятиліття в російській антропології активно розроблялася гіпотеза «децентризму», згідно з якою існува­ло лише два первинних осередки сапієнтації — західний, або евро-африканський, та східний азійсько-океанійський (В.

Для її обгрунтування широко використовувались морфо- фізіологічні маркери з простою формою спадковості (лопа­топодібні різці, папілярні візерунки на пальцях, групи крові тощо), які вказують на існування в минулому двох великих расових стовбурів — європеоїдно-негроїдного та монголоїд­но-австралоїдного, а також краніологічні ознаки, що свід­чать про морфологічну та хронологічну спадкоємність пер­вісних людей у багатьох регіонах Євразії. Залучалися також Дані археології, які, на думку деяких учених, дають підстави Для виокремлення в межах ранньопалеолітичної ойкумени Двох провінцій з певними технологічними традиціями — за­хідної, де були поширені ручні рубила з двобічною оброб­кою, та східної, де переважали грубі кам’яні знаряддя невиз- иаченої форми. Виникнення кількох незалежних центрів мування «Homo sapiens» пояснювалось визначальною ю соціальних чинників на пізніх етапах процесу антро-

генезу.

В цілому, до останнього часу більшість дослідників схи­лялася до поліцентризму. Проте нові відкриття в галузі мо­лекулярної біології змушують певною мірою знову перегля­нути більш-менш усталені концепції формування людини сучасного фізичного типу.

Фізичний тип неоантропів. У 1868 р. під час будівельних робіт у гроті поблизу містечка Кро-Маньйон у долині річки Везер виявили п’ять людських кістяків у супроводі багатого пізньопалеолітичного інвентаря. Згодом, після відкриття схожих людей на інших місцезнаходженнях Європи цей тип неоантропа дістав назву кроманьйонського, яка часто нефа­хівцями використовується для назви всіх людей сучасного фізичного типу. На ранніх етапах вивчення неоантропів фа­хівці теж користувалися цією назвою для визначення всіх людей сучасного фізичного типу.

Однак у наш час антропологи серед європейських неоантропів найчастіше виділяють три морфологічні варіан­ти — кроманьйонський, грімальдійський та брюннський.

Неоантроп з печери Кро-Маньйон (реконструкція Μ.

Неоантроп зі стоянки Маркіна Гора (реконструкція Μ. М. Герасимова)

Кроманьйонці, рештки яких виявлені на території Франції, Великобританії, Італії, Росії, України, — яскраві носії сапієнтних рис (високе склепіння черепа місткістю до 1700 — 1800 см³, прямий лоб, чітко окреслений підборідний виступ). Поряд із цим вони мали деякі специфічні ознаки, а саме: різко виражену доліхокранію, що поєднувалася з до­сить широким і низьким обличчям, помітний розвиток надбрівних дуг, низькі вугласті орбіти очей, вузький пря­мий, іноді злегка випуклий, ніс, що різко виступає з пло-

105

ні, ніж кроманьйонці. За деякими специфічними особливос­тями будови черепа (відносно низьке склепіння, спадистий лоб з сильно розвинутим надбрів’ям, слабкіше виступання носа) вони, на думку М. М_а.

Неоантроп зі стоянки Пржедмосця (реконструкція Г. В. Лебединської)

тейка, ближчі до неандер­тальців.

Архаїчні риси морфоло­гічної будови були прита­манні також деяким групам неоантропів на теренах Східної Європи, про Що свідчать знахідки черепних кришок на річці Підкумка поблизу П’ятигорська, на березі річки Сходня побли­зу Москви та на Хорошен- ському острові на Волзі. Окремі «неандертало'ідні» ознаки виявлені на черепах дітей з парного поховання на стоянці Сунгирь поблизу Владимира (Росія), хоча за­галом вони належали лю­дям сучасного фізичного типу.

Аналізуючи ці факти, вчені дійшли висновку про відсут­ність жорсткого зв’язку між неандертальцями та добою мустьє і неоантропами та добою пізнього палеоліту. Очевид­но, перші «справжні» сапієнси з’явилися задовго до рубежа 40 — 35 тис. років тому, а останні палеоантропи часто дола­ли його. Так, нещодавно кісткові рештки «класичного» не­андертальця у супроводі пізньопалеолітичного інвентаря бу­ли виявлені в місцезнаходженні Сен-Сезер (Франція).

В Африці в пізньому палеоліті переважали популяції лю­дей, зовнішньо схожих на сучасних бушменів та готтентотів — носіїв так зв. койсанського, або боскопського комплексу ознак (витягнута, низька черепна коробка, широкий ніс, який ледь виступає з площини обличчя тощо). Наведені ри­си морфологічної будови властиві черепам із Асселяра (Ал­жир), Сінга (Судан), Фіш-Хука (Південно-Африканська Республіка). Крім того, у Тропічній та Південній Африці (місцезнаходження Флорісбад, Кеп-Флетс та ін.) був пред­ставлений також протоавстралоїдний масивний тип неоант­ропа. Як буде показано нижче, в добу пізнього палеоліту йо­го ареал виходив далеко за межі Африки.

107

Представники великих расових груп:

1 — негроїд; 2 — європеоїд;

З — монголоїд

знахідки свідчать про те, що в ангельську та мустьєрську епохи з’явились лише окремі расові ознаки — властива монголоїдам лопатоподіб- ність різців або виразне ви­ступання носа у європеоїдів, — а суто расові комплекси навіть у пізньому палеоліті ще не склалися остаточно.

Свого часу В. В. Бунак об­грунтував тезу про належність неоантропів до одного типу, який сформувався з суміші полі­морфних його варіантів. Лише згодом, у процесі розселення неоантропа в різні регіони земної кулі, цей поліморфний тип розпався на окремі раси. Як же відбувався цей процес?

На думку фахівців, багато расових прикмет склалися під впливом зовнішнього середовища, тобто мали адаптивний ха­рактер. «Цілком очевидно, — писали з цього приводу Μ. М. Чебоксаров та І. О. Чебоксарова, — що на ранніх ета­пах свого розвитку люди сучасного фізичного типу ще присто­совувалися, подібно до всіх живих організмів, до природно- географічних умов свого існування, тобто поступово виробля­ли морфологічні та фізіологічні особливості, тією чи іншою мірою корисні в конкретних умовах життя різних популяцій»·

Характерні риси екваторіальних рас сформувалися в Аф- p_llui на південь від Сахари (негроїди) й Південно-Східної Азії Кистралоіди). Деякі з них відрізняються адаптацією до жарко- I jo й вологого клімату та підвищеної сонячної інсоляції (ви-

• промінювання). Так, темний колір шкіри з великою кількістю пігменту (меланіну) оберігає організм від шкідливої дії ультра­фіолетового випромінювання, яке призводить до перегріву й опіків шкіри. Схожу роль відкрає й густе волосся спіральної форми, котре утворює на голові щось подібне до суцільної

■ природної пористої «шапки»: воно не пропускає тепло, захи­щаючи шкіру й кровеносні судини від надмірного нагрівання. Певне пристосувальне значення має й форма голови, власти­ва негроїдним популяціям, — вузька й видовжена, вона нагрі- . вається повільніше, ніж широка і низька. Це стосується й та­ких особливостей будови обличчя, як дуже широкий ніс із ве­ликими отворами й розвинута слизова частина губ, що забез­печують посилене виділення вологи, необхідне для охолод­ження організму в умовах спекотного клімату. Завдяки цим та іншим рисам негроїди Африки і аборигени Австралії мають змогу без будь-якої шкоди для здоров’я перебувати під палю­чим сонячним промінням протягом тривалого часу.

Серед ознак європеоїдної раси, сформованих під впливом зовнішнього середовища, слід передусім виділити світлий колір шкіри. На думку багатьох фахівців, він сприяє глибшо­му проникненню сонячних променів у тіло людини й вироб­ленню вітаміну D, який захищає організм від рахіту. То ж не дивно, що найсвітліші відтінки шкіри, волосся й очей влас­тиві населенню Скандинавії та сусідніх регіонів Північної Європи, де після відступу льодовика переважав прохолодний І клімат із дуже слабкою інсоляцією. Певне адаптивне значен­ня мав і характерний для європеоїдів вузький ніс, що різко

* виступав із площини обличчя. Завдяки його будові збільшу­вався носоглотковий шлях, і холодне повітря, перш ніж по­трапити до гортані та легенів, устигало нагрітися.

Фізичний тип представників монголоїдної раси склався ї в напівпустелях і степах Центральної Азії, де, принаймні з кінця зледеніння, установився різко континентальний клі­мат із високими добовими коливаннями температур і части­ми пиловими суховіями. Ці кліматичні чинники разом із сильним відбиванням сонячних променів від снігу і скель узимку негативно впливали на органи зору, спричинивши появу складки верхньої повіки та епікантусу. Завдяки цим специфічним рисам будови обличчя корінні мешканці Азії нині значно рідше хворіють на кон’юнктивіт (запалення ’. слизової оболонки очного яблука), ніж європейці.

Ще в 1774 р. німецький філософ І, Кант висловив прц_ лущення, що властива монголоїдам плескатість обличчя за­хищає його від обмороження. Цю здогадку підтвердив екс­перимент, проведений у 70-х роках нинішнього століття фінськими вченими в Арктиці: особи з плескатим обличчям обморожувались рідше, ніж інші.

Як же пристосовувались до умов зовнішнього середови­ща люди сучасного фізичного типу? Очевидно, для форму­вання ознак, корисних у певному середовищі, існував якийсь біологічний механізм. На думку фахівців, ним був природний добір. Наприклад, в умовах жаркого клімату і підвищеної сонячної інсоляції темношкірі, широконосі та товстогубі люди мали більше шансів вижити і залишити плодюче потомство, ніж світлошкірі, тонконосі та тонкогу­бі. «Корисні» ознаки передавалися у спадок і через кілька поколінь ставали домінуючими в популяції. Окремі расові ознаки (складка верхньої повіки, епікантус тощо) могли ви­никнути внаслідок мутацій, тобто зміни генетичної основи. Якщо вони були корисними в даних клімате географічних умовах, то також закріплялися природним добором.

Із розвитком виробничих відносин і вдосконаленням со­ціальної організації первісного суспільства природний добір поступово втратив своє значення. Активно пристосовуючи оточуюче середовище для господарських і культурно-побу­тових потреб, люди дедалі менше залежали від кліматогеог- рафічних умов. Так, житло, одяг, взуття значно краще захи­щали їх від холоду та спеки, ніж ті чи інші расові адаптації. Очевидно, роль природного добору в життєдіяльності пер­вісних колективів різко впала вже на рубежі пізнього палео­літу та мезоліту.

Важливу роль у процесі расоутворення відігравала ізоля­ція, пов’язана з нечисленністю колективів на ранніх етапах існування людського суспільства. Так, общини мисливців та збирачів доби пізнього палеоліту та мезоліту в середньому складалися з ЗО — 60, а за сприятливих умов — приблизно 100 осіб. Розселяючись у віддалених куточках земної кулі, первісні колективи часто перетворювалися на замкнуті по­пуляції, ізольовані одна від одної природними перепонами: широкими ріками, високими гірськими хребтами, пустеля­ми або непролазними джунглями. В таких популяціях, де протягом тривалого часу мали місце внутрішньогрупові шлюби, відбувалися складні генетичні процеси, що призво­дили до перерозподілу морфо-фізіологічних ознак: деякі з них зникали, а інші, навпаки, з часом ставали домінуючи­ми. Згадані процеси називаються генетико-автоматичними,

‰⅞_nгенним дрейфом. На думку багатьох дослідників, ізоля- Еія й викликаний нею генний дрейф були важливими чин- іциками формування антропологічного складу корінного на­селення Америки та Австралії.

І Заселення Америки та Австралії. Як зазначалося вище, процес антропогенезу не відбувався ні на американському, _κi на австралійському континентах. Людина з’явилася тут на досить пізніх етапах історичного розвитку. Це пояснюється двома обставинами: по-перше, на цих континентах ніколи не жили антропоїди, й, по-друге, тут зовсім відсутні сліди Перебування давніх гомінід. Крім того, всі найдавніші архео- jjori4iιi пам’ятки Америки й Австралії датуються пізньопа- деолітичним часом. Окремі, суто сенсаційні, повідомлення про більш ранні сліди людської діяльності, що час від часу з’являються на сторінках популярних видань, після належ­ної перевірки не знаходять підтримки серед фахівців.

пов’язана з Берингією — великою зоогеографічною облас­тю, яка існувала протягом останнього — вюрмського (віс- Консинського) зледеніння, коли рівень Світового океану знизився майже на 100 м і між Камчаткою і Аляскою існу-

Індіанець Північної Америки

Абориген Австралії

Тасманійка Труганіна

вав міст суші, але водночас чверте Євразії та три чверті території Пів_ нічної Америки були покриті кри­гою. Приблизно 11 — 10 тис. років тому, коли на земній кулі у зв’язку з глобальним потеплінням знову піднявся рівень Світового океану, Берингія перестала існувати.

В добу пізнього палеоліту в Бе- рингії мешкали нечисленні групи первісних мисливців — ВИХІДЦІВ ІЗ тихоокеанського узбережжя та цен­тральних регіонів Азії, які полюва­ли на мамутів, шерстистих носоро­гів, вівцебиків, бізонів тощо. Міг­руючи за табунами великих траво­їдних тварин, первісні люди могли перебратися на територію Амери­канського континенту лише в такі проміжки часу: 45 — 38, 28 — 25 та 13 — 10 тис. років тому, коли під час коротких потеплінь прохід у гірському масиві між Західною Аляскою та незамерзаючими зона­ми Америки був вільний від криги.

Одним із найважливіших аргу­ментів на користь азійської прабать­ківщини індіанців Америки є дані антропології. Так, за жовтуватим ко­льором шкіри, темним жорстким во­лоссям та темними очима, широким обличчям, лопатоподібною формою верхніх різців вони нагадують типо­вих представників великої монголо­їдної раси. Водночас американоїдам властиві сильне виступання носа з площини обличчя, яке до того ж менш плескате, ніж у азійських мон­голоїдів, і майже повна відсутність епікантуса. Чим можна пояснити ці відмінності?

Деякі антропологи вважають, що первісні люди потрапили на Американський континент тоді, коли у них ще не сформувались

пасичні» монголоїдні риси: плескате обличчя, слабо ви­таючий ніс, вузький розріз очей. Висловлювалась думка про те, що прамонголоїдам був властивий протоморфний, цносно «нейтральний» комплекс морфологічних ознак, що іеднував у собі риси кількох рас. Він і зберігся у індіанців херики в умовах тривалої ізоляції.

Інакше пояснює своєрідність фізичного типу корінного іселення Америки В. П. Алексеев. Посилаючись на свід­чення китайських хронік та дані палеоантропології, отрима­ні протягом останніх десятиліть, він указує на наявність у деяких регіонах Центральної Азії (в Туві, в західних районах ЯЬнголії тощо) давньої європеоїдної домішки, коріння якої, ймовірно, сягає доби пізнього палеоліту. На цій підставі він іфипускає, що серед перших переселенців на Американ­ський континент могли бути популяції змішаного монголо­їдно-європеоїдного типу, який зберігся й понині серед інді­анського населення.

І Деякі вчені обстоювали тезу про те, що в Америку змог- яа перебратися лише невеличка (чисельністю в кілька десят­ая чи, щонайбільше, сотень) жменька людей, нащадки яких згодом поступово освоїли майже весь континент (Е. Хутон, Г. Ф. Дебец та ін.). На користь цієї гіпотези наводилися да­ні щодо концентрації фенотипів груп крові системи АБО, а саме: різке переважання серед індіанців Америки групи О. Проте це могло бути наслідком дії генетико-автоматичних процесів в умовах тривалої ізоляції або вищеплення реце­сивних генів на скрайках ареалу будь-якого біологічного ви­ду (теоретичне обгрунтування цього процесу дав визначний російський біолог Μ. І. Вавилов). Як відомо, група крові О якраз і є рецесивною, а Новий Світ упродовж тривалого ча- су залишався околицею ойкумени.

) Згідно з сучасними уявленнями, територія Америки засе­лялася через Берингію двома, а то й трьома хвилями людей, які приблизно 7 — 8 тис. років тому досягли півдня матери­ні. Не виключено, що деякі переселенці проникли на кон­тинент через острови Тихого океану. На користь останньо- Ю припущення свідчить наявність певної негроїдної (авст- рллоїдної) домішки у деяких індіанських племен Південної Америки, хоча її частка в антропологічному складі америка- Ноїдів є незначною.

І Не менш складним був і процес освоєння первісними ®>дьми території Австралії. Найдавніші сліди людської ді- •Яьності на цьому континенті віддалені від сучасності при­близно на 35 — ЗО тис. років. Сучасна геологічна наука до­сить детально відтворила палеогеографічний ландшафт Пів­

денно-Східної Азії під час останнього зледеніння, який уяв. ляв собою низку дрібних острівців та мілин, що в той час з’єднували острови сучасної Індонезії, підходячи до самої Австралії. Вони й стали тим шляхом, яким вирушили з пів. ночі перші переселенці на віддалений континент. На відмі­ну від Америки між Азією і Австралією ніколи не існувало сухопутного шляху. Тут першопроходцям довелося подо­лати, хай і невеликий, водяний бар’єр. Як вони зуміли ц_е зробити, поки що залишається загадкою.

Згідно з даними палеоантропології, праавстралійці ха. рактеризувалися рисами австралоїдного комплексу (масив­ність будови черепа в поєднанні з низьким лицем, широко- носість та альвеолярний прогнатизм), досить поширеного в острівному світі Південно-Східної Азії вже на початку піз- нього палеоліту. Вважають, що заселення Австралії відбува­лося кількома хвилями.

Очевидно, перші переселенці в подальшому були витісне­ні з континенту новими племенами, які мігрували сюди піз­ніше, але перебували на вищому щаблі культурного розвит­ку. Останнім притулком найдавніїпих австралійців став о. Тасманія, де їхні далекі нащадки були по-звірячому вини­щені англійськими колонізаторами у другій половині XIX ст.

Із заселенням Америки та Австралії людина практично опанувала всі доступні на той час території земної кулі. Проте ще тривалий час вона підкорюватиме ті території Землі, які раніїне змушена була обминати через неспромож­ність засобами пізнього палеоліту пристосуватися до них або досягнути їх.

Виникнення первісної общини. Період раннього палеоліту, як уже згадувалося вище, був часом формування первісного суспільства в цілому, і первісної общини як соціальної структури, зокрема. До початку пізнього палеоліту більшість дослідників відносять уже сформоване людське суспільство, однією з основних ознак якого була первісна (родова) об­щина. Найбільш інтенсивний процес формування первісної общини, його заключна стадія припадає на добу неандер­тальців, тобто на мустьєрський період.

З кінця XIX ст. було прийнято вважати, що першою формою існування «готового» суспільства була родова орга­нізація, а її основною ознакою — екзогамія — заборона шлюбних відносин у межах своєї виробничої групи Й ПІД' тримання шлюбних стосунків із представниками інших уг- руповань. Тривалий час, таким чином, питання виникнення «готової» форми первісного суспільства (роду?) підмінюва­лося проблемою виникнення екзогамії. Питання формуван-

115

ву поступово почала поширюватися й на інші моменти ft₀, го життєдіяльності.

Зрозуміло, що процес обмеження статевих стосунків мав свої природні межі, за якими виникали нові труднощі, _ife менш складні ніж виробничі. Такі ж самі труднощі пережи- вали й члени інших людських спільнот. Принципове вирі, шення цієї проблеми було знайдене завдяки поступовому налагодженню контактів між різними виробничими колец, тивами. Статеві стосунки спочатку дозволялися лише міх чоловіками та жінками різних об’єднань, що відкрило мож- ливість поступово повністю припинити їх у межах свого ко­лективу. Поряд з іншими соціальними чинниками заборона статевих стосунків між спорідненими членами виробничого колективу — екзогамія — перетворила останній на суто со­ціальне об’єднання — общину — і призвела до визнання спорідненості між людьми й виникнення роду як інституту регулювання шлюбних відносин.

При цьому слід ураховувати, що спільний характер ви­робництва первісних колективів втілювався не тільки у про­цесі колективного полювання на великих і хижих тварин, а також й в організації поселень, підтримуванні вогнищ, до­ставці здобичі на поселення та розподілі їжі, навчанні мо­лодшого покоління, виготовленні знарядь праці, обрядових похованнях померлих членів групи та в культових діях, пов’язаних із мисливською магією, й таке інше.

Наведена гіпотеза є лише однією з багатьох спроб вирі­шити одну з найскладніших проблем первісності. Всі вони, крім суто спекулятивних, тією чи іншою мірою «обгрунто­вані» й спираються на етнологічні спостереження, а остан­нім часом навіть на «археологічні роздуми». Проте гіпотези залишаються гіпотезами. Деякі дослідники взагалі вважа­ють, що ця проблема ніколи не буде розв’язана, й можливо вони мають рацію.

На наш погляд, упорядкування статевих стосунків, не­зважаючи на його неабияке значення в удосконаленні орга­нізації людських спільнот, було лише однією із важливих складових упорядкування внутрішніх і зовнішніх стосунків у первісному суспільстві. Виникнення роду й усвідомлення спорідненості стосунків — це теж лише один із важливих елементів соціалізації первісної людини, який, безперечно, на початковому етапі сприяв упорядкуванню процесу ви­робництва й відтворенню працездатної людини. Проте ос­новні, життєво важливі проблеми вирішувались у виробни­чому колективі — общині, який до того ж мав, на відміну від роду, спільне місце проживання — поселення.

117

цього є печера Арсі-сюр-Кюр у Франції, в якій залишки не- андертальців зафіксовані разом із пізньопалеолітичною культурою шательперрон.

На початковому етапі свого розвитку пізньопалеолітична техніка обробки кам’яних знарядь у багатьох випадках збе­регла деякі ранньопалеолітичні традиції. Так, від мустьєрських індустрій, в яких традиційно камінь обробляв­ся з двох боків, походять досить часто місцеві пізньопалео- літичні культури, які зберігають певний час традиції двобіч­ної обробки і мають у складі знарядь двобічні пізньопалео- літичні типи (селєт-єжманівська культура Центральної Європи). Й, навпаки, від однобічного мустьє формується пізній палеоліт з однобічно обробленими знаряддями (оріньяк, шательперрон).

У деяких регіонах України можна простежити перехід від раннього палеоліту до пізнього на матеріалах конкретних по­селень. У Нижньому Подністров’ї пізній палеоліт формував­ся на базі мустьєрських індустрій з превалюванням зубчастих знарядь. У Середньому Подністров’ї на матеріалах багатоша­рових місцевих пам’яток добре простежується взаємозв'язок між ранньо- і пізньопалеолітичними індустріями.

На Волині, Житомирщині, Поліссі найранніші поселен­ня пізнього палеоліту (Куличівка, Жорнов, Радомишль) від­носяться до оріньякських індустрій, традиційно пов’язаних із технікою однобічної обробки каменю. Водночас, на дос­ліджених у цьому регіоні поселеннях мустьєрської епохи (Рихта, Житомир) запроваджувалась технологія двобічної обробки, і тому вона не може розглядатися як генетичне підгрунтя індустрій згаданих вище пізньопалеолітичних пам’яток. Найімовірніше, тут мало місце переселення піз­ньопалеолітичних общин із південніших територій, де в мустьєрський період існувала схожа технологія виробництва знарядь. Походження пізнього палеоліту степової зони та Криму, очевидно, теж мало місцеві традиції, але ця гіпотеза ще потребує додаткового з’ясування.

У наш час більшість дослідників, слідом за Π. П. Єфи- менком та П. Й. Борисковським, вважає, що з пізнього па­леоліту починається історичний розвиток «готового» людсь­кого суспільства — родового ладу або первісної общини. Ос­таннім часом з’явилися нові міркування щодо формування первісної общини в мустьєрську епоху, але вони потребують ще додаткового обгрунтування.